2025, або – Тіхорєцка повєсть

CHAPTER ONE

СПОВІДЬ..
2024. December, 10

Якось малим зібрався навесні – іти у світ незнаними шляхами.. Ну, то й пішов. Незнані шляхи привели в далеке поле за селом. Поле називалось Клебань і село з нього було видно, але так – десь там далеко на горизонті. Та й не весна то була, а хіба може середина липня.
На хіба йшов? В село мене тоді привезли батьки, щоб мати собі чистий спокій на все літо. Мені було десь може з п’ять. Тобто – вони мали собі свій чистий спокій, а я собі йшов – босий по гарячій пилюці польової дороги. Куди йшов? Подивитися, а що там далі, за тим поворотом і там – ще далі. Тобто, то була моя перша самостійна мандрівка. Ходити босим мені не дозволяли. А тут я міг, а раз міг, то цим і скористався. Пройшов я тоді кілометрів з десять – мандрувати, так мандрувати, а шо?
Назад повертався з локальними пастухами, поміж височенних (так мені виглядало), але добрих корів. Корови собі йшли дорогою, а мене перло від почуття безтурботності.
При вході в село, на краю дороги біля крайньої хати,  стояла висока худа жінка в чорному. Стояла – спершись на довгу тичку з ліщини. Настрій в неї був рішучий і, хоча вона прикинулась індиферентом, я це зрозумів навіть в свої п’ять.
Один з пастушків теж її побачив і каже до другого:
– Міську, втікай. Видно хтось їй розказав, як ти свою корову в її городі пас.
– Куда втікай? А корова?
– Сама дорогу знайде. Втікай я ти кажу.
– А як корову собі забере?

Жінка в чорному платті спершу оцінила мене поглядом, потім взяла тичку двома руками, як в кіно про сім самураїв і пішла напереріз помежи корови. Корови не звернули уваги на цей її маневр і продовжували свою ходу – неквапливу, але й невпинну.
Після слів тої жінки (її звали Меланка): Міську, а ходи сьда, я тебе зараз висповідаю – Місько побіг.
Що десятирічний хлопець може так швидко бігти я ще не знав, але ще більше здивувало, як швидко може бігти старша жінка в вузькому платті і з двометровою палкою.

Взагалі та “сповідь” мені тоді реально зайшла. То було правдивіше, ніж в “Геній дзю-до”. Коли вона його наздоганяла, то він ойкав від удару палки по хребті і різко змінював напрямок руху. Видно розуміючи, що по прямій в нього шансів мало, Місько вирішив шо порятунок на тому боці рову. Вона перестрибнула той рів вслід за Міськом – граційно, як антилопа з мультфільму. Палка продовжувала “сповідати”… Так вони й зникли в житах..

Що сталося з коровою? Прийшла сама додому – я потім в діда питався. Корови, вони дуже розумні, якшошо.

Не називай безуглу коровою – їй розумом до корови не дорости ніколи… І влашченко теж не називай, і ганькугерман, і навіть катерину орестівну… То істоти.  Що з ними не так? Їх треба сповідати. Не розкаються? Це – дивлячись, як довго сповідати…
А корови – вони класні..
***

Андрій Іванович Сракачиколяда сидів на дереві. Сидів і ніяк не міг зрозуміти, як саме він на те дерево заліз. Гілок не було до самого низу. Товста гіляка, котру він, притиснувшись животом до стовбура, обіймав ногами, була першою від землі.
Що сталося? День не задався якось з самого початку. Спершу він, сидячи на дивані в кабінеті, набрав на WhatsApp Коцапенка:
– Андрійку, а зайди до мене.
– Не хочу.
– Зайди – пурушку ти дам…
– Не хочу.
– Накажу.
– Катьку свою накажи – відповів Коцапенко і повісив трубку.
От підар мохнарилий – подумав Андрій Іванович і вийшов на балкон. Накрапав дощ, а з Памво Беринди, кудись в сторону головного входу, сунули людиська. Шо нині знов якийсь похорон? а чого мене не попередили – буркнув сам до себе Андрій Іванович і раптом відчув. Відчув, що ті людиська прийшли його сповідати.
Весь сфокусований і в червоних кросівках, Андрій Іванович збіг на перший поверх і вийшов з Ратуші через боковий вхід. Оглянувся по сторонах і пришвидшив ходу, тримаючи руки в кишенях.
– А во він побіг – закричав за спиною якийсь малий пездюк і Андрій Іванович дійсно побіг. Він і не знав, що може так швидко бігти – за десять хвилин відірвався від розлюченого натовпу посполитих на чотири квартали.
Біг через Сербську, потім звернув на площу Коліївщини, там посковзнувся і боляче вдарився коліном об бетон Жидівського фонтану. Як боляче? Аж завив – так боляче. Вискочив на Митну і побіг вузьким та порепаним тротуаром Личаківської. Обдумуючи на бігу можливий маршрут, звернув на вулицю Заньковецької і тут, на крутому підйомі вулиці, коліно обламало його план.  Зрозумівши, що вгору на Лисенка він миттю не вискочить, звернув в тихий скверик позаду Святого Антонія.
Який був план? Пересидіти ніч в кущах на Кайзервальді, а на світанку вирушати в бік Бобруйска. І ось – коліно з граним фонтаном його план понівечили, а він тепер сидить – обійнявши руками слизький від ранкової мжички стовбур, та стиснувши ногами мокру тверду гіляку.. Ще й до землі метрів вісім не менше. Ну, ні разу не win/win…
– От і чого я відразу на Бобруйск не рванув? На якого було чекати до завтра? Тре комусь дзвонити, щоб принесли драбину – обдумав своє становище Андрій Іванович і, притиснувшись лівою щокою до стовбура, обережно сповз рукою по корі дерева до ноги. Далі по нозі, обережно, щоб не втратити рівновагу, до кишені з телефоном. Дістав телефон і так само поволі вернувся рукою по нозі і стовбуру в зворотньому напрямку. Не повертаючи голови, скосив очі на монітор – смартфон вчергове автоматично оновив програмне забезпечення і в списку контактів видавав лише перше слово, а за ним три крапки. Проскролив пальцем список, але бачив лише стовпчик з написом – Андрійко…
– Бо нєхуй було ото по-модньому писати. А писав би по радянському – спершу фамілію, то не мав би с зараз проблем – включив злий сарказм внутрішній голос.
– А, якби послухав мене та біг по Руській і далі попри облраду, то й коліно було б ціле і не сидів би зараз тут на дереві – подало і свій голос альтер его.
Андрій Іванович відігнав обидва голоси і зробив селфі. Вийшло не дуже – м’яті сліди від кори дерева на щоці і тріснуте ліве шкельце від окулярів. Список не оновився і він натиснув на що попало. З телефона почувся голос Катерини Орестівни:
– Альо. Шо хочеш?
– Аво йду додому. Хліба купити?

З боку Личаківської загуло – натовп розлючених посполитих впевнено сунув вулицею вгору.
– Аво він, я го бачу – почув Андрій Іванович і, не відриваючи щоки від стовбура, скосив очі вниз на звук голосу. Внизу, широко розставивши босі ноги в зелених китайських в’єтнамках, стояв Валєра Тиктюк. Сиве волосся розкуйовджене, біла сорочка розхристана, сірі спортивні  штани abibas підкочені до колін і очі горять зненавистю. А поруч з ним ще якісь два ніщєброди – один з металевою битою «Red Star», а другий з ланцюгом від китайської бензопили.
От і чого їх сюди занесло? Чого пішли дворами? От має нюх кнур смердючий – подумав Андрій Іванович.
Валєра підійшов до дерева і навіщось обміряв його по колу розчепіреними великим і вказівним пальцем. Потім підвів очі і заікаючись промовив понуро:
– З-з-з-злізай, псе с-с-смердючий. Злізай, будем си пиздили.
Потім для чогось додав:
– К-к-кулаками.
Валєра заїкався з дитинства, ще відтоді, як його на сходовій клітці  вкусив за ногу сусідський кіт. З часом це пройшло, і з’являлося лише під час надмірно збудження.
– З-з-ззлізай і всьо – сказало ще раз надмірне збудження голосом Валєри.
– Пашол нахуй, рагуль – відповіло не менше збудження з нижньої гілки дерева.
– Злізай, бо тобі піздєц.
– Не злізу і всьо – відповів Андрій Іванович і міцніше обняв стовбур…
***

– Привіт, що виробляєш?
– Історічєскій роман пишу.
– Прям тут на каві?
– Геніальним все рівно де писати.
– Можна почитати?
– Читай. Будеш перша читачка..
……….

– Слухай, а як все таки правильно – жид, єврей, чи іудєй?
– І так, і так, і так. А де ти там таке прочитала?
– Та то я про щось своє задумалась. Навіяло.
– Ну, насправді, з тим все ніби просто, а ніби ні.
– Тобто?
– Усна тора пише, що всі назви в іудєїв походять від імен. Іудєя від Іуда, Ізраель від Ізраель і так далі.
– А жид і єврей звідки?
– А вони й самі не знають. До речі – знаєш яка їх найбільша трагедія? Ні – не вічний жид Агасфер. Найбільша саме в цих двох словах – «усна пише».
– Тобто – правильно іудєй?
– А ще правильніше єгудім. Але є нюанси. Це назва була актуальна до Веспасіана. А коли він в 87му розігнав Іудєю, заборонив їм там з’являтися 500 років і сказав, що тепер це Палестина…
– Це було в тисяча…
– Ні-ні – просто в 87му.
– Так давно?
– Час йде – йому пох і на жидів, і на Веспасіана.
– І вони пішли?
– Так. Поділилися на 500 сект і пішли.
– Куди?
– А хто куди. По дорозі кожна секта себе якось назвала – одні назвалися сефардами, інші – ашкеназі, ще інші – караїми. Ті, що дійшли до Польщі – назвалися жидами.
– Тобто це слово не образливе?
– Слово це тільки слово. Слово не буває добрим чи поганим. Якби вони в тій Польщі займалися, наприклад, просвітництвом,  а не тотальною корупцією, то це слово стало б шанобливим. Тут не від слова залежить. Слово це форма. А відношення завжди до суті, яка за цим словом стоїть.
– А яка в них суть?
– Насправді примітивна і її можна виразити в декількох словах. По-перше – примазатися до чогось, щоб його знівелювати. Як приклад християнство. По друге – тотальна корупція. Як приклад – он там вище на дереві сидить.
Ну і по-третє – кровная мєсть…
– Чекай, а кровная мєсть, то не про Сицилію хіба?
– Сицилійці поруч не стояли. Ті, так виглядає, придумали собі – помститися всім з часів Веспасіана. Інструмент для цього вибрали гроші. Інструмент мошчний і план хитрий, але виконавці підводять. Тобто людський фактор. А – забув про по-четверте. По-четверте – ні слова правди. Як приклад – твоє «правітєльство». Воно ж приклад – коли «геніальний» план розбивається об тупих виконавців.
– Як все заплутано. Але цікаво. Йду по малого в школу, ти залишаєшся?
– Так – ще попишу історічєскій роман.
***

Валєра, присвічуючи собі мобільним, продирався крізь хащі нічного Кайзервальду. За ним, крок в крок, ступали два його поплічники. Колючки ожини, оминаючи зелені в’єтнамки,  кололи в ноги , але Валєра не звертав на це уваги. Ступав обережно – максимально тихо, але разом з тим граційно, як в кіно про танцюристів. Ступав і наспівував собі під ніс коломийку:
Ой ішов я попід ліс – цьотка мене била.
А я цьотку копнув в потку – цьотка си втопила…
На слові “си” робив голосовий акцент і коротку паузу, а після “втопила” починав спочатку.
– Як знайдем, то будем го копали ногами – повернув голову до поплічника Валєра.
– Йєс, босс – відповів той…
Пройшовши так ще метрів з сорок, вийшли на невеличку галявину. Згори світив синім повний місяць, а далеко внизу жовто-брудним вікна Підзамче.
– Чую. Чую запах кнура – прошепотів збуджений Валєра.
– А я бачу – відповів поплічник.
– Що бачиш? – не зрозумів Валєра.
– Кнура бачу.
– Де?
– Аво на дереві висить.
Валєра повернув голову і прямо над головою побачив червоний кросівок. Друга нога була боса.
На землі під повішеним хтось намалював в піску велике коло і в ньому п’ятикутну пентаграму. В центрі пентаграми стирчав загострений березовий кілок.
– І не знімеш тепер – сказав діловито поплічник – як го будем копали?
– Не зрозумів – повернувся до нього Валєра.
– Ну – якщо обрізати шнур, то впаде просто на кілок і той му пошкодит внутрішні органи. Як би м мав з собою бартку…
Валєра подивився на поплічника довгим оцінюючим поглядом, потім підійшов і демонстративно копнув кілок. Той полетів в кущі, а вслід за ним і зелений в’єтнамок.
– Йди викликай поліцію.
– Можна я візьму твою Тойоту, щоб швидше?
– Бери. Ключ в замку зажиганія. Але їдь обережно, бо щойно нові шини поставив.
Поплічник пішов, а Валєра засунув руку в кишеню шерстяних спортивних – ключі від Тойоти були на місці.
– Тілько знову не забудь з ручника зняти – гукнув поплічнику навздогін.
– Не забуду – відповів поплічник і зник в темряві..
*** 

– Дивись, що я принесла.
– Christian Drouin?  Cœur de Lion Pays? Шариш. Красотка.
– Відкривай. Я тут ше статтю принесла. Підігнали мені.
– Яку статтю?
– Доцентки з уку.
– Стаття на блог-платформі Катерини Орестівни?
– А звідки знаєш?
– Та це така передбачуваність, яку не важко передбачити.
– Глянеш статтю, чи пишеш історічєскій?
– Започатковую нову форму.
– Тобто?
– Тобто я придумав форму – блог-роман, написаний в стилістиці потоку свідомості. Тепер розширю це до – блог-детектив-роман.
– Круто…
– Про що стаття доцентниці? Пише, що треба зносити пам’ятники Іванові Франкові? В Ілька Сємьйонова-Памєло з’явилась конкурентка? Чи правильно конкуренткиня?
– Пише, що Леся Українка писала Франкові – Іване, перепиши в “Борислав сміється” слово “жиди” на слово  “експлуататори”, то я тобі тут в нас в росії книжку видам…
– От за що їй гроші платять? Ну, хто в таке повірить? От нехуя в тих комуністів западенських таланту нема. Могла ж написати якось поетично – нє? Про поетесу ж пише.
– Як, наприклад?
– Наприклад – Ванька, брат – убєрі слово «жид» із сваєво опуса і будіт тєбє счастьє. Я тібя сдєлаю поетом сєрєбряного вєка. Вєк волі нє відать. Жду отвєта как салавєй лєта – твая Лєся Пчьолка…
– А він їй що на таке?
– А він їй – арєстантскій уклад єдін і слава кпссс!!!
– Дійсно доценткиня.
– А Шевченкові Леся Українка такі листи не писала часом? А Буніну? А Нечуй-Левицькому? А чо? Або  сама собі, принаймні…
– Сама собі?
– Ну вона ж в своїх творах слово «жид» вживає кожного разу, коли йдеться про жидів і, чомусь, ні разу не каже на них експлуататори.
– А як слово «жид» стало неальошним?
– Цікава історія. Спершу жиди придумали комунізм. За цим створили есисеру і, аж бігом втлумили пару мільйонів посполитих. Потім вирішили, що треба трохи позамітати сліди. Сліди вони традиційно замітають весь час однаково – змінюють імена, прізвища, поганяла та власні назви.
– Імена і прізвища?
– Можу навести приклади навіть зараз серед поплічників Порошенка.
– Що це їм дає?
– Мабуть сподіваються, що так можна космос обдурити.
– І як то було?
– Смішно. Слово “жид” на слово ‘’єврєй” в есисері замінили – «циркуляром єврєйского отдєла народного коммісаріата просвєщєнія прі совєтє народних коммісаров союза совєтскіх соціалістічєскіх рєспублік от 18 дєкабря 1929 года». Відчуваєш розмах піздєжа? А ти кажеш Вова з планом мощної незламності. Та йому до свої предків ще рости і рости.
– Виросте?
– Ні. І зауваж – Леся Українка, на той момент вже шістнадцять років, як померла. Можеш передати доценткині з уку, що вона тупа.
– «Єврєйскій отдєл» змінив «єврєй» на «жид»? Ой, як цікаво.
– Цікаво на це зреагували жиди в Галичині. Вони сказали – я є польський жид, а не радянський єврєй.
– Ти навчив посполитих писати «росія» з маленької букви, тепер хочеш привчити їх до слова «жид»?
– Пробую повернути жидам їх колишню славу і історичну назву.
– Так, а доценткиня…
– А доценткиня видно не знала – ні про циркуляр, ні про те, що до циркуляру слово «жид» юзалось абсолютно всіми, включно з нобелівськими лауреатами і самими жидами. А в Галичині офіційно вживалося до комуністів 39го. А неофіційно вживається до сьогодні. А в Польщі, Чехії, Словаччині й зараз офіційно вживається.
– Виходить, що не знала.
– Ну, бо – історикиня. На мінімалках…
*** 

Коли за посполитим затихло, Валєра подивився в той бік, сплюнув під ноги і буркнув – певно аж на Личакові чути як він йде. Курва – як медмідь, внатурє.
Ще постояв прислухаючись, а тоді обійшов – оглянув навколишні кущі. Знайшов свій в’єтнамок і сів в центрі пентаграми.
– От скажи – звернувся до поплічника, що мовчки курив, присівши збоку – от за що їй гроші платять? Чому може когось навчити людина, котра сама ні хрєна не знає?
– Валєра, може валимо звідси? Нах нам той менінгіт з мусорами?
– Та які то вже мусора? От колись були мусора, а то таке… як з усної тори діріжабль. А як тебе, ти казав, звати?
– Петро.
– О, а Старуха знаєш?
– Нє.
– Дивно – він теж Петро.
– А хто та, шо ніхрєна не знає, а їй гроші платять?
– Доцентка одна. Лада звуть. Затягнула мене в ліжко, а тепер заблочила в фійсбуку. Думаю зіп’ється потім.
Валєра відкинувся на зігнуті в ліктях руки, подивився на свої випростані по піску, подерті ожиною ноги і повчально промовив:
– Маєш сподні abibas – тобі кожна баба дас…
Якось – ні з того, ні з сього сук, до якого був прив’язаний шкіряний шнурок, тріснув і зламався. Валєра підняв голову на звук і в цей момент Андрій Іванович припечатав його до піску всією своєю вагою в сукупності з кінетичною енергією вільного падіння. Від удару Валєра на хвилину втратив свідомість. Потім поступово прийшов в себе, хоча ще секунд з двадцять не міг зрозуміти що з ним, а головне, хто це такий холодний на ньому зверху. Потім розум прояснився і він заверещав:
– Петре, бий го в морду!!! Убий підараса!!!
– Та куди його вже далі вбивати? Він і так весь синій – якось не дуже шанобливо відповів Петро тягнучи Андрія Івановича за босу ногу – такий синій, що ніби його спершу втопили, а вже потім повісили.
В цей момент з кишені потопельника випав рожевий блокнотик з бантиком. Валєра відкрив його – назва банку і код. Швидко закрив і засунув в штани до ключів від Тойоти. Потім сів глянув на Андрія Івановича і промовив: та який синій, швидше голубий якийсь… Як Петро зняв з трупака червоний кросівок і запхав в спідню кишеню куртки, він не помітив. Натомість  підвівся і, роздивляючись зверху скільки ще кишень на одязі потопельника, додав – Today Tomorrow Toyota…
*** 

– Ну, добре – давай розберем твою статтю, бо бачу, що не вспокоїшся.
– Ну дивись – якась пані Лада Кацапець, котра називає себе істориком каже…
– Чекай, то не та Лада, що іноді з Валєров спит, а потім його в фійсбуку блочить?
– Не думаю, глянь на фото – вона вже не в тім віці і не в тій кондиції.
– Я сказав спить, а спати людина може і в любому віці, і в любій кондиції.
– Ну, так ось – пані Лада, котра може спати коли їй заманеться і, зауваж, з ким їй заманеться каже, що Галичина була вся заселена жидами, котрим польська шляхта зробила в Галичині paradisus judaeorum.
– Що зробила?
– Рай для жидів.
– Аво. І що вони в тім раю?
– Збудували там свої штетли. Тобто – містечка, які були у приватній власності.
– Є назви тих містечок? Де саме знаходились географічно? В якому році і ким збудовані? Кількість населення? Яка була інженерна інфраструктура? Куди потім поділися?
– Там про таке нема.
– Тоді це не історія, а – jedna babcia powiedziała.
– Що?
– Одна книжка, що на жаль не зберіглася.
– А – ну так. Далі каже, що…
– А хто бере інтерв’ю?
– Написано, що якийсь чувак, але враження, що то – або вона сама в себе бере, або той чувак читає запитання, які вона ж йому перед інтерв’ю і принесла.
– Сама в себе, то цікаво. Дійсно уку.
– Скоріше ку-ку.
– Поїхали далі.
– Далі каже, що Польщу поділили і при австріяках рай закінчився. Жидів було сто тисяч і австріяки не знали, що з ними робити.
– Ну тут вона явно применшує, бо насправді жидів тоді в штетлах Галичини було чотири мільярди сорок шість мільйонів триста двадцять дві тисячі п’ятсот сімнадцять осіб. І то тільки мужского полу. І це ще не враховуючи тих тридцять два, що не дали собі обрєзаніє зробити.
– Айно..
– І, а що значить – не знали, що з ними робити? Живуть собі – та й живуть. Нє?
– Кажуть, що обрєзаніє то дуже полєзно.
– Хто каже?
– Жиди з Івано-Франківська.
– Якби то дійсно було б дуже полєзно, то еволюція за стільки часу, як вони це роблять, вже б виправила цю “помилку” природи.
– Тобто?
– Тобто народжувались би вже обрізані.
– То питання до тих, що в Франківську.
– До речі про австріяків цікава тема. Тодішні австріяки пробували заставити всіх посполитих робити щось корисне для суспільства. Ну бо праця робить з істоти людину. З того, що я знаю – вони зібрали, так званих, монашок і спитали чим ті займаються. Отримавши відповідь, що моляться, сказали, що молитися професійно, тобто за гроші від держави, то не найкраща модель з усіх можливих. Молитися потрібно від душі, а на життя треба заробляти. Монашки стали кричати…
– А що кричали? Яжежмать!!! Nie pozwalam!!! Чи ще щось?
– Пох на то, що вони кричали. Їм сказали: шановні, потрібно – або працювати, або нахуй ето вон туда. Там, гдє рязань напісано на воротах.
– Цікавий підхід.
– Поцікався в тата – скільки робочих місць створив Шептицький. І скільки їх створила, так звана, «церква» за останні тридцять років.  На пару з «урядом», котрий на 90 відсотків складається з кого?
– Спитаю.
– Тобто думаю, що й жидам тоді сказали щось подібне. А взагалі, що потрібно розуміти про австріяки/жиди, це те, що австріяки збудували оперний театр і університет, а жиди банк на плоші Міцкевича. Той, що «унітаз» Цікаво, чи можна його вважати штетлом?
– Слово сподобалось?
– Мені сподобався підхід австріяків. В універі було чотири факультети: філософський, юридичний, медичний і теологічний. Тобто теперішній медінститут – це був факультет від універу. Разом з лікарняними корпусами, котрі тепер стоять обдерті. Ну, бо людей потрібно було десь лікувати. Тобто, австріяки будували, а муж Катерини Орестівни нищить. Тобто в австріяків все було логічно – на відміну від уку, Катерини Орестівни і її мужа. Тобто – або ти приносиш користь суспільству, або – рязань ето вон там.
– Ну її муж, якраз не жид.
– Етнічно мабуть ні. А комуністично, то аж з присвистом. Політехнічний теж при австріяках збудували, якшошо. Ось такий Тель-Альвів.
– А…
– А може тому історичний центр міста й донищують, щоб стерти пам’ять про тих холєрних австріяків.
– А…
– А може давай не будем тратити час на тупу пропаганду? Що треба робити з твоєю історикинею, я тобі можу вже розказати.
– Сповідати?
– Саме так.
– Ну, добре. Тим більше, що мені на танці пора. Я побігла.
– Гарного дня..
***

Ні поліції, ні другого поплічника все не було. Андрій Іванович так і лежав в центрі пентаграми – розкинувши, зігнуті в колінах, босі ноги. Ситуація все більше нагадувала глухий кут. Валєра ходив кругами, щупаючи рукою блокнотик,  а Петро, присівши навшпиньки, водив за ним очима. Він був доволі кремезний і Валєру то трохи непокоїло.
– Чуєш, Валєра, я думаю, що той блокнотік йому підкинули, а справжній собі забрали.
– Який блокнотік? – сказав Валєра, зрозумівши, що той таки побачив.
– Валеро, такі відносини між подєльніками, то пряма дорога до неминучої ескалації злих намірів через зневіру. Чи ти так не думаєш?
– Та думаю, що підкинутий і хотів мусорам віддати. Може відбитки пальців на ньому є які.
– То може поклади ліпше назад в кишеню?
– Та не можу, бо на ньому вже є мої відбитки.
– Повитирай.
– То ніц не дасть – знаєш, які зараз технології?
– Не знаю.
– Та ото і я не знаю.
– Кароч, ти як собі знаєш, а я валю. Ну, бо нашо мені отой мінінгіт…

Йти самому через нічний ліс з думкою, що десь за деревом причаївся хитрий Петро з сучковатою колярою Валєрі не світило. Краще тримати його в полі зору – подумав він і сказав – та валимо дійсно. Скажем, що відійшли дров назбирати, заблудилися і це місце в темноті потім не знайшли, якшошо.
……….

Кіллер-агент «єврєйского отдєла» «Глоссаду» Прают Мольтке Чан Оча Штільвасєр напівлежав за поваленою вітром явориною. Коли Валєра з подєльніками голосно підходили до галявини, Прают схопив свій рюкзак і побіг вверх по схилу. По дорозі, як олень з мультфільму, перестрибнув через повалене дерево, але верх схилу закінчувався вертикальною стіною прірви глибокого яру. Тому миттєво зорієнтувавшись на темній місцевості, він стрибнув назад і зачаївся за тою явориною. Вона лежала трохи вище і трохи лівіше від галявини. Колись, коли його – метальника непальських ножів, переманили більшою зарплатою з мандрівного цирку в «Глоссад», він написав про себе в анкеті – в’єтнамець-ашкеназі.  Проте довге перебування на вічних гастролях щось видно перемкнуло в його голові і під час нервових збуджень він, чомусь, завжди хотів додому і, чомусь, в Бангладеш. А зараз він напівлежав в тонких білих спеціальних стрінгах, на котрі виманив з хати Андрія Івановича, за вирваною з корінням явориною. В цьому був свій плюс, бо крізь коріння, що стирчало, було зручно непомітним спостерігати, за тим, що відбувається на галявині. А там не відбувалося нічого принципово нового – місяць світив, дерево скрипіло, Андрій Іванович, розкинувши босі ноги, лежав на краю пентаграми, Валєра нарізав кола, а Петро, присівши по-пацанськи навшпиньки, водив за ним очима.
Рюкзак з одягом лежав збоку від Праюта, але змоги непомітно переодягнутись в нього не було, хоча він ще й не встиг змерзнути. Зараз його денервувала думка – свій чорний плащ, він забув на гойдалці дитячого майданчика на краю лісу, коли знімав смс-відосіки. Але ніч, може ніхто його не знайде – подумав Прают і від слова ніч йому стало прохолодно. А потім відразу дуже холодно – Прают впізнав Петра. Горлом нагло пройшов спазм, а за ним ще один. Так – це був той веселий офіціант з літньої тераси на острові Епштейна, котрого звали Джеккі Джеремі. Прают втиснувся в землю за колодою і завмер. Йому чомусь дуже захотілося додому в Бангладеш…
***

– Як потанцювала?
– Норм. Іра поїхала в Бангладеш, то тепер танці веде Мирослава.
– Які плани на сьогодні?
– Розкажи про Австрію і жидів.
– Знову?
– Мені ще не до кінця зрозуміло.
– Ок. Я тобі вже казав, що Австрійська імперія пробувала підходити до всього з логікою. Після захоплення Польщі, якось так скалося, що їм зайшло спитати в жидів – хлопці,  а ви хто такі будете? А ті їм – jesteśmy słupem. Ким, ким єстетесь? Urodziliśmy się w Polsce i dlatego jesteśmy polakami. Ну, добре – поляки, то й поляки. Таке австріякам зайшло, бо нації вони ділили на підставі мови. Нема мови – нема нації. А в жидів мови не було.
– Як не було? А ідиш?
– Ідиш не вважався мовою, бо насправді був і є викривленою німецькою. Таке собі  – трохи суржик, трохи діалект.
– І, як то скінчилося?
– Австріяки записали – жиди то не народ, а польська релігійна громада.
– Тіпа секта?
– Шариш.
– А далі що?
– А далі австріяки захотіли заставити жидів працювати.
– Заставили?
– Не встигли. Сталася “Весна народів”. Потім жидам зняли квоту на в’їзд до Штатів і вони швиденько Галичину покинули.
– Стало – jesteśmy amerykanami?
– Десь саме так. Твоя історикиня про таке не пише?
– Ні. Пише, що чим менше розвинене суспільство, тим більше в ньому євреїв, тому що євреї виконують функції, яких не міг ніхто інший виконати.
– Може змагатися з Кличком в казуїстиці.
– Тобто?
– З її слів виходить, що американське суспільство недорозвинене?
– Пише – я не думаю, що є багато євреїв, які говорять українською мовою, бо найближча до них профанна мова – це українська, бо українці живуть поруч.
– Нема що Кличку з нею змагатись – вагові категорії різні. Можеш їй передати, що на конкурсі профанів вона зайняла б друге місце.
– Перше Кличко?
– Ні. Перше теж вона.
– А Кличко?
– Кажу ж –  йому там не світить, бо він – то перша ліга, а вона – вища.
– Ну, так – доценткиня.
– Ну, він теж, здається, проффесор. Але з нею не до порівняння. До речі про мову. Той заклад, що її пригрів, він  в своїй назві містить слово “Український”?
– Так.
– Це слово означає приналежність. Тобто належить державі Україна. Наскільки я знаю – там приватна форма власності.
– Але ж викладають українською.
– То нехай назвуть – приватний університет з викладанням українською мовою.
– Може тоді – “Львівський”?
– Ні. Він не належить місту. Він приватний.
– Але ж він у Львові.
– Не бачу проблеми – приватний університет у Львові. Не Львівський, а у Львові. Він – приватний.
– Він належить церкві.
– То нехай так і напишуть – церковний університет. Слово католицький там теж зайве, бо де католицизм, а де вони.
– Тобто?
– Тобто є бажання спитати в, так званих, священників – а ви ні разу не хотіли ввічливо попросити в того «університету» прибрати слово «католицький» зі своєї назви? Ні? А чому? Страшно, чи трохи дєніх дають? 
– То як все таки правильно – жиди, чи іудеї?
– Дивись як тут все просто – перша їх держава була роздвоєна і мала дві назви – Ізраїль і Іудея. Потім Іудея Ізраїль похєрила і стала Хасманеєю.  Потім зникла на дві тисячі років. Потім з’явилася знову під назвою Ізраіль.
– Як все заплутано.
– Та нічого не заплутано. Ті, що живуть в Ізраїлю і пробують розмовляти на івриті – вони  єгудім, або іудеї. Ті, що руzкугаварящіє – жиди.
– А хасиди?
– А це взагалі окрема секта. Вони чекають на мошіаха. Про них достатньо знати лише те, що я тобі вже казав – основна їх проблема – це «усна пише», основна ознака – це комунізм, корупція і ні слова правди. А бєня дійсно би був нічо так мошіах.
– Може Вова?
– Та яке. То має бути щось яскраве, а Вова унилоє гафтно.
– Ну, як прилетить, то побачим як воно виглядає.
– Домовились. До речі, як будеш доценткині розказувати про конкурс профанів, то заодно розкажи, що “Борислав сміється”, то не так про експлуататорів, як про корупцію в суді. Актуально зараз, як ніколи.
***

Коли Валєра з Петром пішли, Прают ще хвилин двадцять лежав нерухомо. Потім дістав з рюкзака кривий непальський кукрі і почав рити ним землю біля кореня. Потім зняв з себе стрінги, обережно склав їх в целофановий пакет і поклав на дно виритої ями. Потім дістав з рюкзака пакетик з білим порошком і поклав зверху. Далі вийняв чорні спортивні штани, таку ж блискучу водолазку і кросівки «Nike-Z». Одягнувшись, оглянувся навколо, засипав яму і вирівняв землю. Ще раз оглянувся і почав спускатися вниз.
……….

Вони дійсно заблудилися і заплітали нічним лісом не менше години, час від часу, впираючись в дротяну огорожу музею народної архітектури і побуту. Потім звідкись під ногами взялася стежка і, перейшовши по ній незрозумілу і схоже мало юзану залізничну колію, вийшли до Професорської колонії. Вона зустріла непривітно.
– Відчуваєш хаос? – спитав Петро.
– Так – зсутулив плечі Валєра.
– Я його тут навіть вдень відчуваю, а що вже казати про ніч.
Ось так, перекидаючись словами, вони пішли, переходячи з вулички в вуличку. Пройшли повз темний і похмурий «Мікроприлад», а потім далі по Долішній дійшли до Личаківської. Там звернули вниз до Різьбярської, де була запаркована Тойота.
……….

Ще лежачи на схилі за явориною, Прают, коли побачив рожевий блокнотик, подумав про себе – дєбіл, йоп твая мать. Як можна було не обшукати кишені?!!! І ось зараз, стоячи біля одинокого дерева, зі злості аж ляснув себе долонею по лобі. Потім взяв себе в руки і заспокоївся думкою – нікуди цей кучерявий з блокнотиком від мене не подінеться. Заспокоївся, але знову ляснув себе долонею по лобі і сказав вголос – дєбіл, йоп твая мать. Потім, нахилившись, швидко обшукав кишені потопельника. Знайшов там, як насмішку –  купюру 20 гривень. Скрутив її в трубочку і вставив Андрію Івановичу в ніс.
Подивися на результат і звернувся до трупака – шо андрєйка – сєла батарєйка? Постояв, ще раз оглянувся і заставив себе підійти до місця де сидів “Петро”. На піску чітко проступали намальовані прутиком дві літери – “J. J. ..”  Невже він мене бачив – подумав Прают, вчергове оглянувся і пішов туди, де зникли подєльнікі. Тихо ступаючи, зайшов за дерево і зник в пітьмі…
……….

Тойоти на місці не було.
– Та може покатається й поверне – заспокоював Петро…
*** 

– Розкажи ще за секту.
– Секта хоче, до відчаю в сраці, нову есисеру. Хоче і будує, зауваж.
– Навіщо?
– Причин багато.
– Наприклад?
– Наприклад там були «вибори». З наперед відомим результатом. Кожен знав кого він «вибере» і скільки той хтось «набере голосів». В процентах.
– А зараз по іншому?
– Лохи думають, що так.
– А насправді?
– Для тих, що «вибори» влаштовують – все так само.
– Але ж ти тепер не знаєш кого вибереш.
– Та їм пох на тебе. Ти унилоє ніхто.
– Та прям.
– Скажи – який в тебе є інструмент, щоб перевірити результат «виборів»?
– Ніякого. І, що – не бояться?
– Бояться. Дуже бояться. Бояться Майдану. Он війну не полінувалися влаштувати – так бояться.
– Я бачу, що знову пішла реклама. Готуються до нових «виборів»?
– В мене знайома попала на проблему. До неї прийшли вибивати борги її племінника, який ніби то прописаний в її квартирі. Вона пішла в, так званий, цнап і охуїла від кількості людей прописаних в її квартирі.
– І, що вона?
– Та, пойнятно, що взрєвєла, як параход «сєня стічкін». А працівниця цнапу їй каже – та шо ти бля верещиш, то я випадково відкрила список виборців. Зараз відкрию список власників.
– До речі, чула про закон,  який має карати журналістів за оприлюднення списку виборців?
– Ну, тобто – готуються. А на закон про перейменування кіровоградської області – часу не вистарчає.
– Ну мабуть не лише через «вибори» вони ту есисеру хочуть?
– «Вибори» – то влада. А есисера то їх – paradisus judaeorum.
– Забула значення..
– Рай для жидів.
– А – точно. Як в поляків, тоді.
– Ну, есисера то трохи про інше. В есисері були «распрєдєлітєлі». Секта розподіляла – кому скільки і чого видати. Зараз вони цього хочуть добитися через, так звані, електронні «гроші». І, якщо їм вдасться (а вони все для цього роблять) присадити на такі «гроші» всіх посполитих, то ти взнаєш що таке «спєцраспрєдєлітєль».
– Ну, так – «цифру» вони присувають наполегливо.
– І дуже схоже, як тоді з австріяками.
– ?
– Ті їм кажуть – йдіть працювати, а вони роблять вигляд, що не чують.
– І як буде виглядати нова есисера?
– Спочатку на вході в магазин буде цифрове табло з написом – прєждє чєм брать товар с полкі, убєдітєсь, что ви нє іспользовалі свой ліміт на етот продукт. За прєрєканія с касіром – расстрєл.
– І ?
– Ну наприклад – ти маєш «гроші» на картці і хотіла би купити собі масла. Воно лежить на стелажі, ти береш і йдеш з ним до каси. А касириня тобі каже – ми вважаєм, що вам масла на місяць хватить 200 грам. «Дія» пише, що ви вже брали, то йдіть положіть де взяли. Ти така – хто це ми? Ми, це ми – пашла звідси нахуй уродка ніщєбродная.
– Це спочатку, а потім?
– Це комунізм. І продукти в ньому бувають лише на початку. А потім «спєцраспрєдєлітєль» для своїх. Сказати тобі ще раз хто придумав комунізм? Wellcome to – есисер?
– Спасіба нє нада.
– А ще в них прикольна фігня вийшла з Гітлером.
– Ну там більш/менш зрозуміло і відомо.
– Тобі відомо хто профінансував Гітлера? Коли він прийшов до влади – країна була знищена. Навіть не так спитаю – тобі відомо хто профінансував прихід Гітлера до влади?
– Невже?
– Поцікався. Ця інформація не є закритою. Он в ШІ спитай – він в них поки теститься, то ще той павлік морозов.
– Так розкажи.
– Та я не урок історії. Я тобі про смішне в Історії розказую.
– Розкажи про смішне.
– Пам’ятаєш, як жиди казали австріякам –  dlatego jesteśmy polakami? Німцям вони казали – ми німці. Мало того – створили «асоціацію національних німецьких євреїв» – «Verband Nationaldeutscher Juden», або скорочено – «VndJ».
– І чим та «VndJ» займалася?
– Пропагандою нацизму.
– Ти гоніш…
– На всіх мітингах виступали на підтримку Гітлера і НСДАП. Кажу ж – в ШІ спитай, поки ще відповідає. Бо потім треба буде до архіву йти і брати тодішні газети. До речі вони й газету свою випускали – «Der nationaldeutsche Jude».
– Дійсно смішно.
– Це ще не смішно. Гітлер якось сказав – «євреї, це наша біда –  з ними треба покінчити». І ось черговий мітинг і приходять ті з «VndJ». А Гітлєр на трибуні питає в Геббельса: то хто такі? А той йому: то жиди-нацисти. А Гітлєр йому: а де в них плакати – «ми наша біда і з нами треба покінчити»?
– Ахуєнно дєффкі пляшут…
*** 

Валєра лежав на розстеленому ліжку в сірих, закочених до колін, шерстяних штанах abibas. Лежав, поверх ковдри – широко розставивши руки й ноги і водив очима за Ладою, котра нарізала круги по кімнаті. Вона, як дала себе роздягнути до трусів і ліфчика, коли він прийшов, то так і ходила. Щось поправляла, відкривала/закривала якісь шухлядки. Йти до нього в ліжко Лада чомусь не хотіла. Чомусь цього не хотів і Валєра. Але, стараючись непомітно набрати в себе якомога більше повітря, постійно напружував мускулатуру рук і втягував живіт. Довго так втримати те повітря в собі він, зрозуміло, не міг, а вона в такі моменти на нього не дивилася.  Це його злило.
– Шо ти там шукаєш, Л-л-ладусю? Ходи сюди до мене – включив голос прізєдєнта Валєра і почав свій черговий непомітний вдих.
– Та во думаю – може завести собі котика?
– Ліпше ї-ї-ї…
– Їжака?
– Т-так.
Лада продовжувала швендяти туди/сюди по квартирі.
– Та, шо ти там шукаєш?
– Та во не можу знайти…
– Презервативи? Х-х-ходи до мене маленька – я з тебе бєса вижену.
– Та чекай, бо шукаю – хіба не бачиш?
Валєра згадав про рожевий блокнотик. Банки були в декількох країнах, але найбільше в Еміратах.
– Чуєш, Ладусю, а в Еміратах на якій мові розмовляють?
– А я звідки знаю? Певно на арабській.
– Чуєш, а я подібний на араба?
– Скоріше на жида.
– Ай – жиди і араби то те саме. Навіть такого не знаєш.  Та шо ти там шукаєш?
– Сертифікат з курсів – завтра маю лекцію.
– З курсів по глибинному?
– І такий сертифікат теж маю.
– Сертифікат маєш, а робити не вмієш…
– Валєра, ану – гонь мені з хати…

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво “EuropeLiberal..” 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“КнигарняЄ”

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1