Батьківщина.

Грудень поки набирав сили, морозець де не де пробивав, але на сніжочок його не вистачало. Можна було посидіти в затишному охайному парку, але Микола вибрав невеличку кав‘ярню. Взяв собі кави і сів біля вікна. За вікном проїжджали автомобілі, сучасні трамваї, проходили спокійні люди. Микола пив каву і йому не вірилось, що він колись от так буде жити. Хоч квартиру він поки знімав, але зарплата дозволяла взяти житло в кредит і держава надавала купу кредитних програм. Все для того, щоб Микола лишався і працював тут, не шукаючи кращої долі. Звісно, все частіше він задумувався над женячкою, сім‘єю. Хоча і з старими колєгами непогано гулялось. Він набрав на Месенджері: «Я на каві біля парку». Отримав: «Зараз підійду». За якихось 5хв двері відкрив Василь. Друзі привітались, Микола допив каву і вони вийшовши з кав‘ярні попрямували до морозного, сонячного центру Варшави.

***

Базік прокинувся раніше ніж планував. Вдарив морозець і блошки почали вовтузитись щоб зігрітись. Пес позіхнув, потягнув лапки, вдарив задньою по вуху наказуючи кватирантам заспокоїтись. Займався світанок. «Баба Тоня ще спить,» – подумалось Базіку. Та й що буде коли встане? Має вона сама що їсти? Хоча Базік знав, що Баба Тоня про нього ніколи не забуде. Раніше, коли вона працювала в ЖЕКу – наводила охайність в старому приміщенні, Базіку перепадало багато чого смачненького: курячі кості з куснями м’яса, гов’яжі, свинячі тельбухи, костомахи. Були часи. На пенсії Баба Тоня здавала з року в рік. Кому як не Базіку про це знати. Дивно. Люди з великих плакатів називали це «Покращенням». А яке це покращення? Вони що, зовсім подуріли? Базік не любив цих людей з плакатів. Вони зовсім не були схожі на Бабу Тоню. Виглядали як намальовані, несправжні. У них не було глибоких зморшок, сіро-сивого волосся, порепаних пальців. Вони вдягались в інший одяг, як чужаки, але постійно писали Бабі Тоні якісь дивні речі про щось велике і неосяжне, чого жодним чином не торкнутись чи лизнути. Самі обличчя розташовувались високо, подалі від Баби Тоні і дивились зверхньо, ніби крізь неї. Старий Пес багатьох знав в лице, знав коли хто що носив, коли почали вдягати вишиванку. Баба Тоня старіла з кожним роком, а лиця з великих плакатів практично не змінювались. «Очевидно, щось не так з Бабою Тонею» – думалось Базіку. Ну як так можна здавати, ще чого гляди, захворіє. А чим він зможе помогти? «Я б їх в під’їзд до Баби Тоні не пустив, а за них голосують, обирають. Найкращі, курва! Тьху!» – подумалось Базіку. «Ну, пора! Дорога немаленька, та й ті придурки поки не ганяють». Пес підвівся і помандрував до першого великого плаката. Підбіг, зупинився, принюхався біля товстого металічного стовпа. «О, Сірко вже тут побував! Молодець!» Базік, ще раз прочитав дебільні гасла, підняв лапку і напісяв на великого політика з великого плаката. Далі побіг до наступного. Треба було спішити – Базік хотів зустрітись з Сірком, ще одним небайдужим старим псом. Разом з Сірком – це вже маленька демонстрація, та й веселіше протестувати на ці пусті морди.

***

Вони стояли під осіннім дощом. Стояли без парасолі. Хоча ні, складена парасоля була в руці, – вони забули про неї. Він дивився як краплини формуються в потічки на її обличчі, як вони спадають росою з довгих вій, як спокусливо зволожились вуста. Він дивився всюди, аби не помічати її глибоких розумних очей, що просверлювали його, розпинаючи на запитальниму знаці.

Він підвів руку до її скроні і ніжно зібрав краплини з волосся. Миттєво спохмурнів і тихо спитав:

– Ти… ти справді не голосуватимеш за Порошенка?– біль розпинав його груди.

– Так, я справді не голосуватиму за Порошенка, – холодно, але ще з надією відповіла вона.

– То за кого… за кого ти голосуватимеш?! Хто там?! Невже за брехуху Тимошенко?

–Так.

-!!! Чи може за клоуна Зеленського?!

-Так.

-Чи за Грища, що армію просрав?!

-Так.

-Ха! Чи може за лопату Ляшка?

-Так.

-Та як ти можеш таке казати?! Я ж люблю тебе, а ти руйнуєш наше майбутнє!,– він закрив лице долонями і заплакав.

Вона ніжно доторкнулась до його мокрого вуха, схопила і викрутила з такою силою, що він заскавулів.

– Чуєш, гнида, ти засрав мені всю сторінку в фейсбуці своїм Порошенком, вашими перемогами і митрополитами. Я, щоб котика знайти кручу стрічку півгодини. Півгодини, сука! Ще раз, ще раз мені скажи щось за твої вибори, і ти без яєць – я за себе не ручаюсь. Зрозуміло?,– вона мягко відпустила вухо, легенько полоскотавши за ним.

– Зрозуміло, – стримуючи сльози промовив він.

Вона його міцно обняла і поцілувала з язиком, хоч він і пручався. Вечір тільки починався, у неї були плани на цей вечір і Порошенка в них не було.

***

Про любов: 8000 р. до н.е.
Ми сидимо романтично в печері. Вечоріє. Десь на голові тебе вкусила блоха, ти не стерпіла, почухалась. Я вирішив вбити блоху і мабуть вбив, бо ти вже три години не чухаєшся, не рухаєшся, і не кліпаєш. Тупо зиряєш на мамонта на стіні, якого я намалював для тебе, коли випав перший сніг.