Псевдонім

МатІльдочко,- у маминому голосі відчувалася стурбованість- а ходімо сьогодні до Ангеліни Семенівни. Вона вже який місяць нас запрошує.

-Скільки разів я тебе просила, мамо, щоб ти мене так не називала. Я Марта, а не Матільдочка.- Вкотре розсердившись, нагадувала самі дівчина.- Я не люблю цієї видерки. І мені начхати на те, що тобі там наснилося. Мені подобається моє ім’я та і по всьому. Ну скільки можна!

Марта з самого дитинства дуже вразлива. Без друзів у школі, без вступу до університету ( мамі все здавалося, що Марту обов’язково там скривдять, і заміж ніхто не візьме). Та Марту ображали і без університету. І скривдили теж у її власній квартирі. І, ясна річ, так і не одружилися.

Та мама все одно намагається брати активну участь у житті доньки, хоч тій за тиждень вже 40. А сон мамі нещодавно наснився такий: начебто іде вона, Алевтина Констянтинівна, полем , і раптом бачить стареньку, що збирає колоски. Раптом старенька підходить до Алевтини і мовить : « А доньку ти неправильно назвала. Треба було Матильдою. А ти Мартою. Неправильно, ох, неправильно…»- і зникає. Тож, Алевтина після того сну мало з глузду не з’їхала: крадькома витягла з доньчиної сумочки паспорт і хотіла сама доньку перейменувати. Слава Богу, у паспортному столі знайшлися розумніші , і не послухалися жінку. Тепер Алевтина вирішила взятися за влаштування особистого життя доньки і водить її на всі заходи, які влаштовуються у місті: квартирники « Кому за…», вистави типу « Моє останнє кохання», та концерти « Сальса одиноких сердець». Сьогодні подруга Алевтини влаштовує зустріч Марти зі своїм небожем. Марта заочно знає, що «хлопець- не дурень, з квартирою, машиною, колишньою дружиною та сином, що прекрасно влаштовані у Стокгольмі». Марта не хоче йти на цю зустріч, та маму розчаровувати теж не хоче. Вона завжди боїться розчарувати маму: коли поправляється, коли худне, коли змінює зачіску, коли серед ночі їсть круасан, коли дивиться еротику. Завжди, одним словом. Тому що мама, як любить стверджувати сама Мама, « все життя поклала заради щасливого майбутнього» доньки. Тепер Марта їй зобов`язана.

– Доню, прошу тебе, коли я звертатимуся до тебе « Матильда», не пручайся. Це прекрасне ім’я. Воно змінить твоє життя, от побачиш.
– Мамо, це повна дурня, тобі не здається? Люди мене знають як Марту, і тут раптом Матильда! Та ще гірше – МатІльда.- Марта вимовляє це ім’я, кривляючись.- Ну як ти поясниш це людям? Що тобі був сон?
– Доню, той сон не жарт, от правда. Щось має статися у твоєму житті, точно має статися! Щось, як на мене, абсолютно приголомшливе! Я теж спочатку здивувалася, чому саме МатІльда, адже є інші … Та потім зрозуміла: це ім’я чи не єдине на мільйон! Значить, обране! Значить, ти- обрана!
– Ой, ну не починай. Зараз ми так і Месію викличемо. « Обране, Обрана». Спустися на землю. Прийми реальність, ну: мені скоро 40 років! 40! У мене нічого немає: ані освіти, ані родини. Лише прибацане ім’я МатІльда.- Марта знову скривилася, вимовляючи це бридке для неї ім’я. – Я піду з тобою до Ангеліни тільки як Марта. Якщо тобі це не подобається , вибач, я пас.
– Алевтині важко погодитися з донькою, та , прикусивши від образи губу, вона погоджується на умови доньки.
– Гаразд, доню. Ну хоч можна я сон свій людям розповім?
– Сон можна, не всі ж так вірять у ті сни , як ти. Сподіваюся, приймуть за жарт.
– Ой, хто до нас завітав! Яка несподіванка!- Ангеліна Семенівна підморгує Алевтині. – І Марточка! Моя дорогенька, як ти виросла!

Марті такий комплімент аж ніяк не до вподоби. Виросла я їй. Радше обросла, а не виросла, думає собі жінка.

– Ось, знайомтеся, мій небіж Маркіян.
– Марта,- нерішуче подає руку жінка.
– Маркіян. Будемо знайомі.
– Алевтиночко, люба, а пройдемо на кухню, даси мені рекомендації до того штолена, чи правильно я його печу.- Так само підморгує мамі подруга.

Марті починає здаватися, що у тітки вже якийсь нервовий тик почався, все моргає та моргає.

– Отже, Марто, Ангеліна Семенівна розповідали мені, що Ви письменниця. Ви друкуєтеся десь? Можна почитати? А де навчалися?
– Ніде. Ніде не друкуюся. Ніде не навчалася. А письменники мають десь навчатися?- Саркастично всміхається Марта.
– Та ні. Напевно, стереотип, вибачте. У Вас гарне ім’я- Марта. Таке одне на мільйон зустрічається.- Ніяковіє Маркіян.- Чи то псевдонім?
– Ні, то моє справжнє ім’я. А псевдонім….- Марта довго думає, нарешті відповідає,- А псевдонім буде МатІльдочка. Так, саме такий буде псевдонім.
– Напевно, жіночі романи.- Вже сміється потенційний кавалер.
– Напевно, оповідки про стереотипи.- Серйозно відповідає Марта. – І перша оповідка називатиметься « Як Маркіян собі другу дружину шукав». І наприкінці оповідки друга дружина йому роги наставить. Як і перша.- Кидає останню фразу Марта, і зачиняє за собою двері…

Додому Марта йшла дуже довго. Їй було прикро визнати, що це вона сама образила, можливо непогану, людину, яка аж нічого такого не сказала. Просто настрій був не той: жінці нікуди не хотілося йти, мамі наснився дурний сон, мама захопилася змінами щодо життя вже надто дорослої доньки, мама вирішила влаштувати доньчине щастя… Та не вийшло нічого з того.

Але Марта таки винесла з того усього свій урок: треба влаштовуватися на роботу, і псевдонім Матільдочка досить не поганий початок її писемницької кар’єри.

– Доню, прости мені.- Тихо промовила Алевтина.- Я не маю втручатися у твоє життя, знаю. Та я хвилююся. Я помру, і ти залишишся одна у цілому світі. Жорстокому, зауважу, світі. А мені так хочеться ще тебе нареченою, а згодом і мамою побачити…
– Мамо, пробач мені мою жорстокість. Хоча я і самотня, і без дітей, я розумію, як тобі боляче. Мені боляче теж. Я нікудишня донька. У своєму віці я мала б піклуватися про тебе краще, і заробляти гроші на нас двох. А ти жодного разу не була ані у санаторії якомусь, ані жила просто для себе.
– Марто, я завжди жила для тебе.- Тихо мовила Алевтина та заплакала.

Ось так вони сиділи удвох у темній кімнаті та плакали.

Марта розуміла, що мама не права: ну не можна присвячувати усе життя дітям- так ти в них розчиняєшся, не залишивши себе для себе. А їм це зовсім не потрібно: зрештою діти тебе залишать, і ти решту життя шкодуватимеш про свою жертву заради них. І так до речі, Марта знала, думали левова частка радянських батьків, які народили радянських дітей. Та  діти виросли вже у пост- радянському просторі , де вже існують нові стандарти життя, і сповідуються зовсім нові цінності.

Але сьогодні вони тут удвох. І так, як себе пам’ятає Марта, було завжди. Та сьогодні можна рахувати першим днем прозріння для Алевтини та Марти: вони обов’язково мають почати заново. Тому що часу обмаль. Для обох…

– Добридень, я прочитала оголошення та вирішила спробувати свої сили.

– Що Ви вмієте?- Високий сивочолий чоловік крутився у своєму кріслі та доброзичливо усміхався. Було видно, що крісло нове, і чоловік просто кайфує, сидячи у ньому, швидко перебираючи ногами по підлозі для розгону- від стола до вікна.- Отже, Ви пишете. Мода? Стосунки? Дитячі шмарклі? Що саме Ви пишете?- Ще раз запитав крісловий Шумахер.

– Ну, я пишу для себе, так би мовити, в стіл. Але я давала читати свої твори знайомим. Кажуть, у мене легке перо. Кажуть, що кожен твір легко запам’ятовується.- Марта відповідала, уважно вдивляючись в обличчя чоловіка. Їй було приємно дивитися на цього великого малого, який так хвацько чіпляв ногами підлогу, щоб відштовхнутися і знов покотитися до вікна. Про себе  Марта його так і прозвала « Великим Малим», і посміхнулася через цю дотепну назву.

– Чому Ви посміхаєтеся? Настрій хороший?

– Ну, так, відчуваю, що мені сьогодні пощастить.- Без натяку на хвилювання відповіла жінка.

– Чому так впевнені?- Зупинився чоловік, з цікавістю подивився на жінку.

– Не знаю. Я не боюся чомусь. Якщо хочете, щоб я Вам щось почитала, я можу. У мене мала проза. Я не люблю великі твори- ані читати, ані писати. Я впевнена, що текст краще сприймається та запам’ятовується саме коли він малий, лаконічний такий. Ось у мене є твір про дерев’яного коника- гойдалку, пам’ятаєте, колись такі були? Він і дорослий, наче, і водночас, дитячий. Твір про те, як швидко одне дитинство замінюється іншим. І так до безкінечності. Аж поки коник може витримати те дитинство.

– А чому « Матільдочка”?- «Великий- малий» здивовано глянув на Марту.- Наскільки я розумію, твори Ваші серйозні, навіть філософські, і раптом « Матільдочка».

– Дякую, що  помітили, « Матільдочка» наче не пасує. Людина гляне на обкладинку, побачить це ім’я, і одразу увімкне своє стереотипне мислення « щось тут несерйозне, зухвале, розважальне, мабуть». І той читач, що прийшов за розвагою, купить цю книжку. Та почне читати. І раптом збагне, що читає щось зовсім не розважливе.

– Ви вважаєте, це чесно з Вашого боку ось так вводити в оману читача?

– Я маю на увазі стереотипи. Я ж на меті маю зруйнувати ці стереотипи. Не можна судити по твору, глянувши лише на ім’я автора, нехай то не справжнє ім’я, а псевдонім. А у моїх творах є і розважальні елементи. Я спостерігаю життя. І знаєте, у житті – моєму, чи то Вашому, завжди є місце цікавим персонажам, які обов’язково мають стати головними героями. Чи другорядними. Але вони обов’язково стануть тією родзинкою, завдяки якій твір стане ще більш барвистим та не нудним. Я так бачу. Я так живу.

– Цікаво, цікаво.- Великий- малий пильно дивився у вікно, неначе когось знайомого там побачив.- Цікаво.- Ще раз повторив чоловік. Повернувся до Марти, пильно глянув на неї і нарешті сказав: « А давайте! Давайте спробуємо, Матільдочко! Зрештою, хто там не ризикує? Правильно, тільки боягуз! А ми ж не такі, правда? Спробуємо зламати ті стереотипи! Приносьте усі свої твори! Почитаємо, виберемо і надрукуємо у весняному випуску! Ну, як Вам така пропозиція?- засміявся Великий- малий.

– Ой,- скрикнула Марта,- Ви зараз серйозно?

– А чом би й ні? Моя друкарня- що хочу, те й учверю! Несіть!

Марта усю ніч не могла заснути. Спочатку вона переказала слово в слово свою витівку мамі ( Марта саме так і вважала: смілий похід влаштовуватися на роботу для неї, такої спокійної, боязкої  майже сорокарічної пані вона розцінила мов витівку).

Потім довго обирала твори для весняного номера журналу. Потім вони з мамою знову сіли чаювати, щоб ще раз обговорити , як незвично пройшов перший день на роботі- так, Марта саме так поставилася до того дня- як до першого для на роботі. Нарешті, вже під ранок, обидві міцно заснули….

На ранок Марта дістала з шухляди, яка вже давно погано зачинялася, усі свої рукописи. Так, у Марти ніколи не було комп’ютера, тож усю свою коротку прозу жінка записувала від руки. Яка чудова нагода, думала жінка, нарешті є можливість надрукувати хоч щось! Мама навіть віддала свою стареньку валізку для того, щоб донька склала усі свої рукотворні скарби.

Швидко дісталася друкарні. Ось, думала вона, нарешті щось змінюється у житті. Ось так, продовжувала, стається справжнє диво. Великий- малий сидів у своєму жвавому кріслі і пив чай. При цьому він так голосно сьорбав свій гарячий напій, що секретарка вже дурніла від цього звуку.

– Тоню, я знаю, що Ви про мене думаєте. А я, такий немилосердний, геть про Вас не думаю. Ну як, скажіть мені, можна насолоджуватися гарячим чаєм тихо? Це ж тортури! Коли тобі смакує, будь-який звук робить тебе щасливим! Ось вип’ю зараз і почну давати усілякі розпорядження. Приємним, тихим голосом. А не вип’ю так як мені того хочеться, весь день не присядете, будете виконувати безглузді доручення старого маразматика.
– Ну чому ж старого?- Посміхнулася Тоня- секретарка.
– На тобі, а щодо маразматика, так Ви впевнені, ге ж?- Великий- малий зареготав так, що аж чай носом пішов.
– Пробачте, я не те мала на увазі.- Тихо відповіла присоромлена дівчина.
– Та годі Вам. Все правильно- і старий, і маразматик. Хто б ще утримував збиткову друкарню. Я ж не маркетолог який, щоб вирахувати усякі там зиски від друку провідних сучасних авторів. Я….ой, забув оте слово модне, яким Ви мене нещодавно назвали… Ану, нагадайте, Антоніна, як оте слово…?
– Меценат?
– Та ні, меценат то я знаю. Інше. Ну, оте….- Великий- малий хвацько клацнув пальцями. – Баніфацій, чи як його там…
– Бенефактор – усміхнулася дівчина.- Себто, благодійник.
– От же ж видумають. Є ж українське слово, нормальне українське. Та куди там, треба ж обов’язково іноземне взяти. Ледачі люди. Чом би не послуговуватися своєю мовою. Так краще взяти чуже, модне… Ну так що, Матільдочка наша прийшла вже?
– Так, покликати?
– Клич, почнемо вже.- Сказав Великий- малий, потираючи руки у передчутті чогось особливого.
– Доброго дня!
– Вітаю! – Великий- малий , відчувалося, хвилювався.- Сьогодні у нас плідний день, чи не так? Ну, давайте флешку, чи що там у Вас.
– У мене валіза.
– І? Одразу думаєте на Кіпр гайнути?- засміявся Великий- малий.
– Чому на Кіпр? А…., ні, тут усі мої рукописи!- Зніяковіло відповіла Марта.
– Рукописи? У валізі? Тобто написані рукою? – Великий- малий аж заїкатися почав.- Ось у цій валізі, Ви серйозно?
– Так. А що, так не можна?
– Та, виходить, що ще можна, раз у Вас таке є…- Великий – малий так дивно ворушив бровами, що тепер Марті стало смішно.
– А Ви мене все дивуєте та дивуєте. Ну, відкривайте валізу , подивимося.
– Марта ледь відімкнула замок старої валізи і на стіл висипалися різні аркуші паперу. І в клітинку, і в лінію…
– Я себе зараз відчуваю неначе відкрив капсулу часу, пробачте за таке порівняння, Марто. Це ж склад шкільної макулатури. Я навіть його пам’ятаю. Без образ тільки, без образ, це тільки моя асоціація. Терпіти не міг школу. Щоразу, як щось вдома фарбую, згадую як у школі влітку фарбував парти. І знову ненавиджу фарбувати. Триста років пройшло, вже не одне життя прожив, а досі відчуття , неначе з першого вересня усе знову- зошити у клітинку, « не виходити за поля», і фарбовані сірим парти… Бачите, які спогади зачепили… Гаразд, як будемо сортувати ці скарби?- Моргнувши по-дитячому , кивнув до Марти Великий- малий.

– Ну, я пропоную ліворуч складати « дорослу прозу», а праворуч « дитячу».
– Марто, у Вас ще й дитяча проза є?
– Так, є трохи.
– І як давно?
– Роки зо два. Як тільки почала себе малу згадувати.
– І про що пишете?
– Ось, є про їжачка. Вірніше, про хлопчика, якого усі називали Їжачком.
– Чому?
– Тому що нікого не пускав у своє життя, боявся, що зрадять.
– Про себе, мабуть, писала.- Марта не зрозуміла, чи то було питання, чи Великий- малий вголос подумав.
– Ще є оповідка про я Муху Цацу.
– Себто , Це-Це?
– Ні,- усміхнулася Марта,- усі виправляють, але насправді саме про Цацу.
– Все, здаюся,- сказав Великий- малий,-сідаймо, роботи купа на сьогодні. Тоню, а принесіть нам, будь ласка, чаю! Так, ми будемо сьорбати! Так, і будемо сьорбати голосно! – Засміявся Великий- малий , підморгнувши Марті…

Марті здавалося, що від такого сну, що з нею відбувається останнім часом, варто вже і прокинутися. Їй не вірилося, що усі ці зміни у її житті відбуваються ось просто так. І, оскільки вона завжди була обачливою, і завжди з пересторогою ставилася до усіх приємностей, які дарувала доля, вона не давала собі ані трохи шансу розслабитися і повірити, нарешті, що усі погані часи вже позаду.

Вона тихенько постукала у двері до кабінету Великого- малого. Двері було причинено, але Марта не наважилася зайти, не постукавши. Вона чекала на дозвіл.
– Хто там? – Почувся глухий голос начальника. Марті не хотілося називати Великого- малого начальником позаочі, тому що вона відчувала, що цей сивочолий чоловік став їм радше наставником. Він у неї повірив. І тут Марта відчула загрозу. Якщо він так мені сприяє, так допомагає, до того ж безкорисливо, як сам на тому наголошує, невже у нього немає якихось прихованих намірів, гадала собі жінка. Тому і наважилася на відверту розмову з начальством .
– Я спитаю Вас прямо – навіщо Ви витрачаєте на мене свій час? Навіщо усе читаєте, що я Вам тут скинула на стіл? Який Вам зиск з того, що я, невідома нікому письменниця друкуватимуся у Вашому видавництві? Я , чесно, не розумію. Таких як я багато. Вам же вигідніше друкувати знаних вже письменників, чи передруковувати « Кайдашеву сім’ю», наприклад, з новими ілюстраціями. Так Чому я?

Великий- малий глянув на Марту уважно, начепивши окуляри, сьорбнув вже охололого чаю і нарешті відповів:

– Ось поглянь на мене. Ти бачиш успішного видавця, котрого поважають у суспільстві, так? Так. А ким я був до цього, знаєш? Ні. Почну з самого початку. Я народився у дуже бідній родині. Нас було четверо у мами. І батька не було. Усі виросли порядними людьми. І це заслуга мами. Пригадую, не було мені у чому йти до школи. Черевики були одні на чотирьох, і я найстарший з дітей. Добре знався на математиці. Запросили нашу вчительку Зинаїду Михайлівну на виставку ВДНГ до самого Києва. І не одну. Сказали, можеш взяти із собою одного обдарованого учня. От вона і прийшла до нас. За мною прийшла. Бо на математиці я знався краще за всіх. А у мене черевики рвані, інших немає. І Зинаїда Михайлівна купила мені черевики. І ми поїхали. Я вперше потрапив у величезне місто, на неймовірної краси виставку. І мене по цій казці за руку увесь час тримала моя вчителька.

Згодом я вивчився на інженера і працював спочатку на заводі, а потім у крупній компанії. Був діловий і важний. І привіз Зинаїді Михайлівні туфлі. Та її саму вже не застав. Марто, по життю ми зустрічаємо різних людей. Хтось проходить повз. А хтось заходить і залишається. До нашої смерті. Мені дуже прикро, що я не встиг з туфлями для пані вчительки. Та я встиг стати тим, ким вона мріяла мене побачити- чуйним до людської біди. Ти тут, Марто через те, що я відчув твою біду. Ось ці всі твори не просто так. І нехай ти не знана письменниця зараз, та я вірю, що ти такою станеш. Тому що ти пишеш про правильні речі. Про які знані іноді мовчать. І я дуже хочу, щоб твоє внутрішнє джерело ніколи не висохло. Ти цим живеш. А людина, що живе словом, наповнює це слово життям. Твої слова усі живі. Так чому б їм не почати жити і в інших людях? Отже, Марто, відсьогодні я друкуватиму усі твої твори. Твоя внутрішня біда народила усі ці оповідання. Тепер твій внутрішній спокій народить твори ще кращі , повір своєму Великому Малому.- Підморгнув жінці наставник.

– Звідки Ви знаєте? – Невпевнено , зашарівшись, запитала Марта.
– Знаю. Серед усього твого добра ось у мене на столі лежить перший розділ « Пригоди Великого- малого, директора видавництва».
– Ой,- знітилася Марта, – то я випадково. Думала, що загубила.
– Ну ось, маєш. Тільки раджу підписатися своїм справжнім ім’ям. Ти не для псевдоніму. І псевдонім не для тебе. Ти значно більше.

Тієї ночі Марті снилися метелики. І той сон виявився найспокійнішим за останні роки.