Мілена..

З цього боку котловини пісок на схилі був з кварцу і білий, а сам схил більш пологий. Піднявшись на вершину урвища – озирнувся. Туману вже не було, а рівнину заливало веселе ранкове сонце. В центрі квадрату западини з нічної будівлі підіймався високо в небо рівний стовпчик сіро-зеленуватого диму, а на тім боці диміло синім туманом узгір’я..
– Я мабуть нічо так виглядаю, якщо знизу дивитися. Одинока фігура на вершині сліпучо білої гори і далі тільки небо – подумав усміхнувшись – прям The Man on the Silver Mountain..
Було тепло. Зняв косуху – нести її в руках не хотілося, тому просто накинув на плечі. З руками в кишенях джинсів потягнувся, розправляючи спину і став роздивлятися куди йти далі. До лісу було ще десь метрів сімсот.
– Поки дійду до отих крайніх дубів, роса кому треба очі виїсть і висохне. Там і посплю – подумав, глянувши ще раз на сіро-зелену будівлю внизу.

Зліва, зі сторони двох одиноких беріз почувся шум, як від сильного пориву вітру. Повернув голову – крони дерев не рухались. На гілці сиділа акуратна сорока і з цікавістю в погляді розглядала його.
Зненацька справа від нього, з тріском ламаючи собою кущі ліщини, що росли на самому краю прірви, вискочив великий сірий лось. Пролетів зовсім поруч – смішно, по-конячому, закидаючи вбік задні копита. Озирнувся в процесі і понісся стрілою в бік лісу зі здивовано-виряченими очима. Курява за копитами повільно осідала, залишаючи в повітрі напівпрозорий овальний контур. Поле крізь нього виглядало розфокусованим, а ліс розмитим..
Не змінюючи своїх розмірів контур став наближатися. Потім мяко огорнув, як еластичною пеленою і почав наполегливо підштовхувати до краю прірви.
Впершись ногами, як проти сильного зустрічного вітру вихопив з кишені джинсів і, відкинувши вбік руку, клацнув розкладним ножем-бритвою:
– Відьмо, єстесь звар’ювана!!? Глянь на монітор – в тебе борзометр зашкалює..
В повітрі почувся шурхіт, як від осіннього листя по асфальту. Вслід за ним – оксамитовим, з цинічними нотками, роблено-улесливим жіночим голосом:
– А то що буде?
Трохи повільніше, але все так же наполегливо – напівпрозора пелена продовжувала підпихати його до краю.
– Натисни на тормоз і підніми ковш. Той трактор так не їде.
Марево трохи відступило, але панорама залишалась все такою ж розмитою.
– А може то ти не зовсім те витягнув?
– Покажись – і я витягну те, що треба.
– Мені сподобається?
– Обов’язково.
– Тут територія вільна від кохання, чувак..
– А я тут ні разу не герой-любовнік.
– І все ж – ти зайшов на мою територію. І тут я вирішую – що правда, а що ні..
Невидимий голос розсміявся і напівпрозора стіна ще трохи відступила. Підняв з землі куртку і накинув на плечі. Ковзнув поглядом – “на голос”:
– Може все-таки покажешся?
– Вночі побачимось, мій кицьо солодкий..
І знову шурхіт, як листям по асфальту.
– Плаття задери, волочиш його по землі.
– Ґи ґи Ґи..
Марево, вивернулась в об’ємний густий овал, потім скрутилася в тягучу, в’язку зеленувату вісімку, а тоді розлетілася великими яскраво-зеленими буквами – “та ладно.. раз так, то – welcome, малий..” Через секунду все розчинилося в повітрі. Ліс знову став видимим, а десь дуже високо, увімкнувши звук, заходив на свою вертикальну спіраль жайворонок. Озирнувшись ще раз на долину, пішов в сторону двох старих дубів на узліссі..

Нічне небо в лісі і небо в нічному місті – це не одне і те ж. То не варто пояснювати, просто – заїдь вночі на лісову галявину, вимкни фари і подивися.
Було зовсім темно, тому йшов собі, орієнтуючись на Чумацький шлях і майже не дивлячись під ноги. Це був добрий дубовий праліс і сюрпризи в ньому трапляються не часто. Все в такому лісі рівно і він просто живе своїм життям. А, щоб не вчепився зі своїми “around & around” лісовий блуд, час від часу вибирай орієнтир і йди собі в своє задоволення.
Що таке блуд? Живе в лісі такий штрішок. Позивний – тойщовболотісидить…

Хоча дійсно не часто, але іноді таки трапляються..
Досить легко знайшовши протоптану лосями стежку, пішов по ній. Десь попереду почув неголосний сміх. Зійшов зі стежки в тінь молодого невисокого дуба. Стежкою назустріч йшли три молодих жінки. Йшли й обговорювали різні гроші. Порівнявшись з ним, дві продовжили йти, а третя зупинилася. Втягнула ніздрями повітря і не повертаючи голови прошепотіла:
– Доброї ночі, пане Тойщовсезнаєкращезаінших..
– Привіт, Мала. Як настрій?
Вона повернула до нього голову і засвітила зелені цяточки в блискучих чорних зіницях:
– Чула про тебе. А бачу вперше.
– Та шо ти таке кажеш.. А оте твоє – “воно того не варте” – то ти це з закритими очима тоді там над урвищем?
– Ти дійсно все знаєш? Ми до Козлівського озера так вийдемо?
– Це лосина стежка. Десь же ж вони воду п’ють – може й на Козлівському.
– Не хочеш з нами?
– А порядні пацани ходять на козлячі озера?
– Тобто порядних кавалерів ми там не знайдемо?
– Дивлячись, що саме для тебе порядний кавалер.
– Ну такий, як ти, наприклад.. Правда, туфлі в тебе задешеві, як на порядного кавалера…
– Нууу, коло тебе – в модних, дорогих в’язаних джинсах, я в своїх дешевих туфлях виглядав би дійсно, як той, що в болоті сидить.
– Про в’язані джинси розсмішив. Оригінально.
– Я старався.
– Не хочеш з нами, то зеленого теплого вітру. Ще побачимся.
– Обіцяєш?
– Те, що побачимся, то гарантую. Як і чим це побачення закінчиться не знаю..
– Знайдеш порядного кавалера і забудеш обіцянку.
– Якщо мені там не сподобається – зроблю закладку на пару потопельників…
– Недобра ти.
– Зато ноги гарні. Шкода, що ти їх через в’язані джинси не бачиш..
– Це легко поправити.
– Подружки далеко відійшли. Іншим разом.
– Діамантовий шабаш?
– І це ти знаєш?
– Як і те, що мине небагато часу і ви з відьмацької масонерії перетворитесь на «паломніц».
– Це як?
– Знайдете якогось московсько-ортодоксально-пейсатого батюшку кагебіста і віддасте йому всі навідьмачені гроші.
– Це не про мене. Фарту тобі на Великій Дорозі.
– І тобі, Мала. Ступай обережно і пильнуй ноги – не забувай що я їх маю побачити.
Відьма перемкнула зелене в зіницях на яскраво-помаранчеве і простягнула до нього руку. Так – ніби хотіла доторкнутись. Хтось не дав їй цього зробити і її рука вперлась в щось невидиме. Вона посміхнулась, прошепотіла оксамитом: і все ж – воно того не варте.. Повернулась і пішла стежкою в туман, звабливо похитуючись на струнких ногах..

Пригасле нічне багаття, дві колоди коло нього і одиноку фігуру на одній з них, помітив ще здалеку. Хоча й зробив вигляд, що побачив в останню мить. Багаття тліло дубовим вугіллям, покрите зверху плівкою сріблястого попелу. Відьма сиділа на колоді з опущеним на лице капюшоном. Глибоко гранатового кольору плащ-доміно закривав її повністю. Зупинився навпроти, широко розставивши ноги. Вона підвела голову – замість лиця порожній темний овал..
– Фарту масті аує – проказала з іронією в голосі і підняла догори праву руку зігнуту в лікті.
– Сіль в очі, камінь на груди – відповів, не зводячи погляду з того місця, де б мали бути її очі.
– Не кидайся словами, ти знаєш їх силу.
– На тебе вони не діють, та й шо тобі – заміж не йти, білий вельон не вдягати.
– Не треба мені тут ноги широко розставляти – я не Мілена і ми не в тебе в кабінеті – на цей раз її голос втратив свій оксамитовий напівтон. Вона знову опустила голову.
Присів до неї на колоду. Сів, як дикий циган на коня – відкинувши назад спину. Тепер вона була до нього в профіль. Відчув її запах – мікс чогось дикого, але свіжого й без домішок. Щось незвичне і разом з тим знайоме..
– Напієсі пані Софія зе мнов якої кави? – сказав, спершись спиною на товсту гіляку.
– Звідкіля мандруєш, Хабібі? – все так же, сидячи до нього боком.
– Мені здається ти знаєш звідки.
– Ну звідки я можу знати, де ходять люди, що кидаються з ножем на повітря?
– Та то, якби й не зовсім ніж.
– Значить був і там.. А куди, якщо не секрет, ясновельможний Пане?
– В Місто. на Гору.
– Впевнений, що тебе там приймуть?
– Вони всі в мене були. Тепер я їх провідаю.
– Чула, ти був в Нього. А, що Він тобі сказав?
– Сказав: навіщо ти до мене прийшов.? Ти бачиш більше і дальше, ніж я. А, якщо не бачиш – то тішся. Бо я б з задоволенням не бачив, не вмів і не знав того, що бачу, знаю та вмію..
– А ти, що?
– А я тішуся..
Підвівся і пересів на колоду навпроти. Відьма підняла голову:
– Не старайся – не покажу.
– Що саме?
– Ти не побачиш моє лице.
– Ну – ні, то ні. А все інше можна?
– А чому ти йдеш вночі, а спиш вдень?
– Так легше вибрати місце, де вітер дме не з мого боку.
– Ти впевнений, що хочеш мене побачити?
– Якщо тобі не сто двадцять три роки.
– А ти знаєш, що я буду остання, кого ти трахнеш?
– Я читав той запис. Там не було ні слова про те, що це буде лише один раз.
Відьма повернулася вправо, щось шукаючи з того боку колоди. Її ліва рука з манікюром кольору м’яти оголилася по лікоть. Рука виглядала шикарно. Розкішно виглядав вигин ноги, обтягнутої плащем.
– Вмієш – сказав з усмішкою – а під плащем що?
– Нічого, як ти і любиш – розвернулася назад, тримаючи в руці сучкувату палку.
– Ну то на бери Великий Респект за це..
– Білий вельон кажеш.. А розкажи мені про те весілля.
– Маєш на увазі весілля дочки «вінірового кутюр’є»?
– Саме те.
– Якщо зробиш чай.
– Саме це й роблю – Відьма піднялася на ноги і зняла палкою з вугілля чорний казанок – трави збирані у лузі Дземброні. Влаштує?

Він лежав собі з заплющеними очима. Лежав і насолоджувався моментом. Це було тверде дідове ліжко, покрите картатим пледом. Сонце світило в маленьке вікно прямо йому в лице. А він лежав собі на тому покривалі не відкриваючи очей. Було затишно, класно і – відчуття абсолютного спокою. Йому було десь п’ять і він ще не чув слова проблема. Ліжко було тверде, але дідо не признавав інших, а він дуже любив це дідове ліжко. Воно давало силу, якої тоді він ще не розумів..
Скрипнули двері і він відкрив очі.
Сонце дійсно світило на нього, але не було ні віконечка, ні ліжка. На місці, де вчора сиділа Відьма, розчепіривши крила сиділа блискуча чорна ворона і підкидала дзьобом невеличкий матовий конверт цикламенового кольору. А він лежав на тій же нічній колоді з руками запханими під вилоги куртки. Ну і обрубком товстої гіляки замість подушки під головою.
– Крила грієш? – звернувся до ворони – правильно. Хоча.. зараз – Повний Місяць наше Сонце..
Сів на колоді, опустивши в росу босі ноги і взяв конверт:
“Мій брутальний мачо, несподівано для мене, заснув? Ай-я-яй.. Не будила. Вода в криниці чиста, кава не отруєна. Ти любиш каву з консервної банки на вугіллі – то вона теж чиста. Вибач – справи. Побачимось ввечері в колибі. Якщо ти не проти. Нагадаю – чай я зробила, про весілля ти не розказав..”
Ворона чистила пір’я, і явно нікуди не спішила. Засунув руку в аптечку на поясі. Пакетика з коксом не було. Була записка. Рівними, каліграфічно виведеними буквами:
“Ввечері разом – з твого дозволу..”
– Тепер я зватиму її Алісою. З твого дозволу – звернувся до ворони і закурив. Ворона не мала нічого проти. Алісою, то й Алісою..
***

Музики дуже файно грали і ми си забавляли люкс…
Музики якраз не грали. Коли згасло світло, він лежав на дивані в себе в кабінеті. Задзвонив телефон. Дзвонила адміністратор “Моторної дівки” Віка:
– Ви в себе? Обережно, там коло вас «тепешка» горить.
– Що?
– Вигляньте у вікно.

Вікна були високо і прийшлось стати на спинку дивану. Трансформаторна підстанція горіла яскравим високим полум’ям. Праворуч на гостьовому паркінгу, так само яскраво, горіли дві машини. Бензин – гарно горить. Він зіскочив на підлогу і набрав номер:
– Віталік, через скільки можеш підігнати мені ваш генератор? Горить. Яскраво горить. Трєнєр в Super Mario бавиться. Тре, старий – бо в мене тут понтова галиційська свадьба. Десь поза триста чоловік. Всі елітні, як мічурінські яблуні. Тридцять кілограм золота і брюліків в повній темряві. Дві години? Це з підключенням? Ок. Дякую. Чекаю. Заходь на каву завтра.
Знову подзвонив телефон:
– Офіціанти розставляють свічки. Дзвоню в МЧС – ніхто не бере трубки. Субота вечір…
– Віка, дивись за клієнтами – щоб виделки один в одного не крали. Мошшчна зелена вуйскова машина вже їде до нас..
***

Озирнувшись навколо, підвівся з колоди і пішов стежкою до куща калини – якщо тут дійсно є криничка, то скоріше за все під ним. Йшов і шапочки жолудів приємно кололи босі ноги. Йдучи, скинув куртку і відпустив просто на землю. За нею – те ж саме з сорочкою..
Одного разу, прокинувшись в себе на четвертому поверсі, побачив, як вчора заходив додому. Коло вхідних дверей стояли туфлі, за ними на підлозі лежали шкарпетки, далі джинси, вже коло ліжка в кімнаті сорочка і труси. Тоді довго і весело сміявся, а потім це увійшло в звичку..
Тіло грало енергією все і всіх навколо – вчорашній чай був дійсно не простий. Криничка була саме там, де й подумав. Вкопана в землю – десь півтора метри глибиною і обкладена по колу гладкими каменюками. Поруч стояло дерев’яне відерце з дуже делікатно вирізьбленими буквами: M&M..
В голові пролетів яскравий спогад – нічний Обухів, до половини захований високим парканом, великий темний будинок, що стояв особняком від інших. Повний Місяць на ледь захмареному небі.. Далі – підвал, свічки, медична кушетка, двадцятип’ятирічний Chivas Regal.. Ото й було M&M..
– Але ця чашка розбилася – промовив сам до себе – нехай і нещодавно, але таки розбилася..

Якщо є в світі щось, про що можна сказати найсмачніше, то це єдине – вода. При умові, якщо ця вода справжня. Вода в криничці була справжньою.
Зачерпнув і насолоджувався смаком повільно й довго. Потім поставив відерце і сів на мініатюрну лавочку, що стояла поруч. Сигарети лежали разом з курткою десь там, тому просто сидів і дихав лісом.
Навпроти, на чотирьох вкопаних стовпах, висіла чорна пластикова бочка з краником та широкою лійкою. На одному з стовпів поличка, а на ній велика скляна пляшка з рожево-перламутровою рідиною.
– Невже шампунь.. – подумав і почав знімати джинси. Вода в цьому душі посеред лісу ще не нагрілася, але не дуже було й треба. Вона теж була справжня і тіло відчувало це. Стояв під холодними струменями води, не поспішаючи до рушника. Рушника, до речі, не було..
Через годину сидів на постеленій на землю куртці. Курив, пив каву і дивився, як вітер сушить його джинси, труси, сорочку й шкарпетки. Так – кава з сигаретою – це дуже смачно. Але найсмачнішою все рівно буває тільки справжня вода..

Весняний ліс витьохкував на всі боки. Стежка була добре втоптана і рівна. Попереду виднілися просвіти великої лісової галявини. Пройшовши ще трохи – раптом побачив чоловіка, що лежав на землі. Зробив, на автоматі, крок вліво зі стежки і пригнувся над кущем ожини.
Чоловік лежав на спині – справа від стежки. Чорні, приспущені гармошкою, вузькі чоботи. Чорні штани для верхової їзди. Далі, заправлена під широкий полотняний пояс, сліпучо-біла сорочка з широкими рукавами і чорна розстебнута жилетка. Лице закривав чорний циганський капелюх. Руки розслаблено лежали на траві – на правій тьмяно виблискував платиновий браслет..
– Навіть так – усміхнувся і знову вийшов на стежку. М’яко ступаючи, підійшов. Голова чоловіка лежала на чомусь, що було в темно-зеленого кольору сумці-шоппері.
– Саймон? Це як..? На мене чекаєш?
– Просто приліг.
– Тобто для Людства ще не все втрачено?
– Тобто – ні.
– А саме тут, що?
Чоловік сів і підвів очі. Вони були такі ж, як і колись – без зіниць, просто два чорних кола на білому, як сніг фоні:
– Привіз пакунок для Аліси.
– Влаштувався кур’єром в “Ґлове”? А де ровер?
– Я чув, що ти набрався досвіду і знань..
– Вже нема де складати.
– Тебе це тішить?
– Підкажеш, як зробити так, щоб все це розгубити?
– Підкажу – ніяк.
– А її дійсно звати Аліса?
– Віднедавна так.
– Я просто ляпнув, через оті записочки – що, де і як..
– А їй видно зайшло. Скажи – навіщо ти крутиш їй голову?
– Саймон, ти – як чувак, котрий знає все, не можеш не знати, що я – нікому, нічого й ніколи не обіцяю. А себе нікому й ніколи не нав’язую.
– Це ваші проблеми, я якось їх обійду боком. Можна?
Саймон підняв з трави чорні окуляри, одягнув їх, потім капелюх. Дістав з кишені жилетки сигарети:
– Покурим?
– Ну ось – в окулярах ти знову на людину схожий.
– Здалеку йдеш?
– Є таке містечко Белз. А коло нього..
– Я знаю про що ти..
На стежку присіла ворона. Глянула на чоловіків, відійшла пару метрів і нахилила вбік голову, роблячи вигляд, що зацікавилась жолудем на стежці.
– Ось це моя справжня пшияцюлка, якшошо. Підслуховує. Молодець, мала.. А ти? Надовго до нас?
– Маю ще одну справу. Десь тут неподалік має бути покинута синагога.
– Така з кубічним каменем в центрі і без стелі?
– Саме така. А ти й там побував?
– Її важко було обійти… А на камені ізраїльська протипіхотна «Claymore No.6» в подарунковому пакеті зі стрічками?
– Ти в курсі, що вона керується дистанційно?
– Я в курсі її радіусу дії. Тому контролював дистанцію так, щоб той що з пультом з цього радіусу не виходив. Він пробував, але йому не вдалося.
– Бачив його?
– Обрисами. Він пробував ставати невидимим і нечутним. Це теж не вдалось. Збивався навіть при банальній ході. А я банально цим розважався.
– Бавився в безстрашного?
– Я був не сам, тому мені це було не важко.
– ???
– Ще, як тільки спустився на стежку, то примітив, що мене супроводжує велика руда лисиця.
– А якщо б це був…
– Досвіду і знань вже достатньо, щоб відчувати – хто за мене, а хто проти.
– Ти можеш легко вирішувати чужі проблеми з цим знанням… Покажеш туди дорогу?
– Запросто.
– А сам далі куди?
– Зараз в центр он тієї галявини. Думаю там пару годин поспати.
– Ця галявина називається Пшерва. Там є класне місце біля джерела. Орієнтир – дерево. Як називається не знаю, але воно там одне. Вода в джерелі справжня, без хаосу. Місце теж. Побачимось.
– Вітання Алісі. Скажи, що я їй вдячний.
– Я вже з нею зустрівся. Зараз мене цікавить та синагога..
– Тоді – фарту, масті..
– Тихого зустрічного вітру..

Місяць заливав ліс білим матовим світлом. Воно добре освітлювало колибу, що гарно обростала мохом по кутках. Було видно прочинені навстіж всередину двері і невелике вікно збоку від них.
Піднявся на веранду. Велика вівчарка лежала коло входу, поклавши голову на лапи.
– Привіт, Грей. Мені можна пройти?
Не змінюючи виразу очей, пес пару разів грайливо вдарив хвостом по підлозі.
– Дякую, старий. Але ганяти довкола хати ми зараз не будемо – розкудлатив псові шерсть між вухами і підійшов до розкритих дверей.
Відьма, в чорних Ray-Ban Aviator, сиділа біля столу лицем до входу..
***

Задзвонив телефон. Глянув на монітор – Мілена.
– Алло.
– Підійди, будь-ласка, до мене.
– Зараз.
Він знав де вона. Як завжди – за кутовим столиком на другому поверсі фойє.
Вона підмолоджувала його ще з першої зустрічі і він це звичайно бачив. Робив вигляд, що не помічає і на ти не переходив. Але зустрічі за цим столиком і “обговорення планів” проходили там регулярно щовечора. Зараз вона сиділа сама. Ледь видима від світла свічок з першого поверху. Свічки горіли по всій довжині барної стійки, а вона, в вечірній сукні з оголеною спиною, сиділа в півоберту до фойє і нервово курила, манірно тримаючи сигарету в довгих пальцях. До центрального входу під’їхав евакуатор і оранжеве світло проблискового маячка крізь вікно замигтіло по її зачісці.
– Салон певне сьогодні відмінив всі замовлення – подумав оцінюючи. Зачіска була розкішна – ювелірна в роботі і витончена в стилю..
– Чиї машини згоріли?
– Не знаю. Офіційно паркінг не за нами. То буде проблема міста.
– Це мої гості.
– Я вам казав, що це весілля – то дурна затія.
– Я не думала, що він наважиться піти отак проти всіх. Це зараз не по мені удар. Він підняв руку…
– Після того, як була спроба підпалу при повному аншлазі, після того, як я вже вісім разів поміняв лінолеум залитий ртуттю. Не наважиться? А чому б не наважитися? Його ж це пре.
– Ртуть приносить хтось зі своїх.
– Це інше питання. Зараз..
– Зараз я опозорена.
– Ми це легко повернемо у вигідному для себе ракурсі. Я знаю, що і як робити.
– Тобі зовсім людей не шкода?
– А що їх жаліти? Для гостей, це шоу – про таке вони й не мріяли. Навіть не знаю, чи сам би щось подібне втнув при бажанні. Для нареченої, це пригода, про яку можна буде все життя розповідати.
– Ти її бачив?
– Так. Сидить в рожевій віпці з подружками. Ржуть і їм весело. Тата її шкода. Як батька я його розумію, але чувак дорослий і мав би знати, що понти завжди платні. І, взагалі – я думав, що ви вдома давно. А де Пітровіч?
– Сказав мені, що то всьо мої проблеми і втік додому гандон.

Розрив Мілени з Трєнєром відбувся при ньому. Вони тоді сиділи за столиком біля вікна в ресторані, пили коньяк і ліниво гралися словами. Підійшов Трєнєр. Був доволі збуджений. Почалося все з веселої перепалки. Потім сказав щось на кшталт – правда гарна в мене теща? Потім до неї – а слабо одіти костюм стриптизерки? За вікном, внизу на сцені диско холу танцювала Альона Пума. Мілена примружила очі – скажіть, нехай мені принесуть костюм. Принесли. Вона вийшла з ним в двері казино. Повернулась за п’ять хвилин. МСішка, котрій він подзвонив принести костюм, була з почуттям гумору – принесла такий, що його майже не було. Вихід в костюмі був вражаючий. Офіціантка випустила з рук піднос і застигла. Такою побачити власницю закладу їй ще не снилося в найнезвичніших снах. Мілена знала, як виглядає. Підійшла і Королевою сіла за столик.
– З тебе десять зєлєні – повернула царське лице до Трєнєра.
– А не забагато?..
Ось так слово, за слово і діалог закінчився не дуже гарно:
– Ти в мене з сумою підеш жебрати!!!
– Малий, не бери на себе більше, ніж можеш взяти…

Прикольним був суд. Він був на ньому в якості свідка. Суддею виступав досить відомий в недалекому майбутньому «суддя-колядувальник». Зал засідань був розбитий вузьким проходом від вхідних дверей на два сектори. В кінці проходу, навпроти судді, стояла трибуна з мікрофоном. В лівому секторі сиділа група підтримки Мілени, в іншому – цікаві до сенсацій «модні» містяни.
Суддя озвучив – Нестор Шавло. Той увійшов у всьому білому і підійшов до мікрофону:
– Ми всі тут межи собою знайомі і тому пропоную всім говорити лише правду, якою вона є. Ви всі знаєте, як я кохаю дочку пані Мілени. Іноді, мабуть, навіть більше за вареники, котрі пані Мілена щонеділі для мене ліпить. Але недавно сталася трагедія. Я був у ванній, а вона увійшла і побачила мене голим. З того часу сексуальні домагання нею мене не припиняються ні на мить. Навіть зараз тут я з охороною, бо вона може напасти на мене в коридорі, щоб зґвалтувати..
«Колядувальник» йумор оцінив і продовжив засідання, не змінюючи виразу обличчя.
Адвокат Трєнєра викликав його:
– На вашу думку – хто власник закладу?
– Пані Мілена.
– Ви бачили документи на право власності? Вам їх показували?
– Ні.
– Тобто ви не можете цього стверджувати?
– Можу.
– На підставі чого?
– Скажіть – ось це суддя?
– Без сумніву.
– Він мені теж посвідчення не показував, але ж ми всі тут розуміємо, що він суддя..

Обговорювати з нею ступінь гандонистості її чоловіка його не перло, тому перевів тему:
– Може й ви додому? Викликати машину?
– Голова гуде, але я ще побуду. Вареники я йому ліпила – ну кончене ж – нє? Слухай – щоб я не сиділа сама, як сирота – підеш зі мною. Заміниш мені сьогодні чоловіка. Він мені тепер в трусах піде в люди…
Пітровіч був цікавий штріх. Його не цікавило абсолютно нічого. Крім одягу і бухнуть. Найкращу характеристику Пітровічу видав їхній водій. Якось подзвонив йому:
– Що там на фазенді? Коли будете?
– Не знаю. Пітровіча шукають.
– А де він?
– Взяв з холодильника пляшку горілки, палку «московскої» ковбаси, накопав Рекса в сраку і пішов до лісу по філософію.
Водія потім зустрів ще раз, років через десять після оцього всього. І знову характеристика – чітка і ясна, як холєра:
– Привіт, радий бачити. Як ти? Шо ти? Як ви всі там?
– Я пішов від неї.
– А то чому? Такі ж близькі були, як родичі, майже..
– Близькі? Ти знаєш, що та сучара мені сказала? Каже нам треба збудувати флігельок он там в кутку біля воріт. Знайди хто б це зробив.
– А ти їй що?
– Кажу – а нашо він там?
– А вона?
– Каже – ну, як навіщо. Будете там з жінкою жити. І – до роботи близько, і у всіх багатих домах прислузі, як особам, що належать до нижчої соціальної касти суспільства та різним іншим хамам … пасує жити на території…
– А ти шо?
– А я їй розказав і про флігєльок , і особливо – про прислугу..

Коли включилось світло, «вініровий кутюр’є» на декілька секунд застиг в центрі танцмайданчика з піднятими перед собою руками. До того, він дві години, як вмів, пробував розважати і веселити залишки гостей. Коли навколо засвітилося, то все, що він зміг – це ватними ногами дійти до барної стійки. Підійшов, незграбно сів на високий стілець, поклав на стійку руку, на неї голову і розридався. Голосно, істерично – спина тряслася і все це в повній тиші. Апофеоз. Овації.

Місця за її столом не було. Він стояв біля неї, як ідіот. Всі звичайно дивилися на нього, а бути шоу-програмою в його сьогоднішні плани ніяк не входило. Ситуація починала реально вкурвлювати..
Заграла музика. Якась з гостей пішла танцювати і він присів на її місце. Міленою мілко трусило. Лице зблідло і видно було, що вона прийняла якесь рішення..
– Скажи нехай виключать музику – мені треба всім дещо сказати.
– Не тут і не зараз.
– Тут і зараз.
– Ти не бачиш, що вони всі цього чекають?
– Пофігу.
– Йдем вийдем – він взяв її під лікоть і повів в бік свого кабінету, усміхаючись по дорозі знайомим. Біля дверей кабінету трапився п’яний в ніщо генерал податкової, якому було вкрай необхідно їм щось розказати. Він, за рукав піджака, відвів руку генерала вбік, відкрив двері і впустив Мілену всередину. Повернув голову до генерала – через годину на цьому ж місці і тоді все розкажеш. Увійшов в кабінет і захлопнув двері. Було темно і він повернув вимикач. Вона сиділа, на дивані в кінці кабінету. Диван був низький і їй було незручно на високих підборах..
– Що ти собі дозволяєш?
– Твої промови тобі зараз тільки нашкодять.
– Тоді нехай візьме автомат і розстріляє мене – істерика була поруч. Це було б надовго, а сидіти тут ще пару годин йому не світило. Підійшов до неї. Вона так і сиділа, опустивши лікті на високо підняті коліна. Став над нею і широко розставив ноги:
– Ти нікуди зараз не підеш.
– Ти хто такий?!!!
Коротким невидимим рухом вдарив її по щоці.
За долі секунди – Шок!!! Вибух обурення!!.. Потім довгий погляд і опущені очі..
Мовчки опустив вниз зіпер на джинсах..

Через годину вона підійшла до високого, на всю стіну, дзеркала, поправила плаття. Зачіска ремонту вже не підлягала:
– Виклич мені таксі. Я поїду сама. Не треба мене проводжати – це небезпечно..

***

Відьма, в сталевого кольору короткій спідниці, блузці, такого ж кольору босоніжках та чорних “Ray-Ban Aviator” сиділа біля столу лицем до входу.
Лице було в тіні – ніч, крізь відкриті двері, добре освітлювала лише закинуті одна на одну ноги. По-спортивному міцні ноги. Такі завжди його збуджували – будь-де і будь-коли.
– Будь-де і будь коли?
– Думки читаєш? Так. І навіть будь-чиї..
– Під коксом?
– Тільки іноді перед сном. Від нього в мене цікаві сни.
– А без?
– Ніяких.
– І тут не як в людей..
– Тим і цікавий.
– Тобто не зараз?
– Тобто відразу після..
Відвернувшись від неіснуючого вітру прикурила. Спалах сірника освітив важкі дубові сходи на другий поверх. На столі стояла незапалена свічка, пляшка “Деламейну” ХО, його пакетик з білим порошком, пачка “Карат-4” і два невисокі стакани.
Присунув низький ослінчик і сів навпроти в отворі дверей. Вона курила, повільно випускаючи дим.
– Ви більше не бачились?
– Через пару днів, тепер вже у її кабінеті.
– Що вона сказала?
– Сказала – Ти повернешся, коли я вирішу цю проблему?
– А ти?
– Сказав – я прочитаю про це в газеті? Потім додав – я повернусь, навіть якщо ти її не вирішиш.
– І не повернувся?
– Вже не було до кого. Мері там більше не було, якщо ти про це. Ну і це було нікому не потрібно. Навіщо тобі ця історія?
– Я бачила все. І ляпас теж.
– Камери в кабінеті завжди заклеєні.
– Я Відьма. Я бачила все через вікно.
– Може то ти і ті машини підпалила?
– Хотіла тобі сказати. Ти дуже схожий на ідіота. Тобі щастить, бо той, що тебе охороняє дуже сильний.
– Знаєш чому я сильніший? Тому – що, на відміну від тебе, знаю хто він.

Якимось – звідкись дуже знайомим йому жестом, вона розстебнула два верхніх ґудзики на блузці. Встав зі стільчика – ніби взяти сірники і помітив на столі смартфон. Прикурив, сів назад. Відьма поставила обидві ноги на землю, впершись в підлогу високими підборами. Йому здалося, що відстань між її колінами збільшується. Витягнув свій телефон, перелистав контакти, знайшов потрібний і відправив смс:
– Ширше..
Телефон на столі засвітився зеленим екраном. Відьма ковзнула по монітору поглядом. По тому, як затремтіла нижня губа, зрозумів, що прочитала і демонстративно перевів погляд на коліна. Вони трохи розійшлися.
– Ще ширше – відправив нове смс.
Вона задихала зривисто і коліна розійшлись більше.
– Ще – сказав вголос..

Розбудила його криклива сойка, що верещала на весь ліс, знайшовши жолудя під дубом. Відьма лежала лицем до стіни. Замилувався на її засмаглу спину. Потім тихенько зліз з ліжка і вийшов на веранду. Було свіжо і затишно. Хоч бери й живи тут – подумав, глянувши на ранковий ліс. Потім закурив і присів, зігнувши ноги в колінах та балансуючи на пальцях ніг.
– Доброго ранку..
Гранатовий плащ був затягнутий поясом так, що не діставав землі. Відьма була боса і знову без лиця.
– І тобі доброго..
– А які в тебе були відносини з Тренером? – спитала вона і поставила на поручень два паперових стаканчики.
– Кава? Ти справжня Відьма з величезної букви В. Які? Ніякі. Він пробував розкусити чим я живу. Я не давав. Оце і все. Знайомий якось сказав – не май з ним справи, він смерті шукає. А хто шукає, той знайде? – спитав я. Пох на нього, вона його вже знайшла – ходить за ним слід в слід… ти, шо її не бачиш?
– А чому Тренер?
– Не знаю. Пацани так прозвали – він завжди пробував всім розказати, що і як правильно.
– Де він зараз?
– На Совському цвинтарі.
– Той, кого ти називаєш знайомий, зараз в лісі на траверсі Острог – Ізяслав.
– Сам, чи з пацанами?
– Сам. Вони покинули його там, а самі пішли в бік Умані.
– До могили цадіка з візитом?
– Вони ще не знають куди вийдуть. Поки що – просто йдуть, вибираючи місцевість, де на їх думку ніхто нічого не мінував.
– Може й дійдуть.
– Будь обережний. Хто його знає, що ті арамеї знали, коли робили той запис в книзі..
– Пох. Тобі сподобалось?
– Так.
– Ну то нехай йдуть лісом.
– До могили цадіка з візитом?
– Так. Але нехай йдуть обережно і не забувають про міни. Особливо про «Claymore No.6»
– З дистанційним керуванням?
– Так. В блискучому зеленому пакунку, обмотаному подарунковою стрічкою.
– Ти дійсно ненормальний.
– Cool down. Є в мене один знайомий арамей – при нагоді розпитаю, що вони знали. А ти класна..
– Ти повернешся?
– Так. Я повернуся, навіть якщо тобі це вже буде непотрібно.
– Кави випити?
– Я люблю каву.
– Чекатиму..
– Звідки в тебе її сім-карта?
– От повернешся тоді й розкажу.
– Бувай, Мала – на мене чекає Дорога.
– Я спробую бути на Горі, коли ти туди доберешся.

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“Книгарня Є”

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”