День Здійснення Всіх Бажань.

Це сталось одномоментно. Кривава масакра, якої не бачив світ. Вкраїнські чорноземи рясно всіяло купою знівечиних тіл. Хтось сконав від жахливих ран, хтось випускав останній подих, хтось ще вовтузився, а хтось продовжував рубати мечем наліво і направо добиваючи вцілілих. Трупів було стільки, що вони формувались в пагорби і, навіть, гори. Кроваво-м’ясна каша на вершині якої точився запеклий бій. Найбільша гора була навколо прихильників Порошека. З лицями осяяними ненавистю, вони сокирами і мечами затято рубали серцевоносних прихильників Тимошенко, чесних і справедливих прихильників Гриценка, вдягнених в смішні костюми прихильників Зеленського. І хоч жага вбити всіх у них була найбільшою, було видно, що сили їх вичерпуються, а кількість маліє. На деяких фронтах в підніжжі гори армії Тимошенко, Гриценко і 95 кварталу навіть пішли в наступ, захопивши з собою пару мільйонів противсіхів. За всім цим з острахом спостерігали прихильники Ляшка. Вони мали лопати, вила і граблі, були готові до оборони, оточивши себе возами, але їх ніхто поки не чіпав і навіть намагались обходити, щоб з останнім криком полягти десь там зверху на горі. Сусідні гори росли так само невпинно. Армії російськомовних з україномовними, канонічних і не дуже затято і принципово вбивали співгромадян, щоб на найвищій горі встромити в якесь покалічене тіло Прапор Власного Правдивого Переконання. А цю самовбивчу народну кашу з дашок, кордів, калашів, снайперок і ракетних установок гасила армія чиновників і правоохоронців, що ненавиділа всіх однаково рівномірно. Живих практично не залишилось. Вечоріло. Доходив до кінця День Здійснення Всіх Бажань.

п.с. А десь в Прикарпатському лісочку, біля вогнища
прихильники Вакарчука тихенько наспівували пісеньку “Не моя війна”..