Чомусь в мене в стрічці сьогодні суцільні панегірики за Лановим. Деякі з них – від друзів (що дивно), але більшість – «рекомендація для вас» від фейсбука, що ще дивніше. Чого це штучний інтелект вирішив, що мені це може бути потрібно чи цікаво – загадка. Але оскільки я маю час та натхнення, то я поведуся на провокацію алгоритмів і таки напишу про Ланового два слова.

Так от, на мій смак у Ланового за всю кар’єру була тільки одна вдала роль – перша. Це було у жахливому кондово-совковому фільмі «Атестат зрілості» 1954 року. Якщо хтось бачив це гівно, то зараз мабуть здригнувся: уявити собі більш універсально-тоталітарний фільм важко. Якщо у ньому змінити імена, назви і трохи контексту, то вийде чудове нацистське кіно про юних будівничих фашизму. Діалоги кошмарні. Персонажі – навіть ті, яких грають нормальні актори – не те що, картонні, а просто гіпсокартонні і газобетонні. І от на цьому фоні персонаж Ланового виглядає єдиною живою людиною в країні манекенів. Зрозуміло, що персонаж цей по сюжету – негативний. Бо якою ще може бути жива людина в мертвій пропаганді?

Епізод з цього фільму часто наводять як приклад гомосексуалізму в радянському кіно. І там цей контекст дійсно зчитується, бо це фільм про хлопчиків, про юнацький колектив, про молоді тіла, що формують стрункі шеренги і ловлять кайф від відчуття поряд плеча товариша. Підвищити трохи якість зйомки, додати масовки і вогню – і перед нами б з’явилась Лені Ріфеншталь. Єдина дівчинка у фільмі, яку подають як симпатію героя Ланового, поряд з ним невиразна настільки, що якщо її замінити на дворову собаку – нічого б не змінилось.

До речі, героя Ланового звуть не по-радянськи аристократично – Валентин Лістовський, і він, як виявляється вміє грати на піаніно. Це симптом: якщо хтось в радянському кіно майже професійно грає на фортепіано або просто без особливої потреби тримає вдома інструмент, можна на дев’яносто відсотків бути впевненим, що це або не зовсім радянська людина, або він погано скінчить. Але і без піаніно чужорідність Валентина навколишньому середовищу виражається ще й у тому, що він людина без комплексів. У нормальної радянської кінолюдини, наприклад, зізнання в любові вимагає мук хвилин на сорок екранного часу; а цей видає зразу все, що приходить в голову. Та ще й без будь-якої ніяковості називає при товаришах батька татусиком і не соромиться цього ні на грам. Звичайно, за сюжетом фільму, він, як нормальна людина зі здоровими реакціями, що не бажає ходити шеренгою з пункту А в пункт Б, отримує на горіхи від колективу, і наприкінці визнає свої помилки і вливається в ряди.

А найбільше я люблю в фільмі шкільну вчительку, яка за задумкою персонаж строго позитивний. Ця вчителька – просто дивовижна ідіотка, навіть для умовної радянської школи, а на додачу ще й істеричка. І мабуть, саме тому її вважають зразковим педагогом.

Чому, власне, я назвала першу роль Ланового (та ще в такому дикому кіно) його найкращою роллю. Щоб гідно існувати в подібному треші, треба бути генієм, ну або потенційним генієм. Нічого подібного Лановий більше не грав, оскільки те дивне, неоднозначне, що було в ньому закладено, в подальших його картинах вже не стало в нагоді; але якби йому дістався не совковий квадратно-гніздовий кінематограф, а той, «чужий», який потребував би цього ковзання, мінливості, двозначності, навіть порочності, Лановий міг би прикрасити собою щось на кшталт “Загибелі богів” або екранізацію, скажімо, “Орфея в пеклі” Теннессі Уїльямса. А залишився лише цей перший підлий гидкий фільм.

LiliaUkrayinets