Переселення душ

Сіріло… Сизий туман димкою клубочився над полями. Вдосвіта, цієї осінньої пори, повітря ніби дихало терпким гіркуватим присмаком того жалю, що давить землю в передчутті холодів. Спустошена рілля чорніла розораними клаптями, як латки на жебрацькій вдяганці.

Через поле, вдалині, рухалась підвода. Неквапом, поважно, мов бячись розтрусити весь нехитрий скарб, що був на ній.

– Мамо, ще далеко? Коли вже приїдем? Мені вже вкучилось. – запитання так і сипались з вуст маленької синьоокої Настуні, яку затиснули клумаками в куті воза.

– Спи, далеко, – з серцем озвалась мати.

– Мам, можна я з татом та Петром сяду ближче до коників? Я тихенько, – не вгавала цокотуха.

– Але помалу лізь і не берись за віжки. Чула, Настуню? – зітхаючи, дозволила мати.

Родина Королюків покидала свою батьківщину – веселу Полтавщину, в цей туманний осінній світанок 1932 року. Пекучий жаль краяв серце Ксені, коли вона обводила поглядом рідні їй місця. Вже за плечима лишились рідні Ланівці і Соколівка – звідки родом її Михань. Туга стискала горло молодиці, лише очі були сухими. – то гіркими слізьми квилила її зболена душа.

Там залишались рідні серцю могили, за якими вже нікому доглянути, яких за останні три місяці побільшало – на дві дитячі. Крім батьківських хрестів, там стирчали два дерев’яні хрестики – братика й сестрички Королюків. Жваві, невгамовні Богданко та Гафійка згоріли в одну ніч, як свічечки. Політки, нерозлучні в своїх забавах та вигадках, – так і поніс їх ангелик разом, на своїх крилах до того іншого життя без мук, без страждань, в світ світлої радості та спокою. Хай спочивають з Богом!

То була остання крапля в терпіннях Ксенії, яка змусила родину до такого важкого переїзду, на захід українських земель – в Галичину, до Польщі.

Кістлява рука голоду, вже з осені 1931 року простягнулась над Полтавською губернією. І вже кузня Михайла – батька родини, була не в змозі прогодувати сімейство. Замовлень стало обмаль, бо кому треба підкови, як кінь вже згинув. Хто хоче новий серп, якщо старим катма, що жати? І якщо з голодом ще можна було якось боротись, бо Ксенія мала на зиму ще сякі-такі запаси харчів, то з хворобами було годі поладнати. Сконали один за одним старенькі батьки, а за ними – згоріли в одну ніч, від туберкульозу й її пташенятка.

Вирішено було їхати до Польщі, на галицьку землю, до брата Семена, що вже давно кликав їх до себе.

–  Ксеню, ти що, заснула? Може б, що перекусити, бо вже кишки марша грають, –      почувся насмішкуватий голос батька сімейства Миханя. – Он дітиська вже куняють, най підкріпляться.

Хура зупинилась. Мати стала розкладати скромний сніданок – палянички з висівок, балабушки з гречаного борошна, дітям – трохи соленого сиру та кисляк. На узбіччі невеликого лісу розвели вогнище, щоб спекти картопельку в кожушку.Голод,що гнав родину з насиджених місць, в їх уяві, там, на новому місці , мав би вже нарешті одступити.

-Їжте, бо вже повечеряємо, хіба, як сонце піде на захід. Дуже з нашими харчами не порозкошуєш, – озвалась мати.        

Ксеня мимоволі вернулась спогадами до рідної господи, сільських вигонів, де  колись, ще дівчам випасала худібку. Які ж корівки були в них! Красі, білолобі, з лискучими боками – красуні. Сьогодні пасовище вимерло, навіть кістяка на ньому не знайдеш…

Красуля стала їх останнім порятунком… Прости, наша кормилице… Боже, а люди геть втратили свою подобу… Голод, застилаючи очі, гнав їх боротись, за останню дрібку, чи шматочок, гірше тварин, видираючи їстівне один одному з рук… Їли падаль, здохлятину, щоб існувати, повзати по тому світі кленучи його…

Коли ж Настуня прибігла з криками від куми Одарки, своєї хрещеної, яка заперла її в хаті не випускаючи і хижо ловлячи по хаті, було вирішено—їхати. В Одарки задубіло на лаві за одну ніч двоє діточок:білобрисий Павлик та реготушка Гануся. Коли Михань добився  в хату до них, то на ті трупики годі було дивитись, ще й одне без ніжки…                                                                   

– Заходь, Миханю, як кума, почастую. Юшечка з наваром, не пуста, – кума Одарка лихо усміхалась, помішуючи щось в казанку . Солодкувато-нудотний запах витав тут скрізь….

Заледве вмовили дати діток по-людськи поховати. Сама ще з тиждень ходила по селу простоволоса, неприкаяна, голосила, а тоді знайшли в яру вже опухлу…

   Як же серце обливалося кров’ю, коли щодня провозили повз вікна гарбу з дитячими захололими тільцями… Це ж її школярики… Як сільська учителька, вона була в курсі всіх сімейних справ своїх учнів. До неї летіли радитись, звірятись їх мами, їй повіряли свої нехитрі секрети й діти. Попервах намагалась помогти, підгодувати, якусь цілушку-окраєць дати з собою за пазуху. А були серед її пташенят і такі, що й з нею намагались поділитись тою заскорузлою маминою перепічкою, яку сам не доїв…

– Беріть, Ксеніє Миколаївно, в нас дома, ще ого скільки є, а мати завтра ще напечуть…
Де ж таки, напечуть, хіба замісивши на глині, чи піску, бо зерно совєти вимели з усіх шпарин.

Але  не усі зоставалися людьми, були і людиська, що нюшили, допорпували, а тоди доносили, куди треба.

– Ксеню, востаннє прошу, перестань підгодовувати ту голотьбу Грицюків, – басом проревів Михань. – Їх вітчим, то нелюд, “шкура», а не чоловік, вислужитись хоче перед начальством з району. Нині вдову Решетнючку на жатві злапав, як кілька колосків, що вже ся висипали, сховала в подол, То так шваркнув нагайкою, що та аж кров’ю заюшилась. Аж баби водою відливали, добре, що хоч не “здав «. Та в тої Решетючки немовля вже заснуло навіки, а сама, заледве 20 виповнилось, а зуби вже всі повилітали… Не підгодовуй тих їх байстрят!

-Михасю, та ж Грицючка не від добра за нього піщла по смерті Северка, думала , що дітей прогодує… А воно яке навісне , і свого, і чужого не жаліє,. В тих сиріт вже не руки, а ниточки, я шийки , аж сині, незна, як ті голівки і тримають…
– Я тебе попередив, не нароби нам біди, жінко!

Як у воду глядів… Забрали прямо зі школи, з уроку…

– А що, то у вас, громадянко Королюк, не обліковані харчі є, може зайві, не здані на нужди колгоспу? – прищурив око комсорг Оріщенко. – То ми вас за ідейну вчительку маємо, що з школярами завжди колгоспу помагає план перевиконувати, та й у навчанні учні задніх не пасуть, а тут поступили жалоби, що приховуєте запаси продуктів. Может для спекуляції?
– Та, що ви? Самі ледве кінці з кінцями зводимо!
-Ну дивись, Ксеню Миколаївно, бо совєтска власть за таке жадібництво по голівці не погладить. Не подивлюсь, що ти з своїми орлами принесла перше місце по району за конкурс-декламацію віршів про красноармєйців.

В той раз одбрехалась… Харчі та залишки зерна ховала, де могла: в стайні, в пивниці, під полом. Брат Семен, з Галичини передавав скоріше часто гостинці, а тепер за те могли і розстріляти…

-Мамо, Петро не хоче посунутись! Дай я біля коників посиджу! – вередування Настуні вивело з задуми жінку.
– Мала ще, шмарклі оно під носом підітри, – буркнув брат.
– Ану, тихо мені. – гримнув батько. – Чуєте?

Діти затихли,чоловік з дружиною прислухались, десь чулось ледь чутне скавуління, плач. Михань рушив з узбіччя до кущів. розчищаючи шлях палицею від опалого листя.Ксеня пополотніла, діти завмерли.

– От і знахідка , – почувся голос батька. -Ксеню, а йди сюди.

Діти побігли в кущі попереду матері.

– Боженьку святий, хто ж його тут лишив?

На мшавій траві, загортаючи сухе, попріле листя сиділо дитя і тихо скімлило.

Патьоки від сліз засохли на брудному личку, очі запалились і почервоніли, побачивши людей стихло.

– Падоньку, та воно ще ж і ходити певно добре не вміє! Хто ж його загубив? Йди до мене, моє солодке! – засокотіла до дитяти жінка.

– Чи ти при розумі, жінко? Загубив! Ще скажи забув! Оно, дивись, певно матір…

У кількох кроках від них,прихилившись до дерева сиділа молода жінка… Опухлі ноги вже ніколи не підуть, тонкі руки шнурами звисають вдовж тіла, посинілі губи та широко одкриті очі благально дивляться в небо…

– Одмучилась, – гірко сплюнув в сторону Михань.

Мертвотний жах промайнув в дитячих очах, Настка повисла на материній шиї.

– Людоньки, яка молода! – заголосила мати.
– Цить,кажу, не янчи, ще накличеш кого! Ті посіпаки і по лісах вештаються!Петре, неси лопату, треба поховати, жива ж душа. Прийміть дитину!

Ксеня, заливаючись слізьми , схопила дитину і понесла до возу.

Набачились за минулий рік усякого… Але до їх родини голод, ще так близько не підступив. Нікого ще не забрав, старенькі батьки повмирали від немощі, діточки згасли від хворіб. А багато хто в селі, відчувши кістляву руку на шиї, втрачали людську подобу… Доходило і до братовбивства за кусок поживи… Боже, за які гріхи караєш тих діток дрібних… Що воно винне?

За це літо, скільком своїм школярикам закрила очі, обмила невагоме тільце, проводжаючи в останню путь? А вони ж так хотіли жити…

Вже як поховала своїх пташеняток, вирішила, що більше не зможе існувати в тому пекельному краї. Тоді й вирішили – їдемо звідсіля… Втікали… Від нудотного запаху здохлятини, простягнутих синіх рук, знавіснілих од відчаю очей… А зло доганяло їх і в дорозі,бач…

– Мамо, диви,їсть – Настуня запхала в маленький кулачок сирітці шматочок бараболі. Дитинча обсмоктувало її та терло яснами з усіх боків.
– Доню. дай-но в кухлик трохи молочка, там ще мало лишитись!
– Зараз! Мам, а мені ковточок,можна?
– Пий, але маленькому лиши, – з слізьми витиснула жінка.

Дитинча, пило похапливо, жадібно, видно було, що голодне вже давно. Сяк-так помивши личко дитині, вклала на возі спати. То був хлопчик ,біленький, ясноокий, але ще не дуже зморений голодом. Видно горопашна матір втікала з ним туди, де не дотяглась його кістлява рука, та не встигла…

  Вернулись Михань з Петром.

– Поховали, мамо, по-християнськи, не журіться, – озвався син.

Клубок в горлі не давав мовити слова, лиш кивнула.

– Що робитимемо з дитиною,жінко?

-Татусю, візьмемо, я глядітиму! Дивіться він на Богдасика нашого схожий! – зацокотіла Настуня.

Ксенія аж застогнала од розпуки, що рвала груди.

– От, ще глядільниця, за тобою самою няньки треба, – похмуро озвався батько. -Може винесем на шлях, та й за ним хто вернеться, підбере, га?

– Не дам, – верескнула Ксеня затуляючи собою дитяче тільце.

Як пхнула чоловіка свобідною рукою, то той аж заточився.

-Тьху, здуріла зовсім! А казала слаба, сили її покидають… – почухав потилицю чоловік.
-Берем з собою, я вирішила, – прошепотіла мати.
-То й берем, а чи я нелюд? Але то швагро втішиться, що ще один рот лишній везем…
-Де двоє, там троє, – озвалась Ксеня.
-Про мене, най буде. Як назвем?
-Татусю, Богданком, добре,мамцю? – залопотіла Насточка.
-Приймається, а тепер всі не хуру, їдем, щоб нас ніч не застала.

Неквапом рушили… З неба посіялась дрібна мжичка… Дорога заколисувала… А в серцях сімейства оселялась віра в краще майбуття їх, тепер уже трьох діточок. І хай на чужині, але подалі від безумства голоду, знавіснілих, вічно голодних людей, проклять та дикого материнського лементу… Щоб знов відчути себе людьми, за Божою подобою…