Театр, або той тойвово..

CHAPTER NINE

GANS NOVILLA AGREGAT..
2016. April

Нудно мені в театрі дійсно не бувало..
Ось, що б там зараз не писали по фійсбуках нацисти з секти свідків шостого хабаду – про «велікоє совєтскоє кіно», чи про «вкусноє морожєнко»…
Всі актори есисеру ту есисеру бакланили. Тобто – абсолютно всі. Тобто – з ранку до ночі. Вночі теж. Їли «морожєнко» і бакланили, пили шмурдяк і все правильно – бакланили. А, так звані, «парторги» хвалили. «Парторгів» секта набрала з бездарних і поставила їх на контроль за «мистецтвом», як «сталін» «блатних» за «гулагом». Тут, звісно, треба розділити – є актори, а є ті, що хотіли б такими бути, але не можуть, бо нема таланту. Звання «народного артіста» є, а таланту нема. Так було тоді і так є дотепер. Секта все ще тримається при владі.
Так ось – наскільки всі бакланили, рівно настільки «парторги» хвалили. Різниця в тому, що бакланили так, щоб часом «парторг» не почув, а хвалили навпаки, щоб почули всі і бажано не раз. «Парторги» хвалили, сподіваючись, що хтось донесе «куданада», про те, який «парторг» схвильовано-лояльний. Ну, бо їм, як ми пам’ятаємо, блище…
Що то воно таке було отой «парторг»? Скорочено від «партійний організатор». Насправді? Банальний жд-пріхвостєнь.
Тобто – атмосфера серед «творчої інтелігенції» в есисеру була якась отака. Тепер можна повертатися до, власне. театру..
«Вистава» «Ім’ям Революції» – «відомого», на той час, «драматурга» шатрова. «Вистава» про лєніна, а тому всі відносяться до неї з шаленим пієтетом. Я мав з нею потім казус на гастролях у Воронежі, але про це нижче, а на той момент я її «вів» вперше.. Взагалі – той свій перший рік в театрі я провів під сценою за пультом освітлення. Пульт встановили у колишній суфлерській, тому я весь час був майже на сцені.
Перша дія відбувається на провінційному вокзальчику, часів громадянської війни, десь на нєдоросії. На сцені декорація – вокзальна лавка, на котрій сидить персонаж – «старий єврєй». Його досить пристойно витворює актор Микола Слісєв. В актора монолог і він розказує в зал посполитим, що – їде до свого сина у москву, та везе йому трішечки сала…
Там далі, по ходу п’єси, виявиться, що той його син заступник дзєржінского. І от з чим-чим,  а вже з салом в нього проблем там у масквє, мабуть, такі, аж ні разу не було – нє?.. Можна було не ганяти старого єврєя через всю педерацію. Але  Барбос би з ними – ми тут театральні рішення описуємо.
Поруч з лавкою стоїть сіро-синя, зліплена з пап’є-маше і стилізована під «архітектуру майбутнього» двометрова будка. Вона без вікон і дверей, але з вмонтованим великим годинником. Годинник і будка непропорційні одне одному, але бутафор був свій комсомольцьо, тому, так звана «художня рада» на непропорційнсть закрила очі.
Біля будки ходить взад/вперед – «переодягнений в пролетаря, білогвардійський офіцер». Його витончено витворяє актор Ігор Листвак. «Пролетар-офіцер» ходить взад/вперед перед будкою і «нервово курить одну за одною». Він теж їде в москву, щоб за його текстом – «морити голодом товаришів». Тут, мабуть, треба пояснити – йдеться не про його товаришів. В есисеру словом «товаріщь», звертались один до одного всі комуністи. Вони перейняли це звернення від комуністів німецьких – і такі колись були. Ті казали один до одного «камрад». Потім від них це звернення преребрали собі, так звані, нацисти гітлєра. Тобто той нєгатівно-пратівний «офіцер-пролетар» їде до москви «морити голодом» комуністів. Тобто – такий «тонкий» хід «режисера» – на противагу доброму єврєю з салом, отой недобрий і поганий білогвардієць з сигаретою…
Паралельно до цих двох, на сцені – то з’являються, то кудись зникають ще чотири персонажі:
Ще один білогвардійський офіцер, який прикидається лікарем Малініним. Грати його доручили парторгу, котрого звали Микола Славянскій. Чому його написав з великої літери? На нього одного разу впав портрет горького – такий два на три метри розміром, то чисто шкода хлопа стало.
«Лікар-офіцер Малінін» теж  їде «морити голодом товаришів» і нарочито грає-вдає, що незнайомий з тим, котрий курить коло будки. Як саме це робить? Та ходить навколо того кругами і час від часу йому хижо підморгує… А той йому так само у відповідь.
Час від часу – то на авансцену до монологу, то назад в куліси, межи декораціями, курсує двометровий актор Василь Юрченко. Він ізображає правильного червоноармійця – в довгій, до землі, шинелі і хвацько заломленій відразу і назад, і «набєкрєнь» смушковій папасі. До пояса в нього прив’язаний мідний чайник з довгим закрученим носиком. За ним бігають двоє «його дітей» – дві актриси-травесті. По тексту він везе дітей до тітки в москву. Ну – щоб там пересиділи, поки сам піде воювати за –«это».
Фоном, від ар’єрсцени, з динаміків лунає пісня:
«Смєло мы в бой пойдьом за власть совєтов
І, как одін, умрьом – в борьбє за это…»
Тут знову ніпанятка. Якщо мені хтось пояснить, що саме в контексті цієї пісні означено словом «это» – поставлю каву і подарую книгу з автографом.
Тобто, як бачиш – викривлена реальність з’явилася не тридцять років тому. Викривлена реальність – це «пламєнний прівєт із есисер», котрий секта пробує відновити через нємагу. Чий «вірш? Не пам’ятаю – хтось з «сєрєбряного вєка».

Автентичне фото тих часів. В центрі, так званий «троцкій» – лєйба давідовіч бронштейн. Якийсь час один з головних вождів хабад-революції. Чому лише якийсь час? Ну, бо далі в нього було – Мексика/льодоруб/дурная башка. Можливо навіть від когось з тих, що тут з ним на фото..

По ходу «п’єси» на сцені повинно відбутися наступне. В «білогвардійця-пролєтарія», сірники закінчуються швидше, ніж сигарети і він вирішує прикурити в «правильного» червоноармійця»:
– Дозвольте прикурити, товаришу…
Червоноармієць дає, але раптом впізнає в «пролетарі» свого колишнього командіра по царській армії. Котрий його в тій армії дуже щемив і спонукав до різних нехороших вчинків:
– Ваше високоблагородіє?..
– Що?.. Ви про що?.. Мабуть обізналися, товаришу…
– Що?!! Я обізнався? А ну пішли в ЧеКа…
Червоноармієць знімає з плеча довжелезну гвинтівку з примкнутим багнетом для штикових атак, а старший з «його синів», дивлячись на тата, в захваті каже братові з поворотом голови на зал до посполитих:
– Це гвинтівка трьохлінійка Мосіна, зразка 1892 року…
Менший, з виразом розуміння важливості процесу, значуще киває йому у відповідь. В цей час, червоноармієць наводить на «пролетаря» гвинтівку, даючи зрозуміти – що жарти, якщо й були, то вже закінчилися. Гвинтівка реально дуже довга і для цього йому доводиться зробити пару кроків назад, щоб випадково не поранити актора, котрий грає «пролєтарія».
«Пролетарій», розуміючи, що біда – кричить до «лікаря»:
– Малінін, чого ви дивитесь?!!..
«Малінін» підступно стріляє червоноармійцю в спину. Червоноармієць, з виразом тотального обурення на обличчі, розвертається до «Малініна», а в цей час вже «пролетар» дістає пістолет і не менш підступно, стріляє в спину червоноармійця ще раз. Потім так, по-ковбойськи “з пояса”, стріляє в старого єврєя і забравши з собою «Малініна» зникає в кримінальній пітьмі..
Єврей падає на лавку, червоноармієць «з останніх сил» каже:
– Синочки, у москву ідіть…
І картинно, впираючись гвинтівкою в підлогу, пафосно лягає на сцені.
Затемнення. Кінець дії.

Як бачите, все і так доволі кумедно. Але в цей день мені судилося сміятися до істерики. Гвинтівка трьохлінійка була автентична, а ось пістолети в «білогвардійців» стартові. І в них відсиріли патрони…  Далі було приблизно так – «пролетар»:
– Малінін, чого ви дивитесь – стріляйте!!!
Осічка. Осічка.. Осічка…
Червоноармієць – не отримавши очікувану кулю, починає на ходу усно  «дописувати» текст за «драматурга» шатрова:
– А я тобі кажу, що ти таки підеш зі мною в ЧеКа і крапка!!!!!
Спітнілий «пролетар», не розуміючи як випетляти з раптової нєпоняткі, під багнетом гвинтівки Мосіна /два метри довжини без багнета../, витягує з кишені штанів свій стартовий і з виразом істеричної ненависті, починає стріляти в лице червоноармійцю..
Осічка. Осічка.. Осічка…
Микола Слісєв – йому вже пох, що і кого він там грає, з цікавістю дивиться чим це все закінчиться і явно отримує купу насолоди.. Я в своєму бункері вже плачу від сміху.
А на сцені починається «кулєбяка-вестерн» – «Малінін» бігає, петляючи між лавкою, кулісами і вокзальним годинником. Він невисокого зросту і доволі округлий. Опецькуватий – як казали у Полтаві. На ньому чорний сюртук і капелюх “котєлок”. Лівою рукою, у якій ще й медичний саквояж, він притримує капелюха, а правою на ходу пробує “відстрілюватись” від червоноармійця…
Червоноармієць бігає за ним, виставивши перед собою гвинтівку з багнетом і продовжує збільшувати текст п’єси новими словами і звуками. Металевий чайник на поясі чіпляється за декорації і дзвоном металу додає сцені автентичності соцреалізму. За червоноармійцем бігає «пролетар», час від часу, “пострілюючи” тому в спину..
Осічка. Осічка.. Осічка…
Слісєв сидить на лавці з виразом обличчя – “Барса” атакує і зараз буде гол. За кулісами істерика – регіт чути аж до мене. Я вже навіть не плачу. В мене гикавка і сльози течуть вниз по шиї..
А пацани накручують чергову “вісімку” навколо декорації – мабуть вже п’яту, чи шосту. Помічник режисера пробує за кулісами стріляти зі свого стартового, але він теж відсирів. «Пролетар» і «лікар» вибігають  в куліси і на сцену вже не повертаються – вони по тексту п’єси залишаються живі. Стоять собі за кулісами, відхекуючись і матюкають все і всіх останніми словами.
Червоноармієць, біля пульту помрежа, ставить в кут стіни шматок дошки, ламає її нервовим ударом каблука – імітуючи постріл, потім “з останніх сил” виходить на сцену і картинно падає…
В цей час Слісєв, що зручно вмостившись на лавці, дивився на той «совієтіко еastern», згадує, що по ходу, у нього так ніхто і не вистрілив, а за текстом шатрова його ж ніби вбивають…. Він встає, прикладає тильною стороною долоні руку до очей і не менше картинно імітує “heart attack”..
Завіса. Антракт….

Coffee break. Актор..
Микола Слісєв – мій перший вчитель на більярді. Класний був дядько. І дуже класний актор. Зовнішньо і за органікою був схожий на Шона Пенна. Не менш талановитий.. але в тій державі, щоб зніматися в кіно, треба було грати голову колгоспу, а йому таке робити означало не поважати професію, тобто себе..
Я ходив з ним в Будинок Актора – на більярд. Грав він цікаво – ні одного сильного удару. Шари бив виключно чужі і називав їх “котята”. Вони дійсно докочувались до лузи і скочувались в неї повільно і ніби нехотячи.. Якщо чіплявся за шар, то доводив до “партії з кия” без особливого напрягу.
Коли щось розказував – слухалось це легко і в кайф. І взагалі – приємний, світлий спомин..

хабадники з ссср’у. Внизу справа модератор Голодомору..

Прийшов час Афганістану. Сектанти розказали брєжнєву, що «завалят тот афган адной дівізієй», бо – «а шо там завойовивать?..» Брєжнєв подумав, уявив себе на бєлой лошаді з бінокльов, дофантазіровал, шо стане вєлікій, як кутузов і почалась війна. Сектанти, як завжди, збрехали і «побєди за трі дня» не вийшло. А війна потребувала бабла. А бабла не було. Тому почали на всьому економити. Мені, крім освітлення, додали ще й обслуговування електромережі театру. Ні – грошей не додали. Додали поламаних розеток і перегорілих лампочок. Особливо впороті з числа активістів, ті котрі – «дайтє мнє, бо мнє положєно», пробували навіть електрочайники до мене в ремонт носити. Навіть з дому. Я став – «начальнік елєктроцеха». Посилати своїх дівчат-освітлювачок замінювати перегорілі лампочки вважав за неправильне, тому робив це сам.
В театрі був столяр. Прізвище, здається, Малоїд. Чувак реально відчував і розумів деревину, тобто – дійсно мав руки не зі сраки. І хоча на цьому його таланти й закінчувались, його всі хвалили і він про себе забагато розумів. Тобто – наслухавшись, в порожню голову, похвал від дирекції, столяр ходив з задертим носом і на всіх дивився «свисока…» Це виглядало кумедно – чувак ходить в дворі театру з задертою догори головою, «хімічним олівцем» за вухом та шаркаючи ногами. Такий собі – Mr. Paradox Shuffle… Так ось той столяр – дядько десь під шістдесят років, мене не любив. Ну, не те, щоб не ненавидів, а просто прикинув, що «хіппі патлатий» не може бути у комуністів в фаворі. А ще – що ті патлаті, то є наркомани, але не агресивні і тому не опасні. Тобто комуністична партія таких не поважає і, що він, порівняно зі мною, илітний, як мічурін.
Анекдот в тему:
Защемивши собі палець руки, сантехнік Стаканюк, хотів було розказати про нестерпний біль, який терзає всі нервові закінчення його розпухлих пальців, та про те, як його тонка і чутлива натура страждає… Але, як завжди – вийшло коротко і лаконічно: «йоб твою мать…»
Столяр не вживав. Він не був комуністом, але все, шо партія сказали, аж бігом, виконував. Виконував і ходив гордий з того, що комуністи вітаються з ним за руку…  Такий собі галицький хруньо –  з тих, що кагебістам криївки здавали…
Тут, до речі, ще одна цікава фішка. Чувак реально вмів і був в професії.  Знав, що мене не люблять, але терплять, бо я теж вмію. Знав, що бути столяром я не претендую… І ота заздрість, і ніпонятка –  він не гнеться, а його чомусь не виганяють… Бля, лише зараз допер – моє прізвище ставили в афіші, а його нє))))… Але менше з тим – одного разу підходить і каже:
– В мене в цеху куробка без пукришки…
Сказав і почовгав шаркаючи стертими мештами до себе в «столярку».
Яка куробка? Яка пукришка?.. Заходжу в «столярку» – приміщення висотою метрів під сім і бачу під стелею відкриту “коробку Бермана”. Це така кругла, металева фігня, у котрій сходяться скрутки та розгалуження електропроводки. Кришка від неї лежить на верстаті під стіною. Чи сама впала, чи він в неї кидав чимось – це вже в історії. Хто не заізолював дроти – теж…
Беру драбину, ставлю під стіною і розумію, що не дістану. Йти, через весь двір, за вищою драбиною до монтувальників лінь. Та й глядач вже збирається в дворі… Ставлю ту закоротку, залізаю і стаю вже не на останню перекладину, а на самі вершечки. Лівою рукою тримаюсь за заземлену, як виявилося, трубу, а витягнутою правою вставляю навпомацки кришку…
Мене просто відкидає ударом струму на верстат, що стояв внизу. Верстат металевий, з цілою купою не менш металевих прибамбасів, котрі стирчать з нього в різні боки. Мені, мабуть, треба було поламатись вщент, але я почув:
– Так тобі і треба скутино…
Мене підкинуло ще раз. Відразу на рівні ноги. Хапаю дубову палку і столяр зрозумів, що зараз буде больно. Шоб було больно він видно не хотів, а тому побіг.  Ходив він цікаво – мало того, що шаркав ногами і задирав у небо голову, то він ще й ноги ставив носками широко в сторони. Ось так він і побіг. Незграбно, але дуже швидко – шістдесят років чуваку. Дуже, дуже, дуже швидко. Як майор мойша вихор з пропагандистської легенди для радянських піонерів. Вискочив з дверей у двір і погнав в сторону гаражів з головою задертою в небо…
Вискакую за ним – з дубовим дрином в руці і чітким наміром поламати той кілок об ідійота.  Думаю цей мій намір легко читався на моєму обличчі. Бачу в дворі акторів не зайнятих у виставі – сидять на лавці і з цікавістю чекають розвитку сюжету. І це теж легко зчитується, але вже на їхніх обличчях. Обламав їм очікуваний кайф – припер до стіни кілок  і спокійною ходою “пішов у своїх справах..”
Це було про містику – як можна було не поламатися, впавши з такої висоти боком на станок..?
Пам’ятаю навіть назву станка – “Gans Novilla Agregat”..

Lyrical digression:
Тої «столярки» вже немає. Почалася «перестройка» і черговий недодиректор віддав її «в оренду навічно» якомусь недобанку. Недобанк дав недодиректору за цю акцію маленький червоний, добре поюзаний автомобіль –   “Ford Fiesta” 79го року випуску. Той поїздив на ньому півроку і чомусь помер. Долю тої «фієсти» не знаю, а недобанк на місці. Іноді проходжу мимо і шкода за тою «столяркою». Навіть попри “Gans Novilla Agregat” шкода. Чому? Не люблю корупцію, хитровиєбаних хрунів, ну і – там реально робилися класні речі. І, іноді, туди навідувалось Мистецтво..

Через декілька днів по тому елєктро-інциденті, іде мені назустріч через двір столяр. Голова не задерта і на щоці блистить сльоза… Порівнюється зі мною і каже:
– Брежнєв, вмер…
Сказав і пішов заплаканий в «столярку».
Мені реально пох на коммі-секту, але ж в людини горе. Тре щось сказати – нє? Та й вожді ще кожного дня тоді не вмирали. Тому спитав – шо окончатєльно? Водою відливати не пробували?.. Але він пішов і нічого не відповів. Шкода хлопа – його світ зруйнувався… Про те, що я “неблагонадьожний” і так всі знали, тому один на один, без свідків, я собі гнав, що хотів..
Пес би з ним, з тим столяром, але брєжнєв таки дійсно помер, а адміністрація театру не знає, як на це реагувати. Нас всіх швидко збирають в репетиційний зал на «мітінг». В репзалі на стіні висів величезний портрет максіма горького у важкій рамі з «позолоченого» papier-mâché. Такий – кілограмів на п’ятдесят не менше. Під ним поставили трибуну. На портреті хтось вже почепив траурну стрічку. Дивлюсь, думаю – чому саме на ньому???.. Він нібито вже давно помер… Але комуністам видніше, які стрічки на кого зі своїх вішати – нє?.. Біля трибуни стоїть парторг – «Малінін».  На його обличчі, як казав Марк Нестантінер – “вся грусть єврєйского народа”. Вопшем, поки я роздивлявся – всі місця під стінкою позаймали. Залишився тільки передній фланг…
Парторг починає спіч про «скорботную утрату» і дивиться на мене, бо я в центрі першого ряду. Тут, як на зло – величезний портрет зривається зі стіни і падає йому на голову. Я б його, навіть, пожалів, мабуть, але тут за спиною хтось пирснув в кулак. Бля – в мене починається істерика. Я покусав язик до крові… Якби не втримався  – була би біда. Ще б посадили до холєри..
Це було також про містику..

Через покусаний язик – я тиждень не пив кави,  зате побачив чудове в своєму ідіотизмі есисерне дійство. Тобто – брєжнєв вже вмер, а офіційний траур ще не об’явили. Директор не знає, що робити – відміняти репетиції, чи ні. Через те, що  вожді тоді ще не вмирали кожних півроку, один за одним – обком партії не встиг прислати інструкцію, як себе поводити. Тому директор прийняв рішення – танцювальні репетиції не відміняти, але музику не включати… За розкладом – на сцені були виписані танцювальні номери «вистави» «Альонушкіно счастьє»…
Я сидів в порожньому глядацькому залі і перся від комуністичного сюрреалізму – безмовні актори, в цілковитій тиші, стараючись не рипіти підлогою, танцювали на сцені…
Там вище було про містику, а тут – про ідіотизм..

Подальша доля столяра? Не знаю – мабуть помер з горя. Ні – не через брєжнєва. Він йому був пох, насправді. Просто почалася «перебудова» і більш молоді та енергійні виперли його з театру…

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво “EuropeLiberal..” 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“КнигарняЄ”

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1