Все буде добре

Анотація: Тридцяті роки – які вони для звичайної української родини? За спогадами моєї бабусі Паші.
З повагою, Галина Байбакова.

Все буде добре

– Печу-печу хлібчик, діткам на обідчик, меншому — менший, більшому — більший. Шубовсть у піч!

Текля співала і колихала на колінах дві малі дівчачі голівки. Майже невагомі, дівчатка здавались матері небесними пташечками, яких ледь не втримаєш і вони — пурх! — полетять додому, на небо.

– Хочу хлібчик! — запхинькала мала Ксеня.

– Перестань комизитись, не маленька вже! — відповіла їй Паша.

Насправді Паша завжди жаліла сестру, бувало, аж до щему у грудях, дивлячись на її худі гострі плечі і ребра, що випирали з-під платтячка. Проте малу потрібно було весь час заспокоювати, аби та не так часто згадувала хлібчик.

– Лелеченята мої, голуб’ята мої, буде вам скоро гостинець. — Текля поцілувала доньок і підійшла до віконечка, — Ось вже має Уляна з Бугу повернутись, скойок принести.

Дівчатка хутко підбігли до віконця і притислись носами до шибки. Найбільше вони полюбляли ту солодку мить в передчутті здійснення мрій: ось відкриються двері, увійде старша сестра, а з нею, напевно, й батько. І принесуть незліченні скарби: білого, духмяного борошна і — може навіть так статися — що й пряника. Хоча пряники пам’ятала лише Паша, а Ксеня тільки повторювала за сестрою те незрозуміле, але водночас таке вабливе слово.

У двері загупали і заволали сердитими голосами:

– Аткривать немедленна! Не сметь прятаца!

Текля підштовхнула дівчаток до лави і притисла пальця до губ. А сама відчинила двері і ледь встигла відсахнутись від довжелезного металевого щупа, який вповз у хату, наче холодна гадина.  За щупом зайшов невеличкий чоловічок у формі.

– Абискать сдесь фсьо! — гаркнув він бурмилам, що визирали з-за його спини.

– Товаришу начальнику, — Підступила до нього Текля, — Мій чоловік, Єрофей, працює конюхом у колгоспі, він…

– А па мне, так хоть каньом! — заіржав чоловічок.

Його посіпаки підібралися і дружно загиготали.

– А ти сама пачему дома? — чоловічок прищурив око і подивився на жінку.

– Діти он хворіють, — прошепотіла Текля.

– Сабатажница, значит? — усміхнувся чоловічок, — Ну, ребятки, начинайте!

Бурмили швидко підбігли до лави, на якій сиділи сестри, і одним рухом перекинули її разом з дівчатками. А тоді почали швидко та вправно колоти підлогу щупом.

– Ось! Тут щось є! — вигукнув червонолиций дядько.  І почав розгрібати земляну долівку. За мить він вже тримав у руці мішечок.

Чоловічок у формі взяв мішечок і розв’язав його. У ту ж мить він скривив лице і сплюнув.

– Фу, ванища. Мьорзлий картофель, атвратительна!

Тримаючи мішечок на витягнутій руці, чоловічок розвернувся і вийшов у двері. Посіпаки поспішили за ним.

Текля пригортала дітей до себе і промовляла:

– Це нічого, все добре. Зараз ми тут приберемось і буде гарно.

Паша витерла рукавом очі, посміхнулася і вдавано веселим голосом сказала:

– Давай-но, Ксеню, допоможи мені, закопуй ямки!

Проте мала терла лікоть і ховала голову у складках маминої спідниці.

– Ксенцю, — сказала Текля і огорнула її обличчя долонями, — Бачиш, як сонечко світить? А значить, скоро акація цвістиме, і ми наробимо багато млинців.

– Солодющих-солодющих! — додала Паша, — Як минулого року, пам’ятаєш?

Раптом двері до хати розчинились і до сіней увірвалось захекане дівча.

– Ой, мамо, пробачте, що довго! Цього разу так клопітно діставати було. Поховались вони, чи що? — і дівчина поставила на підлогу мокрий клунок.

– Улясю, яке щастя, що ти забарилась! — посміхнулась мати.

Вона підхопила клунок і сховала під піч.

– Уху зараз наваримо, хай-но лише ті скажені підуть геть, — сказала Текля, — Давно вже вони не ходили, а це ось…

Жінка махнула рукою і стала допомагати Уляні розмотувати онучі.

Паша і Ксеня підійшли ближче і втупилися очима у мокру пляму на підлозі, неначе сподівалися, що вода оживе, наповниться і понесе їх на високих хвилях до життєдайних берегів, де росте молоденька, не змерзла картопля.

– Нетерплячки малі, — сказала мати, — Буде, все буде. А поки що, Пашунцю, збігай до тітки Наталки. Там Павлик зовсім слабенький, віднеси їм поїсти.

Паша дістала клунок і насипала у поділ спідниці добрячу жменю скойок. Для Павлика їй аніскілечки не шкода. Він-бо такий маленький і такий ласкавий. Ще говорити як слід не може, а вже тягне до неї ручки і мугикає по-своєму.

Текля пов’язала доньці хустку навхрест і сказала:

– Тільки будь уважна, роздивись, чи нема ніде отих. І не ходи довго!

– Куди ж мені довго ходити? — знизала плечима Паша.

Вона обережно визирнула з-за дверей, покрутила головою та не гаючи часу швидко пішла. Раніше отой пагорбок перед тітчиним домом здавався їй меншим, але останнім часом дівчинка довго піднімалась його схилами, раз по раз зупиняючись та переводячи подих. Проте сьогодні їй не було коли відпочивати — Павлик чекає на їжу.

Ось і хата тітки Наталки. Як завжди, на подвір’ї тихо. Та й кому тут галасувати?

Паша постукала у двері.

– Це я! — крикнула дівчинка і, не чекаючи відповіді, зайшла.

Тітка Наталка стояла навколішки з заплющеним очима біля люльки і безмовно, одними губами шепотіла.

– Ось, я принесла, — так само пошепки сказала Паша.

Тітка не звернула на неї жодної уваги, а тому дівчинка обережно висипала скойки під піч і тихенько підійшла до люльки.

Павлик лежав спокійно і уважно дивився їй в очі. Пелюшка на занадто великому животику рівномірно опускалась і піднімалась. Паша взяла його за ручку і стала легенько проводити по крихітних пальчиках.

– Тосі, тосі, свині в горосі. Та не всі, та не всі, половина в вівсі. Чуєш мене, Павлику?

Павлик посміхнувся, закрив очі і затих.

– Чуєш мене, Павлику? — дівчинка, сама не розуміючи чому, майже кричала, — Чуєш?

– Він нарешті посміхнувся, — обернулась до Паші тітка Наталка, — Бачиш, тепер йому добре. А ти йди, дитино, додому, йди. Мати чекають.

Паша не пам’ятала, як прийшла додому, як залізла на холодну піч. Тільки дивувалась, чому в неї немає сліз, адже вона так любила манюнька. Мабуть тому, що Павлик із хмаринки їх витер: йому подобалось, коли вона усміхалась.

Коли на небі з’явились зорі, до хати увійшов тато. Він приніс із собою запах сіна і коней. Це був запах надії.

– Тримай-но, — Єрофей простягнув жінці мішечок, — Овес. Коли коні були моїми, то я їх годував. І коли їх забрали, я не кинув, пішов за ними. Ось тепер вони мене годують. Всіх нас.

Паша подивилась на сіру стелю і побачила перед очима легеньку хмарку і маленького хлопчика, що сидів на ній і чеберяв ніжками.

– Ти тепер мій янгол-охоронець, так, Павлику? — спитала дівчинка, — Тепер у нас все буде добре, правда ж?

Хлопчик закивав голівкою.

 https://www.facebook.com/galya.baybakova