Free Area / PROSE

English version

People who watch TV, will be always monitored by people, who read the books..

MUSTREAD:

Тут зібрано твори письменників, про існування яких варто знати..

Recommended :

Пропозиція Дня:

Hippie.. by Mike Novosad

Life is about the people you meet..

 

CHAPTER ONE..

 

INTRO..

Niewytańczony wybrzmi bal,bo za jedną siną dalą – druga dal.
Nieuleczony uśnie ból; za pikowym czarnym królem – drugi król..

 

Якщо ми говоримо, що у нас немає вибору, то це неправда. Це просто означає, що вибір уже зроблено.. В житті взагалі все дуже просто, якщо хтось цього раптом не знав..

Був в мене знайомий –звали Вінтя. Ну якзнайомий.. –старший брат мого знайомого по “Генеральші”. Тоді було літо, я стояв біля гастроному1на розі Маяковського/Франка2. Звідкілясь підійшов Вінтя і вже через декілька банальних фраз ми взяли бомбу портвейну «три сімки»3і поперли в сторону Зеленої..

Йшли нібито на “Вєтік4до розваленої бані, але по дорозі завернули в подвір’я церкви Святої Урсули. Тої, що на розі Зеленої/ Палія. Чому туди? Бо до “Вєтіка” було ще не близько, а тут мінтам би і в голову не заїхало, що хтось може порушувати радянський режим в дворику церкви, перетвореної на склад грампластинок.

Розуміючи це – сиділи собі просто на бруківці і розслаблено гнали – кожен про свій, життєвий досвід. Мені було десь може сімнадцять, йому трохи більше – тобто досвіду, щоб підрозказати за життя вже було тіпа дохрєна..

Портвейн модні люди,а ми були саме такими, пили тоді строго –“с ґарла” і першим завжди пив молодший. Такі були правила поведінки в соціумі..

Я, хоча й був “малой”, але вже конкретно вмів, не відриваючись, лупнути рівно половину пляшки. Можна було хоч лінійкою перевіряти, хоч яким радянським штангенциркулем.

У Вінті процес відбувався в три етапи. Назву всього процесу він, стаючи в позу “пам’ятник лєніну”, озвучував як – “Кінаупапєя”. Потім анонсував перший етап–“Оглавлєніє”. З легким помахом руки, вбік відлітали пару крапель –за тих хто не з нами. Далі оголошувався етап “Ввєдєніє”–тут пляшка розкручувалась в руці, а вино набирало відцентрової тяги. Далі – мавпуючи слєдоватєля зМартовича, Вінтя гнусавим голосом об’являв:  “Часть пєрвая”, після чого закидав назад голову, кадик по шиї паралельно йшов вниз, половина від 0.75 просто витікала в горло. Потім кадик вертався на місце, а Вінтя вже нормальним голосом говорив: “Happyend”..

Чому саме мавпуючи слєдоватєля? Слєдоватєль (не пам’ятаю прізвище – здається Рибко) постійно нам пацанам, якщо десь зловили, погрожував частиною першою якоїсь статті, яку ніколи не озвучував. Казав –ти у мєня по часті пєрвой пойдьош, ґадьониш… на лєсоповал пайдьош…Тупішим за нього здавався тільки Гріша Обєрфєльд, але то вже був і не слєдоватєль, а цілий участковий, і навіть не з того району, і.. – та й хрєн би з ним.Він певне й не мріяв, що в книжку попаде. Хватить з нього й того, шо він був – просто ще тупіший…

Що таке було Мартовича? А воно є й досі – це відділ міліції, що відповідав за центр міста. Я й до цього там побував не раз, і після не менше. До речі дворик з милою назвою “Генеральша”, де я провів пару років і неподалік від якого ми й тестували хріновий радянський портвейн відносився до червоноармійського (зараз Личаківський) ровд5, але на Мартовичами попадали чомусь частіше…

Де зараз Вінтя? Не знаю. Можливо тоді його останній раз і бачив..

 

………………………………………………

 Не витанцюваний звучатиме бал, бо за однією синьою далечінню – друга далечінь. Невилікуваний засне біль; за піковим чорним королем – другий король..

 

1Гастроном– продуктовий магазин в ссср.

2Вул. маяковського– зараз Кості Левицького.

3«Бомба» – «вино» в пляшках місткістю 0.75, або 0.8л. Портвейн «три сімки» – марка радянського «вина».

4Вєтік” – сквер східніше вул. Тершаковців (тоді – марченка), між Пекарською і Левицького.

5Ровд– районний отдєл внутрєнніх дєл. По ровд засідали міліціанєри. І слєдоватєлі…

 

Пишу комуністичні імена з маленької літери, хоча й нові не завжди були Герої України. Але це вже для істориків.

………………………………………………

 

Отже – кінаупапєя про Львів 80х..

Театр. Майк Новосад.

Mike Novosad

NON-FICTION NOVEL..

Роман “Театр” був задуманий і в чорновому варіанті накиданий ще в 17му році. Далі в планах була епопея під назвою “TheAloof, або Музей Мотлоху..”. В той час я багато дописував на блог–платформі СайтЮей і, власне вищеозначений Музей, мав би бути міксом з постів на тому ресурсі. Потім платформу перекупили якась «політична сила» – Охлократична сокира, чи Демократична мотика.. Вже не згадаю. Потім вони, якось раптово стали настільки ватними, що дозволили собі писати “на Україні”.. Я розумію, що все продається, але мати з ними далі якісь справи бажання пропало. А коли вони ще й почали гріти меншовартих «україномовних «блогерів», щоб відтінити «талант» російськомовних блогерів-деммотиківців – я перейшов на інший ресурс. Потім подумав, що весь цей абсурд, то не менший театр, а Україна аж понад усе залита лицемірством, тому мабуть буде непогано запаралелити два задуманих романи в один.

Тобто – тут буде два театри. Український театр, який, в силу певних обставин, добре знаю, та театр абсурду, який навколо нас. Який теж знаю не гірше..

Колись Petronius Arbiter сказав, що саме життя це театр. Я скажу, що життя – це люди яких ми зустріли. Сад людей на наших дорогах.. 

Ну шо, Посполитий, йдем в театр – нє?))

Тобто –

Вашій увазі новий український роман..

Mike Novosad. “Театр, або той тойвово..”. 2021. Вихід в папері березень 2022. Видавництво “Europe Liberal..”

M&M, або Хроніки семи перпендикулярних ліній..

До вашої уваги книга Майка Новосада:

M&M або ХРОНІКИ СЕМИ ПЕРПЕНДИКУЛЯРНИХ ЛІНІЙ..

NOVEL
PHANTASMAGORIA
READ LONG WARNING

Із серії “Класика сучасної української літератури»…

 

CHAPTER FOUR

 

ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ..

Високий Ґетьман Віктор Андрійович, сиділи на поламаному чотириногому ослінчику і поважно-натужно медитували..

Перед його очима,  періодично, то виринав, то потопав образ капітана Рубцова, у розхристаному адміральському білому кітелі, з пропущеною під погони портупеєю.
От же ж його носить, відьмака мгбешного, туди-сюди– подумав ґетьман.

А Рубцов сідав навпроти і міряв Віктора Андрійовича поглядом, ляскаючи ремінцем портупеї по халяві чобота. Його, блискучі від напуцованої кірзи чоботи, було натягнуто на голі ноги. А короткий кітель ледь діставав до широких “сімейних” трусів яскравого червоного кольору. Кумачеві труси, з бавовняної тканини полотняного переплетення, сягали чуть вище колін. Попереду на трусах було зображення лєніна, а вздовж пояса йшов ще й обідок зі стильненьких серпів та молотів. Коричнева шкіряна портупея молодшого командира червоної армії, вільно звисала вздовж кітеля..

Незастебнутий білий кітель і веселенькі кумачеві труси з грайливим лєніном, йшли в дисонанс з порожнім поглядом осоловілих, прозорих очей Рубцова. Але капітан хвацько випивав двісті горілки, затягувався папіроскою, міряв Віктора пильним, підозрілим поглядом і, вкотре, розчинявся в чорній кіптяві від блимаючого саморобного каганця..

Перед тим, як почати свої періодичні зникнення, Рубцов передав Вікторові запрошення, яке той, в ту ж мить, обізвав універсалом, а потім загорнув у целофан і зашив в плавки.
– Якщо зловлять і будуть роздягати на допиті – матиму декілька зайвих
хвилин… – це буде як крайній бастіон… час для прийняття остаточного рішення…– пояснив таку локацію універсалу сам собі Віктор.

 

Напівтемний підвал без вікон, в якому ґетьман перебував останні чотири місяці, освітлювало лише мерехтіння, власноруч зробленого ним, каганця. Вирізаного з жестяної банки з-під Pepsi, шматочка сала та зубочистки каганця,  пан ґетьман називав Свічадо і замріяно посміхався.

 Свічадо було предметом надзвичайної гордості Віктора Андрійовича і стояло перед театральним потрійним дзеркалом, яке, в свою чергу, стояло на пристосованій під гримувальний столик, перевернутій бочці з-під латвійських шпротів.

Ще донедавна, перед тим як зникнути в крайньому бастіоні, поруч з каганцем лежало і «запрошення». Воно виглядало зовсім простеньким – червоним фломастером, від руки, напис:“агент номер 141”.

Правда, папір запрошення був не простим. Це була ксерокопія «Клятви Агента на Вірність». Зверху посередині стояв гриф – «Организація», нижче напис арамейською – «третій пріоритет секретності», ще нижче – трохи тексту про те, що зобов’язується агент і його розуміння того, що з ним буде, якщо не відпрацює отримані гроші. Ще нижче стояв підпис Віктора Андрійовича.

Завершувала документ печатка – з мечами, циркулями та пентаграмою.
– Казали мені дідо: не клянися бо то гріх… А… – одним гріхом більше, одним менше…– знову заспокоїв сам себе Віктор.

Отже Віктор Андрійович сидів на поламаному чотириногому ослінчику і йому чулися голоси. Ослінчик стояв, якраз, навпроти бочки, а Віктор сидів на ньому і погойдуючись дивився на своє потрійне відображення у притрушеному пилом трельяжі. Він продовжував вдумливо медитувати, чітко артикулюючи кожне слово:
– Осел… ні – оса… зелена оса… мед… ослисько…– крон ґетьман підвів, на хвилю, високі очі до закіптюженої стелі і продовжив –  ясновельможний…  булава… кінь…– будував він лише йому зрозумілий еволюційний ланцюжок – хвіст…  чешуя …  – і, не зупиняючись, в своїй вже третю добу триваючій медитації:

– Ірино, набери Петра Олексійовича.
– Вітя!!!…
– Ти як до Ґетьмана, шельмо?!!
– Вікторе!!!
– Все ще поза зоною? Від Андрійка – що чути?
– Бачила вчора на Володимирському… в рядах де сало…
– І що він? Як? Кажи!
– Розповідає бабушкам, що він вор в законі…
– От сучий порох… а навіщо?
– Каже, що збере революційну молодь та захопить владу… а бабці його жаліють, та підгодовують потрохи… Кажуть щоб тільки кавказці не почули бо поб’ють.
– Він у мене хлопець запальний… Коня годувала?
– Вітя!!! Який нахрєн кінь?! Немає в тебе ніякого коня!!!
– Бабо, ти що здуріла?!! Як в мене може не бути коня!?? Сама розумієш, що плетеш..?
– Вітя, знаєш що? Ідеш ти нахрєн.

Ірина підійшла до дверей, глянула на себе у шматок надщербленого дзеркала, що трималося на двох вкручених в одвірок шурупах,  поправила волосся і ще раз  подивилася на згорбленого чоловіка, що сидів насупившись на своє потрійне відображення у потемнілому дзеркалі. Відображення, в свою чергу, супилось йому назустріч.. Чоловік, не звертаючи на Ірину уваги, змінював вираз свого обличчя:«розумний… / чесний… / гарний… / сміливий…»
Зупинившись на«полум’яний та дуже гарний», розправив плечі, поправив невидимі манжети і додав до міміки ще й жестикуляцію рук.
Це була якась дуже важлива промова і виглядало на те, що невидима аудиторія була в шаленому захваті від того, що чула.. Ірина повернулась і тихо вийшла.

На вулиці був теплий милий ранок. Вниз по Андріївському вітерець гнав якийсь непотріб, а Ірина раптом фізично відчула, як з плечей надірвалась, а потім і відвалилася величезна каменюка. Вона перехрестилася на хрести Андріївської церкви, потім плюнула на фасад новозбудованого театру і пішла узвозом догори. Зупинившись на мить і вочевидь прийнявши якесь рішення, впевнено посунула  в бік офісу телеканалу «Новини. Один».

Дуже важлива промова добігла свого логічного кінця, зустріч з членами Клубу Поважних Лідерів Східної Європи закінчилася підписом Дуже Важливого Універсала і Віктор повернувся в реал:
– Що пішла? Най валит… остогидла вже…
Віктор всівся зручніше, підпер скроні вказівними пальцями і почав розмірковувати вголос:
– Як там казав капітан Рубцов..? тре йти на Ґоа. Там відшукати Сашу Чайку… То певне, той прокурорський їхній… Пароль “Пандора”. Встигну. От тільки грошей нема. Петро обіцяв двадцять чотири гривні позичити, а тепер не бере слухавку. Може набрати? Ні!!! Не ґетьманське це діло пахолкам дзвонити… І Ірина пішла… Але то таке… якось доберусь. Маю сопілку – буду грати на базарах, по дворах – українці люди добрі то пропасти не дадуть… Треба збиратися.

Віктор заліз під ліжко, витягнув скручений старий килим, а з-поза нього, велику жовту валізу. Дістав з неї синю гумову грілку, відкрив кришку і натиснувши лизнув:
– Курва – трохи ґумою смердить, але справжній, акацієвий – те, що треба.
Після грілки витяг два шматки сала, нарізані шаром товщиною в пару пальців.
– Позаду на пояс прив’яжу, якраз підійде – буде і незамітно, і для здоров’я корисно, бо кажуть – що добре від радикуліту, якщо на голе тіло – подумав Віктор і поклав сало на імпровізований столик.
– Треба загримуватися, Бо казала Ірина, що НАБУ містом нишпорить. Мало того, що всі гроші забрали то ще й посадять до холєри. А ще казала, що вже другу чергу в’язниці майбутнього завершують. Поки ще багатьох, з тих що половили, у Лук’янівці тримають, але деякі вже у першій новій в’язниці, а якийсь Розенблад, там навіть за головного авторитета. Говорила, що в телевізорі показували… тюрма розкішна – окремі номери, душ, інтернет.. Але не ґетьманське це діло по тюрмах ушиватися. Нам світом правити – закінчив свої роздуми Віктор і підвівся на ноги.

Потягнувшись руками вгору, як перед стрибком з трампліна, Віктор знову присів на ослінчика та почав натягувати шкарпетки“Falke – knee-high socksбузкового кольору. Потім витяг з валізи целофановий пакет“Лє Сєльпо”, а з нього сині в чорну клітинку штани “Alexander Amosu” з трьома золотими ґудзиками на ширінці.
– На найгірший випадок може й знадобитися – подумав Віктор і ще хвилю подумавши, вийняв з-за шкла дзеркала три англійських булавки і пришпилив їх до лівої кишені штанів. Потому став навпроти дзеркала і побачивши свої худі, немічні ноги наморщив чоло, а потім оптимістично подумав:
– Нічого, ноги в дорозі підкачаю, та й сало, знову ж таки – воно, хочеш не хочеш, а своє дасть… Всі тьолкі мої будуть… а та най собі валит!
– Бля, сало!!! – згадав Віктор і поліз шукати шовковий козацький пояс.

Не дійшовши до чемодана і гидливо глянувши на підлогу, а потім на свої шкарпетки з монгольського кашеміру, згадав, як колись карбував-нудив словами по складах, до своєї дружини, сусід в селі:
– “Корова ся всрала на порозі. Чом така брудна підлога? Курва мать засрана була..!!!”
Віктор згадав вираз обличчя сусідової дружини – дебелої молодиці у вишитій широкій сорочці та у вінку з кольоровими стрічками. Згадав червоні чобітки, на її ногах і багатозначно посміхнувся. Потім одягнув штани і присівши на ослінчика почав натягувати на ноги кеди“Sperry” з гарним яскравим морським принтом та нековзаючою підошвою – Razor Cut Wave Sipping”.

Закінчивши з цим, він вийняв ще один пакет“Лє Сєльпо”, а з нього барвисту косоворотку та чорного кашкета з пришпиленою трояндою.
– Ні це – не фонтан – подумав він трохи спантеличено, –але й залишати шкода… А де ж мій наплечник?
І тут його осінило. З чемодана було вийнято бордового кольору плащ-domino, з глибоким капюшоном та гарненьким білим шнурком – поясом, протягненим у шлюфки з вишитими золотом циркулями.
Плаща Віктор якось, при оказії, купив у польському секс шопі, з надією, що все таки колись отримає запрошення до палацу Інни Б. Żądz, на одну з її вечірок.
Купуючи плаща він боявся страшенно. Боявся попалитися. Але польська красуня продавець його не впізнала і змірявши незацікавленим холодним поглядом його фігуру, виклала пакунок на ляду.
– От курвега, пся крев – ледь не вилаявся тоді Віктор. Але думка про скандал мнєндзинародовий втримала його від вже готових зірватися з язика слів.
– Добре, що вогненну пентаграму на плаща не встиг віддати вишити… – майнула думка в голові пана ґетьмана.

Двері скрипнули і до приміщення увійшла  огрядна Раїса Максімовна – власниця підвалу.
– Доброго дня, пане Вікторе.
– О! Доброго дня, доброго дня, Раїсо Максимівно. Дуже радий Вас бачити.
– Збираєтесь кудись? Я по гроші прийшла…
– Так. Запросили на Форум Східного Партнерства. А потім ще заїдемо на могилу Рахілії Йосафатівни, вінки покладемо. За три дні буду.
– Та я ж ось бачу, що плаща підготували собі католицького. Гарний плащ. Як на форум то не альо, а вінки класти – то файно буде.
– Так, то дорогий плащ, мені його в Єрусалимі подарували за дуже великі гроші… До речі за гроші не переживайте, за дві години прийде Іринка, то гроші в неї. А там і я повернуся – то Ви помешкання тримайте за нами.
– А де пані Іра?
– Пішла на Володимирський за салом.
– Так, сало на Володимирському найкраще в Києві… синка там вашого бачила… А нашо вам стільки того сала? Ось же є – запитала Раїса Максимівна і показала очима на бочку з під шпротів.
– Та це не їстивне, – то ми поїдемо за два тижні чумацькі вози мазати… ну і попереки один одному – кажуть від такого ноги стрункіші…
– Ти диви!.. То я й собі відріжу шматок – і не чекаючи відповіді Раїса клацнула іспанською викидушкою і відтяла добрий шмат.
– Щоб ти вдавилася, падлюко – подумав Віктор і сказав:
– Прошу-прошу, Раїсочко Максимівно.

Раїса запхала сало в сумочку і понизивши голос проказала:
– Одразу за мною не виходьте, на розі стоїть машина, а біля неї троє піжонів курять.
– То й що?
– А те, що в машині сидить Катерина.
– Яка Катерина!!? – Віктор аж поперхнувся на слові.
– Та, що агент, я її впізнала. Кажуть вона тепер Директор Департаменту.
– Тю, а мені шо до Департаменту? Я чистий та шляхетний.
– Та то я так сказала… на всякий випадок… Не хочу щоб гроші мої пропали.
– Раїсочко Максимівно, нікуди не пропадуть, Іринка повернеться і Вам віддасть. Одразу за два місяці віддасть. Ви ж знаєте, що я ще ні разу не збрехав за все своє життя…

Раїса підійшла до дверей, повернула голову і по-жиганськи тихо промовила:
– Сотрі, Вітя, шоб я тібя нє іскала.
Потім смачно цьвіркнула слюною в кутик, та вирішивши, що наведені нею аргументи залізні і більш ніж переконливі, вийшла за двері. На вулиці буркнула собі під ніс –ніщєброд, бля… – і посунула за ріг Боричевого Току..

Віктор прислухався на хвильку, потім приспустив штани та зняв косоворотку. Приклавши залишки сала до поясниці, примотав його широким поясом і, так само, приклавши до живота грілку з медом, домотав пояс та запнув його. Знову одів штани і косоворотку та подивися в дзеркало:
– МГБ не знайде – промовив задоволений собою.

Поскидавши в полотняну торбинку такі-сякі речі, поклав туди ж сопілку, а зверху обережно поклав кашкета з трояндою.
Потім вийняв з кутка ціпок-посох, провернув ручку і потягнув її на себе. В мерехтінні каганця блиснула холодна сталь стилета.
– Комсомольці так просто не здаються – похмуро промовив він і трохи невправно та все ж з’єднав назад дві частини ціпка.
Потім одягнув плащ і окинув, прощаючись, поглядом приміщення, де він прожив останні, не найкращі для себе місяці.
Накинув на голову капюшон, задув каганця, але подумавши, намацав його на столі і поклав в кишеню плаща. Наосліп нащупавши торбинку  та посох, пішов до дверей. По дорозі вдарився коліном об ослінчик і сплюнувши в той самий куток, що й Раїса Максімовна вийшов надвір.

Яскраве сонце неприємно різонуло по відвиклих від світла очах. Підперезаний шнурком грубий шерстяний плащ також був не зовсім по погоді.
– Нічого, перетерпимо.. і не таке бачили…
Віктор поважно ступав з торбинкою в одній руці та спираючись на дрючок іншою.
Ех, треба було Іринку таки взяти з собою – несла б мені оце зараз рюкзачка…– подумав Віктор.
Проходячи мимо будівлі недавно збудованого театру тричі перехрестився на фасад і посунув в сторону Пейзажної алеї..

Через вісім годин він вже весело чимчикував лісовою дорогою, десь у Вінницькій області, мріючи про Ґоа та наспівуючи собі ніс:

-“Цигарка, горілка, безбожні дівки

…………………………………………….

Далі буде…

Трабл Shooter..

                        CHAPTER ONE

INTRO..

                              Заговори, щоб я тебе побачив..                                 

Недосконала за формою власності, молода відьма Юля Давайпоберемос вже другу годину поспіль крутила динаму на греблі Козловського озера.
День тихо та неквапливо відходив в минуле. Три мертві стрункі смереки, що стояли перед входом в павільйон ресторану, вже почали огортати перші сутінки. Коріння смерек підлили кислотою вже давно, але зрізати їх чомусь ніхто не спішив.
На воду поволі наповзав туман, а на ментальний стан відьми печаль. Суча китайська динама видно теж не була досконалою за змістом – бо, як Юля не крутила, а лампочки не світилися. Ні в підключеному до агрегату помаранчевому торшері, ні індикаторні – на менедж-консолі.
– Видно з тею автономією ніхрєна не вийде – подумала Юля і витерла лоба.
Озеро собі парувало. Білий – раса-кляса, померанський шпіц сидів позаду відьми на осиковій колоді і зневажливо розглядав недосконалий з усіх боків світ китайських генераторів. Юля  озирнулася безпомічно і присіла поруч тего пса. Пес був найвищого гатунку, тому сидів собі індиферентно.
На мертвій смереці радісно заверещала сорока. Через хвилю з клаптів туману з’явилась велика руда лисиця. Вона підійшла до води, окинула відьму оцінюючим недобрим поглядом і знову розчинилась в тумані.
Заморосив не по-осінньому теплий дощ. Надворі було 25 жовтня 22го року.
– Але то всьо схарило, вотетовотвсьо –  бовкнула невідомо кому Юля і підвелася на ноги..
***
Спустившись з узгір’я, він підійшов до краю прірви. Стояв і дивився на далекий ліс, що виднівся на тому боці широкої западини.
Була середина квітня. Надходив теплий сухий вечір. Було тихо. Тиша навколо стояла абсолютна –було чути шурхіт піску, що обсипався з-під туфель вниз по схилу урвища.. Ліс на тому боці котловини виглядав тонкою гранатовою смужкою..
Кілометрів п’ять – прикинув на око відстань до лісу.
Вся низина між ним і лісом була залита  незвичного відтінку туманом. Насиченого цикламенового кольору туман нашаровувався великими плямами  одна на одну і від краю до краю висів в повітрі без найменшого поруху. Сонце, що саме заходило, додавало його формам того, трохи пафосного, трохи спокійно-байдужого вигляду.
Десь метрів за двісті від краю урвища, туман прорізали крони декількох дерев. Чорно-сині, на вигляд ніби обгорілі гілки, виступали з застиглого цикламену. Вони теж були нерухомі. Як і все решта навколо..
– Воно того не варте – почув за спиною вкрадливий, виразний шепіт.
Не повертаючи голови, механічно прикривши долонею вогник запальнички, прикурив. Затягнувся, розглядаючи  відполіровані до блиску Moreschi. Туман вже почав  наповзати й на них. Оглянув схил. Декілька великих ясенів, повалених вітром, лежали наїжачені, вирваним з землі корінням. Лежали кронами вниз. Самі крони видно не було – вони були десь там нижче, під  клаптями туману.
Пісок на схилі обсипався нерівномірно, а подекуди – просто відвалювався великими брилами, залишаючи після цього високі і, ніби обтесані, рівні стіни, котрі вже починали заростати довірливою травою.
Знову перевів погляд на далекий ліс.
Трохи правіше від нього, майже посередині котловини, крізь туман проступали оголені обгорілі стіни якоїсь будівлі. Даху над стінами не було.
– Цікаво, що це – подумав – ще одна культова споруда? На пса їх тут стільки?..
Десь, з боку будівлі, про щось своє тривожне закричала невидима
звідси велика птаха. Через пару секунд ще раз.
– А до Міста ще кілометрів п’ятсот, не менше.. – промовив сам до себе півголосом. Докурив і почав спускатися вниз.
Спустившись косогором – майже відразу наткнувся на

Увага, акція!

Пропонуємо Вашій увазі, благодійний продаж творів від…

“Посібник для вагітних”. Олена Березовська.

Завдання цієї книжки — допомогти вам подолати ваші переживання, страхи, хвилювання, і спокійно виносити вагітність, не завантажуючи свій організм усіма непотрібними ліками, бо вагітність — не хвороба. Нехай дев’ять місяців незвичайної подорожі принесуть вам чимало дивовижних, радісних відкриттів нового життя, яке зачате у вашому організмі. Це Диво, яке потрібно плекати і берегти, але у стані страху цього не зробиш. Хай вам буде легко на серці в очікуванні малюка у вашому домі! Хай цей непростий шлях завершиться звучанням у вашому житті веселого дитячого сміху!

***

Таке «медикаментозне» налаштування має лише одне серйозну підставу — страх. Страх виникає через незнання, відсутність досвіду, чутки та міфи, почуті від подруг, родичів, колег, знайомих та медичного персоналу, а також по радіо та телебаченню. Інтернет теж заповнений інформацією, яка найчастіше спрямована на продаж «диво-препаратів», бо, якщо ви їх не знайдете і не почнете вживати, то ніщо інше вам не допоможе. І люди ловляться на численну барвисту рекламу, сліпо вірячи в комерційні трюки. Та одне — ставати піддослідним кроликом або морською свинкою і відчувати на собі всі «дивопрепарати», не будучи вагітною, і зовсім інше — вживати їх під час вагітності.

***

Вагітність — не хвороба, хоча й супроводжується певними навантаженнями на жіночий організм, починаючи від фізичних і закінчуючи емоційними, тому не дивно, що норми, характерні для невагітних, часто не можна вважати нормами для вагітних. І саме на не усвідомленні та не знанні цієї відмінності встановлюють чимало помилкових діагнозів і призначають непотрібне лікування.

***

У більшості країн світу лікарі рекомендують вживати 0.4 мг фолієвої кислоти на день жінкам, у яких не було випадків вагітності з вадами розвитку нервової трубки і низкою інших вад плода. Решті, а також тим, хто вживає протиепілептичні (протисудомні) препарати, протипухлинні медикаменти (наприклад метотрексат), доза фолієвої кислоти має бути від 0.8 до 4 мг на день. Жінки, в яких були випадки народження дітей із вадами розвитку нервової трубки (спіна біфіда, наприклад) або втрати вагітності через такі вади, також мають вживати велику дозу (1–4 мг) фолієвої кислоти на день. У більшості аптек пострадянських держав можна знайти фолієву кислоту, одна таблетка якої містить 1 мг. Помилково лікарі кажуть, що жінка має вживати 4 таблетки на день, щоб добова доза склала необхідні 0.4 мг. Якщо вживати 4 таблетки по 1 мг на день, то добова доза буде 4 мг, що вдесятеро більше за потрібну профілактичну дозу.

Я рекомендую жінкам завжди перевіряти дозування таблеток, і коли таблетка містить 1 мг, ділити її навпіл і вживати по половині на день.

***

«Старої плаценти» вагітні бояться як вогню, бо їх направлять до стаціонару, де їх іще сильніше налякають можливою втратою дитини, її відставанням у рості й розвиткові і, звичайно ж, введуть в організм жінки не один літр фізіологічних розчинів разом із іншими ліками. «Омолоджуватимуть» плаценту! Мабуть, багато лікарів гадки не мають, що «омолодження» плаценти є проявом неосвіченості.

***

На жаль, універсальних медичних препаратів, які могли б допомогти лікувати синдром затримки росту плода, не існує, бо причин цієї проблеми багато, а тому лікування завжди індивідуальне. Весь той традиційний арсенал, яким досі користуються лікарі радянської та пострадянської школи (курантил, хофітол і безліч інших препаратів), зовсім неефективні, а є лише даниною старій традиції, проявом догматизму. Що менше завантажувати вагітну лікарськими препаратами, то безпечніше їй та її дитині.

Join the movement for unbreaking news