Дуже цікава передісторія написання цього оповідання: літом 2017 року я брала участь у літературному марафоні #90днівпишисильно і, ставши його переможницею, отримала у подарунок воркбук “Пиши сильно”. Одним із завдань у цьому воркбуці було створити ряд слів, у якому кінець першого слова слугує початком для наступного. Я створила ряд із 100 слів, де перше і останнє слово були однакові. Коли, опублікувала його у фейсбуці, моя знайома подала ідею, що було б круто написати невеличкий твір, використовуючи ці слова, не змінюючи їх порядку. Ось так з’явилось оповідання “Річниця”! Ряд слів подаю для ознайомлення

1. любов
2. бовдур
3. дурдом
4. домовина
5. винахід
6. хіджаб
7. жаба
8. бандероль
9. Львів
10. вівтар
11. тарган
12. ганьба
13. барабан
14. банкет
15. кетчуп
16. чуприна
17. риназолін
18. лінфа
19. фаворит
20. риторика
21. кабінет
22. нетбук
23. буккросінг
24. Сінгапур
25. пуританство
26. створіння
27. няшка
28. шкатулка
29. каністра
30. страва
31. вампір
32. пірат
33. Ратуша
34. шарлатан
35. Тантал
36. талісман
37. мандри
38. дриль
39. льон
40. онколог
41. логопед
42. педіатр
43. атракціон
44. іонізатор
45. торпеда
46. Дарина
47. Наполеон
48. Леонід
49. Нідерланди
50. диригент
51. ентузіаст
52. астма
53. мама
54. маскарпоне
55. неволя
56. лялька
57. капіляр
58. лярва
59. варвар
60. варення
61. рявкіт
62. кітель
63. Тель-Авів
64. вівторок
65. рокфор
66. формула
67. мулат
68. латина
69. набір
70. бірюза
71. залізо
72. золото
73. товаришка
74. шкарлупа
75. папірус
76. русин
77. синонім
78. німфа
79. фабрикат
80. катастрофа
81. фарфор
82. фортуна
83. навігатор
84. торнадо
85. доміно
86. норка
87. каніфоль
88. фольклор
89. лоратидин
90. динозавр
91. аврал
92. ралі
93. лікар
94. карнавал
95. валідол
96. доля
97. ляда
98. дата
99. таміфлю
100. любов

 

Христина Погоржельська

Річниця

Любов Петрівна інтенсивно готувалась до святкування десятої річниці одруження. Хоча друзі, рідні та знайомі не розділяли її ентузіазму з цього приводу, адже вважали її чоловіка – Любомира Петровича – цілковитим бовдуром, їхнє сімейне життя справжнісіньким дурдомом і в один голос шепотіли за їхніми спинами «рано чи пізно він зведе її у домовину». Ну і нехай. Вона мала у носі чужу думку. Насправді, набагато глибше, але якось не випадало отак незнацька у четвертому реченні писати слово «дупа».

Справ було безліч. І смартфон, цей чудо-винахід ХХІ ст., не замовкав ні на хвилину.

– Сонце, не забудь, будь ласка, забігти на пошту – висвітилось на дисплеї чергове повідомлення.

Дорогою назад вона почула знайомий голос:

– Любочка, привіт! Куди так летиш?

Та власницю голосу впізнала не відразу.

– Що це на тобі? – спитала, забувши про ввічливе привітання.

– Хіджаб.

– ???

– Ой, не дуйся, як жаба і не дивись так осудливо. Кохання виявилось важливішим за релігію. А що це у тебе? – показала вона на пакунок у Любиних руках.

– Бандероль.

– Я бачу. А у середині що?

– Сама не знаю. Це не моя. Чоловікова. Попросив забрати з пошти.

– І тобі не цікаво що там?

– Та що там може бути цікавого – відмахнулася від надокучливих питань. – Якісь робочі документи.

– Або секретні документи – стишила голос подруга. – Можливо, він у тебе агент спецслужб. Ну, або просто любовні листи від коханки. І витримавши ефектну паузу, додала: – Яка виявиться таємним агентом ворожих спецслужб.

Однокласниця ще щось теревенила, до Люби доходили уривки фраз:

– Звісно, скучаю за рідними…Давно не бачились…Рідко прилітаю у Львів…

Але інтерес до розмови було втрачено. Зауваження про коханку ніяк не полишало її думок. Вона була впевнена, що клятви, дані перед вівтарем (насправді, тільки перед святково одягненою дамочкою у РАЦСі), для них обох були не пустим звуком, та все ж один-однісінький тарган, що ще у шкільні часи оселився у її голові, не втрачав нагоду позловтішатися: «Мабуть, вона краща за тебе». Ганьба – вступила вона у діалог із невидимим співрозмовником – ганьба, звинувачувати коханого, який жодного разу не дав приводу сумніватися у своїй вірності. «Цицькатіша однозначно» – не здавався той.

– То як ти згідна? – раптове питання повернуло Любу до реальності.

– Що?

– Кажу, давай сядемо десь, каву поп’ємо. А то топчемось  на вулиці, як школярки. То як ти згідна?

– Я б з радістю. Але маю ще купу справ. От, наприклад, столик мушу забронювати, а це не так легко у сам розпал сезону весіль.

– Столик? Це простіше простого. Набери Толіка. Він працює адміністратором у «Барабані». Шикарний заклад, можна суперовий банкет організувати, була там у свій минулий приїзд.

– Мені бенкет не потрібен. Тільки один столик, щоб річницю з чоловіком відмітити.

– Пфф, то без проблем. Ти ж пам’ятаєш Толіка? – змовницько підморгнула. – З паралельного класу.  Зараз дам тобі його номер – почала шукати на телефоні, на новенькому айфоні, з індивідуальним дизайном, червоному-червоному, червонішому за кетчуп. – Так, чоловік мені нічого не шкодує – вловила заздрісний погляд. – Ось, знайшла. Цей ресторан на вулиці Чуприни. Може була там?

– Чупринки. На вулиці Чупринки.

– Ах, так. Це недалеко від нашої школи. Там де колись аптека була, куди я по риназолін бігала, бо з носа постійно текло. І поруч магазин рукоділля був, мама завжди нитки «лінфа» там купляла, щоб нам зі сестрою светри в’язати. На куповані грошей не вистачало, адже тато все на фаворит-спорті просаджував. Щось я відволіклась. Так от ті приміщення викупили і тепер там розкішний «Барабан».

– Мені відомо. Я й далі у тому районі живу.

– Ой, звісно-звісно. На Чупринки…як я могла забути?!

– Мокра морква, мокра морква. Риторика, риторика, риторика – повторювала Люба йдучи довгим коридором, без практики «р» саме вимовлятися не почне. Нарешті, прочинила двері у кабінет свого колишнього бойфренда.

– Можна?

– Так-так, проходь. Сідай – показав рукою на крісло, а іншою в той час закрив нетбук.

– Ого, скільки у тебе тут книг. Можеш на барі буккроссінг організувати.

– Гарна ідея. Щось прикину, по поверненні з Сінгапура. Їду. По роботі. На два місяці.

– Круто. Ти чудово влаштувався. Пуританством і не пахне. Ох, яке миле створіння – взяла зі столу рамку з фотографією, на якій зображений здоровенний мейн кун. – Така няшка – ставлячи фото на місце, зачепила антикварну шкатулку, що стояла на краю столу. Їі вміст висипався на підлогу.

–  Вибач. Я така незграба. Зараз все скоренько приберу.

–  Нічого страшного – поспішив їй на допомогу.

– Ой, що це? – розглядає старе фото, що було серед інших дрібничок. – Поглянь. Це ж ми. Ми на випускному.

– Давай я краще сам – намагаючись забрати з Любиних рук фотографію, випадково бере її долоню у свою.

Роздався стукіт у двері.

– Анатолій Богданович! – у кабінет заглянув молодий хлопчина. – Привезли каністри з вином. Потрібен ваш підпис на накладній.

– Вже йду.

Хлопчина зник так же раптово, як і появився.

– Хочеш спробувати вино з каністри? Б’юся об заклад такого смачного ти ще не коштувала – не спішив відпускати її руку. – Заодно оціниш нашу фірмову страву і підберемо меню для твоєї події.

Все було надзвичайно смачно і вишукано. Але Любу не покидало відчуття, що атмосфера надто романтична. І вона докоряла собі, що погодилась на вечерю. Ввічливе підтримування розмови вимагало чималих зусиль, тому жінка почувалася так, наче енергетичний вампір позбавив усіх її сил.

– Я пірат, я пірат! Мамо, дивись, я пірат – заголосив хлопчик за сусіднім столиком, поки його мати вирішувала ділові питання.

– Добре, дорогий. Але не так голосно.

– Я хочу додомууууу – заскиглив малий.

– Вірю, що ти втомився. Обіцяю ще декілька хвилин і йдемо.

Толік і Люба мовчки спостерігали за дитям. І кожен боявся почути від іншого ненависне питання «У тебе діти є?».

– У нашій мережі ще є ресторан у центрі. Недалеко від Ратуші. Забронювати тобі там столик?

– Ні, дякую. Мене тут все влаштовує – механічно відповіла Люба і далі оглядаючись через плече.

– Я шаман, я шаман! Мамо, дивись, я шаман.

– Скоріше шарлатан – розсміялась із власного жарту мамина співрозмовниця.

Ох, оце «мамо» так голосно звучало у Любиній голові, що від спогадів про численні спроби виносити дитину, годі було відмахнутися. На шляху до материнства їй прийшлось пережити стільки мук, що, мабуть, і сам Тантал не захотів би з нею помінятися місцями. Рука автоматично потягнулася до шиї, провіряючи наявність талісману, купленого під час тривалих мандрів Європою, у храмі богині Умай, в надії на її покровительство.  

– То кажеш, Гнатючка дала тобі мій номер? – Толік намагався назад привернути розсіяну увагу Люби.

– Угу.

– Я якось бачився з нею позаминулого року. Вона так смішно плутає слова. Каже «дриль», маючи на увазі «льон». Життя закордоном дається в знаки. Але то були доволі веселі посиденьки.

– Ти завжди любив з нею потеревенити.

– Хіба? Не скажу, що ми дружили. Що ти хочеш тим сказати?

– Ну, як же? Навіть, враженнями про свій перший секс ти ділився саме з нею.  Так, вона передала мені твоє послання, що для тебе це все по-пріколу і ми ніколи-ніколи не будемо разом.

– Що? Я ніколи…Я тебе любив…Вона ж це саме сказала мені, щоб я не розкатував губу щодо тебе, бо ти просто із жалості…

Колишні закохані довго переварювали отриману інформацію.

– Ото Дарина виявилася ще тою сукенкою – першим порушив мовчанку Толік.

– Ми самі винні. Повірили комусь і не вирішили все між собою.

– Усе ж  могло скластися по-іншому. Ми були б щасливими – ніби не чуючи, далі вів своє.

– Значить, як мало бути, так і склалося.

– Хочеш сказати, що ти щаслива зі своїм чоловіком?

– Вибач, мушу відповісти – телефонний дзвінок врятував її від небажаних зізнань.

– Алло. Я? Я у онколога. Ой, у логопеда. Тобто педіатра – сама не знаючи навіщо, мимоволі збрехала, ще й так невміло.

– В тебе там що, якийсь лікарський атракціон? – роздався із мобільного жартівливий тон.

– Ні, я була у логопеда. А тепер бронюю нам столик на річницю. І більше ніяких планів. Буду рухатись в напрямку дому.

Любомир Петрович страшенно запізнювався на важливу зустріч. Він ввімкнув іонізатор повітря і переключив п’яту передачу, мчав наче Фінт МакТорпеда на поміч Сирнику. Його зусилля виявились не марними.

– Пані Дарино, проходьте-проходьте – прочинив він двері квартири, що вже півтора року як була виставлена на продаж.

Жіночка так прискіпливо зміряла його з ніг до голови, що комплекс Наполеона дався б в знаки, якби він у нього був.

– Леонід, так?

– Любомир. Почнемо огляд?

– І чимскоріш. Бо за три дні вирушаю у Нідерланди. До того часу мушу підшукати гідне житло для найріднішої мені людини.

– Отже, все так як ви просили: старий австрійський будинок, дві ізольовані кімнати, велика кухня, балкон, роздільний санвузол, євроремонт. Колишній власник був порядною людиною, диригент оркестру, заслужений артист України, так що всі документи в порядку, не виникне жодних проблем.

– А ви я бачу ентузіаст. Не кожен ріелтор погодився б на зустріч так пізно ввечері.

– Перше правило нашої контори: все по бажанню клієнта. Ось погляньте, який чудовий вид з вікна.

У нього виникло нестерпне бажання прочинити те вікно. Бо від клієнтки пахло настільки притомно (дорого, але притомно), що він відчув, як невблаганно підступає приступ астми. Натомість відійшов на пару кроків від збудника, щоб не дай Боже не зірвати покупку зайвими і незрозумілими вчинками. Адже, ті комісійні були йому, як ніколи, потрібні.

– Я зроблю декілька фото, щоб показати мамі. Думаю, їй сподобається. На радостях зготує сьогодні свій коронний десерт маскарпоне. Волею-неволею будемо брати цю, бо просто немає часу підшукувати щось інше. Зі всього баченого, це найідеальніший варіант. Коли можна буде підписати усі необхідні документи?

– Правду кажучи, документи будуть завтра, так як їх пересилають  з Одеси поштовою бандероллю. Так, розумію, що «пошта», «бандероль» у наш час звучить смішно, але це відправляє старенька пані…

– Все нормально. Завтра, так завтра. Я сміюсь не з цього. Просто згадала свою однокласницю, таку собі ляльку Барбі.

Любомир прекрасно знав, що не варто вступати у особистий діалог з клієнтом, а тим паче клієнткою. Але вона так примружилась, при згадці тієї персони, що ледь не потріскали очні капіляри. Він, як непоганий знавець людських душ, здогадався, що краще вислухати те, що вона хоче сказати.

– Це ваша подруга?

– Подруга? О, ні. Лярва вона, ось хто. Я її просто ненавиділа.

– За що?

– Хм, цікаве питання. Думаю за те, що надто легко все їй у житті вдавалося. Приходилось мені трішки ускладнювати. Але вона думає, що подруга. Так, подруга.

Люба підспівувала нову пісеньку Ріанни, їдучи в машині. Вірніше підмугикувала:на-на, варвар-аар, на-на-на. Ще там йшлось про варення (jam) чи про спортзал (jym), англійської вона толком не знала.

– Е-ей, нам потрібно було тут звернути направо. Ми проїхали мій дім.

– Кх-кх, коли я казав, що відвезу тебе додому, то не твій дім мав на увазі. Ти ж не проти? – уточнив Толік. – Покажу, де я живу. Кави поп’ємо. 

– Ой-йо-йой!

– Що аж настільки проти? Я можу розвернутися. Хоча дуже не хочу робити цього. Але якщо…

– Цить, тихенько! Чуєш якийсь нявкіт? Там на задньому сидінні щось ворушиться.

– А-ха-ха, бачила б ти своє обличчя.

– Що смішного?

– Це мій кіт, Містер Кітель.

– Ото ти дивак, возиш кота із собою.

– Зустрів його зранку на подвір’ї, як він ледве сунув із трьохденного загулу. Не мав часу повертатися, тому й запустив його у машину, щоб відіспався.

– Не переконав – фліртуючи, мовила Люба, – щоб Містером Кітелем назвати все одно тре диваком бути.

– Розкусила – підхопив він її тон. – Ми з ним ще ті чуваки. А котяра взагалі із Тель-Авіву. Купив у відрядженні. Я у той час одружений був – розмова ставала серйознішою. – Не могли мати дітей. Ми з Діаною або сварилися або не розмовляли. Думав, що кошеня розрядить атмосферу. Виявилось не під силу.

– Мені жаль.

– Доброго вечора! Сьогодні вівторок, друге серпня. І в ефірі найсвіжіші новини – долинуло із автоприймача. Толік збавив звук.

– Не варто. Як ти казала, як мало бути, так і склалося.

– Я дуже добре тебе розумію, бо…

– У тебе також немає…- але побачивши сльози, що бриніли в Любиних очах, тактовно змінив тему. – Любочка, дістань, будь ласка, з бардачка корм для Кітеля.

– Зі смаком сиру рокфор, серйозно?

Толік, включаючи правий поворот, знизив плечима, типу «не бачу нічого дивного». Обоє зайшлися сміхом.

– О, ти живеш біля «Формули краси». Я туди вже два роки на аквааеробіку ходжу. Тренер-мулат просто красавчик, мм – награно закусує губу. – Дивно, що ми ніколи десь тут в районі не перетиналися.

– Ні, я живу за містом. Просто заправитись потрібно. Почекаєш, о.к? – нахилився, щоб її поцілувати. Люба невимушено відхилилася, дістаючи телефон із сумки.

Вона і досі нічого до кінця для себе не вирішила. Чи правильно чинить чи все ж таки робить дурницю і вертає до життя ті почуття, які давно варто було поховати?

– Ну, дорогий фейсбучик, – шепотіла собі під ніс, загружаючи сторінку – подай знак. В перших п’яти постах у стрічці знайду відповідь. Так, що там у нас? Якісь мудрі фрази на латині, безплатний набір суші за репост, прикраси із бірюзи, ковані вироби із заліза…ну, і на останок – реклама ломбарду «Золото». Fuck, fuck, fuck! Ах так значить, товаришко-доле, як не потрібно, то вся стрічка завалена сопливими статусами і картинками про любов. А тут як на зло: рецепт бальзаму для волосся із яєчної шкарлупи і секрети давніх папірусів, грр.

– Дорогий! У мене чудові новини – защебетала Дарина, відповідаючи на відеодзвінок. – Нарешті знайшла квартиру для…ой, а це хто? – помітила кобіту, що обіймала за плечі її чоловіка і при цьому привітно посміхалася.

– Я тому і телефоную. Хотів представити тобі ще одну свою дружину. Знайомся, це Абрахана.

– Щооо? В якому борделі ти відкопав собі цю голландську шльондру? Потрібно було слухати маму, як казала «виходь заміж за русина». Так ж ніііі, захотілось мені екзотики, тепер от мучся з цим – вона поспішно намагалася підібрати синонім до слова «гандон», але альтернативи не було.

– Сонечко, говори, будь ласка, арабською. Я нікого не розумію.

– Кажу, вітаю тебе сердечно. Впевнена, ми обов’язково потоваришуємо з твоєю новою німфою.

– Яка ж ти у мене розумничка. Люблю тебе безмежно!

– А я ненавиджу! – звісно, українською.

– Ааа, горить – помішує Любчик суцільні фабрикати у каструльці. – Не вечеря, а катастрофа. Через цю надокучливу клієнтку нічого не встигаю – бурчить. – Цей «витвір кулінарного мистецтва» хіба на фарфорі подавати.

Ще раз поглянув на вміст маленької коробочки і сховав її у кишеню.

– Щоб вона сказала «так» потрібно, щоб зорі розташувались у вірному порядку, карти лягли, фортуна посміхнулася і на те була Божа Воля. Справимось. Вже це проходили – підбадьорив сам себе.

Навігатор фірми «Торнадо» показував, що до Толікового будинку залишилось не повних 500 метрів. Люба помітно нервувала, адже один невірний вчинок і все її сімейне життя рушить за принципом доміно. Ритмічно перебирала пальцями брилок із кусочків хутра норки, подарований похресницею. Часто через нього вона піддавалася словесним нападам з боку захисників тварин, але продовжувала носити його на сумці з любові до малої.

– Знаєш, уже через рік після розлучення у Діани народився синочок – продовжував Толік ділитися своєю життєвою історією. – Тепер ми наче з’єднані якось невидимою каніфоллю, стосунки кращі, ніж у шлюбі. Класика жанру, як в українському фольклорі – я хресний її сина. Вона хотіла, щоб я був хоч якимось татом її дитині.

– У тебе також є шанс…так ж буває, що у стосунках з іншими…

– Чесно, – прошепотів він їй на вухо –  я хочу, щоб мене любили не за мою здатність запліднювати.

Це було саме те, чого і Любі хотілося у цей момент. Просто потрахатись, не думаючи про сперматозоїди і яйцеклітини. О, і він пам’ятав, що шепотіти потрібно саме у ліве вухо.

– Ааа, обережно! Дивись на дорогу.

– Не бійся. Я спеціально тут паркуюсь. Потрібно каву купити. А то на каву запросив, а її нема. І взагалі, в холодильнику вже давно миша повісилась. Я ж собі не готую, харчуюсь виключно на роботі. І ще хвилинку, в аптеку забіжу по лоратидин, на кінець літа алергія просто замучила.

– Ну…лоратидин ти на х*й собі не натягнеш, якщо розумієш про що я?

– Ото в тебе і хвилинка! Тебе там що, якийсь динозавр обслуговував?

– Сорі, не думав, що в аптеці може бути такий аврал. Зараз скоренько доїдемо. Я ж був професійним гонщиком. Ще у студентські роли. Брав участь у численних ралі. А потім…

– ???

– …сталася аварія, лікарі заборонили надалі змагатися. Але все добре, я знайшов себе у менеджменті і сфері обслуговування. Ну ось, ми і вдома.

Люба кинула на підлогу сумку та інше барахло, що тримала в руках. І в міцних Толікових обіймах повалилась туди ж.

– Ой, завжди секундочку, мене щось у спину давить – поскаржилась вона.

– Та це ж…

– …бандероль. Чоловікова.

Згадавши про Любчика уголос, все заграло іншими барвами.

– Вибач, я не можу – піднялась вона з підлоги. – Мені потрібно додому. До себе додому – одягла на голе тіло сарафан.

– Я тебе відвезу – сказав ошелешений Толік.

– Не треба. Я візьму таксі.

– Я тебе відвезу – наполіг він. – Хочу ще хоч трошки побути з тобою.

– Приїхали. Я живу ось в цьому будинку.

– Боже! Я не почувався так кепсько навіть після тижневого запою на карнавалі у Ріо-де-Жанейро.

– Пробач мені. Я ж тебе також любила…

– Дарина все ж таки сукенка.

– Ще й яка – погодилась Люба.

У під’їзд зайшла на ватних, підкошених ногах. Серце вискакувало із грудей. Краще б замість лоратидину він купив валідол. Вона зупинилася біля поштової скриньки. Доля вже послала їй послання бандероллю. Тому й не дивно, що, відкривши ляду з номером своєї квартири, не знайшла нічого окрім рекламних брошур.

– Що так смачно пахне? – спитала одразу з порогу.

– Ліпше, Сонце, не питай. А як пройшов твій день?

– Не питай.

– Тоді спитаю тебе дещо інакше – Любчик став на одне коліно. – Вийдеш за мене?

– Жартуєш? Ми вже десять років як одружені.

– Я подумав, що на честь такої круглої дати, варто дати – заціни гру слів – обітниці перед Богом.

– Зацінила.

– То як ти згідна?

Вона мовчки притулилася до нього.

– Що з тобою? Ти вся тремтиш. Я розведу тобі таміфлю, вип’єш. 

– Налий краще чогось міцнішого. Вип’ємо. Третій…за любов…