L'AMOUR – A LA CARTE.. | Europe Liberal

Welcome:

Domini Canes

William Sydney Porter
CUPID A LA CARTE
Переклад Майк Новосад
2023. September, 10

– Жіноча суть – включився Джефф Пітерс після того, як на цю тему вже було висловлено декілька думок – шукати те, чого нема. Все, чого хоче жінка – це те, чого ти не маєш. Вона любить мати сувеніри з місць в яких ніколи не була. Вони нагадують їй речі, про які вона ніколи й не чула. Асиметричний погляд на предмети, це не про жінок. Таке їх бентежить..
Джеф сидів, закинувши ноги на стіл і задумливо розглядав між ними плиту навпроти.
– Є в мене одна риса характеру, така – породжена природою та частими переїздами – продовжив він далі – я можу бачити деякі теми глибше, ніж більшість людей. Щоб ви знали, я надихався бензиновим димом майже в кожному місті Об’єднаних Штатів. І в кожному щось розказував людям на вулиці. Розказував, зачаровував – музикою, ораторським мистецтвом, спритністю рук, ну і – паралельно, щось присував.. Присував – коштовності, ліки, мило, тоніки для волосся і всякий інший непотріб у всіх, які тільки можливі, номінаціях.
Іноді, щоб переключитися, я знайомився з жінками. Чоловікові потрібно приблизно одне ціле життя, щоб зрозуміти одну окрему жінку, але – якщо він покладе на це, скажімо, десять допитливих років, то зможе мати деякі узагальнені уявлення про цю стать трохи швидше..
Один з уроків я отримав, коли працював на Заході з лінією бразильських діамантів і запатентованим розпалювачем вогню. Це було відразу після мого туру з Савани – вниз через “Бавовняний Пояс”, з антивибуховим порошком для лампового масла. Тоді то був перший розквіт штату Оклахома. Містечко Ґатрі розросталося в самому центрі штату, як надріжджований шматок тіста. Народжене бумом розподілу індіанських територій, це бурхливе поселення було типовим для того часу – щоб вмитися, вам треба було відстояти чергу; якщо ви їли більше десяти хвилин, то вам додавали рахунок за проживання; а якщо заснув на настилі з дошок вночі коло готелю, то зранку з тебе пробували отримати, як за номер-люкс з включеним сніданком.
За своєю натурою та всіма можливими доктринами, я дуже залежний від звички шукати вишукані місця, де можна поїсти. Тож я озирнувся навколо та знайшов відповідну пропозицію. Це був ресторан-намет, щойно відкритий сім’єю, яку занесло в місто на хвості потоку бажаючих халявної землі. Вони збудували будиночок, де жили та готували, а їжу подавали в наметі, розташованому збоку. То був такий веселенький намет з розвішаними плакатами – розрахованими не переманювання змученого світом подорожнього від гріховності навколишніх пансіонатів і готелів. “Спробуйте мамине домашнє печиво”, “Як вам наші вареники з яблуками та твердим соусом?”, “Гарячі пиріжки та кленовий сироп – такі, як ти їв, коли був маминим хлопчиком” – ну і таке всяке. То я й сказав собі, що мамин мандрівний хлопчик повинен перекусити саме там того вечора. Так і сталося. Там я й познайомився з Мейм.
Старий Дьюґан – то було сто вісімдесят сантиметрів волоцюги з Індіани. Він проводив свій час у кріслі-гойдалці, вшановуючи спогади про великий неврожай кукурудзи 1896 року. Ма Дьюґан готувала в халупі, а Мейм вейтресила в тенті.
Коли я її побачив, то зрозумів, що в звіти про перепис населення закралася помилка. В Об’єднаних Штатах була лише одна дівчина. Перейти до специфікацій в її описі нелегко. Вона була розміром з ангела і в неї були очі, а в них погляд. Щоб зрозуміти якою вона була.. їх багато таких – від Brooklyn Bridge на захід, аж до будівлі суду в Council Bluffs – штат Iowa. Вони заробляють на життя в магазинах, ресторанах, на фабриках і в офісах. Вони дружні, чесні, вільні, ніжні та зухвалі. Вони дивляться життю прямо в очі. Вони вже зустрілися з мужчиною віч-на-віч і виявили, що він бідолашна істота. А тому прийшли до висновку, що повідомлення в Приморській бібліотеці про казкових принців, не мають жодного реального підтвердження. Ось такою вона й була. Сповнена життя, веселощів і життєрадісності. Я не схильний до археології в нутрощах особистої прихильності. Мені заходить теорія, згідно з якою – відхилення та невідповідності нездужання, відомого як кохання, мають бути такими ж приватними, як зубна щітка. То ж вже вибачте за відсутність детального опису моїх почуттів до Мейм.
Досить скоро у мене з’явилася звичка заглядати до намету, щоб поїсти в нестандартний час, коли навколо було небагато людей. Мейм заходила з усмішкою, у чорній сукні та білому фартусі, і казала: Привіт, Джеффе – чому б тобі не приходити разом з усіма? Подобається коли створюєш іншим трабли?..
Смаженекурчабіфштекссвинячівідбивнішинказяйцямитістечка – ну і так далі. Вона називала мене Джеффом, але це нічого не означало. Просто їй було треба якось нас всіх позначати. Вона називала по імені всіх. Я з’їдав два обіди і розтягував їх в часі, як на світському банкеті, де міняються тарілками, потім дружинами, а між шматочками святкової вечері їдять одне одного. Мейм це терпіла, бо не могла відмовлятися від доларів лише тому, що їх принесли пізніше часу зазначеного в розкладі.
Невдовзі ще один хлопець на ім’я Ед Коллієр захворів на прийом їжі в позаурочний час. Ми з ним зв’язали сніданок, обід і вечерею – перетворивши намет на цирк з трьома аренами, а Мейм на офіціантку безперервної вистави.
Цей Коллієр був напакований проектами та хитрощами. Він займався якоюсь скучною справою – чи то страхуванням, чи стрибками з претензіями, чи ще чимось таким – я вже не пам’ятаю. Але він був людиною, добре змащеною благородством манер, і вмів користуватися словами.
Отже, Коллієр і я ретельно й активно заповнили собою намет-ресторан, а Мейм зайняла нішу неупередженості. Те, як вона роздавала свої послуги, було схоже на роздачу в казино – одна Коллієру, одна мені, одна на стіл, одна в рукаві.
Ми з ним, зрозуміло, познайомилися і навіть іноді спілкувались поза наметом. Без своїх стратегій він здавався приємним хлопцем, сповненим ввічливої і доброзичливої ворожості.
– Я помітив, що у вас є схильність до харчування після того, як гості розбіглися – кажу йому одного дня, щоб зробити висновки.
– Ну, так – каже він, розмірковуючи – метушня переповненого залу, здається, турбує мої чутливі нерви.
– Мене це теж дещо дратує – кажу я – гарна мала, чи не так?
– Розумію – каже Коллієр, сміючись – ну, якщо ви самі згадали про це, то мушу сказати, що вона не викликає незадоволення моїх зорових нервів.
– Вона мені подобається – кажу я – і цим ставлю вас до відома.
– Буду таким же відвертим, як і ви – каже він – і якщо в аптеках не закінчиться пепсин, то дам вам за ваші гроші такий забіг, який приведе вас до диспепсії у фіналі.
Тож ми з Коллієром починаємо забіг, ресторан ледве встигає поповнювати запаси, Мейм вейтресить – весела, добра й привітна. Наші шанси виглядають на рівні, а Амур з кухарем працюють понаднормово.
Одного вересневого вечора я і Мейм пішли прогулятися після вечері. Ми відійшли так аж на край міста і сіли на купі колод. Такі нагоди були рідко, тому я заговорив про те, що бразильські діаманти та розпалювач вогню приносять достатньо, щоб гарантувати щастя двох, і що вони обидва разом не можуть зрівнятися зі світлом чиїхось очей, і що прізвище Дьюґан варто змінити на Пітерс, а якщо ні, то чому, наприклад?
Мейм відповіла не відразу, вона якось так цікаво повела плечем і я почав дізнаватися не менш цікаві речі.
– Джефф – каже вона – мені шкода, що ти про це заговорив. Ти мені подобаєшся так само, як і будь-хто з усіх решта, але немає в світі чоловіка, за якого я б вийшла заміж і ніколи не буде. Знаєш, що таке мужчина в моїх очах? Він це – гробниця. Це саркофаг для поховання біфштексусвининивідбивнихбеконутаяєць. Він – саме це і нічого більше. Два роки я спостерігаю, як чоловіки їдять, їдять, їдять… поки що вони нічого не представляють для мене, окрім як жуйних двоногих. Вони ні що інше, як те, що сидить з ножем та виделкою перед тарілкою за столом. Вони зафіксовані таким чином у моєму розумі та пам’яті. Я намагалася подолати це, але не можу чути, як дівчата захоплюються своїми коханими. В мене чоловік і комора з ковбасою пробуджують однакові почуття. Одного разу я пішла на зустріч з актором. Дівчата були божевільні від захвату, а я думала який стейк він любить – середній, чи добре просмажений…. Ні, Джефф, я не вийду заміж за жодного чоловіка, я не хочу бачити і не побачу, як він сідає за сніданок і їсть, в обід сідає і їсть, а за вечерею знову сідає, щоб їсти, їсти, їсти…
– Але, Мейм – кажу я – це мине. Ви просто занадто багато цього надивилися. Звичайно, колись ви вийдете заміж – чоловіки не завжди їдять..
– Наскільки я бачу – завжди. Ні, я скажу вам, що я збираюся зробити – тут Мейм раптово оживає – в Terre Haute є дівчина на ім’я Сьюзі Фостер. Вона моя приятелька. Працює там у залізничній їдальні. Я два роки працювала у ресторані в тому місті. У Сьюзі ще гірше, ніж в мене – чоловіки, які їдять на вокзалах намагаються фліртувати і їсти водночас. Ми з Сьюзі все спланували. Ми економимо гроші, а коли назбираємо достатньо, купимо маленький котедж і п’ять акрів землі. Будем жити разом, і вирощувати фіалки для Східного ринку. А чоловікам слід триматися за кілометр від нашого ранчо. Разом зі своїм апетитом.
– Дівчата інколи теж.. – почав я, але Мейм різко перебила мене:
– Ніколи!!! Іноді щось перекусять і це все.
– Ну, я думав, що цукерк..
– Джефф, давай змінимо тему.
Я вже говорив раніше – мій досвід доводить мене до висновку, що жіноча суть завжди живе обманом та ілюзіями. Візьміть Англію – її зробив біфштекс, сосиски піднесли Німеччину, Uncle Sam завдячує своєю величчю смаженим курчатам та пирогам, але молоді леді з Shetalkyou schools ніколи в це не повірять. Вони переконані, що все спрацювало завдяки Шекспіру, Рубінштейну і волонтерській кавалерії полковника Рузвельта.
Ситуація ставала тривожною. Я не міг відмовитися від Мейм і мене не дуже вставляло відмовитися від їжі. Я звикся з їжею протягом двадцяти семи років життя. Було надто пізно – я був жуйним двоногим тварином.
Я продовжував харчуватись в наметі Дьюґана, сподіваючись, що Мейм пом’якшиться. Я мав достатньо віри в справжнє кохання – якщо воно часто переживало відсутність їжі, то з часом зможе подолати і її присутність.
Думаю, Коллієр поговорив з Мейм і отримав таку саму відповідь, бо наступного дня бачу – замовляє чашку кави та крекер. Сидить, надкусуючи по чуть-чуть, як дівчина в вітальні, що перед тим обжерлася на кухні, холодним стейком з капустою. Я повівся і зробив те саме. Наступного дня ми повторили спробу. Тут з’являється старий Дьюґан і несе в руках наші розкішні замовлення.
– Проблеми з апетитом, джентльмени? – запитує він сардонічно – я тут подумав, що трохи підміню Мейм – робота легка і мій ревматизм витримає таке навантаження.
Тобто мені й Коллієру знову довелося вернутися до важкої їжі. Приблизно тоді я помітив, що мене охопив надзвичайно незвичайний і нищівний апетит. Я їв так, що Мейм, напевно, було неприємно бачити, як я входжу в двері. Пізніше я дізнався, що став жертвою першого темного й ні разу нерелігійного трюку, який зіграв зі мною Ед Коллієр. Ми з ним часто випивали разом в місті, намагаючись втамувати голод. Цей болван підкупив близько десяти барменів, щоб вони підливали мені в кожен віскі велику порцію Appletree’s Anaconda Appetite Bitters для підвищення апетиту. Але то ще таке – останній трюк, який він зіграв, був ще крутіший.
Через пару днів Коллієр не з’явився в наметі. Один чоловік сказав мені, що він покинув місто. Тепер моїм єдиним конкурентом був рахунок на касі. Перед тим Коллієр подарував мені восьмилітровий глечик хорошого віскі, який, за його словами, надіслав йому кузен з Kentucky. Думаю, що він містив майже виключно Appletree’s Anaconda Appetite Bitters. Тобто я продовжував жерти і в очах Мейм залишався все тим же двоногим, але більш жуйним, ніж будь-коли.
Десь через тиждень після того, як Коллієр щез, у місто прибуло щось на зразок пересувного цирку і оселилося в наметі біля залізниці. Я чомусь вирішив, що то якийсь фейк-музей. Одного вечора я зателефонував до Мейм, і Ма Дьюґан сказала, що вони з Томасом, її молодшим братом, пішли на виставу. Те ж саме відбувалося протягом трьох наступних вечорів того тижня. В суботу ввечері я застав її, коли вона поверталася звідти. Ми трохи посиділи на сходах і побалакали. Я помітив, що вона виглядає інакше. Її очі були м’якшими та блискучими. Замість тієї Мейм Дьюґан, яка втікала від ненажерливості вирощувати фіалки, тепер вона здавалася більш відповідною, щоб грітися у світлі бразильських діамантів та патентованих розпалювачів вогню.
– Ви, здається, захопилися неперевершеною виставкою живих чудес і курйозів – кажу я.
– Ну, це переміна – каже Мейм.
– Тобі знадобиться переміна від переміни – кажу я – якщо будеш ходити туди щовечора.
– Не сердься, Джефф – каже вона – це відволікає мене від справ.
– А ті курйози – запитую – вони хіба не їдять?
– Не всі. Деякі з них воскові.
– Дивись, щоб не прилипла – пробую каламбурити.
Мейм почервоніла. Я не знав, що думати. У мене навіть з’явилася надія, що, можливо, моя до неї увага пом’якшила той жахливий злочин чоловіка, який так явно підгодовував свій організм. Потім вона говорила про зірки, а я про об’єднані серця і домівки, освітлені справжньою прихильністю та патентованими розпалювачами.
Мейм слухала без зневаги і я вирішив, що наступив каблуком на голову змія, котрий ховається в соуснику.
В понеділок увечері заходжу до Дьюґанів – Мейм знову з Томасом на Неперевершеній Виставці.
– Нехай лихо сорока одного семистороннього морського кухаря і всі нещастя дев’яти нерозкаяних грассхоперів раз і назавжди спочине на цій другосортній інтермедії – кажу я – Амінь. Завтра сам піду подивитися на це шоу й вирахую його згубну чарівність. Чи людина, яка була створена для того, щоб успадкувати землю, буде позбавлена своєї коханої спочатку через ніж з виделкою, а потім через десятицентовий цирк?
Наступного вечора, перед тим, як вирушити до того цирку, я зайшов і дізнався, що Мейм знову немає вдома. Цього разу вона пішла не з Томасом, бо той, якраз чекає мене перед наметом з вигідною пропозицією:
– Джефф, скільки ти мені даєш – каже він – якщо я тобі щось розкажу?
– Стільки, скільки воно коштує – кажу йому я.
– Сестра зависла на тому фріку – каже Томас – вірніше на одному з фріків в сайд-шоу. Мені він не подобається. А їй подобається. Я випадково почув їхню розмову. Я подумав, що, можливо, тобі буде цікаво це знати. Скажи, Джефф – чи варте це двох доларів? Там один дятел продає класний карабін, який…
Я вивернув кишені й насипав половинок та четвертинок долара в капелюх Томаса. Інформація забила в мене палю і на деякий час виключила інтелект. Я по-ідіотськи посміхався, страждаючи від внутрішніх негараздів.
– Дякую, Томасе.. дякую.. е-е.. фрік, ти сказав.. А тепер, Томасе, чи не міг би ти трохи чіткіше визначити права цього фріка?
– Ось той хлопець – каже Томас і витягує з кишені жовту листівку та пхає її мені під ніс – він Чемпіон Всесвіту з Утримування. Мабуть, тому сестра стала до нього м’якою. Він нічого не їсть і збирається постити сорок дев’ять днів. Сьогодні шостий. Це – він.
Я подивився на ім’я – Професор Едуардо Коллієрі.. Ах, ти ж мій кицю солодкий – кажу я – а все не так вже й погано, Еде Коллієр. Віддаю тобі належне за винахідливість, але дівчину я тобі не віддам, доки вона не стане місіс Фрік..
Я ломанувся в бік цирку. Підійшов до задньої частини намету і тут, з-під полотна, як змія, вискочив чоловік – підвівся на ноги і влетів в мене, як дикий мустанг, що вирвався з коралю. Я вхопив його за комір і почав досліджувати при світлі зірок. То був професор Едуардо Коллієрі – з розпачливим поглядом в одному оці і нетерпінням в іншому.
– Привіт, Курйоз – кажу я – зажди хвилинку – дай подивитися на твою курйозність. Як тобі живеться в якості віллопуса-валлопуса, бім-бома з Борнео, чи як там тебе звуть у поточному бізнесі?
– Джефф Пітерс – каже Коллієр слабким голосом – відпусти мене, або я тебе вдарю. Я дуже поспішаю. Руки забери!
– Едді – відповідаю я, міцно тримаючи його за комір – та ж дай на себе надивитися – не бачились же ж давно. Про вдарю забудь – в тебе зараз фізичні кондиції, як в кота-вегетаріанця.
– Я б оспорив це з тобою, Джеффе – каже він у своєму стилі – при необмеженій кількості раундів, але якби в мене було півгодини для тренувань і шматок біфштексу на пів метра квадратного перед тим. Щоб здох з голоду той ідіот, що придумав мистецтво голодування. Нехай його душа у вічності буде прикута за пів метра від бездонної ями червоного гарячого м’ясного рагу. Я покидаю цей конфлікт, Джеффе, я дезертирую до ворога. Міс Дьюґан зараз там всередині – споглядає єдину живу мумію та інформовану свиню. Вона чудова дівчина, Джеффе. Я б вибив тебе з гри, якби міг ще трохи не їсти. Кажуть, що любов змушує світ обертатися. Це брехня. Заклик до обіду це робить, а всі інші заяви просто нічим не обґрунтовані. Мені подобається Мейм Дьюґан. Я прожив шість днів без їжі, щоб сподобатися їй. Лише раз перекусив – збив з ніг якогось татуйованого чувака й забрав його бутерброд. Менеджер оштрафував мене за це на місячну зарплату, але не зарплата була тим, чого я прагнув. Це була та дівчина. Я б віддав за неї життя, але зараз віддам свою безсмертну душу за тушковану свинину. Голод – це жахлива річ, Джеффе. Любов, бізнес, сім’я, релігія, мистецтво, патріотизм – це лише тіні слів, коли людина голодна!
Такою патетичною мовою говорив зі мною Ед Коллієр. Я зрозумів, що його прихильності вступили в конфлікт з його органами травлення і переміг інтендант. Я ніколи не відчував ненависті до Еда Коллієра. Навіть спробував знайти для нього слова втішного характеру, але не знайшов.
– Я був би радий – каже Ед – якщо ти зараз мене відпустиш. Маю намір очистити кожен ресторан у місті. Це жахливо, Джеффе Пітерс, для чоловіка прийти до такого – відмовитися від дівчини на користь їжі. Це ще гірше, ніж отой Ісав, який поміняв свої авторські права первородства на куріпку, але, з іншого боку – голод, то жорстока річ. Вибач – я відчуваю запах смаженої шинки і мої ноги хочуть бігти в тому напрямку.
– Ситної трапези тобі, Ед Коллієр – кажу я йому – і давай без образ. Щодо мене, то я сам люблю поїсти і співчуваю твоїм траблам.
Вітерець раптом приніс сильний запах смаженої шинки – тут Едді пирхнув, як коняка, вирвався й поскакав в темряву.
Хотілося б, щоб хтось із тих, що рекламують пом’якшувальні обставини кохання та романтики, був там, щоб це побачити. Там був Ед Коллієр, чудовий чоловік, сповнений хитрощів і флірту, який покинув дівчину свого серця і втік в прилеглі території за мерзенною їжею. Це був докір поетам – порожній шлунок перемагає переповнене серце.
Мені, зрозуміло, хотілося дізнатися, наскільки сильно Мейм захопилася Коллієром і його хитрощами. Я зайшов на Неперевершену Виставку – вона була там. Виглядала трохи здивованою, побачивши мене.
– На вулиці елегантний вечір – кажу я – там така приємна прохолода, а всі зірки саме там, де їм і місце. Вам ще не обридли ці побічні продукти тваринного світу? Не хочете пройтися зі звичайним чоловіком, який ніколив житті не був шоу-програмою?
Мейм хитро глянула навколо, і я зрозумів, що це означає.
– О – кажу я їй – мені неприємно вам це казати, але Курйоз, який харчується виключно повітрям, саме зараз злився в екстазі з вантажівкою набитою делікатесами.
– Ви маєте на увазі Еда Коллієра? – каже Мейм.
– Так – відповідаю я – мені шкода, що він знову став злочинцем і збирається винищити весь врожай їжі у світі. Це надзвичайно сумно, коли чийсь ідеал падає з п’єдесталу, щоб перетворити себе на сімнадцятирічну саранчу.
Мейм дивилася мені прямо в очі, доки не розкоркувала всі мої думки.
– Джефф – каже вона – не випадає тобі так говорити. Мені байдуже, коли висміюють Еда Коллієра. Чоловік може робити смішні речі, але вони не виглядають смішними дівчині, для якої він це робить. Він був один із сотні. Я була б жорстокою і невдячною, якби не ставився до нього по-доброму. Ось ти – міг би зробити те, що він зробив?
– Розумію – кажу я – мене засуджують. Я нічого не можу з цим вдіяти. Клеймо споживача їжі на моєму чолі. Ще місіс Єва вирішила цю справу за мене, коли попутала рамси зі змієм. Я випав із вогню й впав на сковороду. Здається, я Чемпіон Всесвіту з Бенкетів.
– Ми з Едом Коллієром хороші друзі – каже Мейм – так само, як і з тобою. Я відповіла йому так само, як і тобі — що ніколи не вийду заміж. Мені подобалося бути з Едом і розмовляти з ним. Було щось дуже приємне для мене в думці, що є людина, котра відклала ніж і виделку, і все це заради мене.
– А ти що не була в нього закохана? – питаю я ні з того, ні з сього – хіба не було домовленості про те, щоб ти стала Місіс Курйоз?
Усі ми вміємо щось запороти. Усіх нас, час від часу, заносить. Тут Мейм вдягає милу посмішку з лимонним блиском, таку – між льодом і цукром, а потім каже підкреслено солодко: тобі не вистачає повноважень, щоб ставити мені такі запитання, містере Пітерс. Витримай піст сорок дев’ять днів і тоді, можливо, я відповім тобі.
Отже, навіть після того, як Коллієр випав з гри через всенародне повстання його апетиту, мої власні перспективи з Мейм, здавалося, не покращилися. А потім і бізнес у Ґатрі підсів.
Я залишався там занадто довго. На бразильських діамантах, які я продав, почали з’являтися ознаки зносу, а патентований розпалювач вогню часто сам відмовлявся запалюватись, особливо у вологі дні. У моєму бізнесі завжди буває момент, коли зірка успіху каже – саме час до іншого міста. Я їздив тоді фургоном від міста до міста і от через кілька днів зайшов, щоб сказати Мейм bye-bye. Ні, я не виходив з гри – був намір опрацювати за тиждень – два Oklahoma City і повернутися, щоб продовжити свої підходи до Мейм.
Заходжу до Дьюґанів – Мейм стоїть в блакитній дорожній сукні, а коло дверей невеличкий чемоданчик. Її сестра Лотті Белл, яка працює друкаркою в Terre Haute, наступного четверга збирається вийти заміж, а Мейм їде з тижневим візитом, щоб стати співучасником церемонії. Зараз Мейм чекає на вантажний фургон, який має відвезти її до Oklahoma City. Я обливаю вантажний фургон презирством і пропоную довезти її сам. Ма Дьюґан не бачить причини чому б ні, оскільки за той фургон треба платити, тому через тридцять хвилин ми з Мейм виїжджаємо на моєму легкому ресорному візку з білим брезентовим тентом і прямуємо на південь.
Ранок був гідний похвали. Легкий бриз, чудово пахли квіти та трава, а маленькі кролики розважалися обабіч дороги. Коні наближали горизонт так швидко, що хотілося ухилитися від нього, як від натягнутої мотузки для білизни. Мейм була сповнена балачок і щебетала, як дитина – про свій старий дім, свої шкільні витівки, про речі, які їй подобалися, про ненависні манери сестер Джонсон, що жили через вулицю від їх будинку в Indiana. Ні слова не було сказано ні про Еда Коллієра, ні про харчі.
Близько полудня Мейм виявляє, що обід, який вона поклала в кошик, залишився вдома. Я був би не проти, але вона здається не сумувала через те, що нічого не їстиме, тому і я не нарікав. Тема була кусюча і я виключив з розмови їжу у всіх її проявах.
Хочу пояснити, як саме я заблукав. Дорога була непримітна і добре поросла травою. Поруч сиділа Мейм, яка конфіскувала мій інтелект і увагу. Добрі ці виправдання, чи ні, але дорогу я втратив. І в сутінках того дня, замість того, щоб бути в Oklahoma City, ми гойдалися в фургоні на дні пересохлого русла невідомої нікому річки і навколо валив дощ. Серед того болота ми побачили маленький зруб на пагорбі в заростях чапаралю. Така маленька самотня сумна хатинка. Я пояснив Мейм, що нам варто тут заночувати і вона залишила це вирішувати мені. Сказала, що все гаразд і вона знає, що я не зробив це спеціально.
Хатинка виявилася безлюдною. У ній було дві порожні кімнати, на подвір’ї маленький хлів, де колись тримали худобу, а на горищі багато старого сіна.
Я прив’язав коней і дав їм трохи сіна, за що вони подивилися на мене сумно, мабуть очікуючи вибачень. Решту сіна я заніс до хати, щоб якось облаштувати наше житло. Потім заніс всередину патентований розпалювач і бразильські діаманти – і те, і інше боялися води.
Ми з Мейм сиділи на сидіннях від фургона просто на підлозі і я запалив вогнище з розпалювачів. Їй це сподобалося – для неї це була зміна. Вона сміялася й говорила, а вогонь виглядав тьмяним в порівнянні з її очима. У мене була повна пачка сигарет і я почував себе, як той чувак до гріхопадіння. Ми були в тому самому старому Едемському саду. Десь там, під дощем в темряві текла річка Сіон, а зелений дідько з полум’яним мечем ще не встиг відмінити кеш. Я відкрив і дав Мейм надіти бразильські діаманти – перстені, намиста, сережки, браслети та медальйони. Вона спалахувала та сяяла, як принцеса за мільйон доларів і мало не плакала, що нема дзеркала.
Коли стало вже зовсім пізно, я зробив для Мейм чудове ліжко – з сіна, мого плаща та ковдри з фургону. А сам сидів собі в сусідній кімнаті, курив і, слухаючи проливний дощ, розмірковував про численні перипетії, які проживає людина протягом сімдесяти приблизно років, перед тим, як її похоронять.
Під ранок я, мабуть, трохи задрімав, бо коли відкрив очі, то вже було денне світло. Переді мною стояла Мейм – з акуратно укладеним волоссям і очима, що сяяли захопленням від того, що відбувається.
– О, Джефф – вигукує вона – але я голоднаааа. Я могла б з’їсти…
Я подивився на неї і її посмішка розтанула на очах. Мейм дивилась на мене холодним підозрілим поглядом. Тоді я розсміявся – щиро й добродушно, але видно перейшов за межу. Вона сіла спиною до мене – уся огорнена гідністю.
– Не гнівайся, Мейм – кажу я – ти так смішно зачесалася – якби ти тільки могла це побачити..
– Вам не потрібно розповідати мені історії, Сер – прохолодно сказала Мейм – моє волосся в порядку. Я знаю, над чим ви сміялися. Джефф, подивися надвір – закінчує вона, глянувши в шпарину.
Я відчинив маленьке дерев’яне віконце й визирнув. Усе дно річки було затоплене, а ділянка землі, на якій стояв будинок, стала острівцем посеред бурхливого потоку жовтої води завширшки в сто метрів. Все ще йшов сильний дощ і все, що ми могли зробити, це залишитися там, доки голуби не принесуть нам оливкову гілку.
Повинен визнати, що розмови та розваги в цей день були ніякими. Мейм знову пішла в себе, а в мене були котлетні галюцинації та шинкові видіння.
– Що будеш їсти, Джеффе? Що замовиш, старий, коли прийде офіціант? Я вибирав для себе всілякі улюблені страви з меню і уявляв, як їх приносять. Мабуть, так буває з усіма голодними чоловіками. Це зрештою показує, що маленький столик зі зламаними ніжками та серветка, що закриває плями від кави і є головне, а не питання безсмертя, чи миру між народами.
Так я й сидів, сперечаючись сам із собою, що би я з’їв – стейк з грибами, чи – по-креольськи. Мейм сиділа на іншому сидінні, задумливо схиливши голову на руку.
Картопля смажена на сковороді – думав я – з підрум’яненою котлетою і туди ж дев’ять яєць.. Потім шукав у кишенях, чи не знайду який арахіс, або зернятко кукурудзи.
Настав другий вечір, річка все ще піднімалася, а дощ усе ще йшов. Я подивився на Мейм і помітив той розпачливий вираз її обличчя, який завжди має дівчина, коли проходить повз крамницю з морозивом. Я знав, що мала була голодна – можливо, вперше в житті. В її очах був той тривожний погляд, який буває у жінки лише тоді, коли вона спізнилась на обід, або відчуває, що її спідниця ззаду починає розстібатися.
Було десь близько одинадцятої години другої ночі, коли ми сиділи, похмурі, у нашій затонулій корабельній каюті. Я пробував відволікатися від теми їжі, але вона сама поверталася назад.
Я повертався в своє дитинство і згадував з упередженістю та повагою гаряче печиво, просочене сорго та беконну підливу. Потім я йшов повз роки, зупиняючись на зелених яблуках, оладках з кленовим сиропом, мамализі.. На смаженій у стилі Старої Вірджинії курці, вареній кукурудзі, реберцях з картоплею, а на завершення – тушковане м’ясо Джорджії, котре є найкращою стравою, бо містить в собі все перераховане..
Кажуть, що потопельник бачить панораму всього свого життя, котре пропливає перед ним. Ну, а коли людина голодує, то бачить привид кожної страви, яку вона коли-небудь їла. Мало того – вона винаходить нові страви. Якби хтось зібрав останні слова людей, які померли від голоду, то було б дуже важко дізнатися щось про почуття, але легко вийшла б велика кулінарна книга, яка розійшлась би мільйонними тиражами.
Мабуть, ці кулінарні роздуми мене приспали, тому що, не маючи намір це зробити, я вголос кажу уявному офіціанту – наріжте це товстими шматками і добре просмажте та додайте шість смажених яєць на тостах.
Мейм швидко повернула голову. Її очі сяяли, і вона раптово посміхнулася.
– Для мене мedium – каже вона – з жульєнами і три яйця. Подвійне замовлення. О, Джеф, як би це було чудово! А потім я б хотіла смаженого м’яса, і трохи курки карі з рисом, і чашку заварного крему з морозивом, і…’
– Стоп – перебиваю я – а де пиріг із курячою печінкою і смажена баранина і…
– О – вклинюється уся схвильована Мейм – з м’ятним соусом, і салатом з індички, і фаршированими оливками, і малиновими пирогами, і…
– А потім – продовжую я – смажений гарбуз, гаряча кукурудза з солодким молоком, яблучні пончики і пиріг з ягодами..
Так, протягом десяти хвилин, ми тримали такий ресторанний діалог. Ми рухалися вгору-вниз, назад-вперед по головних магістралях і розгалуженнях продовольчих об’єктів. Мейм керувала грою, бо була поінформованіша в варіантах страв. Мені здавалося, що вона знову подружиться з їжею. Принаймні колишньої зневаги до огидної науки про їжу було менше, ніж раніше.
Наступного ранку вода спала. Я запряг коней і ми вирушили через мало надійну багнюку, доки знову не знайшли дорогу. Ми помилилися лише на кілька миль, а за дві години вже були в Oklahoma City.
Перше, що ми побачили, була велика вивіска ресторану, і ми поспішили туди. І ось ми сидимо за столом, між нами ножі, виделки й тарілки і вона не презирливо, а мило усміхається такою – трохи голодною посмішкою.
Це був класний ресторан і я процитував такий список з їх меню, що офіціант аж озирнувся на фургон, щоб побачити, скільки ще може з нього вилізти.
Це був бенкет для дюжини чоловік, але ми й відчували себе дюжиною. Я подивився через стіл на Мейм і посміхнувся, бо мав спогади. Мейм дивилася на стіл, як хлопчик дивиться на свою першу пожежну машину. Потім вона глянула на мене і дві великі сльози виступили в її очах. Офіціант пішов за новими стравами.
– Джефф – тихо каже вона – я була дурною дівчинкою. Я дивилася на речі не з того боку. Я ніколи раніше не відчувала цього. Чоловіки голодні щодня, чи не так? Вони великі й сильні і вони виконують важку роботу.. і вони не їдять просто так – на зло дурним дівчатам-офіціанткам у ресторанах.. Чи не так, Джефф? Одного разу ти казав.. тобто ти запитав мене.. ну – ти хотів, щоб я.. Джефф, якщо ти все ще цього хочеш, то я буду рада і готова, щоб ти завжди сидів за столом навпроти мене. А зараз дай мені ще щось поїсти і якомога швидше, будь ласка..

Тож, як я вже сказав – жінці, час від часу, потрібно змінювати свою точку зору. Вони втомлюються від тих самих старих видовищ – того самого старого обіднього столу, умивальника та швейної машини. Дайте їм різноманітності – трохи подорожей і трохи відпочинку, трохи дурниць разом із трагедіями, трохи ніжності після вибуху емоцій – і кожен учасник гри отримає додаткові фішки від круп’є – тобто виграють всі..

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво “EuropeLiberal..” 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“КнигарняЄ”

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1