Театр: або той тойвово..

WTF

Stop it!

CHAPTER ELEVEN

ОЛІГАРХЪ…
2014. September.

Самурай без меча – це те ж саме,
що й самурай з мечем. Але без меча..
/Ямамото Цунетомо/

Майк сидів на кам’яних перилах сходів біля входу у відділення «Укрсиббанку» на Подолі. Сидів і чекав на гарну дівчинку Олю, яка мала винести йому його модну “Platinum Card”. Всередину заходити не захотів – на вулиці було сонячно і прикольно. Сидів собі на насончених поручнях і ліниво курив. Поруч курила не менш гарна дівчинка, теж Оля – а, як вийде ще та з карткою, то хоч бажання загадуй..))
Годину тому він звільнився з роботи в дуже багатого чувака – зятя цілого призедента лєаніда даніловіча. Тепер сидів і насолоджувався лінивим спокоєм..
Розглядаючи літню веранду, що виднілася на тім боці Сагайдачного, почув вібрацію мобільного:
– Алло.
– Здравствуйте, Николай. Меня зовут Владимир, я олигарх…
Перебиваючи на пів слові Олю, яка щось говорить:
– Оль, почекай, мені «олігарх» дзвонить…
В трубці:
– Николай, я б на вашем месте не ухмылялся и не ёрничал, я действительно олигарх и хочу предложить вам работу…
В Майковому “ок” відверто читалася насмішка, але розмова закінчилася мирно – домовленістю здзвонитися завтра.
Десь місяць перед тим, Майк стояв в Олі на балконі і під ліниву сигарету розглядав з другого поверху що твориться навколо. Внизу, коло входу в під’їзд, локальні бабусі окупували зелену лавочку і на всі сторони світу матюкали олігархів. Поруч стояв добре поюзаний десятирічний “Фьольц-Пассат” з відкритим вікном. Потім з нього вийшов чувак і приєднався до диспуту. Майк бачив його раніше, Оля про нього якось сказала – то мій сусід, він ганяє вживані машини з Німеччини…
Сусід хвилину постояв, потім вклинюється фразою: – а ви думаєте нам олігархам легко..?
І от знову «олігарх»..

Наступного дня Майк набирає «олігарха» – декілька гудків і раптом неочікуване:
– Николай, вы мне не звоните на мой мобильный, это не по регламенту. Звоните через рецепшн, как положено…
– Владимир, у меня только этот ваш номер.
– Сейчас вам смской скину. Спросите Вадика – он меня позовёт…
…Васілій, а навіщо, аж ось такий “кобилузапрягай-на”?.. – подумав Майк – хоча… а що мені важко, чи що..
Дзвінок Вадіку – раз, потім другий, ще раз третій.. «Шеф» постійно страшенно зайнятий. Дуже серйозними справами… Форуми там різні… совєщанія…
Майк видаляє номер з телефону, його власника з пам’яті і забуває про існування і одного, і другого.
Через декілька днів знову дзвінок:
– Николай, почему вы не звоните? Мы ж договаривались…
– Да я, в принципе, уже три раза звонил.
– Настойчивее надо быть. Давайте завтра у меня в офисе…

Перестати писати про себе, як про третю особу? Запросто – мені що важко, чи що..

Першим аргументом чому я таки прийшов в той офіс, було те, що знаходився він на Бульварно-Кудрявській – тобто за чотири хвилини пішки від дому. Другим? Другим був голос «олігарха» – густий, прокурений тембр. Вражаючий голос. Аж цікаво було глянути, як то виглядає його власник.
Заходжу в офісний центр – білі сходи, на них притула і ще один (прізвище не пам’ятаю) знімають йумор про двох прибиральниць з верховної ради. Минаю той «камеді-клаб», виходжу на подвір’я. Якась дівчинка показує двері за якими на другому поверсі знаходиться потрібна мені фірма. З дівчинкою потім було прикольно – ми спілкувалися на «мамбі», а коли іноді зустрічалися в дворі, то робили вигляд, що незнайомі – обходилися кивком голови. То була її ідея, а я не був проти..
Входжу на рецепшн – високі, повністю покриті панелями з карельської берези, стіни. Mamma mia – площа офісу метрів триста. Все навколо понтово, францувато і чисто вилизано.
Присів в крісло біля Вадіка, болтаю “ні про шо” – сканую фірму. Зазвичай рецепшн секрети зберігає не дуже довго, а Вадік ще й виявився двоюрідним племінником «олігарха». Владімір довго чекати себе не заставив – звідкись вийшов до нас в смугастому синьо-білому костюмі і з прикуреною сигаретою в зубах.
Невисокий, опецькуватий, плюс-мінус шістдесят. Віддутий живіт – бухає. Туфлі дорогі, але – такоє. Костюм від Gucci, а не Brioni – значить якесь почуття гумору присутнє. Взагалі – костюм в кольорах і стилю конферансьє з одеського кафе-шантану виглядає може й недоречно, як на його вік, але людина, яка курить у себе в офісі завжди викликає довіру. У мене принаймні. Оцінка вірна – «олігарх» таки родом з Одеси..
На мені, як завжди влітку – джинси, шльопки, біла сорочка застебнута на один ґудзик і з високо закоченими рукавами. Дивиться оцінююче і ні слова про дрес-код – ще один плюс. Видно, як пробує “прочитати” тату. Крізь тонкий батист видно, що їх багато.
– Николай, я вот етого нє люблю – показує очима на наколки.
– А я водку не люблю – мені коньяк нра..
– Ну да – кому попадья, а кому попова дочка…
Ідемо до нього в кабінет . Стіл за десятку. В кутку чомусь клавішний синтезатор, крізь відкриті двері в сусідній кімнаті видно барабанну установку – а це що? Диван оббитий шкірою буйвола – не люблю таке ні бачити, ні сидіти. Далі стає цікавіше – чотири проекти. Мережеві готелі. Всі в роботі. Всі архітектори дуже відомі. Стає дуже цікаво..
– Я завтра с семьей уезжаю в Норвегию – каже «олігарх» і дістає десять томів проектної документації – ознакомься, пока я вернусь…
На мій здивований погляд про Норвегію:
– Один с владельцев Residor group пригласил – мьі дружим семьями…
Ну так – а як же ж без понтів. Вже потім, підслухав випадково про себе – та я его у Пини за большие деньги перекупил…

Кабінет мені виділити не встигли, а шукати собі самому, то було б не по-пацанськи, тому я взяв всі проектні томи і сам себе оселив в кімнаті переговорів. Ну кімнатою її називати, то мабуть було б для неї образливо – великий зал десять на десять метрів. Офіс дійсно був величезний – порахував для сміху, вийшло по сорок метрів квадратних на людину. Помпезний дизайн стін та меблів. Італійські дизайнери старанно виконали свою роботу. Так – для дизайну була запрошена саме італійська фірма. А шо? Бабло є – чого нє?.. Тобто дизайнери дуже точно оцінили і душевний потяг, і фінансовий стан замовника. Оцінили і виконали все близько до ідеалу.
А ще на стінах висіли картини. Частина – виконані в олії під замовлення Владіміра сюжети. В основному на тему «поезії сєрєбряного вєка», ну і пойнятно «Мастєра і Маргаріти». Частина – офорти Сальвадора Далі. Серія офортів – “Гаргантюа і Пантагрюель. Людські пороки”. Це на стінах. А по запасниках – тобто по кутках офісу, лежали змотані в рулони, роботи, модного серед мемберів верховної ради, художника Пояркова…
На паркінгу в дворі – “Range”, два “Jaguar”, один з яких кабрік та “Jaguar” дружини. Тобто – все пафосно, дорого і по модньому. Комуністичний «олігарх»…
Ні – не єврей. Тих він не любив і називав жидами, ну або – ні разу не венграми. Оце моє невенгр в текстах саме в нього й запозичене..

Перше, що мало б мене зупинити від подальшої співпраці – це однозначно роботи Далі.. Якщо не в курсі – поясню. Це серія офортів, розміром десь метр на метр з копійками, на котрих зображено карликів, гномів і інших фриків з неприродньо великими єлдаками. Неприродньо тому, що в деяких випадках вони були більші за своїх власників…
Як ні разу не дурак, я повинен був відчути, що не може принести бабла офіс, в якому зі стіни сам великий Далі, всім своїм талантом, каже:
– Пацани, болт вам тут, а не гроші заробляти..
Прикольним був момент, коли Владімір запросив попа з Лаври підсвіжити освяченням офіс. Бородатий москво-ортодокс ходив і кропив наліво та направо, як з водомйота. Я сидів і чекав, поки він дійде до стіни з болтами – цікаво було, якою буде комуністично-православна реакція. Але – не було реакції. За бабло, бородатий кропив наліво і направо аж за вухами свистіло…
Вадік на той час вже зіпсувався і його змінила на рецепції дівчинка вірменка. Той, з бородою замість пейсів, дійшов з кропилом до неї:
– Как імя твайо, отрочіца?
– Асмік.
– Нєту такова імєні в хрістіанствє.
– А нічого, що наша церква старша за вашу на півтори тисячі років?
Той глянув на неї дурними очима і пішов далі – Далі поливати. Добре, що не попсув…
У «Гадюкіних» у пісні було: сіру ртутну мазь купив і мастив, мастив, мастив… Так і той атєц іпатій – не зупиняючись кропив, кропив, кропив….
Люди, блін – кого ви хочете обдурити..? На що ви сподіваєтесь?

Другим запобіжником, який теж чомусь не спрацював, повинна була би стати схильність «олігарха» до інвестування в творчість народно-депутатного художніка Пояркова. Його роботи, скручені в рулони, лежали в кожному закутку офісу. Вова накупив по п’ять штук баксів за штуку і було їх не менше ніж сто. Що за роботи? Графічні ескізи сексі-тьолок на ватмані. Такі – в набедрених пов’язках, але десь серед зірок Мілкі Вею. Половина схожі на машу єфросініну, а половина на тіну канделакі. І – на ватмані, Карл!!!
Браво, Поярков! Бравіссімо!!! Ти знайшов своїх лохів і свій рай на Землі.. Респект за талант…
З Поярковим я пару разів перетинався. В основнову в “Калині” Бродського, а один раз цікаво в “Мегамаркеті” на тодішній горького. Там був відділ з випічкою і я, зайшовши після роботи /ще у попереднього, справжнього олігарха../ за хлібом, вирішив купити собі булочку з вишнями..
В черзі за булочками стояли двоє – дівчина, яка вже розраховувалася і власне вищеозначений Поярков. Підхожу, стаю за ним і чую: – мені всі…
Він взяв вісімдесят три штуки!!!… Мож день народження був у пацана…
Потім, вже під кінець каденції, дружина «олігарха» якось сказала: Коля, ты не можешь продать кому-нибудь работы Пояркова...? Просто деньги нужны людям на зарплату...
Від неї я й дізнався про ціну “творів мистецтва..”

Тобто запобіжники не спрацювали і я залишився.
Знайома мені якось сказала: Майк, ти бля нарцис.. весь час – я.. я..
Ну – нарциси про себе пишуть які вони круті – нє? А я тут описую, як мене «олігарх» кинув на сімнадцять тисяч доларів по зарплаті. Де тут нарцисизм..? Потім – щоб бути оригінальним, пишу тільки правду. Щоб писати правду треба писати про те, що сам бачив. Ну і як тут обійдешся без я? А взагалі – книжки правильні люди пишуть, щоб передати свій досвід. Вже хто тим досвідом скористається – то, як карта ляже. Моє діло написати – нє..?

Тобто – запобіжники не спрацювали і залишився..
Десь на третій день підходить фінансовий директор. Звали його по простому – Алєксєй Павловіч. В принципі непоганий дядько, теж одесит з кіровограду і колишній «банкір». В Києві почував себе некомфортно і час від часу видавав «одеський йумор». Щось таке на зразок – кієвлянє, ето нє доєхавшіє до москви одєсіти… Цю фразу від нього я чув разів з п’ятнадцять не менше.
Тобто підходить і каже:
– Николай, возьмите завтра с собой паспорт, мы вас оформим директором проектной компании…
Ну мені, аж така занадта довіра потрібна не була ні разу і я відповів, що такої умови не було.
– Странно, а шеф сказал…
– Он ошибся.
Через два тижні повертається «олігарх». Збирає всіх в залі переговорів і зачитує доповідь про Норвегію. Потім всіх розпускають, а мене – як штірліца в кіно, просять залишитися. Любив Вовка ефектні мізансцени…
– Николай, вы мне не доверяете…?
– Нет, и Вам советую мне не доверять. И не только мне, а вообще никому.
– Нужно было сразу сказать, мы бы пожали друг другу руку и…
– Вашу руку Владимир – встаю з-за столу, протягуючи свою..
– Ладно... Дай мне неделю подумать…
– Да – без проблем..
Директором назначили водія..

Купив мене «олігарх» однією класною фразою. Якось я почав доводити йому, якийсь його очевидний пройоб і він видав:
– Николай, не нужно меня убеждать. Дело в том, что можешь убедить… а мне это не нужно… Я сам принимаю решения…
Погодьтеся – це круто. Абсолютно всі рішення, приймати самому – така впевненість у власних знаннях та компетентності визиває респект..
Забув сказати – до мого приходу, на «фірмі» було жорстке правило – є тільки два слова: “так” і “ні”. Використовувати дозволені слова можна тільки у відповідь на звернення шефа. Всі решта слів під забороною. Ось де Greatness оселилась і знайшла собі місце нє..))
Чому до мого приходу..? Тому, що через три місяці, «олігарх» вже грав з персоналом в “крокодила” в залі переговорів…)))

Посадили мене, на заздрість всім підлабузникам, за великий, круглий стіл разом з шефовою дружиною – за великі ж гроші у Піні перекупив..
Дружина була теж, не повірите, одеситка. Така собі куртуазна маньєристка. Весь час пробувала мені розказати – який той Вадік поц нєблагодарний. Вона його взяла з любові до його мами, а він при першій можливості знявся і пішов. А ще любила присунути – куріца нє птіца, одессітка нє жєна..
До чого це? Якщо маєш якусь свою улюблену фразу – контролюй частоту її вживання, бо будеш виглядати, як нєдоєхавшій до Молдаванки чмир з посьолка котовского.

Свій робочий день «олігарх» починав з перегляду пошти. Переглядав чомусь з компа дружини. Ще один його великий плюс – він теж був сова. Тобто на роботу приходив на 12ту, а я відповідно на 11:30. Іноді він приходив пізніше. Щоб не пертися на 11:30 я домовився з його водієм. Саша мені дзвонив – Коля, я біля шефа. Зараз буде спускатися… Жили ми на одній вулиці, але в різних її кінцях – він на розі з Яр Валом, а я внизу коло цирку. Поки його через всі затори привозили, я встигав сходити в душ, прийти на роботу, зробити собі чай і покурити на кухні в офісі. Ну, а з першої – законний обід. Але так було на початках. Потім просто приходив, коли хотів. Одного разу прогуляв переговори з партнерами. Тіпа – лажа, але пив каву з прикольною дівчинкою в Арені і було пох на всіх партнерів. Тіпа лажа, але я ж фартовий. Ноги чомусь самі занесли в кмда. В нас була проблема – ніяк нам не підписували, так звані «червоні лінії». Ну – так, як ми хотіли. Заходжу в кабінет до баришні – за життя пагаваріть. Вона дивиться – ти по червоні лінії? Давай підпишу. Тобто іноді таке робилося й без грошей. Ну, бо тоді кмда то був космос у всіх сенсах. Космос і бардак. Це не було моїм функціоналом, для того на фірмі була спеціально навчена людина, але йому не підписували. Приходжу в офіс. «Олігарх» аж вскіпєл – Тьі гдє бьл??? Кладу на стіл підписані папери. Дивиться:
– Бля, супер. Сколько?
– Це вам на день народження.
– У мєня чєрєз мєсяц…
– Це авансом.
Коли дзвонили партнери і інформація стосувалася проекту, включав на телефоні голосний режим, щоб я міг чути.
Був в нас один проблемний об’єкт на Великій Васильківській. Аварійний будинок, який збиралися демонтувати. На його місці девелоперився крутий шестизірковий готель, в партнерстві з трьома комсомольськими олігархами. Триста метрів до Бессарабки – майданчик «жирний» і на ньому вирішила «заробити» молода команда льоні «космоса»…
Ми під проектну компанію викупила всі квартири, крім однієї.. Її власниця, в соітії з «космонавтами», неофіційно поставила ціну квартири, помножену на десять. А офіційно розводились хвилі, що в цьому будинку жив Шолом Алейхем і його /будинок/ необхідно реставрувати.. «Молодая команда» – пробувала розіграти карту «власника останньої квартири…»
Власниці давали гроші. Суму не скажу – комерційна таємниця, але повірте, що сума була правильна.. Баришня тормозила нам весь процес і відчуваючи за собою «космос», поводила себе відповідно… А всі партнери по проекту «шукали» вихід з порожнякової ситуації..
Дзвонить партнер – донецький єврей з КДД. Вова за звичкою переключає на голос і з трубки лунає «стурбоване»:
– Вовчик, а что в той квартире таки реально Хмельницкий жил…?
Я починаю ржати і видаю крізь сльози:
– Да конєчно жіл.. Знаєтє – заєдєт, бывало, на лошаді на трєтій этаж, прівяжет єё к батарєє, а потом закінєт нахуй булаву і спать пьяный..
– Вовчик, какого этот придурковатый с меня насмехается…?
Вирішилось це питання доволі неочікувано.. Мене знайшли пацани з якоїсь кримської будівельної фірми.. Збудувавши в Севастополі пару котеджів, вони замахнулися на будівництво тридцяти п’яти поверхового готелю шість зірок в центрі Києва..
Більше для політесу кажу їм:
– Та ні пацани. Мені не будувати.. мені б це знищити якось..
– Так давайте – мы за ночь разберём…
Не повірите – зранку була гола площадка. Був дім – нема дому.. Була проблема – нема проблеми..
Тепер проблема з’явилася у власниці «останньої квартири..» Молода космічна команда, яка до цього часу чомусь не в тюрмі, тоді зрозуміла – бабло з нас вже так просто не отримаєш. Зрозуміла і похєрила бідну баришню… Проблеми – вони мають властивість перетікати з місця на місце..
Тобто – вона набрала мене і каже:
– Я согласна на Вашу сумму…
– Видите ли, девушка, я б конечно даже и спросил, но железобетонно уверен, что теперь Вам не дадут уже ничего..

Для недосвідчених.. Якщо Вам у компанії затримали плату на місяць – йдіть з компанії. Грошей Ви своїх там уже не отримаєте. Це не стосується історії з жадібною дєвушкою – це просто правда і дружня порада.

Якщо, Ви винні комусь гроші за роботу – розрахуйтеся, а то піде такий нефарт, що мало Вам не здасться..

Був будинок – нема будинку. Мав бути готель – нема готелю. Лишився тільки паркан..))))

Власне це була преамбула… а тепер і сама Story..
Жив собі, був – Вовка «ОлігархЪ». Хапнув трохи дєнєх на пєрєдєлє адєской собствєнності і вирішив стати нєдоєхавшім до москви адєсітом. Купив квартиру в Києві, знайшов варіант як лягти під одного з замів, так званого сан саньіча, купив чотири машини, дав дєнєх на «пам’ятник» в центрі Києва, купив ще декілька квартир… якось так і жив.. А, ну так – ще накупив художніх виробів в Пояркова… Ну, тобто – щось середнє між чуваком, що гонив старі “пасати” з бундксу і зятем ліаніда даніловіча…
Поки було бабло дуже хотів натягнути на себе образ – Вовка-музикант. Навіть не просто музикант, а композітор. Постійно пробував когось з персоналу заслати, щоб отримали йому авторське право на його «композицію». У «композиції» було навіть декілька реально класних моментів – особливо там, де було здерто з Deep Purple “Smoke on the water” один в один. Там, де додавалися свої нюанси, то вже так класно не було.
Я пропонував – давайте я вам куплю те право, не розумію навіщо воно вам, але не думаю, що то проблема його купити. Думаю, що можна й на Джоконду, якщо потрібно…
Але він хотів безплатно. Ну, тут може й правий. Бо ціна тому «праву» дійсно – трохи нижча за нуль.
Дуже любив Вова понти. Ну – дуже любив. Завдяки цій однобокій любові вплутався, інакше це не назвеш, у чотири великих проекти з комсомольськими «девелоперами». Але любов ця була однобока – понти Вову не полюбили. Я пропонував йому – що ви з ними піськами міряєтеся, в них бабла десь так разів в сто більше. А при ось таких розкладах ми і своє знімемо, і всі будуть задоволені…Закінчимо проекти, різниця в сумах на рахунках у всіх зміниться кардинально… Не почув. Ну, бо сам приймає всі рішення…
Привів йому в офіс одного з керівників “Dress & Sommer” з перспективою залучити до проекту Заху Хадід. Реально охуїв і навіть сказав фінансовому видати мені премію. 500 доларів.
Тут я і почав згадувати про всі знаки і запобіжники, котрі маячили мені перед очима, а я не звертав на них уваги. Тобто я накінець звернув увагу на знаки, а вова ідеально провалив усі чотири проекти. Провалив і почав відходити туди, де про всіх забувають. Відступав повільно, опирався, але відступав.
Чи міг я з нього отримати ті сімнадцять штук? Запросто – і тоді всі ресурси для такого були, і потім нікуди не поділися. Я дав йому один шанс, він ним не скористався і я пішов. Вмію залишити на згадку чорний нефарт. Чи вмію забрати. Так. За гроші вмію майже все.. Залишений кимось іншим? Теж..))
Ще раз – знайди як і розрахуйся зі всіма кому винен – я не один такий..

Цікавий був штріх. Дуже любив розказати. Бухнути на кухні і розказати.
Тем було декілька..
Як він, син начальника нквд Дрогобицької області – ненавидить бандерівців…
Як він, член одеського обласного комітету комсомолу, їздив на з’їзд ЦК ВЛКСМ до москви і бачив там Дєрюгіну…
Як він жив на Молдаванці з пісталєтом і був в авторитеті серед всіх блатних Одеси…
Ну і звісно – жінки..
Дуже любив вовка розказати, як його жінки люблять..

Дружня порада ідіотам. Хоча – як ідіоти можуть бути друзями..? Недружня порада..? Теж ні – не звучить якось… Просто порада:
Коли розповідаєте про щось, що є неправдою, ні в якому разі не переходьте на діалоги. Бо як тільки починається – “..а я ей говорю... а она мне говорит…” – вашу брехню розпізнає найнедосвідченіший лузер…

Не будучи тотальним ідійотом, та остерігаючись можливих наслідків – про блатних вовка розповідав тільки у вузькому колі. Про тата з нквд вже у більш ширшому. Але блатні, енкаведисти та Дерюгіна то таке – час від часу на п’яну голову..
Була у вови одна тема. Навіть не тема – Темища. Іdea fix планетарного масштабу – Дизель!!!
Вова сідав в центрі на стільчик, облизував сигарету, прикурював, дивився пару хвилин на стелю і починав: «ходил я когда-то механиком на дизель-теплоходе...»
Про дизель розповідалось абсолютно всім. Зальотним московським менеджерам-ембіейщикам, партнерам по «девелопменту»… що я тут перераховую – всім без винятку!!!..
«Менеджери», з тих, що завжди готові до перегляду мотиваційних роликів про успішний успіх, слухали й по десятому разу. Партнери, як тільки вова облизував сигарету, відразу згадували про заплановану зустріч.

«... ходил я когда-то механиком на дизель-теплоходе… Но так, как вокруг одни дебилы, то только я придумал, как вдвое уменьшить расход топлива дизеля, при этом вдвое увеличивая скорость корабля…»

Нє – ну бували моменти, коли плиточникам розказувалося про те, як правильно плитку класти:
– Вы ж дебилы, плитку как ложите – по одной, конечно, и не спорьте со мной… а знаете как нужно…? Нужно по десять на фанерку и фанерку клеить к стене…
В цьому місці вовка зіскакував з крісла і починав на уявній стінці показувати як треба правильно класти плитку фанеркою до стіни..
Але плитка то таке.. От Дизель.. Спочатку на наради до нас приходили на рівні власників компаній та банків, потім – наслухавшись про дизель, присилали замість себе своїх заступників, потім все скотилося до бригадирів та плиточників..
Але без нарад вовка вже не міг. Він вигадував привід за приводом, збирав нараду, сідав в центрі столу, обводив всіх гордим поглядом і – «ходил я когда-то механиком на дизель-теплоходе...»

Було у нього декілька квартир, які купив у «добрі часи». Одну з них я продав, думаючи, що він розрахується з людьми. Не так сталося – вовка тут же повіз дружину в Париж.
Але ж Космос є не тільки в Тбілісі (чому «космос» в Тбілісі, а не в тюрмі?). В Парижі був вищий Космос. Зайшли вони з дружиною в магазин дорогого взуття. Сумочку вона поставила поруч себе і почала приміряти туфлі. Все правильно – у сумочці були всі їхні гроші, всі її прикраси, а також телефони і документи..
Поки схвильований вова виглядав, чи не видно де Дерюгіну – сумочку вкрали.. Скажіть після такого, що нема в світі справедливості..))

Останньою соломинкою, яка переломила спину комуністичного верблюда (після чого я й пішов) – була повна втрата вовкою своєї, нехай комсомольської, але гідності..
Почався Майдан. Спочатку вовка говорив, що скоро всіх майданутих погонять до Карпат по житомирській трасі. Він знає силу нквд, а тому знає, про що говорить. Потім йшла довга тирада про піндосів і бандерівців..
А потім загорілись шини..
Я сидів з водієм Сашою на рецепшені і ліниво показував йому, як правильно юзати якийсь комп’ютерний редактор. Відкриваються двері – заходить вова і з такими блудливими очима, сиплим тенором вигукує – Слава Україні!!!

Л о п н у л а к о м с о м о л ь с ь к а з в і з д а – п р о п а л и г р о ш і ..))

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“Книгарня Є”

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”