Містика галерейного маразму

П`єса на декілька дій по три хвилини з продовженням.

                                                        Дійові особи :

Гендир, він же Адміністратор – генеральний директор галереї

Попередній Адміністратор,

Попередник, Старий                  – довголітній Генеральний директор галереї

Гвинтка                                           – Директор – розпорядник галерейного Палацу

Гвинтики, шестереньки             – ті, кого прийняли до робочого Механізму

Женмін                                           – очільник профільного міністерства

Гвинт ржавий, Гвинтик              – провідний спеціаліст команди галерейників –

                                                            реформаторів

Вона                                                 – наступниця попереднього Адміністратора

Два графи                                       – спеціалісти зі старожитностей, кандидати до так званої

                                                            Наглядової ради

Шестеренько                                 – єдиний спеціаліст галереї з найвищою «вченою»

                                                            ступінню Магістра

Достойник                                      – колишній працівник галереї, що трагічно загинув на

                                                            робочому місці

«Засинаючи увечері, всі ми перетворюємось на акторів і виходимо що разу на іншу сцену, щоб виконати свою роль. А вдень ? Вдень, на яві, ми вчимо ту роль. Буває ми завчаємо її гірше, ніж треба, і тоді не сміємо виходити на сцену, а ховаємось за спинами інших акторів, які краще знають свої слова і кроки.
А ти – ти той, хто приходить, щоб побачити наше дійство, а не щоб грати. Нехай твоє око впаде на мене тої миті, коли я буду його зустрічати, бо ніхто не буває і мудрим і гарним усі сім днів у тижні.»

                                                                                        Атех –  хозарська принцеса,
                                                                                       що жила в період юдаїзації хозарів. VIIIст.

Пане Гендир, ваша ласка необмежена до тих, хто поклоняється вашій величі, і ваша лють невичерпна до тих, хто не вбачає в маленькому хлопчикові великого філософа, культурного діяча і, якогось там, ліберала. Народившись Гендиром, ви зіткнулися з проблемою – вас ніхто не розуміє. Мабуть переносили в утробі на пару століть. Ваша хлопська філософія не сприймається навіть хлопами. Ваш лібералізм зникає, коли переступаєте поріг своєї роботи. Ваша культура закінчується зразу ж після того, як ви відкриваєте свого ротика. Краще пишіть – там вас можуть поправити, відредагувати. На тому ваше Гендирство закінчується і ви тоді говорите – я простий Адміністратор. Але ж в посередньому Адміністраторові продовжує жити великий Гендир, бо за спиною маленького хлопчика стоїть ціла система. А ви в тій системі не просто гвинтик, а ціла корба, якою можна завести весь Механізм.

В наш електронний час механіка має не малу ціну, але в тій ціні левову долю складає бренд. А ваша «марка» погашена в той день, як ви назвали себе хлопським філософом. Бо навіть хлопи з того часу поміняли механічні годинники на електронні і кварцові. Та ви прагнете стати великим майстром діла, штуки. І все довколишнє оточення дивується – для чого Гендир назвався Адміністратором. Та нічого не вдієш. Механізм запрацював. Але щось не так. Корбою крутнули. Напевне, якийсь невіглас, телепень, не в ту сторону.

Механізм закрутився у зворотному напрямку, активувалися невідомі енергії. І полетіли книжки з полиць. Експонати зі сховищ. Святі з іконостасів. Робітники з роботи. Навіть голуби не хочуть сідати на фасад будинку, в якому оселився Гендир. З уст Адміністратора попер лавиною негатив. «Всі сволочі, всі гади – крали, крадуть. І ми будемо красти! На тому тримається вся наша Система. Бо ми зараз можемо вкрасти руками попередників.» Ось в чому суть хлопської філософії.

Сон:
«- Синку, – проситься попередній Адміністратор – подивись на мої руки. Вони хоч і затерті, в мозолях, по лікті в грязюці, але вони не крали. Вони тягнули з-під носа інших крадіїв і розтратників, щоб все зберегти для тебе. Щоб ти мав що помацати своїми ніжними пальчиками. Щоб інші колись могли це побачити. Я був все життя музейником. Я ж тобі, колекціонеру, лишив такий спадок. А ти мене в фосу. А ви мені чайку зрання, натще серця. Велика подяка вашому всьому Механізму. І тобі, синку. До слова, я ніколи не був чекістом ні радянської влади, ні сусідньої держави. Читай мої спогади…»

Гендир відкрив повіки. Серце калатало частіше, аніж вибивав такт механізм годинника, але тіло качаніло. Це був перший сон, в якому заслужений Попередник  з’явився перед його ясні очі. Двадцять на четверту ночі. До світанку навіть барани не допомагали. В очі буцімто хтось піску сипанув. Бо з голови не йшов образ Попередника – і постава горда, і ріст : високий, стрункий, і все тіло аж світиться. Чому так багато сліпучого світла ?! І коли, вкотре, Гендир заплющив повіки – зрозумів – перед ним людина зовсім гола, майже прозора. І все, що належить мати хлопові – на місці, і ще яке.
Це було видіння. І згадав Гендир, як йому вповідала одна Гвинтка з того Механізму про гламурні пригоди заслуженого Попередника. І попливли в Гендира спогади про свої гламури. Він також не гірший. Бігають діти, навіть внуки, пускають слюньки колишні. Стоп. Досить. Відкрив очі Гендир. До чого цей сон, з п’ятниці на суботу.

Субота добігала полудня. Друга кава не помогла прийти до норми. Третю вирішив випити на робочому місці.

Дрібонькими кроками, тримаючи в лівій руці парасольку, Гендир втікав з дому на працю. А з голови не йшов образ Попередника. Щоб відволікти свою увагу від картинок сну, почав рахувати плитки на тротуарі. І так втягнувся в процес, що не помітив, як великі тротуарні плитки змінилися на дрібніші, разом з ними і подрібнішав його крок. Йому здалось, що він ось-ось заплутається у своїх ногах. Бо в діях заплутався вже давно. Всі кажуть, що він крав, він Попередник. Ну добре, а якщо не крав, то чекістом точно був. Моїм батькам за такий шмат роботи не давали ордени. А він, Попередник, герой аж трьох країн. Лють вдарила в потилицю. Ну добре, якщо не крав, то буде красти, навіть заднім числом. Мною крутнули Механізм, хоч не в ту сторону, але ж він закрутився.

Здивувало Гендира, що у вихідний день, в суботу, на роботі вже були гвинтики, і шестереньки, і ще інші незрозумілі елементи, про які навіть, він дипломований Механік не знає. Перше що прийшло в голову Гендиру – мабуть вийшли у вихідний, щоб заробити відгул. Ох, підставляють вже мене з тими відгулами. Навіть мій, Адміністратора, виданий наказ не діє.
– Доброго дня, Гендире! Чи не зайдете на каву і до кави! Погомоніть треба. – піднесено, наче хотіла щоб її почув весь світ довколишній, прореготала Гвинтка. Світ почув і притих.

Розмова не клеїлась. Гендир був, там, далеко із сонником в руках. «Не буду розказувати про свій сон», переконував себе він. І знову повертався слух. І вуха лапали дзвінкі звуки колеги по механічному цеху. Він в уяві бачив її ордени на широкому пасмі полотна, що оперізувало груди Гвинтки. «І їй дали. А за які такі заслуги ?»

– Давить, давить треба. Гнать, гнать і подальше, щоб більше ніхто не прийняв. З вовчим білетом, щоб навіть пенсії не нарахували.
– Скільки доповідних, скарг на сьогодні ? – процідив Гендир.
– Декілька. Я вже всі розписала. Все це єрунда. Женмін розуміє – це провокації. Не буде звертати увагу на їхню писанину. Нехай волають. – впевнено пінилась Гвинтка. – Ми ж Механізм, Система.

Кава зробила своє. А ще більше коньяк, який був у ній. Гендир встав на рівні ноги і зрозумів, що він краще виглядає, коли сидить. Бо навіть його каблуки не спроможні допомогти. Очі Гендира були прямісінько на рівні тих орденів на грудині Гвинтки.
– Недоросль. – промовив, присівши, Адміністратор.
– Що ? – припинила махати руками Гвинтка. Бо вовна була вся в своїх прожектах. Її азарт пер з усього що мало отвори на її тілі. «Все життя йшла до цього. По головах, через інтриги, підстави і інші над справи. А зараз, тільки ще урвати і можна йти на заслужений відпочинок. Мій час пробив. Головне, що вже є з чим.»

Коньяк все ж таки зробив своє. І Гендир признався :
– Мені сьогодні снився Старий.
– Фігня. Подзвоню до Магди. Вона знає що робити.
– А може він дійсно не крав ? – промовив Гендир, розпластавшись у кріслі.
– Звісно, що ні. – Гвинтка дивилась у вікно свого кабінету яке спозирало на музей Книги. – І вони не крали. Ти забув, як все починалось. Вона окреслила своїми руками коло, наче робила гімнастику, на вдих і видих. – Це ж по технології. Згідно з сценарієм. Головне, щоб преса схавала. А вони нехай відбілюються.
– Та ні, я бачив його руки. – виправдовувався Гендир.
– І я бачила їх, коли не хотів підписувати заяви на заходи в Палаці. Скільки грошенят могла ще набрать.

В двері постукали. На порозі з’явився ще один Гвинт. На вигляд трохи пригнічений. Та і вік дає про себе знати. Проступала ржавчина від постійної сирості, від якої його ніби трохи навіть прогнуло. Зараз це було дуже видно. Особливо в ракурсі, з якого споглядав Гендир.
– В мене сьогодні був сон, – почав з порога Гвинтик. Його зап’ястя обмивало одне-`одне, так ніби хотів загріти пальці. І це його зробило ще більш зігнутим. – Снилась мені Вона. – він так говорив, буцімто всі знали хто був з ним цієї ночі. – Вона стояла за спиною Старого і махаючи головою казала : «Що ти наробив Гвинтику ? Ти ж наступний. Не пий чаю.»  І все зникло.

Всі між собою переглянулися. Гвинтка гордо закинула голову вверх і істерично зареготала : – Ми ж команда. Все єрунда. Магда все розрулить.
Їй було добре. Їй цієї ночі нічого не снилося…
Розум і підступність – мудрість і розважливість – дві протилежності, це як різні щаблі еволюції людства. Коли емоції породжують підступні дії, а мозок не отримує певну кількість відповідного гормону – це жах. На таку людину нападає сверблячка, а як наслідок – почервоніння, рани.
Гвинтку носило напівтемними коридорами. Вже декілька раз сходами гнала на прохідну. Голосно розмовляла до прибиральниць, які ще залишились на своїх посадах. Жінкою тлумило. Вже четвертий день по суботі, а їй нічого не снилось.
Весь Механізм відчував піднесене напруження. В гості їдуть VIP– персони. Аж два графи – нащадки великих родів. Понад сотню років їх скарби були на збереженні у сховищах галереї. Так вони думали. Було декілька спроб вторгувати право доторкнутися до святинь роду. Але Попередник непохитно відмовляв. «Місто купило – предки продали, і баста.» Тоді був авторитаризм. Слово – закон. А зараз – тріумвірат. Хтось щедро попросив – і ми всі вирішили. Одноголосно. Показати. Навіть дати можливість зазнимкувати. Так звані «експерти» вперше згвалтували фондосховище.
Гендир випромінював потоки щастя. Гвинтка весь час підкреслювала свою безпосередню причетність до події. І лише порипаний Гвинтик приховував свою стурбованість. Перед графами він трохи випростався, підкреслюючи свою рівність з ними, з графами. Бо, насправді, в тій компанії йому не було рівних. На його чолі проявлялася мудрість, а очі ніяк не могли приховати улесливості.  Після тої ночі, того сну Гвинтик перестав чаювати в компанії соратників. А на обід ходив щоразу в іншу піцерію.
Завтра буде вчена рада. Працівники пошепки дивувалися, мабуть щось сталося. За свою каденцію Гендир відважився вперше зібрати тих вчених, що ще залишилися. Настала необхідність. Треба прикривати тили. «Я тут ні до чого. Це все вчені мужі. А я просто Адміністратор.»  Якби той «вчений муж» знав, що буде після цієї ради. Про це потім.
Гвинтка не бачила снів. Вона хотіла знати, чому ? І навіть Магда не могла її розрадити…

На небо викотився місяць. Він був круглий, круглий.  Гвинтка згадала казочку про Колобка. Про себе, посміхнулася. Покрутила своєю дупцею перед дзеркалом і сховала її під нічною сорочкою. Та сон випередив події. Гвинтка провалилася немов у безодню…

 
Сон Гвинтки:
«Шестеренько стояв при дверях. Притримуючи, щоб хтось тай не зайшов. Троє сиділи порізно в відреставрованих кріслах – фотелях.
Гвинтка точно знала, що це вчена рада. Та не могла збагнути – де решту вчених.
– То чому ви вибрали таку тему для написання магістерської роботи ? – запитав Гвинтик, посміхаючись в складені пірамідою зап’ястя.
– Я вирішив продовжити дослідження нашого Достойника, – завченим речитативом відрапортував Шестеренько.
– Ну що ж, гарна тема. Достойна уваги, навіть для наукового вісника, – ніби вголос роздумував Гендир.
– А де матеріал брав ? Напевно працював в бібліотеці, у фондосховищах ? – допитував Гвинтик. Бо він точно знав – нікому за останні роки до цих фондів не видавав допуск.
 – Так, так. В бібліотеці мого батька. Там є багато цікавих книжок, рукописів, дрібно списаних зошитів. – захлинаючись рапортував Шестеренько.
Всі переглянулися і Гвинтка, і Гвинтик знали, що батько Шестеренька колись працював з Достойником. І через певні непорозуміння розійшлися. Лише Гендир наївно допитувся :
– То ти напевно досліджував не опубліковані рукописи ? Можливо вони були опубліковані десь, закордоном ? Якими мовами володієте ?
Щоб не ставити хлопця в незручну позу, втрутилась Гвинтка :
– Слухай , друже, ти нам розкажи, хто писав твою роботу ? Тато ? Твій керівник ? Ми тут всі свої. Можна сказати, ми приймаємо тебе у свій Механізм. І повинні знати, на що ти здатен. І ким можемо підсилити свій авторитет.
– Нас попросили. Відрекомендували тебе. Будь відвертим. – лагідно промовив Гендир. Він запропонував Шестереньку сісти. – Ну, пожартував. Присідай. – поправив себе Адміністратор.»

Гвинтка прокинулась від дринчання механічного будильника. «Не треба було на ніч жерти»- Призналася сама собі –В роті наче коцур ночував.»
А попереду був важкий день. Сьогодні вчена рада. І вона буде там рулити.
Що не кажіть, але час робить своє. Він і лікує, і карає. Його завжди не вистачає. А інколи, здається – вічністю. Бідному женитися – ніч мала. Тобто, не вистачає часу. Народ знав, що казав. Бо, напевне, заможний за той самий проміжок ночі встигав зробити все. І виспатись, також.

  У фазу затемнення місяця Гендир увійшов у роздумах. Його бентежили часті наскоки спогадів про сни, що весь час не давали зосередитися на основній роботі. Сонник, що став настільною книгою, лежав поверх «Кабали».

  Напередодні, йому якийсь громадський діяч, звісно уві сні, обличчя дуже знайоме, а от прізвище не міг згадати, розказав про Гвинтку. «А чи знаєш, друже,- це він про Гендира – що твоя пані,- це він про Гвинтку – має фуфловий диплом про закінчену вищу освіту ще й червоний. А дзюзьки, не було такого. Не віриш? Дай запит в архів інституту.»

  А це, зовсім недавно приснилося, що його основний охоронець ржавий Гвинтик, пакує валізи. Питаю:

• Куди збираєшся?

А той пан зробив мудру міну, зміряв Гендира, ніби шукав у його постаті правильних пропорцій, та й видав:

• Пора.
• Куди пора, ти ще молодий, нічого що порипаний, жити і жити.

І тут же Гендира лупнуло по голові «А для чого йому ті валізи?»

• Куди пора?
• Звалювати пора. – не підводячи очей, продовжував тягати валізи Гвинтик, складаючи їх біля дверей.

І Гендир зрозумів, що колега з’їжджає не з власного помешкання, а з роботи. Вони вийшли у подвір`я галереї, а там стоїть нова, броньована вантажівка. Саме  такою перевозять цінні, об`ємні речі. Чому Янукович собі такої не купив?

А це, вчора сниться, що його заступник з юридичних питань каже:

• Пане Гендире я вже більше не буду підписувати документи, бо порахував, що вже по напідписував на цілих вісім років. А в мене мама хвора.

«От ти дививсь, – подумав Гендир,- він ще і рахувати вміє. І за це доведеться доплачувати.»

  «Щось не те.- Великий філософ почав мислити .- Коли прийшов до влади, тобто, очолив галерею, великі мужі, що зібралися в Палаці Потоцьких, (теперішній резиденції Гендира) радили, вимальовували перспективи, говорили напутні слова. І він чітко, після цього, уявив велике полотно. Воно виглядало, як карта бойових дій в ставці Сталіна. А він біля неї стояв весь в орденах, наче Жуков, тільки лупав своїми власними очиськами. Потім це полотно розлетілося на маленькі пазли. Перемішалося все. І що він має зараз? Тільки виклав куточки. А решту не може скласти ні він, ні його команда, ні його дорадники – технологи.

  Час помінявся. Містика. Не складається. Може Гвинтик, той що ржавий, має рацію. В одну сусідню державу не можна, бо там агресор. Інша під боком. Але куди ? Він навіть не виконав домашнє завдання. А надії покладали великі, можна сказати, величезні, грандіозні. Але вони самі наробили біди, ті дурнуваті ПіСуни. Треба було їм тих законів? Проявили свою пихатість, тепер нема хап-хап. Це мені на руку. Може і так приймуть.»

  А зовсім не давно, це коли було затемнення сонця, приснилися Гендиру батьки. Такі, як він пам’ятає їх молодими, ще там, далеко, на Далекому Сході. Стали на порозі, склали руки як до померлого та як видали: « Що, обісрався, синку?». Та й зникли.

  «Роки йдуть,- думає собі Гендир ,- час спливає. Вже надвечірок попереду. А що за плечима? Пшик. Сміх обійняв його. Не той Пшик, що він його посунув на периферію своєї імперії, а той пшик, що дає запах,сморід.»

  Гандир глянув на свої рученята, згадав руки достойного Попередника « Здавалося,- роздумував філософ,- візуально подібні, а щось не так .- Признався собі .- Є різниця – його руки заробляли, а мої відробляють. Це суттєва відміна. В нього вони аж тряслися, коли щось знаходив, тягнув у фонди , додому. Його голос аж тремтів, розказуючи про надходження артефакту. А я, ніби, крісло переніс з одногу кута кабінету в інший. І сказати нема про що. Хіба, – Як геніально я вам подав крісло пані Гвинтко, під вашу розтовстілу дупу. – А потім ще довго з гвинтиками  і шестиреньками це обговорювати. – Як геніально я це зробив – підставив крісло під дупцю пані.»

  Все, що сталося, – заспокоював себе Гендир. – наробив час. А що не відбулося – це їхня провина, технологів. Треба було бути більш передбачуваними. Обіцяли – і гучні розслідування,  і широкі плечі, і міністерські крісла. Треба було правильно Механізм запустити, хренові механіки. –викрикнув Гендир.

  В думках Гендир підводив підсумки своєї діяльності. Йому зовсім не було цікаво, що зробила його команда, бо це насправді не цікаво. Йому здалося, що весь світ наїжився проти нього. В кожному колишньому працівникові вбачався йому, йому- генію і великому комбінатору, ворог, неприятель, злодій, махінатор. І не тому, що вони були такі чи ні, а тому, що вони були в команді Заслуженого Попередника. І це вже в його розумінні, без розслідування і допитів, вони є його вороги. А ворогів треба знищувати.  Ось Конфуцій вчив, що у ворогів треба вчитися. А Христос проповідував, що ворогів треба любити. А я живу іншою філософією – ворога треба знищувати, і це треба зробити негайно. Як вчить Гвинтка – всі засоби і способи, в тому числі і підлі брехливі необхідно використовувати, бо після цього переможців не буде кому судити. А тим воріженькам, які лягли під команду Механізму, схилилися на плече вчителя і філософа, можна премію видати і аванс збільшити, і на проект відправити. Все одно не з власної кишені.

  Гендир зловив себе на думці, що треба відпочити, в розумінні відпустки – поїхати в теплі краї чи може на лижі стати. Ще є сніг. А може організувати чергову виставку десь, за кордоном, щоб гуляти не на свої, у відрядженні. На тому і зупинився.

  Час диктує свої умови. Він не вблаганний.

Василь Дитинник
Убієнний в часі українсько-польської війни.

P.S.: Народна мудрість говорить, що для добірного насіння потрібне добре доглянуте поле.

І поле було зоране, і борони часу неодноразово спушували ріллю, і добрива зусиль лягли в грунт, і часто випадали дощі, і сонце прогрівало землю, і мороз випалював буряни, і було ще багато чого корисного. Та насіння, що посіяли, мабуть, не було добірним, бо на полі нашої спадщини зійшло щось не зрозуміле. Радіація зробила своє. Замість політичної еліти – хапуги, запроданці – олігархи . Академіки, професура – залишилися з протягнутою рукою. Філософську традицію українського устрою заполонили чужинські егрегори. Козацьку демократію очолили демократи – ілюмінати та різні братчики та їхні личинки.

А чи достатньо бути просто людиною. Треба бути Людиною з великої літери. Таким як був і залишається для нас Борис Возницький. Він з любов`ю в серці зустрічав кожен наступний день. Кожна людина має право вибору. І не бажає, щоб за неї вирішували невігласи. Кожен сам здатен змінити свою долю. А для цього всі, хто проснувся, повинні діяти сьогодні, негайно.

Навіть не дуже релігійна людина признається, що в найтяжчу хвилину звертається за допомогою до Бога. Нехай це буде тайною нашого життя. Не потрібно просити у Всевишнього матеріальних благ. Борис Григорович в молитвах просив у Творця тільки порад.

«Порадь нам, Господи, що ми маємо зробити, щоб зрозуміти, чому на доброму полі, посіявши добірне зерно, зійшов урожай, якого ми не бажали?» 

Містика галерейного маразму

Дія наступна

Нові персонажі в старій історії:

Вернадський В.І.  –  вчений-природознавець і мислитель, основоположник генетичної мінералогії, біогеохімії,  радіогеології, вчення про наукознавство, біосферу і ноосферу.

Микола  і Єлєна Реріхи – культурні і духовні діячі

Микола Островерхов – колекціонер старожитностей

Вікторія Маркова – мистецтвознавець Державного музею образотворчого мистецтва ім. О.С. Пушкіна у м. Москві

Олена Живкова – мистецтвознавець Національного музею мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків у м. Києві

  Круговерть сьогодення набрала таких обертів, такого темпу, в якому не обізнана , не підготовлена людина впадає в депресію, губиться в потоці новизни. Ключовим словом в даному контексті є слово – не підготовлена – тобто не готова до реалій. А реалії, як і факти – річ вперта. Без поблажок, без огляду на заслуги та регалії. Та які б не були наші домисли, як буйно б не роїлися думки та фантазії, людина повинна сприйняти такий хід подій як належне. Чи готові ми це прийняти? Бо, як не можливо, щоб сонце вставало на заході, а заходило на сході, так і не можливо повернутися до прожитого дня та виправити допущені вчора помилки. Все, що ми проживаємо – набутий досвід, незалежно, чи він позитивний, чи інший. Досвід є досвід. Для цього ми приходимо в цей світ. Ми тут гостюємо. Повертаючись додому, несемо свій збагачений досвід. Знаємо, що на ті самі граблі стають тільки нерозумні.       

  Кожна особа на планеті Земля прагне стати Особистість, Людиною з великої літери. Бо такий шлях передбачений контрактом. Мова йде про договір між Творцем і душею. Між душею, як часткою, іскоркою і цілим, у вигляді Абсолютного Творця, що через наш досвід пізнає і себе. Як море, океан несуть у собі інформацію, так і краплина води зберігає весь архів, тільки в більш стиснутому стані. Особистість і є тим архіваріусом, хранителем набутого віками, еонами часу.

  Який досвід для Творця приніс з земного життя Борис Возницький? Чи потішаються ієрархи небесні від його втілення на цій голубій планеті? Про це ми можемо розпитати у душі Бориса Григоровича.

  Щоб було більш зрозуміло, доведу до вашого відома, що моя душа, автора цих рядків і душа Возницького зустрілися в одному і тому ж  вимірі. Ми пішли з земного життя в один і той  самий спосіб.

  Будучи вояком Українського війська в часі подій конфлікту, а точніше чергової війни між поляками та українцями, наш підрозділ обороняв залізничний вокзал у м. Львові. Облога тривала досить довго. Боєприпасів вистачало, а ось з харчами було туго. В основному рятувала вода з міських комунікацій. Одним словом – ляхи отруїли воду. Моє тіло захоронили на тому ж Личаківському цвинтарі. Так моя душа і душа цієї світлої людини попала у п’ятий вимір, в наслідок отруєння.   

  Після довгих бесід, я попросив пана Бориса прокоментувати деякі події, що відбуваються  навколо його прізвища в дуальному світі. Це маленьке інтерв’ю.

• Пане Борисе, на вашу думку, чи є відмінність між Борисом земним і нинішнім?
• Перебув сильний стрес. Мій вік земний давав підстави готуватися до переходу, але не в такий спосіб. Моє тіло було наповнене силами, хоча іноді брав до рук ціпка. Енергії, як тепер знаю, вистачило б ще на півтора десятиліття. Попереджав близьких людей, що щось мене морить, підтискає після ранішнього традиційного чаювання.

Тепер знаю що сталося, і чому. Добре, що той водій в мікроавтобусі був уважним. Могли б нарубати дров.

Тут я вже пройшов адаптацію, дякуючи таким душам, як ваша. Шок минувся. Я все поривався назад, бо ще хотів завершити Підгорецький замок та й Свіржський стоїть – потребує рук. Були плани – закінчити спогади, щоб розставити всі крапки в біографії. Але сталося як сталося. Нема нічого поганого, що б не вийшло на добре.

• Чи знайшли собі заняття за покликанням?
• Якби то знати до кінця, що є моїм покликанням? Земне покликання знайшло мене само. Тепер знаю, точно, що нічого випадкового не буває. Працюю над підвищенням вібрацій. Стараюся бути зосередженим. Дорвався до бібліотеки, архівів. На землі ніколи не вистачало часу. Зустрів земних друзів, вірніше їхні душі. Вразили Реріхи. Мені здається, що тут роботи не існує. Тут є просто стан. Не можу звикнути.
• Напевне тому, що ваше земне життя було досить активним?
• Я на це дивлюся з іншого ракурсу. Пріоритети акцентувалися на роботі, а особисте життя не складалося. Чогось бракло. Але свою місію на тому відрізку життя я виконав.
• Недавно я бачив, що ви спілкувалися з душею Вернадського. Про що?
• Він цікавий дослідник. Дізнався більше про Ноосферу. На землі багато про це гуділи. А його праці були недоступні. Я чомусь уявляв Ноосферу, як щось конкретне, на подобу біосфери. Тепер знаю, що за Вернадським – Ноосфера – перехід, база даних, зв’язок з тонким світом, з енергетично-інформаційним полем. Це і є тонкий світ. Доступ до такої інформації мають лише Особистості у земному розумінні.
• А ви зв’язок з Ноосферою відчували ?
• Мене увесь час хтось вів, підштовхував – «піди туди, там твоє, а там не твоє». Нічого не було випадкового. Пригадую, як гнав у Розділ. Цей хлопчик з дельфіном, Путто, до речі, античний, і хлопчик і дельфін без хвоста. Ділки відпиляли бронзу на металобрухт.

Зв’язок був безперервний. А Пінзель! Я просто знав, без пояснень. Було відчуття, що я повертаюся щоразу на старе місце. Я просто повертався, щоб забрати річ з тимчасової схованки. Воно мені пригадувалося в деталях. Дорікали, «а звідки він знає?» А я знав, і все. І ніхто не міг спростувати. Не вистачало аргументів.

• Це той випадок, коли кажуть, що людина пів життя працює на авторитет, а другу половину життя авторитет працює на людину.
• Пригадую з дитинства, до моїх слів прислухалися дорослі. Можливо підігрували. Але не заперечували. Таке ставлення до мене давало впевненості у правильному виборі.
• Те , що зараз відбувається в Картинній галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Ваша думка.
• Щодо приставки ім. Б. Г. Возницького – перестаралися. Моя скромність не заслуговує на таку честь. Але це спрацювало, як бар`єр для багатьох махінацій. Нерозумні діти. Це не їхня гра. Ними маніпулюють. Ви думаєте, на мене не тиснули ? За те ,за що ви воювали декілька місяців, я воював все життя. І нагороди давали, гроші на проекти, і на Вавелі приймали. Увесь час заглядали до рота, і думали, коли той старий вже вступиться.

А скільки було волокіти з колекцією Островерхова. В музеї Пушкіна до нині не втрачають надію. Я знав – тому не бути. Маю інформацію, що графи згвавтували фондосховище музею. Та до їхньої появи, маю на увазі графів, систематично  гвавтував їх Хомин. Кожну світлину продавав полякам. І думаєте за скільки? За тих самих 30  доларів.

Нічого в історії не міняється. А тепер світлин замало. Наробили копій. Тепер подавай їм оригінали.

• А потім таке згвавтування зробила Маркова, Живкова при сприянні Козинкевич. Мене нагло збрехали. А Оксана запродалася, трохи продешевила. Мріяла, щоб її прізвище було поруч з світилами. Могла більше взяти. Давайте, іншу тему. Емоції через край.
• За весь час праці в галереї, скільки разів ви були у відпустці?
• Непам`ятаю. Я не втомлювався. Для себе виробив методику відпочинку. Я завжди чергував, змінював рід занять. Була рутина – папери, підписи, експозиції, поїздки , а потім – літом любив косити, громадити сіно. Зимою – з лопатою відкидав сніг, щось пописував для душі. Осінню – бродив довкола замків, листя обпало, видно кожен горбик, кожну заглибину. Тоді можна було пофантазувати.
• Ікона «Львівської Богородиці» – Ваше відкриття. В даний час її перемістили на загальну експозицію. Чому таке несприйняття?
• Пронеї можна нарозказувати на цілу наукову роботу. Для мене головне, що ця «Богородиця» має своє призначення. Я стверджував і наполягаю, що вона є чудотворною. Все залежить – «хто, яке чудо чекає.» Безліч людей, що потребувало допомоги – отримували імпульс енергії. Бо в їхніх серцях жевріла віра. Теперішнє, так зване, керівництво, живиться від інших джерел енергії. Це так, образно. Є дискусія про дату створення ікони, як твору. Людоньки, для потребуючих, у підтримці своєї, внутрішньої, віри дата не стоїть на чільному місці.
  Шкода, що у каплиці зробили склад. Був період – там проводились літургії.
  Я б просив директора Возняка, повернути Чудотворну на місце. А те, що будуть нести люди, віддавайте Оксані Володимирівній. Їй ще знадобиться.
• Якщо дозволите, декілька коротких питань і бліц відповідей.

За чим шкодуєте?

• Мало уваги приділяв внукам.
• За чим не шкодуєте?
• Я все відпустив, залишив тільки досвід.
• Про що мрієте?
• Босими ногамипоходити росяною травою.
• Що буде з Україною?
• Україна буде державою мудрих людей.
• Хто буде наступним президентом України?
• Так далеко не можна прогнозувати в нинішній ситуації.
• Що побажаєте землянам?
• Викиньте «вавку» з голови. Працюйте на свою країну, працюйте на свою родину, працюйте над собою. Будьте впевнені у вашій правоті.
• Як скоро вгамуються проблеми в галереї?
• Це тільки початок. Не скоро.
• Що до теперішньої команди Возняка?
• Це не команда, це коаліція, тимчасова. Командир викине їх – як непотріб, щоб вмити руки.
• Ваші найближчі плани?
• Не мати ніяких планів. Просто бути. В цьому стані я не маю вибору. В земному житті завжди є вибір. І за право вибору треба платити. Інколи життям. Зараз, я просто є.
• Можливо, скажете напутні слова до тих, хто пам’ятає про вас.
• Земля – єдина планета вільного вибору, єдина, для якої не існує заданого вектору і не очікується прогнозованого наслідку. Вона рухається і пронизується отриманим досвідом одночасно, роблячи знову вибір. І за останнє десятиліття відбувся дуже великий стрибок у Всесвіті, в розумінні колективної реальної свідомості.

Тепер люди змушені більш глибше занурюватись в безодню своїх сердець і більш сміливіше відкривати свої серця для пізнання ще не пізнаного. Величезний потік світла, енергії, приходить через вібрації, пульсацію тих, хто проснувся . Людина завжди готова, а якщо не готова – повинна навчитися отримувати і утримувати цей потік світла у своєму серці.

Людство в процесі еволюції. Зараз найкращий час для єднання людських сердець. Всі повинні об`єднатися ,усвідомлюючи свою схожість замість концентрації на розбіжностях. Такий стан розкриває багато дверей і сердець. Але вибір за кожним. Потрібно проявити тільки терпіння. В усьому вбачайте тільки хороше. Бо, коли за вікном хурделиця – це також чудово.

Гляньте в очі «неприятелям» і поділіться з ними своєю любов`ю. Ви, сильні! Вам – це під силу! І  скресне крига. І я буду Вами гордитися.

Я, прошу вас, полюбіть один одного. Бо немає значення, якою стороною дороги Ви йдете – Ви йдете одною дорогою. Насолоджуючись своєю мандрівкою, з величною повагою   сприймайте кожного зустрічного, кожного, з ким порівнюєтеся.

Будьте в любові. Захистіть себе через прощення. Простіть собі, простіть всім , хто Вас  оточує. Там, де запалає любов`ю Ваше серце – щезне сумнів. Те, що бачиться, як темрява –  це тільки відсутність світла.

Велич планів Бориса Григоровича нині ще не усвідомлена. Велич постаті Возницького потребує вивчення. Його сутність на Землі перебувала під захистом Вищих сил. Він був впевнений у своїй правоті. Він був безстрашний, безкомпромісний. Кожна наступна його справа прирівнювалась до декількох попередніх. Ніщо не має ціни до тих пір, поки не підтвердиться вчинками. Ми знаємо, що світлячок світить тільки з розправленими крилами. Возницький був для всіх світлячком. І світло його бачили навіть вдень. Бо праця була для нього потребою, необхідністю. Бо мав на це благословення Творця і з його волі відрізнявся від інших. А хто ті інші? Ті інші – не прагнуть стати кращими від Бориса Григоровича. Ті інші підкреслюють, що вони є інші. В них інший контракт. І думають, що в них інший колір крові. Як туман на землю, сядуть їхні злі умисли. А люди з добрими, чистими намірами обмиють ноги тією росою.

                                                                                                                                                                                                            Василь Дитинник

Щоб зрозуміти суть викладеного в об’ємному матеріалі «Містика музейного маразму» на сторінці Сергія Притули в Facebook, довелося матеріал перечитувати аж декілька разів. Стиль добрий. Але для чого так складно ? Та з викладеного у художній формі, можу зробити резюме – в нашій державі діє велике злочинне угрупування, що розставило на ключових посадах «своїх» людей. І автор п’єси описує лише один фрагмент такого діяння.
   Я, як криміналіст з багаторічним стажем, можу сказати ствердно, що в моїй практиці був випадок. На початку 90-х, одного «бізнесмена» довели до летального випадку через додавання у напитки відповідних препаратів. Таке чаювання здійснювалося через його власного охоронця. А замовником виступила дружина померлого. Справа була успішно розслідувана і доведена до суду.
   Чому родичі колишнього директора галереї не наполягали на проведенні експертиз ? Хоча з рівнем нашої, сучасної, судо-медичної експертизи питання можна поправити. Була б політична воля. Адже йдеться про героя, як написано, аж трьох країн. А ось з волею, напевне, важче.
   Що до інших моментів опису, то перспективи не бачу. «Плечі» про котрі пише автор, до речі, загадковий, широкою ширмою будуть закривати будь-які починання. Поспілкувавшись з колишніми колегами, маю підстави говорити про це впевнено. Можливо щось активується ближче до виборів, будь-яких. Всі новини візьмуться в розробку політтехнологами опонентів.
   Гарно сказано устами Гендира про ситуацію з сусідньою державою. Я б підсилив вислів «ПіСуни», назвавши їх сикунами. Реагують на колір Бандери (іспанською: Бандера – прапор). Пам’ятаєте пісню про Чегеваре ? «Бандеро роса», чи як там. Тут прослідковується слід сусіда з північного сходу. Після трощі літака під Смоленськом, до влади в Польщі прийшли сили, що підспівують Москві. Такий собі хор політичних імпотентів з чітко вираженою аденомою простати. Криза середнього віку.
   А зрештою, мені здається, що особи які фігурують в даному поширеному творі, мали б не раз перечитати коментований твір. І задуматися.
Вразили слова викладені в P.S.Автор має рацію.
                                                                                                                            Богдан, криміналіст у відставці.