Театр, або той, тойвово..

CHAPTER TWENTY-ONE

ГАСТРОЛІ
2015. October

Гастролі я реально не любив. Ось фестивалі – ті любив. Але фестивалі, то зовсім про інше. Фестиваль – це завжди найкращі вистави, де актори грають для акторів. Кожна вистава, як прем’єра. Після кожної вистави – довгі обговорення. Іноді до ранку. “Весьола Франція” – як казала одна наша акторка.. 
А гастролі… Гастролі – це завжди нудно. Крім випадків, коли ортодоксальні комуністи беруться парукавадіть…
Поїхали ми на гастролі в Волгоград. Вистави українською мовою для дітей молодшого шкільного віку. Діти, ще не хворі на вєлікодєржавний шовінізм, але – щось розуміють, щось не розуміють і так, чи інакше, їм незвично, а тому в залі шум…
Організовував цю, нах нікому не потрібну, поїздку – щойно назначений заступником директора, чувак. Чому з україномовною виставою в посконную рассєю? Причин декілька. Перша і базова – він був ортодокс-комуністом. Друга і, з його точки зору, вагома – він працював там директором театру. Тобто – це були гастролі в його попередній театр. Він там все і всіх знав, а тому переконав партєйне керівництво, що легко справиться. А тут тепер – ще, як слід, не почалось, а вже не поперло. І тепер в нього два варіанти – або продовжувати мітити на посаду директора, або йти з ганькою гєрман корови пасти…
Не знаю чому так, але всі директори театрів однаково тупі. Я їх бачив багато  – і чоловічого роду, і жіночого, і, звичних в театрі, педерастів – тупі всі однаково.
Щоб ви розуміли – що то таке було директор театру:
В есисеру були, так звані – нетрудові доходи. Один з таких я там десь вище вже  описував. Ну, там – де про «лайнери» і фари. Був в мене такий «нетрудовий» і в театрі. Якщо треба було гроші – на погулять, я кликав монтувальника, той опускав софіт, я виймав з прожекторів пару нових ламп «галогенок» і віддавав їх Тадеку. Тадек, до театру, працював інкасатором і знав всіх продавців в місті. Тобто – заносив лампи в магазин «Фототовари» і віддавав їх за півціни. Ті потім продавали їх посполитим-фотографам вже за повну ціну – в них був свій нетрудовий дохід…
Спершу я вставляв замість знятих ламп перегорілі, але потім стало лінь.  Тому, просто – знімав і все. Це схоже на  «уряди» України. Спершу крали і це, по можливості, приховували. А потім якось звиклися з тим, що вони безсмертні арістократи і тепер крадуть не замітаючи слідів – ну, бо лінь.
Сиджу собі якось в дворі – метикую. Ну, бо kiedy nie ma forsy – trzeba kombinować.. Тобто – Тадека десь не видно, а мені захотілося в “Фестивальний” “на каву” і так, що прямо вже. В двір заходить славко – художній керівник, щойно створеного, церковно-духовного (!!!) театру. За звичкою гризе нігті і каже:
– Нікалай, мнє нужно два прожєктора… Можєшь у сєбя как-то украсть?
– Славік, красти – то є негарно. Вас в школі так не вчили? Почекай мене в сусідній брамі, я тобі зараз винесу.
Йду – беру два прожектори, виходжу. Блін – на колоді посеред театрального двору сидить директор. Той, якому чай з «Агдаму» там вище пропонували. Дивиться на мене і каже:
– Ніколай, а куда это вы іх нєсётє?!
– В ремонт приносили – несу віддавати.
– А это нє наші случайно?
– А в нас колись були японські прожектори?
– А это японскіє??
– Ой, не робіть вигляд, що самі не бачите.
– А вы прям умєєтє чініть японскіе прожєктора?
– Ну, раз приносять – то, напевно, вмію. Розумієте, як мало ви мені платите?..
Смішний був віктор нікалаєвіч заярный…

Але, це ми щось відволіклися. Гастролі в Волгограді – в залі шум. Заступник директора має чітку ціль – замінити собою діючого директора, а тому не має права запороти гастролі. Діючий директор (віктор нікалаєвіч), хоч і тупий, але добре знає про підступний план новопризначеного заступника. Чого той ходить до обкому партії, як діти до школи – теж знає. Тобто, він засів в засаді, як пітон і чекає. Чекає, поки заступник десь запоре бочіну і тоді він сам – аж бігом в обком партії.  Забіть підараса-заступника до полупрісмєрті і загнать под плінтус. В ортодокс-комуністів нюх на таке був…
Тобто заступнику тре ратувати ситуацію, бо – ой гвавт!!! І чувак приймає вольове рішення – в перший ряд партеру садять «педагога-організатора». Була й така посада в совкових театрах для дєтєй та юнацтва. Зона відповідальності? Ідеологія. Тобто «педагога» садять в перший ряд і дають в руки мікрофон. Мікрофон виводять на портальні динаміки і вона, паралельно до дії на сцені, дублюватиме текст на общєєврєйском імєні достоєвского. Тобто – актори грають українською, а з динаміків паралельний переклад. Ось такий синхрон-performance – мав би врятувати сраку заступника вже зараз, а ганьку гєрман від нєкрасівого пастушка поруч в недалекому майбутньому.
«Педагог» – Свєта Манішевська, була високоосвічена баришня, прекрасно володіла обома мовами і дуже класна людина, до речі. Але тут шок – посадили в залі посеред дітей з мікрофоном в руках… І вона растірялася…
Сміх був ще й у тому, що сама «синхро-перекладач» в побуті була паруzкігаваряща. Але з переляку її понесло…
Вистава називалась “Училка 21го століття”. Текст вистави оригінал:
– Можу запропонувати каву та тости. Ви будете каву з вершками, чи без?
– Будь-ласка, каву з вершками – решта без змін.
В її “перекладі”:
– Кофе с вєршкамі…, блін, каву со слівкамі…, блін, кофе со слівкамі…
То дослівна цитата, якшошо. Далі:
– Батько має рацію, вам слід піднятися нагору…
В “перекладі”:
– Отєц імєєт рацію, вам слєдуєт подняться навєрх…
І так  всю виставу…
Про що думали ті волгоградські діти? Мабуть про те – а на якого пса тому отцу та рація в цій ситуації? І – якщо вона вже в нього є, то на якого на ній акцентують..? і взагалі – а що тут власне відбувається, внатурє…

Що потім з тими директорами? Цікаво вийшло. Той, що заступник, соррі – вилетіли і ім’я, і прізвище з пам’яті – таки вижив того, що віктор нікалаєвіч. Але натішився недовго – вкрав трохи грошей, купив собі добре поюзаний червоний «форд» і помер від інфаркту. А той, що віктор нікалаєвіч – влаштувався директором в музей архітектури і побуту. Теж ненадовго. На його біду – приїхав якийсь перевіряльник з «міністєрства» «культури». Приїхав до воріт, відкрив вікно в машині і кричить громко – що смотрішь сідар-підар, откривай шірако варата!!! А той, котрий все своє життя вважав, що слово «директор», то є синонім слова «самий главний», проковтнув оте «сідар-підар» і йому відповідає сдєржанно – я тут директор і вже післав за тим, хто тут в мене відкриває ворота… А той йому – ти тут ужєбольшє нє дірєктор, есішо…
Далі банально – нерви, відкрита язва і сира могила… Не треба було глотать оте «сідар-підар» Маєш язву – сиди на дієті. Ну,  бо життя – воно бентежне…
А що той перевіряльщик з «міністєрства»? Та – похуй на нього…

Театр, то не тільки актори і режисери – там ще інших різних навалом. Якось, на гастролі в Воронеж, взяв з собою дівчинку Оксану і двох пацанів – Ігора і Сергія.
Стоїмо з Марком Нестантінером, куримо на вході в вокзал. Він показує рукою і каже: «видно, що твоя освітлювальниця перший раз їде – все, що було вдома з собою везе».
Дивлюсь – йде Оксана. А на спині чемодан – в два рази більший за неї…
Є такий театральний анекдот:
Досвідчений актор розказує молодому, як збиратися на гастролі:
– Для початку купи собі чемодан…
– Навіщо?
– Як навіщо? Штани туди покладеш, костюм…
– А в чому я тоді поїду..?
Це, до речі, була життєва ситуація. Прийшов до нас після інституту актор – звали Вася Помінчук. Весь такий на понтах і з амбіціями в обидвох очах. В мене тоді працював освітлювачем мажорний пацан Саша – я писав про нього в книзі “Хіпстер..” Взяли ми з ним «бомбу» шмурдяку в кутовому на стометрівці і йдемо повільно в бік оперного – думаєм, де її приговорити.
Назустріч іде Вася Помінчук. На вулиці близько нуля і мокрий сніг по коліна.
Сашка на мажорному show off’і:
– Вася, а гдє ты купіл такіє классныє зімніє босоножкі…?
Дивлюсь, а в того на ногах – товсті білі в’язані шкарпетки і такі літні тапки в основному з ремінців.
Що таке «бомба шмурдяку»? Ну, шмурдяк – це, так звані, кріплені вина. Тобто – результат бродіння підозрілої якості фруктів, закріплений підозрілої якості спиртом. «Шмурдяк» під різними назвами випускався есисером в промислових масштабах. Бомба? Це – 0.75 літра.

Але – Воронеж.
Місто, на диво, театральне. Класні вечірки в кафе «спілки театральних діячів» – щовечора вірші, пісні, етюди. А ще «вино» з назвою «Памір» у вісімсотграмових пляшках…
До речі, про етюди – по них актори в інституті заліки здають. Таня Ковтун розказувала про свого одногрупника Бенюка:  «ми всі готуємось, вигадуємо костюми, якісь деталі оформлення, а Бодя бухає. Вже завтра залік, а йому пох – бухає. Здати залік  педагогу на халяву не пройде і він це знає. В день здачі приходить – складає один до одного два ряди крісел, кладе на них двох студентів в неортопедичних позах, потім «заходить на уявних милицях і несамовитим голосом верещить – «ПАРАМОГА!!!»
Викладачі, студенти, всі присутні – півгодини в істеричному реготі.. Білоруський військовий госпіталь… Залік – зарах….»

Але Воронеж.
Приміщення театру юного зрітєля в милому скверику. Скверик, пойнятно, на вулиці імєні дзєржінского – ну, бо на якій же ще. В скверику лавочки, біля кожної – металева «підлога» з «безкозирок». «Безкозирка»? Так називали металеві закривачки на пляшках з алкоголем.
Будівля театру після недавнього ремонту і все ще пахне свіжою фарбою. Приміщення регуляторної  за останнім рядом глядацького залу. Ігор за пультом веде виставу. Я курю розвалившись в кріслі і реально не знаю чим себе зайняти. Питаю – де Сергій, Ігор каже, що по трансляції чути, що той сидить біля дівчинки – помічника режисера і її молодить. Кажу, що іду дам йому гроші на «Памір» і виходжу.
До пульта помрежа треба пройти через фойє на сцену, вздовж правої куліси, за задником, потім вздовж лівої куліси до місця призначення. Вистава «Ім’ям революції» – я вже писав про неї вище.  Іде картина «кабінєт лєніна». В центрі сцени один актор, який сидить в кріслі за столом і щось замріяно пише. Що саме пише? Та пес його знає – може якого любовного листа до інесси арманд, може листа лейбі давідовічу – «расстрєлять к хуям всю саратовскую губєрнію…» – тут, це не важливо. Тобто – на сцені, у світлі настільної лампи, сидить лисий психічно хворий лєнін і щось пише.  По периметру  сцени – сірі куліси з напринтованими на них «революціоннимі матросамі» та іншою схожою сволотою. Куліси підсвічені тривожним червоним світлом – ну, бо революція надворі. Може саме в цей час фаїна ройт, вона ж каплан, заряджає свій крівой рєвОльвєр, щоб стріляти в товаріща лєніна…..
Заходжу на сцену. Тихесенько, навшпиньках, іду вздовж куліс. Звідкись береться актор Боря Тріус і починає на мене сичати з виряченими очима – він у цій виставі асистент режисера. Я, теж пошепки, посилаю його нахуй – ну, бо ступав же нечутно і навіть дуже старався – шо нє так внатурє..? Кароч – кажу куди іти йому, а сам йду далі. Забираю Сергія і ми двоє, ще тихіше та повільніше /щоб не дратувати асистента/ ідем у зворотному напрямку. Сергій пішов у магазин, а я вертаюся на пульт. Заходжу у регуляторну – в Ігора істерика. Каже крізь сльози:
– Знаєш як це виглядало? Сидить лєнін пише. Раптом з’являється велетенська тінь і підступно крадеться по периметру кабінету.  Проходить дві хвилини і назад крадуться вже дві тіні…
Блін – я провтикав і пройшов між кулісами і ліхтарями..

«Памір» вимив з нас майже всі гроші – гастролі добігають кінця. Завтра я від’їжджаю..
Прощальна вечірка в номері, бо – пацани їдуть аж післязавтра. Кажу:
– Ну, шо бродяґі, вже завтра я скажу – прощай нєвмытая рассєя і на Київ.
Пацани мені заздрять – за місяць тут вже добре надоїло. Дзвонить телефон. Терміново поміняли виставу і виходить так, що завтра їде Ігор, а я залишаюся. На фінал залишили виставу, яку Ігор не потягне.
Взагалі весь цей місяць гастролей у нас пройшов під слоганом – хто кого крутіше розведе. Ігор мене зробив жорстко – признаю. У реквізиторському цеху був кран з дуже холодною водою. І всі з бодуна ходили туди з однією і тією ж фразою: «хто не пив горіляки, той не знає смаку холодної води» Ідемо вранці з готелю в театр, Ігор зривається і бігом до крана. Через кілька хвилин заходимо в реквізиторський, біля крана стоїть Ігор і на його обличчі розпач – артіст, бля:. Каже:
– Хлопці, з крана тече тепла вода. Щось сталося…
 Пробую пальцем – дійсно тепла. Лажа… Випиваю дві великих склянки…
Ігор:
– Що, Коля, попив? – а тепер попий холодненької –  і відкручує інший кран.
Таке робити, коли людина з бодуна – то є небезпечно. Я хапаю зі стіни дерев’яну булаву – Ігор на ноги. Маршрут погоні – сцена-фойє-двір і знову по колу. Роблю вже третє коло і думаю: ото чувак швидкість розігнав – відірвався, вже його й не видно. Потім, такий  зупиняюся – з гальмівним шляхом пару метрів. Піднімаю очі – вони двоє стоять на даху карети на сцені коло реквізиторського і пруться зверху, як я сам ганяю по колу…. Це був вже другий жорсткий развод за цей ранок…
Аж такий 0:2 я пропустити, ну ніяк не міг…

Потрапити на ліву освітлювальну ложу в тому театрі можна було тільки одним способом. Сходами на останній поверх, потім через горище по містку з дошок і тоді вниз на ложу по дерев’яній драбині. Слава радянським архітекторам. Якщо було потрібно викликати людину з ложі, а не було бажання лізти через пилюку, розбавлену запахом свіжої фарби, то просто бралися шматки цегли і жбурлялися в дальню стінку. Людина розуміла, що її хтось кличе.. Есисер була магучая дєржава…
Сергій на пульті, Ігор на лівому «ведучому ліхтарі» Спускаюся драбиною до нього на ложу, даю бабло, кажу, що щось мені невесело  і посилаю в бакалєю по «Памір». Сам сідаю за followspot. Бачу з дерев’яної драбини звисає обривок шнурка. Роблю петлю, одягаю на шию, маскую все це волоссям /волосся в мене тоді було по пояс/ і чекаю.
Прилітає каменюка. Ще одна. Антракт – і Ігорю не хочеться лишній раз лізти через брудне горище. Нарешті чую – лізе вниз по драбині. Натягую шнурок, схиляю на бік голову і стараюсь не моргати очима. Звук кроків зупиняється. Пауза. Відчуваю шнурок починає смикатись, потім швидкі кроки по драбині вниз:
– Коля, ти шо здурів..?!!!
Я давлюся сміхом /реально зриває кришку/. Коли він притулився  вухом до грудей – мабуть перевірити, чи дихаю /медик, мля…/ – я не втримався, кришку зірвало і я почав ржати вголос. Цікаво було б подивитись на це збоку – один ідійот сидить зі шнурком на шиї і рже, а другий стоїть білий, як полотно і…
Ігор хвилин п’ять не міг нічого сказати крім: та пішов ти на хрєн…

Отже виставу міняють, я залишаюсь, а Ігор їде. Він відразу повеселів, включив понти –  ґагага, білі люди їдуть додому, а не білі у Воронежі вистави світять…
Впились ми в той вечір непогано. Майже до ранку пили…
Зранку Сергій стукає в двері номера:
– Привіт, Ігорйошу звільнили..
– Як звільнили..? Без мене..? Що сталося..?
– Та, там прийшли, до автобуса, місцеві секретарі партії, говорити прощальні слова на дорогу…. Тут з готелю виходить ще п’яний Ігор і ні з того ні з сього – прощай, нєвмытая рассєя!!! – на все горло..
Веселий був чувак.. сам себе розвів…

Було 25 жовтня. Мені було рівно 25. Я їхав сам у денному поїзді Воронеж – Київ..
В поїзд теж попав цікаво. Прокидаюся в номері готелю – за вікном сутінки. Дивлюсь на годинник – дев’ята. Блін – проспав. Збираю бігом сумку, здаю номер і вилітаю на зупинку тролейбуса. Того, як на зло, немає, понятно. І замість, щоб світлішати, чомусь, темніє.. Підходять локальні жуліки. Питаю – пацани, котра година? Кажуть – 9:30. Секунду зависаю, потім перепитую – зараз вечір, чи ранок? Ті ржуть і кажуть, що вечір. Повертаюсь в готель – віддавайте номер назад, я рамси попутав..
Майже всі гроші залишив в Воронежі. Вийшов на вокзалі і пішов пішки до собору Софії. Чому? Не знаю. В мене є три жіночих імені, які мене пруть – Олена, Ольга і Софія. Чим саме? Не знаю. Енергетикою. Це словами не пояснюється..))
По дорозі взяв вино. Був дуже теплий день. Сів на лавку, покликав якогось пролетаря, що гуляв з туристичною групою. Дядько виявився з Сум. Нормальний чувак, порядний. Випили “с ґарла” шмурдяк. Хтось може закине: ага-ага – інтелігенти, бля… шмурдяк в саду Софії… Як я вже писав – комуністи нищили все, чого боялися, або не розуміли. Знищили інтелект серед професури, а він проріс у звичних, непомітних, простих дядьках – часто з села. Природі комунізм не указ..

Тобто 25й ДН відмітив класно. На лавочці, під неквапливі чоловічі розмови –  “за життя”. З сигаретою в руці і пляшкою вина на асфальті…

Happy Birthday to You, Майк..