Театр, або той, тойвово..

CHAPTER FOURTEEN

ВОВКА, РОМКО І ГІЛЮК..
2017. October

Якось Рома Козак з бригадою поїхав на виїзд, а Вову залишив за главного на стаціонарі. Вова готувався вже за годину до початку. Ходив по порожній сцені – підходив до канатів, якими піднімають штанкети, відходив від них, щось підчитував у зошиті, щось гарячково туди вписував. Для нього це був шанс… Це – як для секретаря райкому партії Чорнобильської області імені лєніна запуск атомної станції… Нє – я в курсі, що не було такої області, а ти в курсі, що досі існує лєнінградскій, ордєна лєніна, метрополітен імені лєніна..? І, що загадковість расєйской душі – це непередбачуваність хронічного алкоголізму в період загострення білої гарячки…
Що таке штанкети? Це один з театральних механізмів. Використовується для вертикального переміщення  елементів оформлення.

Отже – вистава “Снігова королева”. По світлу досить складна (Ада постаралася), але для монтувальників доволі простенька. Всі основні зміни декорацій в антрактах за закритою завісою, крім одного, що був – “on line”. Залишити за старшого Ромі не було кого, а ще він мабуть подумав, що там шось запороти просто нереально. Старшим залишили Вову..
Як це все виглядало? Сцена появи Снігової королеви на підвіконнику в мансарді. Герда дає репліку, по ній повне затемнення і в цей час монтувальники міняють ставки в теплих тонах на такі самі, але  в холодних. Світло повертається – королева на підвіконнику, все замерзло, всі щасливі.
Ставки були підвішені, власне, на штанкетах і для їх зміни потрібно було одночасно потягнути один канат вгору, інший вниз. Вові залишили двох новобранців..
Сиджу на пульті, механічно, по репліці, прибираю світло. І раптом в цілковитій темряві і такій самій тиші, на весь театр – надривний, істеричний вереск Гіленка: – Давай!!!!.. Тяні, бля!!!…
Уявляю як себе почував секретар райкому партії Чорнобильської області імені лєніна, в момент запуску атомної станції імені лєніна… Бодай би її шляк трафив разом з тим секретарем.. Думаю ноги в нього були мокрі…
Рома Вову за це вигнав і коли той попросився до мене – я взяв його на праву ложу. Він пропрацював пару років. Претензій до нього не мав. Коли йому все в деталях пояснити, то він не тупив. Як, коли і куди він пішов не пам’ятаю..
Якось сидів в напівпорожній “Арені”. Через два столики сиділа одна з київських Відьм – Аліса. Фігуриста брюнетка з чорними блискучими очима. Очі запускали мені маяки, але я з нею тоді знайомий ще не був і чомусь вийшов. Пройшовши метрів сто по Хрещатику, подумав що це мабуть неправильно і розвернувся назад.
– Николай, здравствуйте.
Дивлюсь – Вова. Налаштований на блискучі очі Аліси, я сказав якихось пару банальних слів і поперся назад в “Арену”. Це була єдина зустріч.
Потім попалася ось ця стаття:
“Не стало Володимира Гіленка, безхатька, який був символом вуличного часопису про безпритульних “Просто неба”.
Як повідомили Tvoemisto.tv у часописі “Просто неба”, парастас за Володимиром Гіленком відбудеться 22 жовтня об 11:00 у каплиці лікарні швидкої медичної допомоги, що на вулиці Орлика, 6.
Нагадаємо, відомий розповсюджувач журналу «Просто неба» Володимир Гіленко помер 19 жовтня у віці 59 років. Він продавав журнал “Просто неба” із 2009 року. Його вже впізнавали львів’яни та гості міста. До співпраці з часописом Володимир Гіленко шість років провів у Києві без житла. У 2008 році повернувся до Львова, де упродовж року працював кочегаром у санаторії. Був тричі одружений.
Додамо, вуличний часопис “Просто неба” – соціально-культурний журнал, що має на меті допомогу безпритульним. Унікальність цього видання полягає в тому, що його розповсюджують виключно бездомні. Таким чином їм надають можливість не просто отримати якусь послугу чи милостиню, а самим заробити частину коштів на життя. Над випуском журналу працюють відомі львівські журналісти, письменники, митці та громадські діячі..

Rest in peace, чувак..

Ромко і Вовка.. Вони прийшли якось нізвідки і, здається, одночасно.
Ромко був діловита ковбаса, яка все знає, все вміє і для якої секретів у всесвіті не існує. Такий собі мiкс з плінтусєвіча, васєрмана і шоколадного бариги.
Хто то такі?
Перший – продає «счастьє» тим, хто полюбляє язьік достоєвского; другий – клінічно хворий ідіот, напакований непотрібною інформацією… ну – з тих, кому в голову накидали, як дурному в торбу. Третій продає чужий шоколад, але робить це набундючено і на пафосі. Уявив той мікс? Ну то отаким був той Ромко.
Лікар – пацієнту:
– Курите?
– Так!
– П’єте?
– Так!
– Ну так чого ж ви хочете після цього?
– Бабу…
Це теж про нього. Ні, він не курив..
Зовнішньо? Ок, спробую – зріст приблизно 160 см. Чому приблизно? Я дуже цинічний персонаж і, як бачиш, це визнаю, але опуститися до того, щоб вимірювати сантиметром підлеглих, то мого цинізму було замало. Тому приблизно. Був той Ромко помітно сутулий і тут знову мікс – такий собі карла радек/собєльсон, але густо розбавлений все тим же анатолієм васєрманом. Ну і гордовитий погляд шоколадного бариги на здачу.  Ну, тобто – готовий тобі секретар райкому компартії… Це – якби попався десь на очі голові обкому. Але на той час ще не попався, тому тимчасово пішов в театральні освітлювачі.
Кажу:
– Ромку, збігай мені за сигаретами.
– Я вам шо грузчік за сігарєтамі бєгать..?
– Та де нє – кажу – ти освітлювач третьої категорії з прикріпленими обов’язками чергового електрика.
– Ну, савсєм жє ж другоє дєло.
– Ну, так. Тут в журналі ось написано, що перегоріла електрична лампочка над входом до кишені.
– То шо?
– То пішли міняти.
– Йдете зі мною?
– Мушу, бо по закону такі роботи мають проводитися в складі не менше двох чоловік…
Кишеня – це місце де зберігають декорації. Висота дверей п’ять метрів. Над ними лампочка. Ромко довго приміряє драбину, дивиться з тугою в очах на лампочку – видно, що йому дуже страшно. Потім починає лізти по драбині. Виходить це в нього трохи незвично – руки тримаються на щаблині і місцеположення не міняють. Ноги повільно ідуть вгору. Голова, як і руки, свою висоту від землі не змінюють. Ще трохи і буде сальто мортале.. В положенні – ноги вже на одній щаблині з руками – повертає голову і каже:
– Давайте вже гроші, піду за тими сєгарєтами..

Ще один випадок з ним кумедний…
Вовка, про якого нижче, закохався в актрису.. От, що з ним не роби, але коли вона на сцені, він світить тільки її. Де б не стояла. Хоч в масовці коло задника. Не видно голову – то світить ногу, яка з-за когось виступає…
Ромко вирішив: у Вови є дівчина, а мене нема.. Непорядок…
Вибрав собі актрису Лесю і ну давай їй кожен день квіти додому носити..

Леся підходить до мене і каже:
– Коля, скажи щось малому. Шкода його грошей. Той другий Людку хоч світить, а мені вже нема куди квіти складати..
Кличу Ромка і кажу:
– Ромку, тут до мене Леся підходила.. То каже щоб ти гроші не тратив. Їй квіти нафіг не потрібні – вона горілку любить..
– Пойняв. Треба горілка – буде горілка…
Я ляпнув і забув. На другий день заходжу в театр, а на прохідній мене вже Леся чекає..

А потім він звільнився. Сказав, що саме наступили часи для активних, розумних людей і що: треба бабло робити – бо коли, як не зараз...
А якось ввечері хтось дзвонить в домашні двері. Відкриваю – в під’їзді Ромко. Вираз на обличчі діловитий, як звично. Відразу, без “добрий вечір”, каже:
– Я тепер з іудєями работаю. Я вже брокер. Торгую великими партіями цукру.  На мєлочі не розмінююсь – тілько опт. Якщо вам треба, то беріть, але цілий мішок…
– Та нє, дякую. Я не вживаю.
– Як не вживаєте?
– В оптових об’ємах ніяк і в промислових теж ніяк, якшошо.

А потім побачив його в місті. Бомж. Бородатий, брудний… З рюкзаком порожніх пляшок… Краще б «щастям» торгував. Це, принаймні, не потребує стартового копиталу на закупівлю «опту»…
«Іудєї», а навіщо ви його знищили? Навіщо ви вимантили в нього квартиру? Вам морепродукти в гнилому горлі не застряють? А за ту квартиру «цукрового брокера» ви собі що купили? Я так розумію, що воно було вам вкрай необхідне і принесло щастя..?
Що сказав при тій останній зустрічі? Каже:
– Бачиш, як мені заплатила за любов вільна Українонька…

Ромків друган Вовка протримався довше. Був смішний, але добрий. Добрий, але смішний…
Працював на лівій ложі і все було рівно, якщо у виставі не була зайнята Люда. Якщо Люда була на сцені, то це діяло на нього, як повний місяць на німфу. Як я вище писав – він світив тільки її. Головна героїня у напівтемряві чеше монолог, а збоку Люда – блистить, як лампочка в тунелю між Будвою і Бечичами. Я казав: Вова, я тобі куплю продовжувач, то ти за нею, з ведучим ліхтарем, можеш аж до зупинки трамваю доходити..
Дозволяв я йому таку творчість тільки у  виставах заслуженого дєятєля іскуств з рссфр мірона лукавєцкого. Так, того що Аду вижив. Дєятєль мене ненавидів, а мені було пох на нього, на його клоунів і на його ненависть. А на те, як виглядали його вистави,  то абсолютно пох. Звільнити малого я б не дав через профком, бо він не пив, а інших підстав комуністи не мали. Це зараз вони демонстративно законодавство похєрили, а тоді ще трохи робили вигляд. Якби це виглядало, якщо б таке сталось? Сказав би йому, щоб на любе запитання відповідав – я за кпсс папу с мамой нє пажалєю.  І він би це говорив – мої мені завжди довіряли.

Coffee break..
Була в театрі актриса Любов Іванівна. Така вона була – топово елітна. Правильно соціально і ідеологічно направлена. Говорила на зборах різноманітних тільки правильні речі. А на театральних п’янках в репзалі любила закинути ноги на стіл і курити сигарету в довгім мундштуці. Плаття по ногах сповзало довго, а далеко не кожне плаття так вміє, погодьтеся. Тобто це був прояв високого мистецтва, і  запереченню це апріорі не підлягає. Тобто – якщо її не було на п’янці, то п’янка була просто малоцікава. Якось актор Васіль Марковіч, який паралельно займав якусь посаду (менеджер який, чи начальник) не втримався і вирішив вдати з себе ловеласа:
– Любка, говорят, что ты блядь…
Вона повертає голову, випускає дим і ліниво відповідає:
– И вы говорите..
***

Гастролі в Мінську. До мене підходить завтрупою і каже:
– З твоїм Вовою ніхто не хоче в один номер в готелі…
– Сели його зі мною, я на снобізм не хворий.
З одного боку шкода чувака, з іншого – буде кому за сигаретами бігати.
Готель «Бєларуь». Мінськ. Вечір. Перевіряю як працює система. Даю Вові гроші і Вова пішов. Проходить година.. друга.. Починається шалена злива. Третя година.. четверта.. До мене підкрадається паніка. Через п’ять годин приходить мокрий, як хлющ Вова і каже:
– Зато теперь я Минск знаю как свои пять пальцев..
– А це власне зараз був той найвищий час, щоб з Мінськом знайомитися..?
Завис Вова.. Коли у нього не було відповіді на запитання, він зависав, як старий Windows.. На лиці було видно, як він гарячково крутить в голові думку..: program is loading, please wait..
У мене був знайомий програміст. Ще з тих – самих перших. Коли з’явились Windows, його розчаруванню не було меж:
– Я три роки вчився, а тепер любий лох робить без проблем те, що могли робити лише такі як я.. Це так – до слова.
Кажу Вові:
– Вовка, дирекція сказали, що тут зарплати не буде – розподіли свої фінанси.
– Хорошо…
Проходить день, Вова приходить з новим кейсом типу «дипломат».
Довго ржу, потім кажу:
– Нах він тобі потрібний..?
– А я без діпломата вообщє ходіть нє могу...
– Ааа… ну, ок – як скажеш..
Проходить декілька днів – Вова ходить з «дипломатом» навколо Люди, а морда сумна, видно, шо голодний. Що робити не знає – перший раз далеко від дому.. От не знав Вова як з компартійними жити. В мене з цим проблем ніколи не було. Закінчилися гроші – не проблема. Підходжу до завтрупою і кажу:
– Були непередбачені витрати, мені потрібен аванс.
Не буду ж їй розказувати, що дятел собі за останні гроші купив «дипломат», як у призедента білорусії. Знову ж таки – а як вмре? Буде ж на моїй совісті.
Вона каже:
– Дєнєг нєту і до конца гастролєй не будєт…
Єхидненько так каже. От рагулю не дай поїсти, а дай щоб хоч чуть-чуть побути начальніком – щоб хоч щось від нього залежало. Кажу:
– Ок. Дякую..
Виходжу на вулицю, знаходжу самого балакучого монтувальника Тадека, сідаю поруч закурюю. Він, знаючи про мою «проблему»:
– І що будеш робити?
– Сяду в номері, викличу амбулянс і скажу, що у мене голодний обморок. А паралельно викличу телебачення. В новини попаду – у Мінську під час гастролей впав в голодний обморок найвеличніший художник по світлу України..
Бачу того вже аж рве – понести новину. Побіг…
Заходжу в номер, дзвонить телефон:
– Николай, зайдите ко мне в номер. Тут директор Вам премию передал…

Але істерика в мене була одного разу з Вовою нереальна. Мені було скучно. А перед цим у готелі відключили гарячу воду.. На вулиці білоруська слякоть, на термометрі плюс два, а тут ще й гарячої води немає. Я заходив в душ, відкривав холодну воду і верещав щось таке, що на мою думку білорусам би мало зайти: кипучая, могучая, никем непобедимая, страна моя, москва моя, ты – самая любимая… Не знаю чи їм заходив мій “спів”, але мені процедура видавалася дещо теплішою..
Отже мені не було чим зайнятися.. Кажу Вові:
– Вова, а якого пса ти в душ не ходиш..? Тебе що не знайомили з правилами соціалістичного співіснування..?
“Windows” на секунду зависає, потім світліє монітором і йде у ванну кімнату. Через деякий час чую звідти який позаземний саунд. Щось таке горлове, схоже на сміх гієни, але з білоруським акцентом. Відкриваю двері у ванну і бачу – Вова сидить у повній!!! ванні льодяної води по саму шию. Очі посоловілі і вже не на цьому світі, а з інтервалом в декілька секунд, з закритого рота доноситься той звук виття обкуреної чуйською травою гієни. Витягую його з тої ополонки, кажу – ну всьо морж, ти тепер еліта, «дипломат» в руки і на шпацер – Люда оцінить. Але Вова залітає в ліжко, накривається з головою і ще хвилин десять голосно клацає зубами.
Бачу, що вже не вмре, лягаю в ліжко і виключаю світло. Раптом стукіт в двері. Кажу: Вова, піди подивися хто там.
Нє, ну не то шоб я був на понтах.. В кінці кінців його ліжко стояло ближче до дверей. Вова встає, включає світло і в ще мокрих трусах іде відкривати двері.. Чую:
– Чего припёрлась..? Открывай єй тут…
Потім голос Ксюші-радистки: Вова, ты шо описался? И вообще, какое твоё дело – я не к тебе, а к Коле..
Заходять у кімнату, Ксюша сідає до мене у ліжко, а Вова знову лягає, вкривається ковдрою і демонстративно відвертається до стіни..
Ксюша пішла. Знову виключаю торшер і раптом чую.. Це був мабуть “потік свідомості”, чи що. Або те, що називають “думки вголос”.. Не знаю як це по-іншому назвати. В темряві, вже не такий голосний, як у ванній, але все одно з якимись незнайомими нотками голос Вови: не ко мне… не ко мне… Могла бы и ко мне… Мы бы провели с тобой ночь до утра… вдвоём… с тобой… до утра… ночь… Я починаю давитися сміхом і тут раптом – апофеоз. Зовсім ясним голосом, з натхненням і ентузіазмом, як продовження монологу, лунає фраза: а Коля Новосад нам с тобой до лампочки..
!!!!!!!!!!! Все!!!!!!. В мене істерика хвилин на двадцять..  Я так ще ніколи не сміявся..
Вова перестрашений включає світло. Він опускає ноги на паркет і до нього починає доходити, що його фантазії були “on the air”. На “моніторі” явна паніка – чи втікати, чи писати про політичний притулок лукашенку, чи назад в холодну ванну…
Кажу: ладно, Казанова, все в порядку. Швидко ти Люду забув як побачив Оксану без ліфчика..

Де тепер Вова не знаю.. Здається, коли я йшов з театру, то він ще був там..

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво “EuropeLiberal..” 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“КнигарняЄ”

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1