Evening News

Мілена..

CHAPTER TWO

З цього боку котловини пісок на схилі був кварцово-білий, а сам схил більш пологий. Піднявшись на вершину урвища – озирнувся. Туману вже не було, а рівнину заливало веселе ранкове сонце. З центру квадрату нічної будівлі підіймався високо в небо рівний стовпчик сіро-зеленуватого диму, а на тім боці западини диміло синім туманом узгір’я..
– Я мабуть нічо так виглядаю, якщо знизу дивитися. Одинока фігура на вершині сліпучо білої гори і далі тільки небо – подумав усміхнувшись – прям The Man on the Silver Mountain..
Було тепло. Зняв косуху – нести її в руках не хотілося, тому просто накинув на плечі. З руками в кишенях джинсів потягнувся, розправляючи спину і став роздивлятися куди йти далі. До лісу було ще десь метрів сімсот.
– Поки дійду до отих крайніх дубів, роса кому треба очі виїсть і висохне. Там і посплю – подумав, глянувши ще раз вниз.
Зліва, зі сторони двох одиноких беріз почувся шум, як від сильного пориву вітру. Повернув голову – крони дерев не рухались. На гілці сиділа акуратна сорока і з цікавістю в погляді розглядала його. Раптом справа, з тріском ламаючи собою кущі ліщини, що росли на самому краю прірви, вискочив великий сірий лось. Пролетів зовсім поруч – смішно, по-конячому, закидаючи вбік задні копита. Озирнувся в процесі і понісся стрілою в бік лісу зі здивовано-виряченими очима. Курява за копитами повільно осідала, залишаючи в повітрі напівпрозорий овальний контур. Поле крізь нього виглядало розфокусованим, а ліс розмитим..
Потім контур став наближатися. Потім огорнув еластичною пеленою і почав наполегливо підштовхувати в бік кущів на краю прірви. Вперся ногами, як проти сильного зустрічного вітру. З нього зірвало косуху і та впала на землю. Вихопив з кишені джинсів і, відкинувши вбік руку, клацнув розкладним ножем-бритвою:
– Відьмо, єстесь звар’ювана!!? Глянь на монітор – в тебе борзометр зашкалює..
В повітрі почувся шурхіт, як від осіннього листя по асфальту. Вслід за ним – оксамитовим, з цинічними нотками, роблено-улесливим жіночим голосом:
– А то що буде?
Трохи повільніше, але все так же наполегливо – напівпрозора пелена продовжувала підпихати його до краю.
– Натисни на тормоз і підніми ковш. Той трактор так не їде.
Контур зупинився і трохи відступив.
– А може то ти не зовсім те витягнув?
– Покажись – і я витягну те, що треба.
– Мені сподобається?
– Обов’язково.
– Тут територія вільна від кохання, чувак..
– А я тут ні разу не герой-любовнік.
– І все ж – ти зайшов на мою територію. І тут я вирішую – що правда, а що ні..
Невидимий голос розсміявся і напівпрозора стіна ще трохи відступила. Підняв куртку і накинув на плечі. Ковзнув поглядом – “на голос”:
– Може все-таки покажешся?
– Вночі побачимось, мій кицьо солодкий..
І знову шурхіт, як листям по асфальту.
– Плаття задери, волочиш його по землі.
– Ґи ґи Ґи..
Примара, що штовхала його, вивернулась в об’ємний густий овал, потім скрутилась в тягучу, в’язку зеленувату вісімку, а тоді розлетілось великими яскраво-зеленими буквами – “та ладно.. раз так, то – welcome, малий..”
Через секунду все розчинилося в повітрі. Ліс знову став видимим, а десь дуже високо, увімкнувши звук, заходив на свою вертикальну спіраль жайворонок. Озирнувшись ще раз на долину, пішов в сторону двох старих дубів на узліссі..

Нічне небо в лісі і небо в нічному місті – це не одне і те ж. То не варто пояснювати, просто – заїдь вночі на лісову галявину, вимкни фари і подивися.
Було зовсім темно, тому йшов собі, орієнтуючись на Чумацький шлях і майже не дивлячись під ноги. Це був добрий дубовий праліс і сюрпризи в ньому трапляються не часто. Все в такому лісі рівно і він просто живе своїм життям. А, щоб не вчепився зі своїми “around & around” лісовий блуд, час від часу вибирай орієнтир і йди собі в своє задоволення.
Що таке блуд? Живе в лісі такий штрішок. Позивний – тойщовболотісидить…
Хоча дійсно не часто, але іноді таки трапляються. Досить легко знайшовши протоптану лосями стежку, пішов по ній. Десь попереду почув неголосний сміх. Зійшов зі стежки в тінь молодого невисокого дуба. Стежкою назустріч йшли три молодих жінки. Йшли й обговорювали різні гроші. Порівнявшись з ним, дві продовжили йти, а третя зупинилася. Втягнула ніздрями повітря і не повертаючи голови прошепотіла:
– Доброї ночі, пане Тойщовсезнаєкращезаінших..
– Привіт, Мала. Як настрій?
Вона повернула до нього голову і засвітила зелені цяточки в блискучих чорних зіницях:
– Чула про тебе. А бачу вперше.
– Та шо ти таке кажеш..)) А оте твоє – “воно того не варте”– то ти це з закритими очима тоді там над урвищем?
– Ти дійсно все знаєш? Ми до Козлівського озера так вийдемо?
– Це лосина стежка. Десь же ж вони воду п’ють – може й на Козлівському.
– Не хочеш з нами?
– А порядні пацани ходять на козлячі озера?
– Тобто порядних кавалерів ми там не знайдемо?
– Дивлячись, що саме для тебе порядний кавалер.
– Ну такий, як ти, наприклад.. Правда, туфлі в тебе задешеві, як на порядного кавалера…
– Нууу, коло тебе – в модних, дорогих в’язаних джинсах, я в своїх дешевих туфлях виглядав би дійсно, як той, що в болоті сидить.
– Про в’язані джинси розсмішив. Оригінально.
– Я старався.
– Не хочеш з нами, то зеленого вітру. Ще побачимся.
– Обіцяєш?
– Те, що побачимся, то гарантую. Як і чим це побачення закінчиться не знаю..
– Знайдеш порядного кавалера і забудеш обіцянку.
– Якщо мені там не сподобається – зроблю закладку на пару потопельників…
– Недобра ти.
– Зато ноги гарні. Шкода, що ти їх через в’язані джинси не бачиш..
– Це легко поправити.
– Подружки далеко відійшли. Іншим разом.
– Діамантовий шабаш?
– І це ти знаєш?
– Як і те, що мине небагато часу і ви з відьмацької масонерії перетворитесь на «паломніц».
– Це як?
– Знайдете якогось московсько-ортодоксально-пейсатого батюшку кагебіста і віддасте йому всі навідьмачені гроші.
– Це не про мене. Фарту тобі на Великій Дорозі.
– І тобі, Мала. Ступай обережно і дивись під ноги – не забувай що я їх маю побачити.
Відьма перемкнула зелене в зіницях на яскраво-помаранчеве і простягнула до нього руку. Так – ніби хотіла доторкнутись. Хтось не дав їй цього зробити – її рука вперлась в щось невидиме. Вона посміхнулась, прошепотіла оксамитом: і все ж –воно того не варте.. Повернулась і пішла стежкою, звабливо похитуючись на струнких ногах.

Пригасле нічне багаття, дві колоди коло нього і одиноку фігуру на одній з них, помітив ще здалеку. Хоча й зробив вигляд, що побачив в останню мить. Багаття тліло дубовим вугіллям, покрите зверху плівкою сріблястого попелу. Відьма сиділа на колоді з опущеним на лице капюшоном. Глибоко гранатового кольору плащ-доміно закривав її повністю. Зупинився навпроти, широко розставивши ноги. Вона підвела голову – замість лиця порожній темний овал..
– Фарту масті аує – проказала з іронією в голосі і підняла догори праву руку зігнуту в лікті.
– Сіль в очі, камінь на груди – відповів, не зводячи погляду з того місця, де б мали бути її очі.
– Не кидайся словами, ти знаєш їх силу.
– На тебе вони не діють, та й шо тобі – заміж не йти, білий вельон не вдягати.
– Не треба мені тут ноги широко розставляти – я не Мілена і ми не в тебе в кабінеті – на цей раз її голос втратив свій оксамитовий напівтон. Вона знову опустила голову.
Присів до неї на колоду. Сів, як дикий циган на коня – відкинувши назад спину. Тепер вона була до нього в профіль. Відчув її запах – мікс чогось дикого, але свіжого й без домішок. Щось незвичне і разом з тим знайоме..
– Напієсі пані Софія зе мнов якої кави? – сказав, спершись спиною на товсту гіляку.
– Звідкіля мандруєш, Хабібі? – все так же, сидячи до нього боком.
– Мені здається ти знаєш звідки.
– Ну звідки я можу знати, де ходять люди, що кидаються з ножем на повітря?
– Та то, якби й не зовсім ніж.
– Значить був і там.. А куди, якщо не секрет, ясновельможний Пане?
– В Місто. на Гору.
– Впевнений, що тебе там приймуть?
– Вони всі в мене були. Тепер я їх провідаю.
– Чула, ти був в Нього. А, що Він тобі сказав?
– Сказав: навіщо ти до мене прийшов.? Ти бачиш більше і дальше, ніж я. А, якщо не бачиш – то тішся. Бо я б з задоволенням не бачив, не вмів і не знав того, що бачу, знаю та вмію..
– А ти, що?
– А я тішуся..
Підвівся і пересів на колоду навпроти. Відьма підняла голову:
– Не старайся – не покажу.
– Що саме?
– Ти не побачиш моє лице.
– Ну – ні, то ні. А все інше можна?
– А чому ти йдеш вночі, а спиш вдень?
– Так легше вибрати місце, де вітер дме не з мого боку.
– Ти впевнений, що хочеш мене побачити?
– Якщо тобі не сто двадцять три роки.
– А ти знаєш, що я буду остання, кого ти трахнеш?
– Я читав той запис. Там не було ні слова про те, що це буде лише один раз.
Відьма повернулася вправо, щось шукаючи з того боку колоди. Її ліва рука з манікюром кольору м’яти оголилася по лікоть. Рука виглядала гарно. Розкішно виглядав вигин ноги, обтягнутої плащем..
– Вмієш – сказав з усмішкою – а під плащем що?
– Нічого, як ти і любиш – розвернулася назад, тримаючи в руці сучкувату палку.
– Ну то на бери Великий Респект за це..
– Розкажи мені про те весілля.
– Маєш на увазі весілля дочки «вінірового кутюр’є»?
– Саме те.
– Якщо зробиш чай.
– Саме це й роблю– Відьма піднялася на ноги і зняла палкою з вугілля чорний казанок – трави збирані у лузі Дземброні. Влаштує?

Він лежав собі з заплющеними очима. Лежав і насолоджувався моментом. Це було тверде дідове ліжко, покрите картатим пледом. Сонце світило в маленьке вікно прямо йому в лице. А він лежав собі на тому покривалі не відкриваючи очей. Було затишно, класно і – відчуття абсолютного спокою. Йому було десь п’ять і він ще не чув слова проблема. Ліжко було тверде, але дідо не признавав інших, а він любив це дідове ліжко. Воно давало силу, якої тоді він ще не розумів..
Скрипнули двері і він відкрив очі.
Сонце дійсно світило на нього, але не було ні віконечка, ні ліжка. На місці, де вчора сиділа Відьма, розчепіривши крила сиділа блискуча чорна ворона і підкидала дзьобом невеличкий матовий конверт цикламенового кольору. А він лежав на тій же нічній колоді з руками запханими під вилоги куртки. Ну і обрубком товстої гіляки замість подушки під головою.
– Крила грієш? – звернувся до ворони – правильно. Хоча.. зараз – Повний Місяць наше Сонце..
Сів на колоді, опустивши в росу босі ноги і взяв конверт:
“Мій брутальний мачо, несподівано для мене, заснув? Ай-я-яй.. Не будила. Вода в криниці чиста, кава не отруєна. Ти любиш каву з консервної банки на вугіллі – то вона теж чиста. Вибач – справи. Побачимось ввечері в колибі. Якщо ти не проти. Нагадаю – чай я зробила, про весілля ти не розказав..”
Ворона чистила пір’я, і явно нікуди не спішила. Засунув руку в аптечку на поясі. Пакетика з коксом не було. Була записка. Рівними, каліграфічно виведеними буквами: “Ввечері разом – з твого дозволу..”
– Тепер я зватиму її Алісою. З твого дозволу– звернувся до ворони ізакурив. Ворона не мала нічого проти. Алісою, то й Алісою..

***

Музики дуже файно грали і ми си забавляли люкс…
Музики якраз не грали. Коли згасло світло, він лежав на дивані в себе в кабінеті. Задзвонив телефон. Дзвонила адміністратор “Моторної дівки” Віка:
– Ви в себе? Обережно там коло вас тепешка горить.
– Що?
– Вигляньте у вікно.
Вікна були високо і прийшлось стати на спинку дивану. Трансформаторна підстанція горіла яскравим високим полум’ям. Праворуч на гостьовому паркінгу, так само яскраво, горіли дві машини. Бензин – гарно горить. Він зіскочив на підлогу і набрав номер:
– Віталік, через скільки можеш підігнати мені ваш генератор? Горить. Яскраво горить. Трєнєр в Super Mario бавиться. Тре, старий – бо в мене тут понтова галиційська свадьба. Десь поза триста чоловік. Всі елітні, як мічурінські яблуні. Тридцять кілограм золота і брюліків в повній темряві. Дві години? Це з підключенням? Ок. Дякую. Чекаю. Заходь на каву завтра.
Знову подзвонив телефон:
– Офіціанти розставляють свічки. Дзвоню в МЧС – ніхто не бере трубки. Субота вечір…
– Віка, займись клієнтами. Мощна зелена вуйскова машина вже їде до нас..

***

Озирнувшись навколо, підвівся з колоди і пішов стежкою до куща калини – якщо тут дійсно є криничка, то скоріше за все під ним. Йшов і шапочки жолудів приємно кололи босі ноги. Йдучи, скинув куртку і відпустив просто на землю. За нею – те ж саме з сорочкою..
Одного разу, прокинувшись в себе на четвертому поверсі, побачив, як вчора заходив додому. Коло вхідних дверей стояли туфлі, за ними на підлозі лежали шкарпетки, далі джинси, вже коло ліжка в кімнаті сорочка і труси. Тоді довго і весело сміявся, а потім це увійшло в звичку..
Тіло вигравало енергією. Вчорашній чай був дійсно не простий. Криничка була саме там, де й подумав. Неглибока, в півтора метри глибиною, обкладена по колу гладкими каменюками. І кущ калини над нею. Поруч стояло дерев’яне відерце з дуже делікатно вирізьбленими буквами: M&M..
В голові пронеслись спогади. Нічний Обухів.. до половини захований високим парканом, великий темний будинок.. Будинок, що стояв особняком від інших. Повний Місяць на ледь захмареному небі.. Далі – підвал, свічки, медична кушетка, двадцятип’ятирічний Chivas Regal..
– Але ця чашка розбилася – промовив сам до себе – нехай і нещодавно, але таки розбилася..

Якщо є в світі щось, про що можна сказати найсмачніше, то це єдине – вода. При умові, якщо ця вода справжня. Вода в криничці була справжньою. Зачерпнув і насолоджувався смаком повільно й довго. Потім поставив відерце і сів на мініатюрну лавочку, що стояла поруч. Сигарети лежали разом з курткою десь там, тому просто сидів і дихав лісом.
Навпроти на чотирьох стовпах висіла чорна пластикова бочка з краником та широкою лійкою. Поруч на поличці – велика скляна пляшка з рожево-перламутровою рідиною.
– Невже шампунь.. – подумав і почав знімати джинси. Вода в цьому душі посеред лісу ще не нагрілася, але не дуже було й треба. Вона теж була справжня і тіло відчувало це. Стояв під холодними струменями води, не поспішаючи до рушника. Рушника, до речі, не було..
Через годину сидів на постеленій на землю куртці. Пив каву з сигаретою і дивився, як вітер сушить його джинси, труси, сорочку й шкарпетки. Так – кава з сигаретою – це дуже смачно. Але найсмачнішою все рівно буває тільки справжня вода..

Весняний ліс витьохкував на всі боки. Стежка була добре втоптана і рівна. Попереду виднілися просвіти великої лісової галявини. Пройшовши ще трохи – раптом побачив чоловіка, що лежав на землі. Зробив, на автоматі, крок вліво зі стежки і пригнувся над кущем ожини.
Чоловік лежав на спині справа від стежки. Чорні, приспущені гармошкою, вузькі чоботи. Чорні штани для верхової їзди. Далі, заправлена під широкий полотняний пояс, сліпучо-біла сорочка з широкими рукавами і чорна розстебнута жилетка. Лице закривав чорний циганський капелюх. Руки розслаблено лежали на траві. На правій руці тьмяно виблискував платиновий браслет..
– Навіть так – усміхнувся і знову вийшов на стежку. М’яко ступаючи, підійшов. Голова чоловіка лежала на чомусь, що було в темно-зеленого кольору сумці-шоппері.
– Саймон? Це як..? На мене чекаєш?
– Просто приліг.
– Тобто для Людства ще не все втрачено?
– Тобто – ні.
– А саме тут, що?
Чоловік сів і підвів очі. Вони були такі ж, як і колись – без зіниць, просто два чорних кола на білому, як сніг фоні:
– Привіз пакунок для Аліси.
– Влаштувався кур’єром в “Ґлове”? А де ровер?
– Я чув, що ти набрався досвіду і знань..
– Вже нема де складати.
– Тебе це тішить?
– Підкажеш, як зробити так, щоб все це розгубити?
– Підкажу – ніяк.
– А її дійсно звати Аліса?
– Віднедавна так.
– Я просто ляпнув, через оті записочки – що, де і як..
– А їй видно зайшло. Скажи – навіщо ти крутиш їй голову?
– Саймон, ти – як чувак, котрий знає все, не можеш не знати, що я – нікому, нічого й ніколи не обіцяю. А себе нікому й ніколи не нав’язую.
– Це ваші проблеми, я якось їх обійду боком. Можна?
Саймон підняв з трави чорні окуляри, одягнув їх, потім капелюх. Дістав з кишені жилетки сигарети:
– Покурим?
– Ну ось – в окулярах ти знову на людину схожий.
– Здалеку йдеш?
– Є таке містечко Белз. А коло нього..
– Я знаю про що ти..
На стежку присіла ворона. Глянула на чоловіків, відійшла пару метрів і нахилила вбік голову, роблячи вигляд, що зацікавилась жолудем на стежці.
– Ось це моя справжня пшияцюлка, якшошо. Підслуховує. Молодець, мала.. А ти? Надовго до нас?
– Маю ще одну справу. Десь тут неподалік має бути покинута синагога.
– Така з кубічним каменем в центрі і без стелі?
– Саме така.
– А на камені ізраїльська протипіхотна «Claymore No.6» в подарунковому пакеті зі стрічками?
– Ти в курсі, що вона керується дистанційно?
– Я в курсі її радіусу дії. Тому контролював дистанцію так, щоб той що з пультом з цього радіусу не виходив. Він пробував, але йому не вдалося.
– Бачив його?
– Обрисами. Він пробував ставати невидимим і нечутним. Це теж не вдалось. Збивався навіть при банальній ході. А я банально цим розважався.
– Покажеш туди дорогу?
– Запросто.
– А сам далі куди?
– Зараз в центр он тієї галявини. Думаю там пару годин поспати.
– Ця галявина називається Пшерва. Там є класне місце біля джерела. Орієнтир – дерево. Як називається не знаю, але воно там одне. Вода в джерелі справжня, без хаосу. Місце теж. Ще побачимось.
– Вітання Алісі. Скажи, що я їй вдячний.
– Я вже з нею зустрівся. Зараз мене цікавить та синагога..
– Тоді – фарту, масті..
– Тихого зустрічного вітру..

Місяць заливав ліс білим матовим світлом. Полум’я багаття побачив ще за добрих сто метрів. Воно було високим і добре освітлювало колибу, що гарно обростала мохом по кутках. Було видно прочинені навстіж всередину двері і невелике вікно збоку від них.
Піднявся на веранду. Велика вівчарка лежала коло входу, поклавши голову на лапи.
– Привіт, Грей. Мені можна пройти?
Не змінюючи виразу очей, пес пару разів грайливо вдарив хвостом по підлозі.
– Дякую, старий. Але ганяти довкола хати ми зараз не будемо – розкудлатив псові шерсть між вухами і увійшов в розкриті двері.
Відьма, в чорних Ray-Ban Aviator,сиділа біля столу лицем до входу………

&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“Книгарня Є”

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”