WTF

Stop it!

CHAPTER SEVEN

ДЖИНДЖЕЛ..
2016. September

Джинджел – то така птичка,
котра літає сракою вперед..

Одеса – то було круто. Порто франко.. – понтовито-францувато.. Класне місто, душевне.. В травні, наприклад. Влітку – теж нічо так. Інколи. Але восени… Восени в одеських степах вітер зносить дах. Тобто – буквально зносить. Як собі колись гнав мій шкільний товариш, кривлячи “Плач Ярославни” – о вітре, вітрило, не дуй мені в рило.. В осінній Одесі навіть таке не працювало. А тут мова йде навіть не за саму Одесу, а про степ між нею і Миколаєвом. Тобто вітер дув. Дув собі в кайф без особливих церемоній – холодний, льодяний, незалежний.. Та й чого б йому не дути, якщо хочеться. Я, до речі, вітер дуже люблю – мабуть тому, що сам на нього схожий. Але мабуть саме через вітер я, не дивлячись на бабло, Одесу і покинув. Разом з милими катерами в порту, високовольтними лініями і черешневими садами в чистім полі. Відшмурдячив в польовій траншеї свій вісімнадцятий день народження і ломанувся звідти в славне Королівське Місто.
Як потрапив, на так званий Львівський автобусний завод, то вже не пам’ятаю, але потрапив і влаштувався на зиму черговим електриком в, так званій «службі енергетика»…
Фабрика автобусова” – як казав, з сарказмом в голосі, пан Стах. А ще він казав, з не меншим сарказмом: Ми не автобуси випускаєм, ми створюємо
лайнери... А ще:
– Комуніст – то джинджел..
– А що таке джинджел, пане Стах..?
– Джинджел – то така птичка, що літає сракою вперед..
На відміну від пана Стаха, більшість трудяг називали свій завод буденно – бляхарня. Робота на бля харні була – чиста халява. “Служба енергетика” цілими днями робила тільки те, що грала у доміно і глушила горіляку. Для тих, кому це не подобалось у нас був нехитрий, але залізний аргумент – коли ми працюємо, то стоїть завод, а коли ми граємо в доміно, то завод працює.. Був у нас і свій “офіс” – металево-скляний павільйон посеред гігантського цеху. Всі стіни “офісу” були розписані – хто, коли і кому “поставив генерала” у доміно. З датами і автографами..
“Служба” була окремою кастою – зі своїм сленгом, манерою поведінки та випендрьожем. Якось згоріла проводка під стелею цеху. Чувак чіпляє себе за пояс штанів гаком кран-балки, бере в руки пульт і сам себе ж підіймає на сімнадцятиметрову висоту. Отак – висячи, працює поки весь цех, задерши голови, за ним спостерігає. Потім натискає кнопку і опускає себе на землю.
Ходили електрики по заводу “модні” – чисто одягнені, з плоскогубцями, викруткою і “лампочкою-контролькою” в руках. Це – як з ознакою приналежності до касти, якшошо. Написав – чисто одягнені, бо всі решта комуністичних пролетарів ходили, як засмальцьовані шмаровози…
Тут варто пояснити – пролетар слово нібито і не зле, але комуністичний пролетар, то почвара ще та. Комуністи таки вивели свій тип пролетаря – чувак, котрий не зупиняючись шляється по заводу і шукає – що і де вкрасти, щоб потім пропити. Ось цього чувака, на відміну від всього іншого, комуністам створити таки вдалось.

«Трудові будні» членів “Клубу Поважних Джентльменів…”

Неподалік від прохідної заводу,  розташувався такий собі – реально прикольний, локаль під назвою «Малая зємля». Така мила галявинка над схилом залізничної колії. З густими кущами по периметру і будиночком сторожа, ще австрійської цегельні, в центрі. Будиночок комуністи перетворили на магазин «Бакалєя». В магазині продавали горіляку. Ще там бували консерви «Килька в томате» і плавлені сирки «Дружба». Оце і все. Чому консерви з сирком бували? Тому, що бували. Так, щоб були постійно, то радянська економіка не витягувала. В той час ще хоч горілка була постійно, бо вже дуже скоро вона стане по «талонах» від цккпсс. Але пролетарі про це не знали, а того що там було, їм було цілком достатньо, щоб утворити навколо магазину “клуб по інтересах”.
Чому так назвали? То було «на честь» однойменної книги, котру написав дорогой лєонід ільїч брєжнєв – тодішній гєнєральний сєкрєтарь цккпсс. Чому – дорогой? Так його комуністи називали. Він і справді виявився дуже дорогим для багатьох. Тобто – дорого їм обійшовся.
Але, вже традиційно – пес з ним. А ту його «книгу»  комуністи тоді присували всім посполитим, де тільки могли. Часто в, так звану «нагрузку». Тобто купуєш штани, то мусиш купити «Малую зємлю», а не хочеш «кнігу», то ніяких штанів – йди в чому прийшов.  Не дивлячись на це, її так ніхто й не прочитав. Принаймні, я таких не зустрічав. Проте назву знали абсолютно всі. Це, як з дефініцією, так званої «літератури», котру комуністи назначили, так званою класикою – класика, це те про що всі чули, але ніхто не читав.
Назначити себе письменником-класиком льонька брєжнєв провтикав, але випустив свій «шедевр» тиражем 45 мільйонів примірників.

«Малая зємля»…

Про що була та «книга»? Про героїчну боротьбу дорогого лєоніда ільїча під час другої світової війни. По тексту книги – «Малая зємля», то був невеличкий плацдарм десь коло Новоросійська, а льонька, за допомогою саперної лопатки, той плацдарм люто захищав. Від кого захищав? Від затятих гітлерівських командос. Командос довго та прицільно стріляли в льоньку зі “Шмайсерів” та «Фауст-патронів». Дуже довго стріляли. Постріляють пару годин, вип’ють якої кави, посплять трохи і далі стріляють. І так 225 днів…   Але так і не поцілили – льоня переміг, тобто.
Нє, ну реально – ну, як про таке не написати..? Ну от він і написав – а шо?
А за той рассказ нагородив себе черговим «ордєном лєніна» і черговим званням героя срср. Тобто льоня отримав восьмий ордєн, а роботяги з фабрики автобусової – назву свого “клубу поважних джентльменів..”

Щоб ти розумів – що то таке дурна комуняка. Ті примітивні навіть свій головний орден назвати без помилки не змогли. Ну, бо що таке орден лєніна? Логіка, здоровий глузд і граматика початкової школи підказують, що мабуть був якийсь лєнін і мабуть мав якийсь орден. І той орден був його, незалежно від того, де він його взяв. Логічне й запитання – чому орден лєніна віддали льонці брєжнєву? Але далі ще гірше. Виявляється, що тих ордєнів лєніна було не багато, не мало, а цілих чотириста тридцять тисяч з гаком. А то п’ятнадцять тон золота й платини. Ну і де? Де він то всьо тримав – нє? Усна тора ж каже, що жив той лєнін дуже скромно – в каптьорці під сходами на другий поверх. Як зайдеш в кремль, то відразу за «царь-пушкою» направо.
І то ще не все. Виявилося, що сам лєнін ордена лєніна не мав. Чому не мав? Бо коли з’явився ордєн, то той, так званий лєнін, вже засолений і натягнутий на раму з бамбука, мирно та неквапливо гнив собі в колумбарію на, так званій красній площаді. Тобто чистої води кабала. Ну, так… – кабала не буває чистої води, бо то алхімія… Ну, добре – брудної води кабала, нехай буде так. Ой – не буду тобі смітити в голові тою кабалою, хоча саме з неї ті комуністи й повилуплювалися. Суть в тому, що так званий лєнін, ордєна лєніна не мав. А льоня брєжнєв мав. І навіть не один, а вісім.
Тобто лєнін не мав, а якийсь «міністр внєшнєй торговлі» патолічєв мав аж дванадцять. А він, той міністр, навіть книги якої не написав. А лєнін, написав аж сто пітсот… Кажу ж – чиста тобі кабала. Ну, так… – не зовсім чиста. Забрали собі в бідного пацана його ордєн і то аж дванадцять раз лише тільки один міністр. Але пес – правильно і з кабалою, і з лєніном, і навіть з міністром патолічєвим, ми тут про милу галявинку, що розташувалася над схилом залізничної колії.

Меню ”Клубу Поважних Джентльменів” VIP закладу “Малая земля”..

Члени “клубу поважних джентльменів” сиділи собі на тім схилі, дивилися на сині локомотиви, що швидко мчали кудись – де, без сумніву, дуже добре і поважно медитували. Тобто – вели Поважні Бесіди під горілку «Екстра», чи «Столична». Тобто під ту, яка того дня була в «Бакалєї».
Теми бесід були кожного разу одні й ті ж самі – про 37го президента Річарда Ніксона та про те – що ще можна вкрасти і через яку прохідну легше винести..
Тобто бухали і хотіли справедливості – навіть не знаючи, що справедливість це банальна юстиція. Були, правда, й такі що знали, але не розуміючи як її добитися, мрачно замовляли в «Бакалєї» подвійне, а то й потрійне меню.
Тобто – якщо коротко в трьох словах то – Бухали Всі Безпробудно. Генеральний секретар десь там в кремлі, а роботяги десь там на задвірках магазину «Бакалєя»..

Чи бував там я? Ну так, щоб посидіти, то лише декілька разів навесні, бо з приходом весни, я ту бля харню покинув.
Одного разу почув там від пана Стаха цікаву історію. Пан Стах, то був мій ніби наставник на тім заводі. Прикольний був дядько.
Сидимо собі на тім схилі курим, поїзди розглядаєм, локомотиви, що женуть в світлу даль… Взагалі то це була колія Київ – Чоп, але нехай буде в світлу даль. Сидимо і від розмови про жд-цистерни, переходим до розмови про жиди львів’яни.
Жив той пан Стах на Левандівці. і під час другої світової теж. І було йому на той час вже двадцять років. І був він членом боївки ОУН. І мав ручний кулемет.
Як то все виглядало? Каже, що жили по своїх  хатах, а коли старший кликав, то збиралися.
Одного разу його викликали під Янівський цвинтар. Каже – сидимо на схилі, а внизу дорогою, кудись ведуть групу жидів. Ну кудись – це в бік лісу… Жиди йдуть колоною – чоловік з тридцять і рабин попереду. Рабин йде – вайвайкає… За колоною йдуть німці з карабінами, а позаду грузовик і на ньому ще німці. Старший каже – вальни над ними з кулемета, але не попади в якого німака, бо спалять нам потім всю Левандівку до курвої мами. Ну, я і вальнув. Німці покидали карабіни, навіть грузовик покинули і побігли. Ми спустилися вниз, зрубали три дерева поперек дороги. Жиди стоять дивляться, нам не допомагають. Старший наш каже їм – маєте годину часу, поки ті вернуться, ліс он попереду – біжіть.. Не ворухнувся жоден. Рабин каже – не треба нам вашої помочі, ми покарані за щось, тому ми нікуди не підемо… Ну нє, то нє – ми залізли на схил і залягли. Ті внизу стоять і далі вайвайкають. Через хвилин сорок приїхали німці на мотоциклах з кулеметами. Покосили всіх, розібрали завал з дерев і почали грузити тих в грузовик…

Альо, Касыгин – я тут книжку написал…

Все, на “фабриці по створенню лайнерів”,  було б чудово, якби не початок «зміни» в шостій ранку.. Була й, так звана «друга зміна» і навіть «третя» нічна. Але ці дві були для мене закриті, бо я був «малолєтка» і комуністи робили вигляд, що піклуються про моє здоров’я. Тіпа – вставити в 4:30, щоб в шостій бути на роботі, то сама вирафінована користь для здоров’я. Особливо для мого, зважаючи на те, що я раніше другої ночі мабуть і не лягав ні разу. Тобто – хто рано встає, той ні разу не я.. Мене такі манси не вставляли і ми з бригадою знайшли компроміс.  Я приходив до роботи десь на половину одинадцятої, одягав спеціальну куфайку з пришитими всередині кишенями – рівно на вісім пляшок і йшов в похід. Маршрут був напрацьований до автоматизму – залазив на дерево біля їдальні, далі на дах, потім дахом до вентиляційної труби, по ній до даху гальванічного цеху, знову дахом до одинокого дерева, яке росло вже з того боку заводського паркану /люблю дерева – ну, так я друїд../. В одинадцятій відкривалася “Малая земля”, я тарився горілякою і йшов назад.  Далі я був вільний. Бригада працювала за мене, а так як доміно мене не цікавило абсолютно, то я їхав в “Нектар” на каву.. Тодішній “Нектар”, то була одна з трьох культових хіпівських кав’ярень того часу. Трикутник: “Нектар” – “Молочний бар” – “Вірменка”. Ну, так – і волосся тоді в мене було майже до пояса..

Якщо чесно, то іноді льоньку брежнєва навіть трохи шкода. Він був не зовсім дебіл.. Хоча ні – таки дебіл. Був не такий, як всі до нього. Мабуть єдиний не психічно хворий серед правителів срср. Кажуть, що любив зброю, американські машини і жінок. Ну жінок мабуть таки радянських комсомолок, а от зброю, знову таки – також чомусь американську. Сигарети курив радянські – «Новость», але для нього в них замінювали тютюн. Витрушували  з “Marlboro” і пакували в його «Новость». До речі, табак сорту “Virginia”, яким заправляли  “Marlboro”, в Штати до 1939 року експортували з Тернополя, якщо хтось не знав.
Але про льоньку… При, так званому лєніні,  у вчк /потім – нквд, мгб, кгб, фсб/ неприкрито домінував клан хабад-чекістів, котрі й зробили свою, так звану революцію, а вслід за нею й, так званий ссср. Нєкто сталін спочатку знищив їх, а потім і взагалі поставив цккпсс над чекістами. А ще потім – себе над взагалі усіма… При брєжнєві хабад-чекісти знову вернули втрачені позиції. Думаю там було щось на зразок угоди: Лёня, хочешь машинку? – на ганяй…  Хочешь пистолет ковбойский – на стреляй… Хочешь комсомолку – та всігда пажалуста… Живи себе отдыхай, развлекайся…  А нудной рутиной – деньги считать займёмся мьі…
Ось так – ганяючи та пострілюючи він і прожив… Чи можна його звинувачувати..? На його місці так поступив би кожен кар’єрист.
Чи міг він все змінити? Міг. Не захотів…
Як я казав – на відміну від інших кремлівських маніако-некрофілів, він єдиний був не хворий психічно. Розумів все. Але вибрав стежку Понтія Пілата. По ній і пішов у забуття.
Любив льоня понти і побухать… Ніби такий – безобідний дядько, але саме при ньому хабад-чекісти почали нищити людей за допомогою психіатричних клінік…
***

Але лайнери..
Щось комуністи собі там підрахували, чи може придумали яку схему, але вирішили – то тре,  щоб на «лайнерах» їздили щасливі посполиті Куби та Анголи. Власне на радянських «лайнерах» з бля харні. Ну може не всі, а лише щасливі прихильники комуністичної вакхабад-ідеї… Але менше з тим – комуністам терміново стало потрібно дуже багато автобусів. На заводі аж так багато не було, тому аж бігом організували аврал і полундру. Тобто частину території відгородили височенною сіткою, назвали той майданчик – «цех окончательной сдачи» і стали туди щоденно командирувати по двоє чоловік з кожного підрозділу заводу.
Попав туди і я з вищеназваним паном Стахом. На «окончатєльну сдачу» ніхто йти не хотів, а мені навіть сподобалось. Суть цього «цеху» полягала у наступному – на основному конвеєрі автобус ставлять «на колеса» і, щоб не затримувати лінію, відправляють «за сітку». А там командировані прикручують спинки крісел, деталі обшивки, килимки і всяке таке інше.
У народу були свої технології звісно. Я наївний взяв викрутку і почав крутити.. Але зразу був зупинений паном Стахом:
– Піди зніми фаркоп з автобуса..
Далі – я впирався фаркопом в спинку крісла, а пан Стах кувалдою забивав в неї шурупи. За дві години чотири автобуси готові. Викруткою це зайняло б два тижні. А так, за дві години денна норма виконана і в принципі можна валити…
Була там ще одна “технологія”..
В нашому цеху пан Стах брав залізний кейс з ручками і казав мені насипати в нього шурупів. На ті часи такі речі, як шурупи, ізоляційна стрічка, болти всіх гатунків, лежали просто відкрито на стелажах і всі брали кому, що подобалося. Чомусь впевнений, що половина підвалів тогочасних міст була завалена халявною “ізолєнтою”… Саме звідти мабуть відома приказка – зря русским показали скотч..
Згадався анекдот радянських часів:
BBC News: Вчора у Барнаулі, комуністи здали в експлуатацію новий міст. На його будівництво пішло десять тон піску і сорок чотири тисячі мотків ізоляційної стрічки. Головна перевага нового мосту у тому, що він збудований не поперек, а вздовж річки…

«Цех окончатєльной сдачі» знаходився на задвірках заводу і мав неофіційну назву – БАМ. Назва – в честь однойменної «магістралі», що теж була на задвірках цивілізації. На вході в «БАМ» чергувала весь час одна і та сама ВОХРівка. Звали її Руфіна Яковлєвна і примітна вона була своїм кольором волосся. Яскравого червоного кольору, я б навіть сказав – вогнисто-червоного кольору. Воно реально аж світилося..
Не знаєш, що то таке вохрівка? Скорочення від воєнізірованая охрана. В комуністів все завжди воєнізіроване – вони без війни, як без пряніків.
Ми підходили до воріт і пан Стах кричав:
– Руда кобило, відкривай. Нам треба план виконувати.
Потім мені:
– Покажи їй, що у нас шурупи з собою.
Руфіна на це:
– Ну ты старый дебил, ну сколько тебе тупому можно говорить – у нас самонарезов тут полно… Что ты малого заставляешь тяжести таскать? Дебил в самом деле…
– У вас самонарєзи неправильні, руда ти лошадь.
Сам ты неправильный, старый хрыч.
– Кажу тобі, що ваші тупі.. та що я з тобою розмовляю, у мене план горить – відкривай ворота.
Цей нехитрий, полюбовний діалог відбувався кожного дня, а поза тим.. а поза тим – фари в автобусі були ідентичні фарам на «Москвичі-412». Комуністичні конструктори, як завжди, не парилися – фари воно і є фари, який нафік дизайн…
Не знаєш, що то таке «Москвич-412»? То був такий совєтскій «автомобіль».
Кароч – в той залізний кейс влазило чотири фари. А в магазинах для любителів «москвичів» фар не було. Ну, бо радянська економіка не витягувала…
Після двогодинної інновації з фаркопом, ми йшли “зі своїми шурупами” на вихід.
Пан Стах отримував в спину – “старый дебил, бля”. Не повертаючи голови віддавав – “руда коняка” і ми йшли до їдальні. Вірніше пан Стах йшов через прохідну, а я до їдальні..  Все вірно – дахами до одинокого дерева і на “Малу землю”..
Там вже чекав пан Стах з клієнтами..

Хочеш сказати – комуняк бакланить, а сам…
Especially for:
З виступу Генерального Секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу, дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва:
– Говорят, что стипендии и зарплаты у нас маленькие… Я сам был студентом и ходил вагоны разгружать. Так мы как… – десять коробок на машину, а три в кусты…

Якось так, малята.. Комуністична економіка – то вам не півники з гівна ліпити..

Той самий совок..

Пан Стах плавлені сирки не поважав, а тому  завжди з собою мав бутерброди з краківською ковбасою. Брали в магазині “чекушку “Екстри” і сідали на схилі над залізничною колією.. Потім тиснули один одному руки і прощалися до завтра.

Happy end..))

  1. Edited – Серпень, 2021

 

 

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

В інтернет магазиніКнигарня Є

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”

Майк Новосад. “M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво “EuropeLiberal..” 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазиніКнигарняЄ

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1

Stop it!

Stop it!

Stop it!

Stop it!

Stop it!

Stop it!