Грошова оборудка

Старий Яндрух сидів на призьбі біля хати і мантачив косу. Скоро вже і жнива не за горами, а помічників катма. В хаті дві дівки на виданню, хоч які з них женці?Аж під захід літ Бог змилостивився і послав сина. А чи побачу, як він виросте, як парубкуватиме?

     Григорій, Гринько – потіха для всієї хати. Сестри, Ганка та Кася кавалок серця йому би влупили. Та і його Марися аж ніби відмолодла з його народженням. Так і туркоче коло нього горлицею.

– Тату, вечеряти, – кличе старша дочка Ганка.
– Йду вже, хай роботу скінчу. Бо все на мої руки.
– Та ми підемо з Касею завтра з вами жати.
– Ото, ще мені женці. Хоч серп вміє одна чи друга тримати?Вечеряйте, зараз буду.

     І то правда, ніколи дочок не заставляли в сім’ї Верхоляків до тяжкої праці на землі. Зварити, випрати – то була робота жінок, коло хати, чи в садку.

     В кращі часи господар Верхоляк наймав собі одного чи двох робітників на польові роботи., і вправлялись.

     Де ти тепер їх знайдеш, хто на фронті, хто безвісти пропавший, а хто вернувся вже калікою. І то, якби не його розтрощена конем, у юності, нога, той він був би десь в окопах.
– Андрію, вже вистигло, – вийшла з хати Марися. – Діти вже повечеряли, а Гринько вже спить. Може винести на обору, під вишню, там поїмо?
– Як на мене, то неси, – озвався.

     Як давно це було…

     Чверть століття промайнуло, коли він брав заміж співочу веселунку Марисю. Набагато старший вдівець, ще й з дитиною від першого шлюбу Вона здавалась біля нього зовсім дитиною. Але тітка, в якої жила після смерті батьків, була рада випхати з хати зайвого рота, бо своїх голодних мала четверо.

     Мовчазний, замкнутий, не одразу знайшли вони з Марисею підхід одне до одного.

     По-справжньому полюбив її, коли побачив, як піклується про його Михалка, сина від померлої дружини Зосі. Саме ця сімнадцятилітка вирвала його сина з лап смертоносного тифу, замінивши йому маму.

     А як плакала і банувала за ним, коли той одружувався в далеке гірське село, на чарівній гуцулочці.

Було, злетіло…

Тепер-ка його син, останній “мізинчик”, молодший за його онуків з полонини.

Два рази на рік Марися збирає тлумаки з харчами, з подарунками, та з дочками їде відвідати “свого Михайлика”. Завжди, на Великдень, та перед Різдвом.

     Добра, працьовита, завжди тихим словом вміє згасити його гнів:“Покинь, Андрійку, не варте воно того…”Вміє зробити свято із звичайної вечері. Ось і зараз, урочисто накриває столика під вишнею – місце їхніх вечірніх  посиденьок, від того часу як тільки побралися. Та й не було у них того женихання… Йому потрібна була господиня та матір для сина, а їй – опікун.

     Але парує сам Господь Біг…

     І молода дружина осяяла своєю покірною любов’ю та злагодою похмуре обійстя Верхоляка. А донечки- політки Гануся та Катруся лише скріпили їх шлюб.

     І серце Яндруха розтопилось, за своєю Марисею він хоч зараз в огонь і в воду. Скупий на слова, всю любов виливав у вчинках:з кожного ярмарку – віз їй то коралі, то нову запаску; лишній раз до роботи не заганяв. Ставився на початках, як до ще одної дитини. Хоча “добрі сусіди”і говорили за спиною, що “розпаскудив він жінку”. За всі добрі діла і обдарував, певно, Бог його на схилі літ сином, продовжувачем роду.

     Старий став, підупав на силі, ще б доньок заміж повіддавати та обвінувати кожну. Бо вже натякали про женихів. Але він не журиться віном, бо дещо наскладав за своє життя. Їх посаг у тому глиняному горщику, під тією ж вишнею, тихою співрозмовницею їх з Марисею вечірніх бесід.

     Повен золотих монет ще з часів “бабці Австрії”, а не якихось там “франців-йоськів”, що і не знаєш чи нині вже щось варті чи ні.
– Андрію, чого задумавсь?– пита Марися.

     Але він не скаже, що слухи дійшли до нього, що після москальського взяття в 1916 Галичини, влада вже міняється.

     Чудо-дивне, вже і золото не в ціні… Але то ніц, корчмар Гершко обіцяв звести його з потрібними людьми, що обміняють монети на рускі рублі. А там можна і весілє гуляти. Спершу Гані, а там – і Касі.
– Ну то, що там, жінко, з тим Ганиним Петром?
– Казала тета Дарина, що по празнику хоче до Ганусі сватів засилати. Роботу має у Львові, в якогось німака, робітником в пекарні. А вже як на неділю приїде в село, то подарунків везе повну торбу: і кренделі різні, і струдлі, і завиванці. А до нас, як прийде, то про Гриня ніколи не забуде:то півника на патичку, то свистунця. Видно, що і дітей любитиме., хоч сам рано без мами зостався.
– То добре, хай так буде. На другий тиждень піду до Гершка, має зробити мені одну оборудку. Тогди вже і за віно можна говорити.

     Вечірнє сонце червоним заревом закотилося за обрій. Насувалися літні сутінки.

     На подвір’ї Верхоляків запав спокій, після спекотного літнього дня. Все затихло.

     Тільки соловейко в гаю витьохкував свою чарівну пісеньку, немовби заспокоював душі невтомних трударів.

***

     Промайнуло спекотне літо, а з ним жнива, збір врожаю з полів. Літні короткі вечори змінились довгими осінніми. Повітря вже дихало прохолодою. Сільські господарі поспішали, зібране з полів, ліпше сховати, чи закопати в землю від поборів всюдисущого фронту. Як якась мара, він то сунув по тій нужденній галицькій землі, то відступав. А з ним з обійсть зникали худоба, харчі, реманент. Влада змінювалась на очах:то Врєменноє Правітельство дає свої “распоряжения”, то назад вертаємось до Цісаревої політики.

     Люди як очманіли, де свої, де чужі?

     Але життя бере верх над всіма незгодами.

     На празник Другої Пречистої до хати старого Верхоляка завітали свати. І вже зладжено справу, і за все домовлено:Гануся з Петром не тямляться від радощів. Хіба ж не диво?Вічно суворий батько так легко погодився на весіллі зразу по Покрові.

     Петра батько вділив їм шмат землі під будову хати, а дерево Петро вже встиг собі заробити на будову. На тому і зійшлися.

     Але Яндрух так само не пустить доньку з пустими руками.- За Ганусю теж віно дамо, не пошкодуємо.

– Ладь но стара на стіл, приймай гостей, а я зараз, – і

 Верхоляк, крекчучи, вийшов з хати.

     “Добре, що Гершко нарадив на той обмін, бо вже тих монет ніхто не хоче навіть на обмін. Відрахую половину Гані, половину Касі на віно. А на пам’ять зробив їм по невеликому намисту з тих, зароблених за життя, копійок”– задоволено перебирав думки Андрій.

– Осьо, родичі, Вам і тобі Петре на розплодок і нове господарство і наша частка, урочисто вручає стосик грошей господар хати майбутньому зятю.
– То вже їх не треба в торбі носити і дзвеніти, то вже паперові гроші. Запхав за пазуху, чи в кишеню, і все при тобі.

В хаті запала мовчанка. Прокашлявшись, Петро її порушив:

– То вуйку, що, рускі рублі?
– Аякже, бо наші “франци-йоськи”вже ніц не варті.
– Не хочу вуйку псути Вам настрій, але то вже не гроші, а лишень папери. То “керенки”гроші, гроші Временного Правительства, а його вже скинено, до влади вже совєти лізут. Але не беріт до голови, ми якось самі стягнемось і на забаву, і на решту.

     Лунали голоси, і та вся веремія давила на голову старому Верхоляку:“Папери, “керенки”, ніц не варті…” Боженьку, світ втрачав свої барви, земля втікала з-під ніг. Вся праця життя пішла на розпал в грубці. Лапав ротом повітря як риба і не годен був видобути з себе ні слова.

– Вуйку, не переймайтеся, щоб здоров’я було, решта – доробимось.

     Десь далеко запхинькав Гриньо. Ладила на стіл Марися, брязкаючи начинням. Вона ще не знає, що ми вже жебраки з купою непотрібного паперу замість горщика дукатів.

– Тату, подихайте повітрям, – доньки вивели з хати, посадили на призьбі.

     Через деякий час Яндрух, як в тумані, пошкандибав до стайні.

     “Ото обвінував дочок, а, що ж сину лишить в спадок?Щоб вас всіх кров нагла заляла!Всьо, фертик, кінець всьому. Най живуть без нього, най діється Божа воля…”Не тямлячи себе від горя, нещасний господар перекинув шнур одним кінцем за сволок, а петлю накинув на шию. Тут хтось потягнув його за ногу, глянув, а то Гринько.

– Та, та, ап – лементувало дитя.

     Яндрух вивільнив шию. Зліз, взяв сина на коліна. Гарячі сльози котились по його зморшкуватих, обпалених, обвітрених щоках, падаючи на біляву синову голівку.

     “Вже більше не дороблюся, вже ніц не складу… Ні донькам, ні сину… все зароблене, з праці рук, кров’ю і потом, піде до грубки. Ще лишилось намисто. Може хоч йому складеться якась ціна. Боже, був би з того відчаю вчинив тяжкий гріх, повішельник в родині – ганьба для жінки, для дітей. Дякую, тобі, синку, що спас мене від гріха…”

– Андрію, а то, що тут є?Дитину застудиш і сам захоруєш. Така зимнота на вулиці. Йдем до хати, якось буде, – і, як хворого, обнімаючи за плечі, Марися повела мужа до хати.

     Десь далеко завалували пси, йшли люди з празника, розлого тягнулася пісня через все нічне село. Молодь веселилась.

     Тільки старий Яндрух, пихкаючи в темноті самокруткою, снував свої гіркі думи. “Сват поможе дітямз мурованням хати, ну, а я вже – з перекриттям даху, вікнами, дверима. Навесну ксьондзові обіцяв вистругати нові вікна, то й пару копійок зароблю. Як чорт не вирве… Знову впрягайся, Яндруху, і роби до скону, але  – аби здоров’я…”

     Опівнічний молодий місяць давав надію, освічуючи своїм тьмяним блиском верхівку садиби Верхоляків.