M&M або Хроніки семи перпендикулярних ліній

50  грн.

Майк Новосад.
M&M або Хроніки семи перпендикулярних ліній..
2018 рік.
ISBN 978-966-2501-30-8
Роман-фантасмагорія..
Українською мовою.

18+

Вашій увазі новий український блог-роман.
Події.. Все відбувається саме зараз.
Дійові особи.. Когось впізнаєте, когось ні,
але то й не обов’язково – адже це фантасмагорія..
Ну майже документальна..))
Про що книга? Про прекрасну Україну.. Про людєй, про блядєй.. про класних  пацанів
і прекрасних дам.. Про різне кароч..
Маю надію тобі сподобається..
…………………………………………………………..

Після підтвердження оплати, протягом години, ви отримаєте на пошту лінк, за яким зможете згенерувати свій власний пароль для входу в кабінет iLibrary. Не забудьте цей пароль, бо адміністрація сайту доступу до ваших паролів не має..
Дякуємо за милу співпрацю..))

Категорія:

Юґа гнав по польовій дорозі..
Він просто біг. Навіть ні - не біг, Юґа шпарив..
Шпарив, стискаючи в правій руці новенький “Glock17”, з обшарпаним коліматорним прицілом.

- Цікаво- думав на бігу Юґа - якщо так бігати пару років... мабуть зможу обганяти невеличкий моторолер...
...................................................

 I guess I'll always be
A soldier of Fortune..

Два потужних “McDonnellDouglas”, брутально виблискуючи чорними бортами з великими жовтими літерами “НАБУ”, нагло випливли з-понад лісу. Вони були без хеллфайєрів, але по два кулемети “ChainGun” , скорострільністю 520/min, нікуди не ділися і висіли на боках гелікоптерів..

- Коля, ну шо - схоже сьогодні більше нікого не буде.. то я валю.. Ще перевірю в лісі табір “войска в екзилю” і на базу? Слухай, а куди вони всі йдуть?
- В Палестину..))) Не знаю, Жека.. чув, що ніби на Гоа, але не знаю.
- До Сашки по наркотікі?)))))
- Maybe..) Давай дуй на базу, а я хочу подивитися на ту ротонду, і чого вона, як магнітом, від себе “Chain Gun’и” відводить. Ну і перекурю на лавочці.. лавочки душевні..
..................................................

- Ірино, набери Петра Олексійовича.
- Вітя!!!...
- Ти як до Ґетьмана, шельмо?!!
- Вікторе!!!
- Все ще поза зоною? Від Андрійка - що чути?
- Бачила вчора на Володимирському... в рядах де сало...
- І що він? Як? Кажи!
- Розповідає бабушкам, що він вор в законі...
- От сучий порох... а навіщо?
- Каже, що збере революційну молодь та захопить владу... а бабці його жаліють, та підгодовують потрохи... Кажуть щоб тільки кавказці не почули бо поб’ють.
- Він у мене хлопець запальний... Коня годувала?
- Вітя!!! Який нахрєн кінь?! Немає в тебе ніякого коня!!!
- Бабо, ти що здуріла?!! Як в мене може не бути коня!?? Сама розумієш, що плетеш..?
- Вітя, знаєш що? Ідеш ти нахрєн.
.................................................

- Добридень, хлопці– кинув на бігу Юґа, а потім впізнавши різко зупинився.- Олег? Ігор? Оце так зустріч...  Ви, що тут робите? – запитав він, присідаючи на край вільної лавки.
- Відслідковуємо порядок битія – ліниво промовив Лєжа, зацікавлено зиркнувши на саквояжа.
Юґа зловив цей погляд, але не подаючи вигляду сказав:
- Ресторан бачу відкрили. Земля приватизована, чи як?
- В оренді на 49 років – відповів Лєжа, підвівшись та пересівши на лавку до бородатого пілігрима.
- А де барна стійка? Може б я чого купив у вас? – обвів навколо голодним поглядом Юґа.
- Барна втік в Піцунду, а стійка ще в дорозі. Ми тільки нещодавно як відкрилися...- мавпуючи інтонації ресторанного адміністратора, сказав Лєжа і присунув саквояжа до себе.
- І як торгівля? Іде..? Юґа потягнув саквояжа на місце і відкинувся на спинку лавки, привідкривши полу модного спінджака, щоб було видно рукоятку “Глока”.
..................................................

Колони, з капітелями корінфського ордеру, що  здавалося виростали  з темноти, відливали аристократичним синьо-зеленим кольором. Вони, холодом відбиваючись у воді озера, контрастували з мерехтінням свічок, що пробивалося крізь рожеву балюстраду. Два червоних ліхтарі, що звисали над озером, грали в якийсь шалений унісон з зеленим і створювали ілюзію польоту. Тераса немов зависла над темною водою..
Було чути нерозбірливі обривки слів чиєїсь неквапливої розмови. Чувся дівочий сміх.
Над водою, а потім далі полем неслася некваплива “Perfect stranger” з неповторно низьким грудним голосом Яна Гіллана..
- Гуляють – сказав Саливон.
- Щоночі – відповів Лєжа.
- А хто?
- Не знаю, але хтось не звідси... не наші точно... не впевнений, що живі... але, взагалі, якось воно так ніби й спокійніше - нє? Ніби не самі ми тут...
..................................................

Через хвилю дістав зі сховку російську радіостанцію «Север-бис» і ввімкнув її. Потім набрав СМС:
У нас проблеми. Агента Голубий Дрон спотворено. Вороги. Отрута. Лягаю на дно. Князь, Ігор О’Салліван.
Декілька разів прочитав текст, потім натиснув «отправить». Виключив. Знову присипав землею сховок. Подумав:Але й місце вибрали... А як паводок... – залиє ж к хуям...
Піднявся, пробурмотів – слонік тупекінчик блю і через пару хвилин зник у пітьмі..
.................................................

Полем, зі сторони помаранчевої грози, до озера наближався чоловік..
Місяць вийшов з-за хмари і біла сорочка, з широкими дутими рукавами, заправлена під широкий полотняний пояс, що затягував чорні вузькі штани для верхової їзди, віддзеркалилася у тихій воді озера. Поверх сорочки була одягнена така ж чорна безрукавка-жилетка, а лице чоловіка приховував циганський чорний капелюх, насунутий на очі..
Щось потойбічне було у цій постаті. Здавалося, якщо він підніме голову і покаже лице, то ви дізнаєтесь щось таке, про що знати не хочете і не хотіли в жодному разі..
....................................................

А потім хвилі набігали знову. Осяяний повним місяцем океан, милувався своєю силою та дикою красою. Хвилі то вигиналися, як стриптизерка на пілоні, то раптом вибухали високою загрозливою стіною, повною шалених емоцій, а тоді знову спадали, лагідно обіймаючи колони..
- Прикольно – сказав задумливо Капелан – у фотошопі так не намалюєш.
- У нас тут часті шторми в цей час доби – відповіла Даша, підставляючи лице під прохолодне повітря та  не ухиляючись від солоних бризок, що час від часу долітали до неї..
..................................................

Тикаючи бамбуковою палкою в кущі перед собою, і знову голосно клацаючи зубами, чоловік вперто, як маленький бульдозер, долав нетрі джанглу..
Він йшов і боявся, боявся і йшов..
Боявся і йшов Порфирій в цимесних, чорного кольору, туфлях Richelieu Grenelle” від Louis Vuitton”. Він сам вибирав їх в каталозі і дуже тішився своєму вибору - Ляшко б такі ніколи не знайшов...
.................................................

-Where are   youfrom?- зиркнувши по сторонах, мовив в’єтнамець.
- I’m a barber... Il’iya Voronin... from Kyiv... Ukraine...
- Ти з Києва??? Я там торгував на ринку... Оце так зустріч.
- А я думаю, що тебе десь бачив... на Даринку... Я в тебе куртку зимову купував... Пам’ятаєш?– включив дурака Порфирій.
- А як же не пам’ятати. Я теж тебе вже впізнав. Парикмахер Ілья Воронін... Ти тримав салон на Банковій. Чи може думаєш як тут В’єтнам то в нас і телевізорів нема.. Мене звати Фарм Ван Донг...
- Та нє-нє, друже Фарм, думаю шо є у вас тут телевізори – у вас тут он і Японія поруч... Думаю, що є... навіть кращі ніж у нас...
..................................................

Піднявши комір куртки, він погладив рукоятку «Яригіна» - засадити би в цих двох ніщєбродок всю обойму...
Натомість він нащупав в кишені шприц з ангідридкою і посунув через яскраве фойє готелю до туалету.
Віднедавна капітана почала переслідувати ідея-fix. Зібрати ту всю голоту на якомусь мальовничому архіпелазі й потопити до холєри.
...................................................

- Ачкі н-нада..? – перекривлюючи китайця, з відомого ролика, шахтар витяг з під куртки окуляри нічного бачення – нові “Pulsar Edge G2+”.
- Не дешеві... Де взяв?
- Біля мертвого снайпера в траві..
- Нашого снайпера чи їхнього?
- А який для тебе наш, а який їхній?
Рахат взяв прилад, потім ще ліхтарик, розрахувався і поліз в похилу штольню..
....................................................

- Чи ви сала не їсте? - і голосно зареготав..
Моторошний сміх понісся попід склепіннями, пішов в тунелі повернувся відлунням назад, знову розійшовся в тунелі, а потім  так же раптово вщух.
- Будеш злізати чи як..? - спокійним голосом запитав чоловік, вже не дивлячись в сторону Рахата.
Чи - як..? Рахат просунув руку в штани і дістав ніж
............................................................

Чоловік прислухався – в тиші підземелля десь дзвінко лунали краплі падаючої води.. Він смачно затягнувся і з видимим задоволенням випустивши дим продовжив:
- Тим рівнем пройдеш метрів двісті і попадеш в точнісінько таке саме, як тут, приміщення.. З нього, під кутом десь в сорок п’ять градусів, виходить ще один тунель. Це копанка, нею вийдеш на поверхню. Вона досить довга і посередині є мокре слизьке місце – пропустиш, то маєш шанс скотитися назад і почати підйом спочатку. Нагорі побачиш іржаву цистерну, за нею починається стежка, обійдеш покинутий локомотив і стежкою попри лісосмугу до зеленого шлагбауму. Там дорогою через ліс вийдеш на трасу. Будівлі зліва – Велика Калитва, направо по трасі Волгоград. Недалеко.. кілометрів триста.. Там на сходах причалу, вже третій день, живе твоє подальше щастя..
..................................................

Ніби проколовши хмару голкою, з неї виринув і, трасуючим метеоритом, пролетів до землі яскраво-синій жіночий силует.
- Прям як підбитий “Spitfire Supermarine” на бриючому польоті – буркнув Беркут роздивляючись з цікавістю навколо.
Освітлення на Терасі включено не було. Лише два ковані червоні ліхтарі поскрипували в повній тиші, гойдаючись над водою.
Високий стовп матового холодного світла, прорізаючи хмари, світив просто в центр Тераси.
Відбите від плитки підлоги, розсіяне світло, робило предмети навколо себе ефемерними та ірреальними.  Все було як у матово-молочному мареві. Оксамитовим кремом відливала ще гаряча пилюка дороги. Трохи яскравіше світився зеленим кущ калини. Рожевий “Rosso Alicante” ліниво плавав, відбившись у воді мармуровою балюстрадою, що гойдалась на неквапливих хвилях. Поруч погойдувались зеленуваті стовпи з лимонними капітелями, а коло них плавали водою червоні ліхтарі.
.........................

Жінка сиділа у застебнутому на два середніх ґудзики, сарафані. Сарафан, без рукавів, з цупкої шерсті лами, того ж кольору що і лабутени, був дуже вузький. Коли Відьма вдихала, здавалось, що тісний сарафан зараз трісне по швах від найменшого поруху.
Провівши поглядом вгору по ногах, можна було побачити тату у вигляді  корони сплетеної з трьох букв ..
..Сірі очі, з мерехтливими зеленими вогниками зіниць, світилися крізь вії тою ж бірюзою, що й туфлі, сумочка і сарафан. Навіть тоді, коли повіки були прикриті.
Відьма, зовнішньо ніби розслаблена, сиділа в кріслі і  періодично пригублювала стакан з віскі. Але з такою ж періодичністю, вона сканувала й простір навколо себе. З її очей вилітали короткі, неначе автоматні черги, зелені трассери, якими вона покривала периметр, а потім знову поверталася у свій standby..
.........................

Даша клікнула кнопкою пульта і перед відьмочками охорони повис червоний столик-піднос з двома рюмками текіли, пірамідкою кориці і дольками апельсина на блюдечку поруч.
Обидві відьмочки були в однаковій чорній уніформі. Чорні окуляри, чорні з матової шкіри топи та шорти, а на ногах чорні ковані скінівські черевики Dr.Martens.
За плечима гвардійок виблискували розкішні, чорні рейтарські крила з пір’я воронів. Відьми й сиділи на своїх мітлах мовчки та нерухомо, як рейтари в очікуванні команди атакувати.
Дві чорні фігури, що зависли над нічним зеленим листям куща, яскраво червона помада на губах, червоне вкраплення калинових кетягів та   золотий виблиск текіли, додавали  середовищу пікантної, та трохи зловіщої краси..
.........................

- Годину тому бачила Його..
- Як? Де? Там де завжди?
- Так.
- Сам, з коньяком та кавою на порожній веранді?
- А ще з сигаретою, і як завжди - спостерігаючи за перехожими.. Ні там ще були люди.. Але за столиком – так.. сам.
- І ти не спустилася???
- У такому вигляді?
- Ну крім Нього тебе б все одно ніхто не побачив.. А Йому твій вигляд сподобався б)).
- Знаєш.. Таке відчуття було, що за столиком сиділа хтось ще. Просто вже я не мала доступу бачити хто це.
- А я б підійшла.
.........................

Лише Тереза, важко дихаючи та скажено блимаючи очима, вперто продовжувала йти на посадку..
Інна кивнула рукою і одна з гвардійок охорони, з місця рвонула назустріч Терезі. Не стишуючи швидкість, вона вдарила кованим черевиком по насадці держака. Насадка, у вигляді худого чоловіка - в шкіряній кепці, пенсне та борідкою вистриженою клином,  тріснула, а удар  відправив Терезу в глибоке піке.
Відьма з охорони, розвернувшись пролетіла над калиною і підхопивши, підкинутий подругою загострений осиковий кілок, знову пішла на розворот..
В повній тиші проклекотів насмішливий голос..
.........................

Молода, засмагла, з коротко стриженим платиновим волоссям, Відьма - граючи тілом, встала на держак і закричала з зухвалою “ввічливістю”:
- О, Велика Чорна Пані, відьми Чернігова, йдучи на Лису Гору, вітають Тебе!..
Не чекаючи реакції, платинова Відьма граціозно пірнула в море не здійнявши жодної бризки. Потім випливла і показала мітлі на воду поруч себе. Мітла слухняно лягла поруч. Відьма заскочила на неї, як на дошку для вейкбордингу і потужно стартувала у відкриті простори океану. Її подруги з криком і завиваннями понеслися слідом за нею..
.........................

З останнім словом, Відьма протягнула правою рукою вниз по тремтячому держаку мітли і та з реактивним ревінням понесла її в чорно-фіолетову хмару.
Ніби прив’язані невидимими нитками, вслід майнули дві чорні тіні Відьм охорони..
Мить на Терасі панувала тиша і було чути тільки моторошний сміх десь вже понад хмарою.
А потім - як залп зі стовісімдесятьдев’ятиракетної системи залпового вогню “Strategic Long Range Cannon”..
.........................

Відьма в сарафані допила віскі, осідлала мітлу і натисла на акселератор. Мітла рвонула на максимальній швидкості і вона з гиком свистом і завиванням, полетіла понад самими хвилями. Поли сарафана рознесло в сторони і вони затріпотіли на зустрічному вітрі. Через хвилину її вже не було видно..
.........................

На моніторі телевізора, що висів в кутку, без звуку йшов вестерн Серджіо Леоне -  The Good, the Bad and the Ugly. Йшла саме   сцена з char à bancs в пустелі..
Даша вимкнула ліхтарі і розчинилася в молочному мареві.

За столиком, у правому кутку нічної Тераси засвітився світильник з лимонним шовковим абажуром. За столом, навпроти один одного сиділи двоє чоловіків. Один  в білій батистовій сорочці  “Guess” та окулярах “Ray-Ban Aviator”. Інший в білій сорочці, з широкими дутими рукавами, жилетці та чорному циганському капелюсі, насунутому на очі. На спинці крісла між ними сидів красивий птах з великими білими плямами на крилах та білим хвостом з чорною смугою. Час від часу, Птах тягнувся лапою до вазочки на столі і чіпляв кігтем шматок сирого м’яса.
Чоловіки пили коньяк..