Свіжозрізана квітка

Краплі кришталевої роси м’яко лежать на моїх пелюстках. Окрім них, поблизу нікого немає. Усі мої подруги залишилися в квітнику, з якого мене щойно забрали. Ще удосвіта холодний метал торкнувся мого стебла — і полилася напівпрозора кров. Потім настала черга шипів. Один за одним, вони падали додолу, а замість них тепер були легкі, проте болючі рани.
Мене поклали на білосніжну скатертину, осяяну сонячним промінням. Здавалося, що мені недовго ще страждати, і золотаве тепло допомагало примиритися з цією думкою. Адже сонце — ще один мій добрий друг.
Слід було очікувати, що оберуть саме мене. Усі навколо запевняли, що зроду не бачили чарівнішої квітки: садівник, інші квіти, поважні господарі будинку, їх молодий син. І дійсно, мені було чим пишатися. Витончені пелюстки неймовірного червоного кольору, ледь розгорнуті, оксамитовість котрих щоночі підкреслювало місячне сяйво — цією красою можна було милуватися годинами. Ця краса мене й занапастила.
Цікаво, що на мене чекає? Загубитися серед сторінок старої книжки й прикрасити собою листівку ручної роботи? Чи тішити своїм ароматом якусь гарненьку дівчину кілька днів? Або ж позбутися своїх тендітних пелюсточок за бажанням жорстокого естета?
Сподіваюся, що мене не залишать тут. Без води я зів’яну й помру. І тоді мене вже ніхто та ніщо не врятує, навіть ще гірше — про мене не згадають…