2025, або Субстанція..

CHAPTER THREE

АРИСТОКРАТИ
2025. February, 03

31го дня Січня, 2025 року

За тиждень до автокефального марафону –
ратуша – скверик позаду Святого Антонія:

Андрій Іванович сидів на ранковій панельній дискусії. Перед ним, по боках приставного стола, сиділи урбан-пленер Антон, урбан-пленерка Сладкова, лисий Андрійко Сидр і бухгалтерка Галина Тадеївна. В кінці столу, навпроти Андрія Івановича, сиділа запрошений експерт – відома тарологиня-нумеролог Ганна Гопко. Позаду неї на шнурку звисав великий екран, а на ньому будівля опери і робоча тема дискусії –  «Що б ще в місті такого знищити, але так – щоб вже».  Світло від проектора сліпило очі тарологині і її це денервувало.
Андрій Іванович обвів присутніх поглядом:
– А де Коцапенко?
– Я збігаю, покличу – зірвалася з місця Сладкова.
– Сиди. Андрійку, сходи поклич Андрія Олександровича.
На столі засвітився  монітор смартфону і він, зсуваючись вбік, завібрував об поверхню стола. Андрій Іванович перехопив його рукою і поставив назад. Повернутий на місце смартфон раптом заговорив голосом Катерини Орестівни – Андрію, скажи Гальці, най перекине мені гроші на картку, бо мені тре купити вина і сиру для мого Валєрка.
В один тиць не вийшло, але з третьої спроби Андрій Іванович таки виключив «громкую связь», а за нею відхилив і сам виклик.
Шоб ти всралася – подумав і Андрій Іванович і раптом звеселився. Уявив – як саме це мало б статися з Катерино Орестівною.

Панельна дискусія тривала, неловка пауза теж.
– Шо, кажуть Сорос вмер – звернувся до тарологині Андрій Іванович
– Ще ні, але з дому вже не виходить і з ліжка не встає. Все управління передав синові.
– Я чув, що син в нього типовий дегенерат.
– То люди так кажуть.
– Пропала імперія. Йому зараз померти – то ніби й не жив…
Повернувся Сидр.
– Ну, що де той Коцапенко?
– Він веде себе неадекватно.
– Тобто?
– Сказав, щоб я йшов нахуй.
– Ну добре – почнемо без нього. Галино Тадеївно – я так розумію, що у вас якісь термінові справи, то ви можете йти. Антоне, доповідай.
Антон підвів голову і почав:
– Я, як представник харківської архітектурної школи, вважаю…
Що саме вважає представник «харківської школи» Андрій Іванович не почув, бо зненацька поплив. Спершу йому потемніло в очах, потім світло повернулося у вигляді Ганни Гопко, що розпливалася по екрану, потім знову стемніло, а відразу за тим якісь надзвичайно яскраві спалахи розірвали темряву. Відкривши очі побачив, що сидить на глинястій землі, посеред високої пожовклої трави.
Метрів з десять вліво від нього чаділо чорним димом багаття, а прямо в ньому – оповитий полум’ям, закіптюжений алюмінієвий молочний бідон. Біля багаття театралізовано стояв Остап Дроздов. Стояв – помішуючи щось в бідоні сучковатою палкою, котру тримав в пухлій руці. На ньому були камуфляжні штани і червоні кросівки з фіолетовими шнурками. Анемічно біла шкіра живота контрастувала своїм молочним тоном з лицем, навіщось густо вимазаним солідолом. Покинувши палку, Остап поправив окуляри і почав голосно, старанно і на пафосі декламувати – читаючи з монітора смартфона, котрий тримав в іншій руці:
Лєтіт, лєтіт стєпная кобиліца…
Потім глянув поверх окулярів кудись вбік, наморщив лоба і переклав смартфон в праву руку. Підняв ліву – як фехтувальник і почав все з початку – змінивши тембр голосу і інтонацію:
Лєтіт, лєтііііт!!! стєпная кобиліца і мньот ковьіль…
О, точно – ковиль – згадав назву трави Андрій Іванович і звернувся до Дроздова:
– Остапе, а де це ми?
Той не почув і ніяк не відреагував.
– Остапе, бля!!!
Той знову не звернув ніякої уваги на Андрія Івановича.
Певно, я його бачу, а він мене нє – подумав Андрій Іванович.
В Остапа задзвонив телефон:
– Алло, ви потрапили в расположєніє окремої п’ятисотої аристократично-механізованої десантно-штурмової бригади імені Анатолія Кінаха.
Тваю ж мать – залетіло в голову Андрієві Івановичу і він знову ненадовго від’їхав.
– То не ковиль, а полин – звідкілясь з’явилася Сладкова.
– Я тебе зараз затовчу – закричав Андрій Іванович на неї, але й сам не почув свого голосу. Тоді він вирішив схопити сучкувату палку і затовкти її  без звуку. Але і руки, і ноги не слухались його.
– Дєбіл, бля. Типовий дегенерат – буркнула Сладкова – ну й сиди тут, а я взвіваюсь кострамі в сініє ночі... І взвілась. А Андрій Іванович вернувся назад в поле.
Навколо багаття тепер стояло десь з двадцять білосніжних позашляховиків. На капоті першого сидів комбриг – Арістарх Портніков.
Тваю ж мать, нєхай – знову залетіло в голову Андрія Івановича
За лісосмугою на горизонті відчутно бахнуло. Арістарх подивився в той бік через біноклю і промовив:
– В мене стріляють підари.
Потім, повернувшись до закамуфляженого голубим солідолом Лєщєнка:
– З крупнокалібєрних  пулємйотов.
Лєщєнко, що стояв тримаючи в руках бамбукове вудилище з прапором бригади, не відреагував і Арістарх вибухнув емоцією:
– Де, бля мій ад’ютант, я вас спрашіваю?!!!
Підскочив Дроздов:
– Я тут Арістарху Едуардовічу!!!
– Ти, соска, мій адютант, чи хто?
– Азм Єсьмь!!! Арістарху Едуардовічу.
– Ти, що не бачиш, що в тебе під носом діється?
– А що в мене під носом діється?
– В наше військо шпигун пробрався.
– То ви про Машу? Ну, то вона не шпигун, а лгбт-активістка і учасник всіх панельних дискусій.
– Посадку бачиш?
– Азм Єсьм, Арістарху Едуардовічу.
– Засилай туди дрг прокурорів з тяжолимі пулімйотамі…
– Неможливо – боєць з позивним «Берла Лазар» вчора продав їх арабам в Бангладеш і Палестину.
– Нєту нікакой Палєстіни, нету і нє било нікада – взревів фальцетом Портніков – Палєстіна, ето іпсо Крємля, щоб мєня очєрніть!!!
– Азм Єсьм!!! Арістарху Едуардовичу, то всьо іпсо!!! В мене є ідея, Арістарху Едуардовичу…
– Яка?
– Давайте перейменуємо бригаду з імені Анатолія Кінаха, на імені Джорджа Сороса.
– Я подумаю. А як він їх продав?
– Через Молдавію – має кінці на кордоні в Вінницькій області…
– Тілько пулімйоти продав?
– Прокурорів теж…
– А судді хто?
– Не знаю. Але теж в посадку йти не хочуть. Кажуть, що вони аристократи і їм нє па масті.
– Ну, то засилай спєцназ.
– Сірожу з Найємом? Теж не підуть…
– Расстрєлять нахуй!!! – визвірився комбріг – обидвох расстрєлять!!!
– Оце діло, кажете, Арістарху Едуардовичу, а можна їх спершу нах?
– Ну, добре. Але потім – відразу расстрєлять!!!
– Азм Єсьм!!! Арістарху Едуардовичу. Той Сірожа, до речі, читає запрєщьонну літературу…
– Це ж яку?
– Буржуазну, так сказать, прессу…
– Покажи.
Остап кивнув і троє, як сказав потім Сірожа, бузувірів ванючіх,  наскочили на нього ззаду. Один охопив за шию і почав душити, другий відірвав рукав на спінджаку, а третій для чогось почав здирати з нього штани.
Мабуть, щоб зв’язати йому ноги і він не зміг втікати – подумав Андрій Іванович – ото видно підготовка.
Вудилище в Сірожі відібрали і прив’язали його за ногу до верхнього багажника одного з «Лєксусів». Так він і стояв, спершись спиною на білі двері позашляховика – з піднятою і прив’язаною шнурком ногою та в спінджаку з одним рукавом. Остап, перевіривши вузол шнурка, тепер крутив і помахував перед Арістархом скрученим в трубочку паперовим жмутом а-4го формату.
– Осьо – відібрали.
– Читай, що там. Вголос читай.
Остап розпростав жмути паперу і почав патетично, на два голоси, як в театрі Віктюка:
Катя Чілі..
– Бачив пост Каті Чілі? Що скажеш?
– Про «ханукію» на Майдані?
– Так.
– Що вона зробила те, що мав зробити кожен.
– Тобто?
– Тобто – дуже вчасний і потрібний допис, котрий, погодься,  викликав жвавий і майже науковий диспут.
– Ну так, при умові, що це можна назвати диспутом.
– Ну, а що це? Є дві думки – є жваве обговорення. Вона мабуть вважає, що цей пам’ятник корупції недоречний на Майдані. Ростік домішевський вважає, що дуже навіть доречний. Люди обмінюються думками. Диспут.
– Диспут.
– Там, до речі є й цікава родзинка – абсолютна більшість диспутантів за той «монумент» – або корупціонери, або члени їх сімей, або ті, котрі живуть з корупції. Тобто пост дійсно дуже корисний – на голому місці вийшов перепис корупціонерів.
– А чому це пам’ятник корупції?
– В гербі Ізраелю сім свічок. Дев’ять собі вигнали сектанти з Любавичів Смоленської губєрнії. До речі – тобі ні з чим не дисонує, що аналогічний «монумент» одночасно виставили в москві і два вови одночасно їх зажглі?
– Капєц.
– Капєц як в них з фантазією туго. Могли ж ще й макет мавзолєю на Майдані збудувати, щоб зовсім схоже було. Поклали б віталю «мера», щоб лєніна ізображал – цілий тобі вертеп би получився.
– А що це за символ, до речі?
– Семисвічник, це символ повстання Хасманеїв. То таке – дуже схоже на те, що в Україні називають – Коліївщина.
– А до чого він дійсно на Майдані? Чому наприклад не герб Польщі? Поляки нас бодай підтримують. А ті, то ні.
– Ще раз – на Майдані немає семисвічника. Те що там стоїть – це символ антисемітів з секти хабат. Тобто засновників світової корупції.
– Ну слово антисеміт в тому «диспуті» мабуть кожне четверте.
– Не там шукають. Саме зараз на Близькому Сході семіти палестинці воюють з семітами іудєями – там гаряча фаза, а значить антисеміти більш потужні. Ось там серед них антисемітів і шукайте. І серед одних, і серед інших. А тут це реально пам’ятник корупції, котрий корупціонери жваво захищають.
– Не зрозуміла про корупцію.
– Просто промотай в голові топових і не тільки корупціонерів і згадай – чиї саме в них множинні паспорти і куди вони втікають з накорумпованим. Там в «диспуті» інше цікаво. Бачила, як це працює – зробили миттєвий аудит лайків і там прям в коментах наїхали на тих, хто в секти на утриманні. Смішно – як ті публічно відкликали свої лайки. Корупція вона така…
– Там багато текстів з-за кордону.
– Нічого дивного – більшість сімей корупціонерів втекли за кордон. І не в Єрусалим, зауваж. Ну, бо в Єрусалимі антисеміти воюють з антисемітами. Нема дурних сваю родіну защіщать – нє? З Нью Йорку воно прикольніше…
– Що б ти сказав посполитим?
– А мені що гроші платять за звернення до посполитих?
– А все таки?
– Подякуйте авторці за корисний текст і cool dawn – такі акції тут будуть рівно до того часу, поки в країні корупція буде при владі. Минулого року вам присунули мошіаха, що ось-ось воскресне – але щось їм поламалося і він не воскрес. Цього разу ось це – щось. Просто подякуйте Каті за текст, котрий зібрав цілу купу коментів, котрі в свою чергу стануть надбанням науки про корупцію.
Ну і не менш важливе – не всі іудеї святкують це свято. Лише якась частина. Може дійсно який інший символ? Герб Сомалі наприклад?
– Може Бангладешу?
– Від мене Каті Чилі – респект, а ростіку – ганьба.
– За що респект?
– За громадянську позицію.
– За що ганьба?
– За те, що дегенерат.
– Це розумова відсталість, а значить – хвороба, а за хворобу не можна ганьбити.
– Ганьба за те, що незважаючи на «хворобу» він розуміє, що робить…

– То «Голос Америки»?  – зупинив Остапа Портніков?
– Не знаю, але самі бачите, шо вражєскій…
– А то той Ростік, шо типу Скрябін? – задумавшись про щось своє, спитав Арістарх Едуардовіч.
– Нє, Скрябін то Кузьма.
– Остапе, йди нахуй, соска ти тупорила.
– Вже сьогодні був. Два рази.
– Странно…
– Ніц не странно.
– Странно, що Сірожа то читав. Він читає лише те, де є про нього. Тут про нього ні слова…
– Азм Єсьм!!! Арістарху Едуардовичу.
– Тре проводити допит…

А-ну ж цікаво, цікаво – нашорошив вуха  Андрій  Іванович. І прийшов в себе. Замість Сірожі побачив Андрійка Сидра, що сидів на ньому зверху.
– То я вам штучне дихання роблю – сказав Андрійко не злазячи з Андрія Івановича – в нас тут панельна дискусія, а вам стало зле…
***

Валєра і “Петро” сиділи в «Винах Оксамиту» на Дудаєва і мляво розмовляли. Вірніше – більше розмовляв Валєра, Петро лише підтакував, час від часу.
На столику перед Валєрою лежали ключі від “Toyota” і вже восьмий порожній келих після «Ізабелли Придністров’я».
Коли Петро подзвонив і сказав, що має сюрприз, то Валєра прийшов на півгодини раніше і три великих келихи «Ізабелли» влупив на самоті. Потім увійшов Петро і кинув ключі на столик перед Валєрою.
– Де ти їх взяв?
– На пішохідному, коло Галицького.
– На бруківці лежали?
– Ні. Мене пропускає якийсь тіпок, а я дивлюся – твоя “Toyota” і то той штріх, що тоді з нами потопельника на Кайзервальді знайшов.
– А ти шо? Треба було сфоткати підараса.
– А я відкрив двері, дав йому в дюндєль, витягнув з машини – дав ще з ноги, сів і поїхав. Нашо його фоткати?
– К-к-куда п-п-поїхав?
– Та сюди, куда ж іще?
Валєра зблід:
–T-t-toyota – де?
– На тротуарі припаркована.
Валєра випив махом чергову «Ізабеллу» і заплакав. Потім підвів заплакані очі:
– Братан, я твій далжнік.
– Ой, та ладна.
– Ну, зато маю тепер дві пари ключів. Дивись як підробили підарасу – такі самі як фабричні.
Валєра вглушив ще келих і почав хвалитися який він мачо, насправді. Може через алкоголь, але він весь час плутався – перескакував з Катерини Орестівни на Ладусю, а з тої назад на Катерину Орестівну, яку час від часу називав чомусь Ізабеллою..
– Ти знаєш, як вона співає? О, вона т-т-так співаєєєє – що аж ну… А якби ти видів який в неї клітор – я вже два рази видів…
– Ну, а та Ладуся – спробував перевести розмову з фізіологічних особливостей Катерини-Ізабелли Петро.
– Ладуся – вона історик. Вивчає історію жидів з області Паннонія.
– Цікаво. В мене колись був мотоцикл “Pannonia”…
– В-в-вона розумна, але міньєт робити не вміє.
– Знаєш, який то був мотоцикл – Петро знову попробував з’їхати з п’яних подробиць.
– Давай я тобі прочитаю, як вона написалв текст для гуртка розвивайликів…
– Давай.

Валєра витягнув зі спідньої кишені потріпаний листок а4го формату і почав читати на два голоси, як в театрі Віктюка:
– А коли в Україні з’явилися іудєї?
– Приблизно 700 років тому.
– А як то було?
– Цікаво. Розказати?
– Так.
– З’явилися, коли з різними хозарами, втікали від монгольського іґа. 27 сімей, то аж до Львова дійшли. Хотіли йти до Ужгорода, але там вже були цигани. А розбиратися з ними – хто вибраний народ, а хто нє, то не хотіли, бо тих було більше. Зайшли в ворота і кажуть:
– О, Вєлікій Кнєзє, ми вибраний народ і йдем до Копенгагена на віно і шашликі.
А той їм:
– Я не кнєзє. Кнєзє – он в замку жиє, а я тут на Ринку. Ісідор Стриґун мене звати. Наголос на “и”.
– О, Вєлікій, Наголос на И…
– Я не наголос. Я радник Магістрату, а по совмєстітєльству – урбан-пленер.
– О, Вєлікій Уєрбан Плеєр, а можна ми тут трохи перепочинем, бо до Копенгагена ше далеко .
– Тут нє. Он там за стіною можна. Але за сто метрів від стіни і ближче не підходити.
– О, а то чого? Шо ми тій стіні зробим?
– Знаю, я вас – зара понаписуєте «слава кпсс» і ше хуйні всякої… а я тут відповідальний за моральний вигляд внєшнєго пєрімєтра городской стіни і партії регіонів.
– То не ми написали. То древні армени.
– Вже, блять, написали??? Я так і знав. А то хто такі ті древні армени?
– З нами прийшли.
– Навіть не чув за таких. Багато їх?
– Так, як нас – 27 сімей, але в них сім’ї більші.
– Ну, то най там коло вас десь…
– А можна – шоб аж за нами? Вони наркотіками торгуют…
– Я си не маю часу занимати хто там з вас чим торгує – мені тре на засідання міськради.
– Та то просто запам’ятати – ми їпалом, вони героїном. А чо йдеш на міськраду?
– Не – на, а – в. Та – там один тутейшій гівнюк Саломєй Масяк хоче в мене хату відібрати. А надовго ви?
– Не віддавай, о Вєлікій. Древні армени кажут – пусти масяка під стіл, то потім перепишеш на него хату. Ми на тиждень/два – ну, бо Копенгаген чекає…

Валєра дочитав і підвів голову:
– Мошчно нє?
– Дуже…
Поки Валєра читав розвиваючий текст, “Петро” встиг відправити повідомлення через Dark Net:
«Глоссад продовжує підготовку операції «Переселення». Є потреба в ліквідації їх агента «Штільвасєра». Чекаю на дозвіл».
Отримав відповідь – «Сеанс зв’язку завтра в 13. Чат “White Island”. Підготуй подробиці». Відповів – «ок» і повернув голову до Валєри:
– Дуже мощно. Молодець Ладуся…
*** 

Лисий Андрійко Сидр стояли з рудим фотографом Мирославом коло полички на стіні в дешевій забігайлівці «П’яна Сливка». Стояли і попивали, власне, «ванільний сидр»:
– Бачив? Андрій Іванович відео запостив?
– Нє. Яке?
– Каже – парафіяни мої,  скиньтеся мені на сто тисяч, то я вам на дримбі заграю.. От жиґан – нє?
– На чиїй, на Коцапенковій?
– А я відки знаю?
– А шо посполиті на то?
– Пишут, шо він то з Таїланду запостив.
– Брешут.
– А чого брешут?
– Бо він тут.
– А ти знаєш?
– Я му сорок хвилин назад штучне дихання робив.
– Ну, так – ти там коло них близько.
– Я му казав – десь років ще з п’ять тому…
– Що казав?
– Кажу – чувак, втікай в Таїланд, будеш там ледібой. Робота для тебе і звична, і зрозуміла. Сплошной профіт. І Катьку з собою бери – буде там співала…
– Брешеш. А він шо?
– Він був п’яний в гівно, то було в гєй-клюбі під рано – то ніц не казав.
– Повезло тобі.
– Та він вже й чути не міг, не то шо шось казати. Ніякий був – кажу ж…

Таїландці – Warning!!! – воно вирубує по містах дерева – записав собі в паперовий блокнотик Мирослав…

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво “EuropeLiberal..” 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“КнигарняЄ”

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1