За вікном офіційна зима, з офіційним снігом. Час, коли викладачі можуть підіткнути професорську мантію і почати колошматити в усі дзвони. «Все! Досить!» – кричу я з дзвіниці, смикаючи дзвін за поворозки – «Сесія на носі! Пора вам, дорогенькі, згадати про забуту і закинуту вами країну знань! Причаститись віковічної університетської мудрості!»

А добре,все ж таки, було раніше! Раніше в нашій коронній провінції був один університет і відвідували його виключно різнопланові генії. Винахідники. Дослідники. Генерали. Глянеш на студентську групу – готовий уряд для якоїсь країни сидить.

Тепер в королівському місті сімдесят чотири різновиди університетів і сто тридцять дві тисячі напрямів освіти в кожному. І з цих поліфонічних чертогів випускаються винятково однотипні похмурі недогарки. Дивишся на студентську групу і розумієш – уряду в країні не буде. А буде так, як є зараз – фанерна імітація уряду вгадує екстрасенсорно через стіну вчорашні погодні умови.

І тим не менше, дорогі студенти, одне можу гарантувати: безнадійні дні, коли у вас навколо сонце, тепло, алкоголь і суцільний секс, нарешті, тимчасово припиняються. Попереду у нас славні зимові деньки мук і відплати. Заметілі, відлиги, знову заметілі, калюжі по пояс, діряві валянки і обмороження. А там одразу і 18 грудня – і стане ще цікавіше. Бо треба розуміти: є Бог, є біль і є батьки. І всі вони з вас спитають.

А тепер гукайте «Слава!» з цього приводу. Тричі.