​

День 1. В мегаполісах закрили метрополітен. Тепер ніхто не заразиться коронавірусом в метро. А коронавірус, підхоплений в переповненій маршрутці, не такий вже й страшний.
Міжміські перевезення скасовані. Тепер групою найвищого ризику стали не люди похилого віку, а адекватні водії з власними авто, які підвозять людей хоч кудись щоб ті могли вижити в вимираючому світі.

День 2. В банк пускають по дві людини одночасно. Так само і на пошті. Тепер ніхто не заразиться коронавірусом в приміщенні банку, всі заразяться ним на вулиці, стоячи в численному натовпі. А це, як відомо, не так страшно як в приміщенні. 

День 3. Підприємства, які надають послуги першої необхідності, тепер працюють підпільно, бо закритись наказали всім, погрожуючи штрафами і арештами. Життя країни поступово переповзає в підпілля. Військові приїжджають в прифронтові міста звідти, де нічого не змінилось і не могло змінитись, і дивляться на цей апокаліпсис квадратними очима, а поліцейські, які контролюють вхід в ще не закриті установи, співчутливо розводять руками.

Здається, світ скоро вимре. Залишиться лише лінія фронту. І ми в окопах.

Тепер я розумію що війна – не найстрашніше, що могло з нами статись. І не так страшний вірус, як ті хто створив хаос навколо нього. Це потягне за собою катастрофічні наслідки для нас всіх.

Далі буде…

FB Автора