Рекомендовано DPA:

Крива липа

ДЖИНДЖЕЛ..

Джинджел – то така птичка,
котра літає сракою вперед..

Одеса – це круто. Порто франко. Понтовито францувато..)) Класне місто, душевне.. В травні, наприклад.. Влітку – нічо так. Але восени..)) Восени в одеських степах вітер зносить дах. Буквально.. Як гнав мій шкільний товариш, перекривлюючи “Плач Ярославни” – Вітер, вітрило, не дуй мені в рило.. В осінній Одесі це заклинання не допомагало ні разу. А мова тут йде навіть не за Одесу, а про степ між нею і Миколаєвом. Тобто вітер дув. Дув собі в кайф – холодний, льодяний, незалежний.. Та й чого б йому не дути в натурє..?)) Я дуже люблю вітер. Мабуть тому, що сам незалежний не менше.. Але мабуть саме через вітер я, не дивлячись на бабло, ломанувся у славне Королівське Місто і влаштувався на зиму черговим електриком на автобусний завод.
Фабрика автобусова”– як казав, з сарказмом в голосі, пан Стах. А ще він казав: Ми не автобуси випускаєм, ми створюємо лайнери.. З не меншим сарказмом. А ще:
– Комуніст – то джинджел..
– А що таке джинджел, пане Стах..?
– Джинджел – то така птичка, що літає сракою вперед..

На відміну від пана Стаха, більшість трудяг називали свій завод буденно – бляхарня. Робота на бля харні була чиста халява. Я влаштувався черговим електриком у службу енергетика. “Служба енергетика” цілими днями робила тільки те, що грала у доміно і глушила горіляку. Для тих, кому це не подобалось у нас був нехитрий, але залізний аргумент – коли ми працюємо, то стоїть завод, а коли ми граємо в доміно, то завод працює..
Був у нас і свій“офіс” – металево-скляний павільйон посеред гігантського цеху. Всі стіни “офісу” були розписані хто, коли і кому “поставив генерала” у доміно..
Служба була окремою кастою – зі своїм сленгом, манерою поведінки та випендрьожем.. Якось згоріла проводка під стелею цеху. Чувак чіпляє себе за пояс штанів гаком кран-балки, бере в руки пульт і сам себе ж підіймає на сімнадцятиметрову висоту. Отак – висячи, працює поки весь цех, задерши голови, за ним спостерігає. Потім натискає кнопку і опускає себе на землю.
Ходили електрики по заводу “модні” – чисто одягнені, з плоскогубцями викруткою і лампочкою-контролькою в руках. Це – як ознакою приналежності до касти, панятно))).
Написав чисто одягнені, бо всі решта комуністичних пролетарів ходили, як засмальцьовані шмаровози..

“Трудові будні” членів “Клубу Поважних Джентльменів…”

Тут варто пояснити – пролетар слово нібито і не зле, але комуністичний пролетар, то почвара ще та. Комуністи таки вивели свій тип пролетаря – чувак, котрий ходить по заводу і шукає, що вкрасти щоб пропити. Ось це, на відміну від всього іншого, коммі вдалось..)))

Біля заводу була така собі “Малая земля” – заросла кущами мила галявина, над схилом залізничної колії. В центрі галявини стояв магазин – маленька халупка, в якій продавали горілку. Крім горілки там ще були консерви «Килька в томаті», плавлений сирок «Дружба» і це мабуть все. Радянська економіка на більше не тягнула. Але цього було достатньо, щоб навколо згуртувався “клуб по інтересах”. “Малою землею” – свій ыліт-клаб, пролетарі прозвали в честь назви однойменної книги нєкоєго лєоніда брєжнєва, на той час головного комуніста тої держави. Книгу радянська влада присувала всім посполитим. Де тільки була найменша можливість, там і присувала. Книгу так ніхто й не прочитав, але про неї всі знали і назва швидко набила всім оскомину. Це – як у дефініції літератури, котру в совку назначили класичною: Класика, то є те про що всі чули, але ніхто не читав. Назначити себе письменником-класиком льонька брєжнєв провтикав, але випустив свій «шедевр» тиражем 45 мільйонів примірників. Про що була книга? Про маленький плацдарм, десь коло Новоросійска.  Льонька, за допомогою саперної лопатки, той плацдарм люто захищав від гітлерівських коммандос. Коммандос довго та прицільно стріляли в льоньку зі “Шмайсерів”(1).. 225 днів стріляли, але так і не поцілили.. Ну як про таке не написати..?
Льоня, яко ґенеральний секретар цк кпсс, отримав за той расказ орден та чергове звання героя срср, а роботяги з фабрики автобусової – назву свого клубу поважних джентльменів..))
На схилі колії, розмежовані кущами терну, постійно сиділи компанії по декілька чоловік. Чоловіки медитували і вели Поважні Бесіди під “Екстру”, чи “Столичну”(2). Теми бесід були кожного разу одні й ті ж самі – про Ніксона(3) та про те – що ще можна вкрасти і через яку прохідну легше винести.. 
Якщо коротко в трьох словах то – Бухали Всі Безпробудно… Генеральний секретар у кремлі, а роботяги на задвірках магазину..

Меню”Клубу Поважних Джентльменів”
VIPзакладу “Малая земля”..

Все, на “фабриці по створенню лайнерів”,  було б чудово, якби не початок зміни в шостій ранку.. А хто рано встає, той знову не я..)) Ми з бригадою знайшли компроміс.  Я приходив до роботи десь на половину одинадцятої, одягав спец куфайку, з пришитими всередині кишенями – рівно на вісім пляшок і йшов у похід. Залазив на дерево біля їдальні, далі на дах, потім дахом до вентиляційної труби, по ній до даху гальванічного цеху, знову дахом до одинокого дерева, яке росло вже з того боку заводського паркану /люблю дерева, мабуть я друїд..))/. В одинадцятій відкривалася “Малая земля”, я тарився горілякою і йшов назад.  Далі я був вільний. Бригада працювала за мене, а так як доміно мене не цікавило абсолютно, то я їхав в “Нектар”(4)на каву..

Якщо чесно, то льоньку брежнєва шкода. Він був не зовсім дебіл.. Хоча ні – таки дебіл. Лєонід брєжнєв… Він був не такий, як всі до нього. Мабуть єдиний не психічно хворий серед правителів срср. Пишуть, що любив зброю, американські машини і жінок. Ну жінок мабуть таки комсомолок, а от зброю знову таки також чомусь американську. Сигарети курив радянські – «Новость», але для нього в них замінювали тютюн. Витрушували  з “Marlboro” і пакували в його «Новость». До речі табак сорту “Virginia”, яким заправляли  “Marlboro”, в США до 1939 року експортували з Тернополя, якщо хтось не знав.

Альо, Касыгин – я тут книжку написал…

Але до брєжнєва. При лєніні у вчк, неприкрито домінував клан чекістів-євреїв. Нєкто сталін спочатку знищив їх, а потім і взагалі поставив цк партії над чекістами. А ще потім – себе над взагалі усіма..)))
При брєжнєві чекісти знову вернули втрачені позиції. Думаю там було щось на зразок договору: Лёня, хочешь машинку? – на ганяй… Хочешь пистолет ковбойский – на стреляй… Хочешь комсомолку – та всігда пажалуста… Живи себе отдыхай, развлекайся…  А нудной рутиной – деньги считать займёмся мы…
Ось так ганяючи та пострілюючи він і прожив.. Чи можна його звинувачувати..? На його місці так поступив би кожний кар’єрист. Чи міг він все змінити? Міг. Не захотів..
Як я казав – на відміну від інших кремлівських маніако-некрофілів, він єдиний був не хворий психічно. Розумів все.. але вибрав стежку Понтія Пілата. По ній і пішов у забуття.

Любив Льоня понти і побухать..)) Ніби безобідний дядько, але при ньому людей нищили не менш жорстоко. Саме при ньому з “нєсогласнимі” боролися за допомогою психіатричних клінік..
***

Але лайнери.. Щось чекісти собі там підрахували, чи може придумали яку схему, але вирішили – то тре, щоб на “лайнерах” їздили щасливі посполиті Куби та Анголи. Власне на радянських лайнерах з бля харні. Ну може не всі, а лише щасливі прихильники радянської комуністичної ідеї… Але менше з тим – чекістам терміново стало потрібно дуже багато автобусів.. На заводі аж бігом організували аврал і полундру. Тобто частину території відгородили височенною сіткою, назвали той майданчик – «цех окончательной сдачи» і стали туди щоденно командирувати по двоє чоловік з кожного підрозділу заводу..
Попав туди і я з вищеназваним паном Стахом. На окончатєльну сдачу ніхто йти не хотів, а мені навіть сподобалось.. Суть цього “цеху” полягала у наступному – на основному конвеєрі автобус ставлять “на колеса” і, щоб не затримувати лінію, відправляють “за сітку”. А там командировочні прикручують спинки крісел, деталі обшивки, килимки і все таке інше.
У народу були свої технології звісно. Я наївний взяв викрутку і почав крутити.. Але зразу був зупинений паном Стахом:
– Піди зніми фаркоп(5) з автобуса..
Я впирався фаркопом в спинку крісла, а пан Стах кувалдою забивав шурупи. За дві години чотири автобуси готові. Викруткою це зайняло б два тижні. А так, за дві години денна норма виконана і в принципі можна валити..))

Але була там ще одна “технологія”..
В нашому цеху пан Стах брав залізний кейс з ручками і казав мені насипати в нього шурупів. На ті часи такі речі, як шурупи, ізоляційна стрічка, болти всіх гатунків, лежали просто відкрито на стелажах і всі брали кому, що подобалося. Чомусь впевнений, що половина підвалів тогочасних міст була завалена халявною “ізолєнтою”..))) Саме звідти мабуть відома приказка – зря русским показали скотч..
Згадався анекдот радянських часів:
BBC News: Вчора у Барнаулі, комуністи здали в експлуатацію новий міст. На його будівництво пішло десять тон піску і сорок чотири тисячі мотків ізоляційної стрічки. Головна перевага нового мосту у тому, що він збудований не поперек, а вздовж річки..

«Цех окончатєльной сдачі» знаходився на задвірках заводу і мав неофіційну назву – БАМ. Назва – в честь однойменної «магістралі», що теж була на задвірках цивілізації. На вході в БАМ чергувала весь час одна і та сама ВОХРівка(6). Звали її Руфіна Яковлєвна і примітна вона була своїм кольором волосся. Яскравого червоного кольору, я б навіть сказав – вогнисто-червоного кольору. Воно реально аж світилося..
Ми підходили до воріт і пан Стах кричав:
– Руда кобило, відкривай. Нам треба план виконувати.
Потім мені:
– Покажи їй, що у нас шурупи з собою.
Руфіна на це:
– Ну ты старый дебил, ну сколько тебе тупому можно говорить – у нас самонарезов тут полно… Что ты малого заставляешь тяжести таскать? Дебил в самом деле…
– У вас самонарєзи неправильні, руда ти лошадь.
– Сам ты неправильный, старый хрыч.
– Кажу тобі, що ваші тупі.. та що я з тобою розмовляю, у мене план горить – відкривай ворота..
Цей нехитрий, полюбовний діалог відбувався кожного дня, а поза тим.. а поза тим – фари в автобусі були ідентичні фарам на «Москвичі-412»(7). Комуністичні конструктори, як завжди, не парилися – фари воно і є фари, який нафіх дизайн..))
Коротко кажучи в “кейс” влазило чотири фари.. А в магазинах для любителів
«москвичів» фар не було.. Планова радянська економіка тому що.. Після двогодинної інновації з фаркопом, ми йшли “зі своїми шурупами” на вихід.
Пан Стах отримував в спину – “старый дебил,бля”. Не повертаючи голови віддавав – “руда коняка” і ми йшли до їдальні. Вірніше пан Стах йшов через прохідну, а я до їдальні..  Все вірно – дахами до одинокого дерева і на “Малу землю”..)))
Там вже чекав пан Стах з клієнтами..

Хтось скаже – комуняк бакланить, а сам..
Especially for:
З виступу Генерального Секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу, товариша Леоніда Ілліча Брежнєва:
– Говорят, что стипендии и зарплаты у нас маленькие… Я сам был студентом и ходил вагоны разгружать. Так мы как… – десять коробок на машину, а три в кусты…
Якось так, малята.. Комуністична економіка – то вам не півники з гівна ліпити.. 

Пан Стах плавлені сирки не поважав, а тому  завжди з собою мав бутерброди з краківською ковбасою. Брали в магазині “чекушку Екстри” і сідали на схилі над залізничною колією.. Потім тиснули один одному руки і прощалися до завтра.. 
Happy end..))

  1. Німецький автомат часів WW2.
  2. Радянська горіляка.
  3. Richard Milhous Nixon. 37-й Президент Сполучених Штатів Америки.
  4. Одна з трьох культових хіпівських кав’ярень того часу. Трикутник: “Нектар” – “Молочний бар” – “Вірменка”.
  5. Елемент кріплення троса для буксиру.
  6. ВОХР – военизированная охрана.
  7. Радянський «автомобіль».

…………………………………………………….

M&або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..

Київ:

вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
Пр. Повітрофлотський, 33/2
(“Книгарня Є”)

Львів:

проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель’Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)

А можна тут:

Гарного дня, Посполитий..

Попередня глава тут, якшошо..))

Вірменська

Вежа Корнякта

Святого Миколая

Вулиця Федоріва

Успенська

Благовіщенська