– Агиш-гиш! Гиш-ш-ш! – голосно загишкала Марія на квочку, яка так і норовила залізти до городця. Курчата, що за літо вже вбралися в пір’я, греблися майже як дорослі кури. «М’яса не наросло, а перетереблять всю городину», – сердито думала жінка. Вона вже сіпнулася бігти їх виганяти, але не наважилася покинути сливовий леквар, що саме почав булькати у величезній каструлі. Ледве розкочегарила низеньку, муровану в дві цеглини плиту, ледве дочекалася, аби вариво закипіло – тепер треба пильнувати. Перестанеш на якусь хвильку помішувати – відразу пригорить.

Марія ще голосніше загишкала з надією, що квочка таки злякається і втече. Але та, немов дражнячигосподиню, заходилася сокотати, скликаючи і тих курчат, що ще не встигли залізти в городець. Цього Марія вже стерпіти не могла. Виламавши на бігу хворостину, кинулася виганяти виводок. Аби не мати з курми більше мороки, вирішила загнати їх до загороди. Курчата наче бавилися з нею, рябенькими клубочками випорскуючи попри ніг. Аж змокріла, поки всіх позаганяла. Марія стягла з голови хустку і витерла нею піт, що рясно обілляв обличчя, аж тут у ніс вдарив запах пригорілих слив.

Так і не пов’язавши хустки, кинулася Марія до свого леквару. Густе темно-синє вариво перемелених слив-угорок пихтіло, як десятки невеличких вулканів, то тут то там вибухкуючи вже не парою, а сизуватим димком, що розносив довкола запах горілого. Марія вхопилася за велику дерев’яну варіху, що стирчала з каструлі, і заходилася мішати, але на поверхню поспливали чорні плями, які вона мимохіть повіддирала ложкою.

Жінка зітхнула: це ж скільки тепер зайвої роботи через ту кляту квочку!.. Смиренно взяла шматину, притягла розпечений горнець до краю плити і взялася виловлювати купочки пригорілого, розливати гарячий леквар по менших банячках. А тоді сіла відшкрябувати дно старого горщика, в якому варила сливовий леквар ще її баба.

Життя за чоловіком-п’яницею привчило Марію до смирення. Особливо в роботі. Без того смирення чи довбала б вона свою кам’янисту нивку, чи ходила б за шість кілометрів сушити сіно, чи наймалася б на будь-яку роботу, аби лише поставити на ноги двох синів після того, як небіжчик, прости йому, Боже, гріхи, втопився в Брустурянці?.. Втопився там, де наймілкіше, за декілька метрів від хліва. Там і лежав долілиць, майже весь на березі, лише буйні розтріпані кучері металися у бурхливому потоці. І від того здавалося, що Василь живий. Що він лише припав до потоку, аби напитися води. Може, так воно й було, але гірська ріка на сей раз не помилувала чоловіка. Чи вдарився головою і втратив свідомість, чи був такий п’яний, що захлицнувся водою… Хто тепер скаже?

З приреченою смиренністю прийняла Марія те, що Василя більше нема. Нема годувальника, який давно вже перестав ним бути. Але нема й ката, що годинами ганяв їх, роздягнених, по морозі.  Марія завжди покладалася лишень на свої руки. Та ще на дві пари синівських, що з кожним роком все більше ставали в помочі. Але Василь і по смерті примудрився посміятися з неї. Знайшов мертвого батька Йосипко, молодший. Він спочатку думав, що той просто лежить п’яний. Смикав тонкими рученятами за штанину. А коли зрозумів, що батько застиг, застиг і сам. Прибіг до матері і лише тягнув її за рукав. Як не намагалася вона потім розговорити малого – так і не змогла. Занімів. Водила до лікарів, купувала всі ліки, що виписували. А коли і в області нічого не сказали, махнула рукою: німий – то й німий, аби лиш інакше був здоровий. Але з того часу Йосип і на здоров’ї підупав. Став якийсь полохливий, голову завжди перелякано втягував у плечі. Марія вже й не загадувала йому якоїсь серйозної роботи. Так, курей попасти, позамітати. Шкодувала його дуже. А в старшого, Андрія, немов вселився буйний Василів дух. Ставав таким же нестримним, суперечив і постійно кудись поривався. Часто приходив то з відірваним рукавом, то з синяками. Доброзичливі сусідки приносили Марії новини – з ким бився цього разу. Та жінка байдуже пропускала це мимо. Вона не відчувала в собі сили бодай якось стримувати Андрієву натуру. Та й, сказати по правді, Марія мала чим і втішатися. Андрій по-чоловічому почав турбуватися про сім’ю. Якось, коли побачив, що мати взялася розрубати колоду, аж  підскочив. Вихопив від неї важку сокиру, з силою загнав її глибоко в старого пня: «Аби’м не бачив більше то у ваших руках!»

Марія не сперечалася, вона покірно вділила синові і той шмат роботи. Вона передала йому частково й опіку над молодшим. Йосип часами десь пропадав. Сидів у якомусь своєму сховіі про що лише думав? Коли Йосипка не було дуже довго, Андрій знаходив німого брата і приводив до хати. Він навіть прибив, від гріха подалі, великими цвяхами ляду, що вела на горище, бо там найбільше любив сидіти Йосип. Марію дивувала турбота старшого. Щось таке, давно забуте, ворушилося тоді на самому споді згадок про її перші роки за Василем. Жінка силилася спочатку то пригадати, а далі й покинула смиренно. 

Андрій валив на свої плечі багато. Валив по-молодецьки, не важачи сили. Йому подобалася роль ґазди. Він відійшов від сусідських хлопців, з якими ще недавно бавився, і прибився до старших. Як не дивно, легіні прийняли Андрія. Не тільки робота, а й розваги тепер стали в нього чоловічі. Марія нічого не казала синові, лише лежала без сну, допоки не повернеться. І аж коли почує, як грюкнуть сінешні двері, смиренно перехреститься і засне.

Ще була одна розрада в житті Марії – старенька мати. Вона овдовіла, як Марія була ще малою. Придавило чоловіка в лісі явориною. У їх краю лісорубів то була не дивина. Жінки звикали до раннього вдівства. Зате як цінували чоловіків! А ті свою вагу відчували. Якби хаща не витягала з них стільки сил, то й не знати, в що б то виливалося. А так – тільки по святах і розгуляються. Жінки не раді були і святій недільці. Ліпше вже будень: забіг по дорозі до корчми, посидів хвилину-другу – і додому. Спокійна, що під боком, що живий.

Вчена чоловіком-лісорубом, Маріїна мати і зятя сприймала з покорою. Намагалася не потрапляти на очі, аби не дратувати зайвий раз п’яного. І затягала собою все, що донька не встигала. Намагалася її зайвий раз пошкодувати. Уже й недобачала, і ходила лише з палицею, а почула, як потягло горілими сливами, – пришкандибала:

– Ану, Марійко, дай мені, потихи відшкрябаю.

Вдячно тицьнувши старенькій горнець, побігла Марія по роботі. Із тими сливами не приступала ще сьогодні до вечері. А незабаром мав повернутися з роботи Андрій. Вже другий місяць, як узяв його сусідчин чоловік до хащі. Скільки-то Марія походила, просячи.

– Ти думаєш, сусідко, що в нас є місто? Знаєш, скілько ’ся просять?

Сусід був головним у лісорубній бригаді, тому Марія продовжувала ходити на поклон. А поміж тим – і картоплю їм покопала, і сіно сушила. Зглянувся-таки, кинув, заходячи у двір:

– Скажи Андрієві, най зайде десь за годину…

Як переступив син поріг сусідської хати, Марія прикипіла до тину. Чула, що реве недоєна корова, але не могла відійти. У їх селі була єдина робота, єдина можливість вижити – у хащі.

Андрій повернувся веселий:

– Не пропадемо, мамо. Завтра виходжу на роботу.

На Марію війнуло сивушним духом. Промовчала. Вона й не знала, що казати. Бо й не знала точно, рада чи ні. Робота в лісі була за благо. Але робота в лісі могла стати й  карою…

Щовечора чекала на Андрія з острахом. Син повертався вчасно. Лише декілька разів тягнуло від нього горілкою. І спокійнішим став. Видно, витягував ліс із нього всю молоду силу.

Марія потроху заспокоїлася. А як приніс син додому першу зарплату – то й зовсім звеселіла. Купили дві машини дров, як хазяї,  щоб не ходити більше тягнучи д’хижі з лісу колоди. Якби не дід Петро, сусід з другого боку, то й зовсім була б Марія спокійна. Бо той ходив і ятрив людям рани – кого що боліло. Сам Петро скалічів у хащі. Тому ненавидів її тепер так, як лиш може людина ненавидіти. Ту ненависть переніс і на тих, до кого доля була ласкавішою, – на таких же лісорубів, яким був колись сам. І якщо в перші часи по каліцтві Петро ходив і лякав людей, простягаючи свою знівечену руку, то пізніше почав страшити потопами. І була правда у Петрових словах, бо ліси останнім часом вирубали нещадно. Колись, ще за часів колгоспу, жінки і діти на вирубаних голицях засаджували молоді дерева. Потім прочищали їх, «освітляли» – так то називалося. І люди мали роботу, і оголені схили помали затягувалися молодняком. Зараз рубка ішла за головним принципом: де лише можна дістати. А засівав вирубане хіба що гірський вітер.

                                       *****

Марія раділа, що встигла впоратися з городом до дощів. Лущити кукурудзу, квасолю можна і в хаті. Зате нічого не пропаде. Гарбузи ще позалишалися в полі, але їм, товстобоким, дощі не страшні. Шкодувала Андрія, що мокнув на роботі, але з тим уже нічого не могла подіяти: така чоловіча доля.

Небеса немов прорвало. Хмари, що спочатку густо набігали в небі одна на одну, злилися тепер в одне свинцеве покривало, яке, здавалося, давило на землю навіть звідти. Сірими стали ранки, сірими стали сутінки, сірими стали дні. Посумнілі оголені дерева посхиляли гілки. Мабуть, і вони відчували свинцеву вагу. Одне, що було непідвладним цьому сірому смутку, – веселі язички вогню, що облизували чорні губи черіні. Дрова потріскували, розраджуючи душу.

Марія вовтузилася біля шпору з вечерею. Старенька мати в кутку нечутно шепотіла вечірню молитву, аж тут влетів до хати розхристаний мокрий Йосипко. З обіду не бачила його Марія, якраз журилася, де б то йти шукати. Хлопець був переляканий. Він мичав, крутячи руками, як вітряк крильми. Підбіг до Марії, почав її несамовито шарпати за рукав. В очах хлопця застиг первісний жах. Марія в чому була – кинулася до дверей. Йосип побіг за нею, вхопив за руку і почав тягнути назад. Схоже, йому було страшно всюди. Марія не розуміла, що могло нагнати такого страху на хлопця. Але вона хотіла це знати. Тому вирвавши руку, вибігла в сіни. За дверима щось гуркотіло. Перелякана жінка несміливо взялася за клямку, як немилосердна сила рвонула двері. Вони різко прочинилися – і в сіни увірвалася каламутна бурхлива вода. Марія сіпнула поли спідниці, як вода вже обпекла холодом коліна. За прочиненими дверима коїлося щось страшне. Нестримна буйна каламутна сила заполонила все, крутячи колодами, немов сірниками. Промайнула перелякана голова пса, аби тут же сховатися в каламуті. Марія зрозуміла, що надворі порятунку нема. Кинулася в хату. Вода вже порядкувала й там. Заклякла мати так і стояла з пацірками в руках, а Йосип виліз на стіл і нагадував залякану звірку. «Горище», – осінило Марію. Побігла, вхопила матір за руку, потягла до комори, звідки вели наверх східці. За Йосипком поверталася вже по груди у воді. Але той закляк на столі і не було сили, аби стягти його вниз. Просила Марія, благала, аж поки черговий вир не крутонув столом і не збив Йосипа під воду. За секунду вода винесла хлопця з хати і помчала заціпенілу жертву, що навіть не робила спроби якось порятуватися.

Марією теж крутонуло. Вода кидала її від стіни до стіни, то накриваючи з головою, то відпускаючи вхопити ковток повітря. З останніх сил Марія потяглася до комори. Вона не могла осягти того, що сталося. Несвідомо підпливла до східців, що вели на горище. Мати стояла по шию у воді, підтягуючись слабкими старечими руками. Марія обхопила матір однією рукою, а другою ловила ковзкі дощечки. Надлюдськими зусиллями витягла стареньку до самої ляди. Надавила спиною – дверцята не піддавалися. Так, начеб зверху їх хтось тримав. З розпачу жінка почала бити по них кулаками, розбиваючи до крові побілілі кісточки. Дверцята не піддавалися. Страшний здогад майнув у голові: Андрій забив їх, аби Йосип не лазив на горище. Страх за матір, що безсило повисла на її руках, додавав Марії сили. Вона підтягувала стареньку під самі дверцята. Там залишалося ще сантиметрів сорок повітря. Що робити далі, коли ця відстань зменшиться, – Марія не знала. Вона не могла ні про що думати. Розум заціпенів, як і дубіло тіло у крижаній воді. Марія нічого не розуміла і лише билася головою об злощасну ляду, яка віком домовини застигла над ними. Вода розхитувала східці, що трималися на двох залізних гаках, забитих у товсту дубову балку.

Чи то від утоми, чи від безнадії, але Марія припинила свій двобій з лядою. Вона обводила поглядом свою залиту по вінця комору, і все чекала, що зараз прокинеться від дурного сну. Вода вже так не нуртувала. Вона якось злагідніла і начебто й зупинилася. А може, вона просто змінила тактику і тепер холодними обіймами вистуджувала душу. Вперше за весь цей час Марія заговорила:

– Мамко, як ви? Вода вже не прибуває…

Але мати нічого не відповіла. Посинілі висхлі губи беззвучно ворушилися. Марія силувалася вгадати, що старенька шепоче. Догадалася: «Отче наш…» Тоді вона почала й собі. Слова зринали тихенько і похапцем. Звідки взявся цей швидкий темп, Марія б не пояснила. Таке, наче розум поспішав, аби виповісти молитву скількись-то разів – і надійде допомога. Маріїн шепіт перейшов на жалісливе скімління, прориваючись раз у раз гірким схлипуванням. Дочитавши молитву до кінця, жінка переходила відразу на початок. Не зупинялася навіть, аби вхопити повітря. Немов не можна було розірвати це коло між молитвами, аби не розірвалися каламутною водою рятівні сорок сантиметрів.

Скільки пройшло часу – Марія не знала. Вона вся заціпла. Здавалося, вода вже запливла й до тіла, і обмиває брудними потоками кожну кісточку. Вода затягувалася всередину, і вода затягувала до себе. Варто лише розімкнути руки, як вона злиже все: і солоне заміжжя, і гірке вдівство. Як добрий пес, залиже пульсуючу рану на душі. Хтозна, чи й не піддалась би Марія тим чарам, якби не материна голова у петлі її задубілої руки.

Марія звела очі на рідне поморщене обличчя, і нова хвиля жаху здавила серце: материні губи більше не шепотіли. Вона все ще дивилася на безталанну свою доньку, але зіниці скляніли, як і вода довкола.

Гарячі сльози вперше за весь цей час потекли по щоках. Це було єдине тепло серед цього всеобіймаючого каламутного холоду…

Над головою щось гуркотіло, гупало. Чийсь знайомий голос кликав матір. Дужі руки відірвали ляду. Звідти, згори, увірвалося кружальце світла і зупинилося, вихопивши два посинілі обличчя. Одне – застигле у вічності, друге – від горя й розпуки.

Довкола розбурханої стихії в німій скорботі стояли гори, збезчещено поголені людськими руками…

З любов’ю Олеся Маркович