Потайну здибанку назначено о третій годині вночі, із того боку лісу, зворотньому від їхнього села. Пішки йти добрих дві години від Сливоварового обійстя. Та ще й з грудним дитятком на руках, яке тиждень як попросилося на світ. І то завчасно. Але, дякувати Богу, не слабувате на вигляд і, чудно, спокійне. Аж занадто. Тересчині груди  сильно болять і аж запалюються від надміру молока і частого приливу – та вона терпляча, така ще немічна і виснажена по пологах. Прикладає частіше Олеська до грудей, леліє, цілує в запашне тім’ячко – то й весь лік своїй немочі, а синові «кріпость» і сила. Чим помогти болю і безпорадності  – хіба розрадою і  материнським забуттям під час годування дитини.

Маму з татом, злісних і невдячних куркулів, погнали на Сибір якраз місяць назад: зерно й худобу до колгоспу, а їх, непокірних, як скотину у вантажний смердючий, переповнений людом, від малого до старого, вагон. ЇЇ, вагітну, поки не чіпали. «Следующим этапом, пусть щенка родит сначала…»

Добре, що від гризоти молоко не запеклося – вигодує! Спокійний, спить солодко поки вдень і вночі; і сила прибуває від маминої опіки. Де тут до інкубаторів дібратися для недоношених дітей, коли більшовики чумою обсіли їх, благодатне донедавна, загублене поміж гір від заздрісного ока, карпатське село. Аби вижити! Аби втриматись! Аби сили! Одна-однісінька Тересочка! Та ні ж – тепер вже з сином! Остап із лісу і не думає вертатись! Вертатися на очікувану смерть?

Причин посеред ночі здибатись не бракує: ніч, може, укриє від всевидячих сексотів, розплоджених між сусідами і ріднею, яких загарбники опустили силою і зневагою до рівня інстинктів виживання. Вона і не осуджує – час страшний, час й сам розсудить. Ніч  укриє їх утрьох: Тереску з сином, і Остапа. В такій порі ще твердо спиться… Дай Боже, щоб і кагебістам  солодко нині спалось, як дітям по купелі. І Олесько вночі спить міцніше, не зрадить маму несподіваним плачем. Правда, пізній жовтень, і немовляті зазимно, є шерстяний ліжник в поміч, мамою тканий.  Їй би не простудитись, і так ослаблена.

Вже сьогодні партизани лишають криївку, ще навіть ненасиджену. Є між своїми запроданець. Є! Таки завербували, сволочі. Ще трохи, і сніг видаватиме сліди, борше за сексотів, а зима  – довга. «Сина б побачити. Хто зна, чи до весни доживу?

Остап вагався, чи такій небезпеці піддавати свою відчайдушну Тереску. На кого її лишив? Як зимуватиме з грудним малям? Мучився страшно. Їв себе з середини. Проміняв сім’ю на Україну в криївці. Вистрілюють лісових хлопців поодинці. Чи він на черзі? Чи виправдана аж такої ціни саможертовність?! А дороги додому вже нема – нутром чує. Яка сила керує тими жертовними безстрашними чоловіками? Він тільки пригорне їх обидвох, втопиться на якусь хвилю в її волоссі і поблагословить народженого первістка.

Постріл був точний і по їхньому – ззаду і підступно в спину. Зі сторони лісу. Тільки і встиг подумати «Невже свій?!» Встиг заскленими очима зупинитися на ще зовсім юній Тересці – вродливій мадонні, з дитиною на руках. Тільки розквітлій карпатській мадонні! Тільки час прийшов кохати! Куди ж Ти, Остапцю – зарано вмирати! Не зраджуй мене зі смертю! Тільки не з тією жінкою!»

 У сірому шерстяному ліжнику маленька кровиночка відкрила оченятка і знітилась від звуку пострілу. Заплямкало губенятами, шукаючи цицю. Тереска стояла незрушно, але вже материнські інстинкти підказували рятувати хоча б дитину. І себе для дитини. Нема часу на сльози. Усе потім.

Іржання коня над головою  – мов регіт над її безвихіддю іржало, здається на весь нещасний світ.  «Чого іржеш, як той нещасний кінь?» –  встигла на випередження  бризнути Тереска ядовитими словами вершнику, що гаркав, регочачи, по ненашому: «Что уставилась, сука? Что несем запрещенное? Проверочка, гражданочка! Ах, красивые хохолочки… Надо же, красивые какие! Ммм…», – мугикала потвора в людській подобі.