Коні повільно ступали по розм’яклій дорозі так, ніби мали от-от зупинитися. Їхній господар, згорбившись на возі, напружено вдивлявся у темряву. Щербатий місяць сховався за хмари, а поле вкривав туман, що чимраз ставав густішим. Якби ж то був гостинець, а тут кручена польова дорога між людських полів, і не знаєш – їдеш зараз нею чи стернею.

Петро вертався від швагра, якому возив змелене збіжжя. Поїхав по обіді, та поки поговорили, випили по чарці, застала його у чужому селі листопадова ніч. Тепер чоловіка збирав страх, чи це та дорога, що треба. У якусь хвилю коні пішли хутчіше, і Петро побачив, як у тумані блимають слабенькі вогники. «Значить хати близько», – заспокоївся він.

Вікна Петрового обійстя не світилися. Він зліз з воза, відіпнув коней і загнав їх у загороду. Його стара ще не спала, а ходила по хаті та раз за разом сердито зиркала з-під лоба і щось бурчала. Аби не злити жінку дужче, дід зняв кашкета, роззувся і ліг на канапі біля дверей. Більше він нічого не пам’ятає…

Проснувся Петро, коли сонце стояло вже високо. Кашкет гойдався на кущі глоду, коні паслися неподалік, а їхній господар очманіло дивився на свою постіль – малесенький краєчок стрімкого урвища.