Ява – триста п’ятдесята. Блистит, як в собаки яйці.
Кохана, трохи я сі тащу. Кохана – випив ацетони..

Нудно мені в театрі дійсно не бувало..
Уявіть картину.. Вистава «Ім’ям Революції»… Ні – не так..))
Ось, що б там зараз не писали про велікое советское кіно – абсолютно всі радянські актори совок бакланили. Тобто – абсолютно всі. Тобто – з ранку до ночі. Вночі теж. Крім парторгів. Парторги якраз хвалили. От наскільки всі бакланили, настільки парторги хвалили. Проте парторгам, як ми пам’ятаємо, блище…

Але. Вистава – «Ім’ям Революції», Шатрова. Вистава про лєніна, всі відносяться до неї з пієтетом. Я мав з нею казус на гастролях у Воронежі, але про це нижче, а на той момент я її вів вперше.. Взагалі – свій перший рік в театрі я провів під сценою за пультом освітлення. Пульт стояв у колишній суфлерській, тому я весь час був майже на сцені..
Отже на початку дія відбувається на провінційному вокзальчику, часів громадянської війни, десь в росії. На сцені вокзальна лавка, на ній сидить старий єврей /актор Микола Слісєв/. Він розказує посполитим, що – їде до свого сина у Москву, та везе йому трішечки сала… Потім, по ходу п’єси, виявиться, що його син заступник дзержинського. От з чим-чим,  а вже з салом там проблем мабуть такі не було.. – нє?))
Але менше з тим – поруч з лавкою, стилізована під вокзальну, стоїть будка з годинником. Біля неї “нервово курить”, переодягнений в пролетаря, білогвардійський офіцер /актор Ігор Листвак/. Він теж їде в москву, щоб за його словами – морити голодом товаришів(1). Паралельно на сцені то з’являються, то зникають ще чотири персонажі: Ще один білогвардійський офіцер, який прикидається лікарем Малініним /актор – парторг театру/. Він теж їде “морити товаришів”. А також – правильний червоноармієць /актор Василь Юрченко/ з двома дітьми. Він везе дітей до тітки, поки сам збирається воювати за – «это».

Фоном, від ар’єрсцени, з динаміків лунає пісня:
Смело мы в бой пойдем за власть Советов
И как один умрем – в борьбе за это…

Якщо мені хтось пояснить, що саме в контексті цієї пісні означено словом “это” – поставлю каву.. Я розумію, що – поэт в России – больше чем поэт…, а поет камуністичний – то ващє.. Больше – чем чёрт на мотороллере… Може той Шабтай реінкарнувався таки.. Може – в поета..?

                                               Комуністи – лєйба давідовіч бронштейн з бригадою…

На сцені ж повинно відбутися наступне. В білогвардійця-“пролетаря”, сірники закінчуються швидше, ніж сигарети і він вирішує прикурити в правильного червоноармійця:
– Дозвольте прикурити, товаришу…
Червоноармієць дає, але раптом впізнає в “пролетарі” свого колишнього командира по царській армії. Котрий його в тій армії дуже щемив і спонукав до різних нехороших вчинків:
– Ваше високоблагородіє..?
– Що..? Ви про що..? Мабуть обізналися, товаришу…
– Що?!! Я обізнався? А ну пішли в ЧеКа…
Червоноармієць знімає з плеча довжелезну гвинтівку. Старший з його синів, дивлячись на тата, в захваті каже братові:
– Це гвинтівка трьохлінійка Мосіна, зразка 1892 року…
Менший, з виразом розуміння важливості процесу, значуще киває йому у відповідь. В цей час, червоноармієць наводить на “пролетаря” гвинтівку, даючи зрозуміти – що жарти, якщо й були, то вже закінчилися. “Пролетар”, розуміючи, що біда – кричить до “лікаря”:
– Малінін, чого ви дивитесь..?!!
“Малінін” підступно стріляє червоноармійцю в спину. Червоноармієць, з виразом тотального обурення на обличчі, розвертається до “Малініна”, а в цей час “пролетар” дістає пістолет і не менш підступно, стріляє в спину червоноармійця ще раз.. Потім так, по-ковбойськи, “з пояса”, стріляє в старого єврея і забравши з собою “Малініна” зникає в кримінальній пітьмі..
Єврей осідає на підлогу, червоноармієць з останніх сил каже:
– Синочки, у Москву ідіть…
Затемнення. Кінець дії.

Як бачите, все і так доволі кумедно. Але в цей день мені судилося сміятися до істерики. Гвинтівка трьохлінійка була автентична, а ось пістолети стартові.. і в них відсиріли патрони…  Далі було приблизно так –
“Пролетар”:
– Малінін, чого ви дивитесь – стріляйте!!!
Осічка. Осічка.. Осічка…

Червоноармієць – не отримавши очікувану кулю, починає на ходу “дописувати”текст за Шатрова:
– А я тобі кажу, що ти таки підеш зі мною в ЧеКа і крапка!!!!!
Спітнілий “пролетар” витягує, під багнетом гвинтівки Мосіна /два метри довжини без багнета../, свій стартовий і з виразом істеричної ненависті, починає стріляти в лице червоноармійцю..
Осічка. Осічка.. Осічка… 

Микола Слісєв – йому вже пох, що він там грає, з цікавістю дивиться чим це все закінчиться і явно отримує купу насолоди.. Я в своєму бункері вже плачу і не можу дихати..))
А на сцені починається “кулєбяка вестерн” – “Малінін” бігає, петляючи між лавкою, кулісами і вокзальним годинником. Він невисокого зросту і доволі округлий. Опецькуватий – як казали у Полтаві. На ньому чорний сюртук і капелюх “котєлок”. Лівою рукою, у якій ще й медичний саквояж, він притримує капелюха, а правою на ходу пробує “відстрілюватись” від червоноармійця..
Червоноармієць бігає за ним, виставивши перед собою гвинтівку з багнетом, на ходу все збільшуючи текст п’єси новими словами і звуками.. Він ростом під два метри, у довгій шинелі і з металевим чайником, прив’язаним до пояса.. Чайник чіпляється за декорації і дзвоном металу додає сцені автентичності соцреалізму.
За червоноармійцем бігає “пролетар”, час від часу, “пострілюючи” тому в спину..
Осічка. Осічка.. Осічка… 

Слісєв сидить на лавці з виразом обличчя – “Барса” атакує і зараз буде гол. За кулісами істерика.. Я вже навіть не плачу. В мене гикавка і сльози течуть вже по шиї.. Пацани накручують чергову “вісімку” навколо декорації – мабуть вже п’яту, чи шосту. Помічник режисера пробує за кулісами стріляти зі свого стартового, але він теж відсирів. “Пролетар” і “лікар” вибігають  в куліси і на сцену вже не повертаються – вони по тексту п’єси залишаються живі. Стоять собі за кулісами, відхекуючись та матюкаючись..(2)
Червоноармієць, біля пульту помрежа, ставить в кут стіни шматок дошки, ламає її каблуком – імітуючи постріл, потім “з останніх сил” виходить на сцену і картинно падає..
В цей час Слісєв, що зручно вмостившись на лавці, дивився на той “совієтіко еastern”, згадує, що по ходу, у нього так ніхто і не вистрілив, а за Шатровим його ж вбивають. Він встає, прикладає тильною стороною долоні руку до очей і не менше картинно імітує “heart attack”..
Завіса. Антракт….

Coffee break. Актор..
Микола Слісєв – мій перший вчитель на більярді.. Класний був мужик.. і актор неперевершений. Зовнішньо і за органікою він був схожий на Шона Пенна. Не менш талановитий, але в тій державі, щоб зніматися в кіно, треба було грати голову колгоспу..
Я ходив з ним в Будинок Актора на більярд. Грав він цікаво – ні одного сильного удару. Шари бив виключно чужі і називав їх “котята”. Вони дійсно докочувались до лузи і скочувались в неї повільно і ніби нехотячи.. Якщо чіплявся за шар, то доводив до “партії з кия” без особливого напрягу.
Коли щось розказував – слухалось це легко і в кайф. І взагалі –
приємний, світлий спомин..
***

Почалася війна в Афганістані, а вона потребувала бабла. Коммі почали на всьому економити. Мені, крім освітлення, добавили ще й обслуговування електромережі театру. Блін – до мене навіть електрочайники пробували в ремонт носити..)) Я вже був “начальнік”, але посилати своїх дівчат вкручувати лампочки, було б неправильно, тому робив це сам.
В театрі був столяр. Реально – профі найвищого гатунку і його за це цінували. Чувак дійсно мав золоті руки, але на цьому його таланти закінчувались.
Наслухавшись, в порожню голову, похвал від дирекції–столяр ходив з задертим носом і на всіх дивився “свисока”.. Це виглядало дуже смішно – людина ходить по театру з задертою догори головою, та шаркаючи ногами – такий собі paradox shuffle..

Комуністи. Внизу справа організатор Голодомору..

Так ось той столяр – дядько десь під шістдесят років, мене не любив. Не те, що не любив, а прикинув, що волосатий не може бути у комуністів в фаворі. А ще – що волосаті, то не агресивні наркомани і, що комуністична партія таких не поважає і, що він, порівняно зі мною, як мінімум, иліта..))
Анекдот в тему:
Защемивши собі пальця руки, сантехнік Стаканюк, хотів було розказати про нестерпний біль, який терзає всі нервові закінчення його розпухлих пальців, та про те, як його тонка і чутлива натура страждає… Але, як завжди – вийшло коротко і лаконічно: “йоб твою мать…”

Столяр не вживав. Він не був комуністом, але все, шо партія сказали виконував. Виконував і ходив гордий з того, що комуністи вітаються з ним за руку…  Його український хрунізм його підпирав – він принципово не звертав уваги на мої “добрий день” та “до побачення”.
А одного разу підходить і каже:
– В мене в цеху куробка без пукришки…
Сказав і почовгав до себе в столярку..
Яка куробка? Яка пукришка..? Заходжу в столярку – приміщення висотою метрів під сім і бачу під стелею відкриту “коробку Бермана”. Це така кругла, металева фігня, у котрій сходяться скрутки та розгалуження електропроводки. Кришка від неї лежить на верстаті під стіною – чи сама впала, чи він в неї кидав чимось – це вже в історії..
Беру драбину, ставлю під стіною і розумію, що не дістану. Йти, через весь двір, за вищою драбиною до монтувальників лінь і вже глядач у дворі.. Залізаю на самий верх тієї, що стояла в столярці, встаю ногами на самі вершечки /не на перекладинку, а на вертикальні/, лівою рукою тримаюсь за заземлену, як виявилося, трубу, а правою вставляю кришку..
То не гарно – як московський холуй азіров, валити все на папєрєдніків, але – то ж не я не заізолював ті дроти..)))
Мене просто кидає ударом струму на верстат, що стояв внизу. Верстат металевий, з цілою купою не менш металевих прибамбасів. Мені, мабуть, треба було поламатись вщент, але я почув:
– Так тобі і треба скутино…
Мене підкинуло..)) Я схопив дубову палку, а він зрозумів, що зараз буде больно. Ходив він цікаво – мало того, що шаркав ногами і задирав у небо голову, він ноги ще й ставив носками широко в сторони.. Ось так він і побіг. Незграбно, але дуже швидко /шістдесят років чуваку/. Дуже, дуже, дуже швидко. Як вихор – як майор Вихор(3)..)) Вискочив у двір і погнав в сторону гаражів з головою задертою в небо..
Я, вискочивши за ним у двір, з дрином в руці та наміром поламати цей кілок об ідійота /думаю мій намір читався на моєму обличчі/, побачив наших акторів, які сиділи на лавках по периметру двору і з цікавістю почали чекати розвитку сюжету.. Я не дав їм цього шансу. Спокійно поклав кілок і “пішов у своїх справах”..))

Це було про містику – як можна не поламатися впавши, з такої висоти, боком на станок..?
Пам’ятаю навіть назву станка – “Gans Novilla Agregat”..)))
***

Через декілька днів, іде мені назустріч столяр, але голова не задерта і на щоці блистить сльоза.. А потім раптом каже:
– Брежнєв, вмер…
І пішов заплаканий..

Мені реально пох на комуністів, але ж в людини горе… Тре щось сказати – нє? А вожді ще кожного дня тоді не вмирали. Тому я просто спитав – шо окончатєльно..?
Про те, що я “неблагонадьожний” і так всі знали, тому один на один /без свідків/ я собі гнав, що хотів.. Шкода хлопа – його світ зруйнувався..))

Пес би з ним, з тим столяром, але брєжнєв таки дійсно помер, а адміністрація не знає як реагувати. Нас всіх швидко збирають в репетиційний зал на мітинг. В репзалі на стіні висів величезний портрет Горького у важкій рамі з papier-mâché. Такий – кілограмів на п’ятдесят не менше. Під ним трибуна. На портреті хтось вже почепив траурну стрічку. Дивлюсь, думаю – чому саме на ньому..??? Він нібито давно помер.. Але комуністам видніше, які стрічки на кого зі своїх вішати. Зараз колорадські вішають на все, що попало..)) Біля трибуни стоїть парторг.  На його обличчі, як казав Марк Нестантінер – “вся грусть еврейского народа”. Вопшім – поки я роздивлявся, всі місця під стінкою позаймали – залишився тільки передній фланг..))
Парторг починає про «скорботную утрату» і тут, як на зло – величезний портрет зривається і падає йому на голову. Я б його навіть пожалів мабуть, але тут за спиною хтось пирснув в кулак. А я в першому ряду.. Бля – в мене починається істерика.. Я покусав язик до крові.. Якби не втримався  – була би біда. Ще б посадили до холєри..))) Це було також про містику..

Через покусаний язик – я тиждень не пив кави,  зате я побачив чудове в своєму ідіотизмі дійство..
Брєжнєв вже вмер, а траур ще не об’явили. Директор не знає, що робити –  відміняти репетиції, чи ні. Через те, що  вожді тоді ще не вмирали кожних півроку – один за одним, обком партії не встиг прислати інструкцію, як себе поводити. Тому директор прийняв рішення – танцювальні репетиції не відміняти, але музику не включати…
Я сидів у глядацькому залі і перся від комуністичного сюрреалізму – безмовні актори, в цілковитій тиші, стараючись не рипіти підлогою, танцювали на сцені…

То було про містику, а то – про ідіотизм..))

Вересень, 2016.

…………………………………..

1.Тут мається на увазі не своїх товаришів)). Словом “товарищь”, звертались один до одного російські комуністи. Вони перейняли це звернення в комуністів німецьких /і такі колись були/, які казали один одному “камрад”. Потім це звернення прибрали собі гітлерівці.. Отже білогвардієць їде “морити голодом” комуністів більшовиків.

2. В цій ситуації необхідно враховувати всю серйозність моменту для задіяних. Вони спасали ситуацію – як могли і їм було невесело. Бігаючи по сцені, в голові вони вже прощалися з партійними квитками. Тобто все було більше, ніж серйозно..
3. Герой радянського епосу.

Попередні глави:

Гроші..
Кривий ревОльвер..
Джинджел..
ПЛ ВН..

Bonus track:

M&M або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..