Життя-випробування

Для радянського режиму вони були зрадниками. В той час про них не згадували, так — начебто їх не існувало. Вони — це ті хто в роки Другої світової війни пройшли концтабори німецьких нацистів, військовополонені, примусові працівники, вивезені на роботу до Німеччини… Та повернувшись із фашистського пекла на батьківщину, на них чекали не менш жахливі випробування та приниження.

Про своє життя–випробування мені повідав мій старенький сусід 94 річний Микола Іванович, колишній в’язень нацистського табору Вже зо три роки він зовсім не виходить з дому, поважний вік та тяжке життя даються в знаки. Наразі він живе сам, його дружина померла майже 15 років тому, діти та онуки живуть окремо, але постійно навідують старенького. Я ж забігаю до свого сусіда майже щодня, купую йому хліб та молоко. Разом ми п’ємо чай, я жаліюся йому на свої, як мені здається, глобальні проблеми. Та не зважаючи на майже 80 річну різницю у віці, своїми порадами старенький всиляє в мене віру в себе та своїм прикладом всиляє в мене наснагу до життя. Коли у нас із Миколою Івановичем заходить розмова про його життя, то я розумію, що мої підліткові проблеми, це ніщо в порівнянні з тим, що довелося пережити йому в моєму віці.

Молоді, повні сил та натхнення, жаги до життя, вчорашні школярі зустрічають схід сонця, початок нового дня — 22 червня 1941 року. Вони із завзяттям один-одному розповідають про свої плани на життя, хто де хоче навчатися, де і ким працювати… Серед тих випускників був і мій старенький сусід, він закінчив навчання в одній із шкіл Харкова. Микола Іванович планував піти по стопам свого батька, стати лікарем. Та вже за декілька годин життя пішло шкереберть, по радіо оголосили страшну новину — німецькі війська напали на Радянський Союз.Страх миттєво затьмарив радість. Микола Іванович, згадує про цей день зі сльозами на очах.

Батька Миколи Івановича, військового лікаря, мобілізували наступного дня, після проголошення війни. А вже в липні 1941 року, молодий дідусь Микола разом із своїми товаришами, вирішили записатися добровольцями. Пішли до військкомату, та їм відмовили. Сказали, що вони ще молоді, що вони потрібні тут, в тилу. Їм наказали створити підпілля.

«Там, на верху, у Москві, знали, що наші сили із німецькими не рівні. На той час німці вже захопили пів України. В середині жовтня в Харкові оголосили про евакуацію. Багато хто виїхав. Та нам із мамою не вдалося покинути місто. Вона дуже сильно захворіла — тремтячим голосом говорив Микола Іванович. — Хто знає як би склалося моє життя, як би ми не вимушені були залишитися в місті? З нашого «підпілля» в Харкові залишилося п’ять чоловік. Нам вдалося виконати кілька диверсійних завдань» — вже із вогником в очах говорив старенький.

Однак після чергової вилазки його та спільників заарештували німці. Згодом Миколу Івановича відправили до нацистського концтабору.

«Нас посадили в товарний вагон — поринувши у спогади розповідав старенький. — У вагоні було багато молодих хлопців. Багато хто з них був хворий, бо надворі була зима. Підлога заслана прілою соломою. У вагоні смерділо, бо справляти свої потреби приходилося там же всередині. По дорозі нам давали воду і їжу, яку не можна назвати їжею. Майже щодня потяг зупинявся і в вагон закидали все нових і нових в’язнів. А тих хто не витримав, хто загинув… їхні тіла викидали із вагонів на платформи».

Спочатку Микола Іванович потрапив до міста Пирмазенс. Там діяв пересильний пункт в табори.

«Пригнали нас в бараки, там були люди всіх національностей Радянського Союзу. Та все ж найбільше було українців. Ми з товаришами придивилися, що бараки охороняють лише поліцейські і вирішили тікати. Ті хто там перебував довше за нас, говорили, що тікати дарма. Всіх кому вдалося втекти — знаходили. Та ми були молодими, впевненими в своїх силах» — із завзяттям розповідав старенький сусід. Так, їм вдалося втекти. Менше ніж за добу їх знайшли і повернули в барак.

Знову холодний смердючий вагон. В той час Микола Іванович найбільше переживав за маму, котра залишилася в окупації. Він намагався гнати геть від себе найстрашніші думки про її долю, розумів що після його арешту, а тим паче після втечі німці могли розстріляти стареньку неньку.

«Потяг зупинився, нас всіх вигнали із вагонів. Це був табір Дахау. Погнали нас в барак, одяг зняли, склали все в мішки, прогнали всіх через душ. Наш одяг кудись прибрали, а видали нам смугасту форму: куртка, штани та шляпа. Потім ми мали один одного підстригти. Пам’ятаю як сильно над нами знущалися. Там було все: і голод, і холод, і важка праця. Щодня когось із нашого барака забирали. І вони вже не поверталися. Там проводили над людьми медичні експерименти. Ми всі знали, що не сьогодні, так завтра не стане кожного з нас. — В куточках очей у діда Миколи почали виступати сльози. — Знаєш, що було найстрашнішим для мене в таборі? Ні, не холод і не голод! Найстрашніше те, що в мої обов’язки входила чистка печей крематорію. Наприкінці зими, на початку весни 1945 року нацисти, розуміли, що війну вони програють і вони почали так би мовити замітати сліди. Людей, над якими проводили досліди розстрілювали і спалювали в печах. Потік тіл був стрімким, печі що стояли на території табору працювали так би мовити на повну. Трупам не давали догоріти повністю і коли я чистив ті печі, мені доводилося вигрібати на лише попіл, а й щелепи та колінні чашечки, бо вони горять найгірше».

Наприкінці квітня 1945 року, коли падіння нацистської Німеччини вже було неминучим, Миколу Івановича разом із іншими полоненими погнали маршем смерті в сторону Альп.

«Дорогою нам не давали ні пити ні їсти, багато людей не витримали такого знущання. Люди падали, трупи залишалися лежати на дорозі. Ми з товаришем домовилися, що спробуємо втекти. Різниці вже не було коли ти помреш, днем раніше чи пізніше! Ми впали на тіла та прикинулися мертвими, на наше падіння жоден охоронець не звернув уваги. А потім потихеньку ми відповзли з дороги в ліс, — тихо протираючи очі хустинкою мовим старенький. — Дякувати Богу, то була вже тепла пора і матінка природа не дала нам вмерти з голоду. Через кілька днів на ці землі прийшли американці. Ми потрапили вже американський табір. Там нас годували дуже добре. Нам давали американські пайки. Вперше за роки ув’язнення я наївся. В травні Німеччина оголосила про капітуляцію. В американському таборі я пробув декілька місяців. Радянських полонених агітували не повертатися в Радянський Союз, але насильно нікого не заставляли залишатися. Там були американці українського, російського походження і вони нам говорили, що на нас чекає по поверненні на батьківщину. А воно ж так і сталося!!! Німці з якими я познайомився говорили мені: «Куди ти їдеш, від Гітлера до Сталіна, від одного бандита до іншого». А я їм відповідав «Я їду на батьківщину!».

Нові випробування почалися по приїзду до Львова. Всіх колишніх нацистських полонених розміщали в фільтраційних пунктах. Почалися допити, фільтрування — кого відправляли до Сибіру, кого в трудові табори, а кого додому. Через фільтраційні табори пройшли близько 1 мільйона 545 тисяч військовополонених і 2 мільйони 655 тисяч переміщених осіб. Із них 360 тисяч осіб відправили на спецпоселення або у радянські концтабори, засудивши на 10-20 років за звинуваченням у “зраді Батьківщини”. Чимало громадян, які побували в полоні, на німецькій каторзі чи мешкали на зайнятих агресорами територіях, упродовж багатьох років носили тавро “неповноцінних” членів суспільства.

«Зі Львова мене етапували за Урал. Довелося пройти перевірку в кількох фільтраційних радянських таборах. У складі трудового табору працював на будівництві промислових підприємств. Я отримав статус спецпоселенця, у мене не було жодних документів які б підтверджували мою особу, а також не мав права самостійно без дозволу залишати місце поселення» — із сумом згадує старенький.

Лише через 13 років Миколі Івановичу дозволили покинути поселення і повернутися на Батьківщину.

«У 1958 році, вперше за багато років я обійняв свою неньку, батько помер, не дочекавшись мого повернення. На той час коли я повернувся в Україну, у мене вже була родина: дружина, донька та син. Залишитися у Харкові не було змоги, були проблеми із працевлаштуванням. Та в Полтаві мені запропонували роботу, у мене професія інженера-будівельника. Я — колишній репатріант, під час війни я був у таборі в Німеччині — це було моє тавро, аж поки не розвалився Радянський Союз. Із набуттям Україною незалежності, ставлення до таких як я кардинально змінилося. Я став почувати себе повноправним членом суспільства. Тоді я зрозумів, що все ж таки я потрібен своїй справжній Батьківщині — Україні, а Радянський Союз це так — непорозуміння, штучна держава, котра принесла багато болю та страждань мільйонам родин» — мовив Микола Іванович.

Тих, хто пройшов пекло Другої світової війни, залишилося не так вже і багато. Ми повинні пам’ятати і поважати не лише тих хто здійснив повітряний таран, підбив кілька танків, витягнув пораненого із поля бою, а й всіх тих, хто вимушений був залишитися в окупації, хто залишався в тилу, всіма силами допомагаючи фронту, хто потрапив у нацистський полон. Саме їхнє життя, здатність вижити — подвиг. І цей подвиг забувати неможна.

Соша Діана