KAROL

Трабл Shooter..

Дуже цинічний блог-роман – фантасмагорія. Виключно 18+.
В світі все циклічно – вас не обдурили..

 

Мудрим письмена не потрібні,
вони мудрі від народження.
І кожен раз заново..

 

Life is about the people you meet..

 

CHAPTER ONE..

INTRO..

Зазбиралось на дощ, а пиз..                                 

Меншоварта відьма Юля Давайпоберемось вже другу годину крутила динаму на пляжі Козловського озера. Озеро собі парувало, а суча китайська динама, видно теж була не найвищого гатунку – бо, як Юля не крутила, а лампочки не світилися – і, хоч ти трісни.
– Видно з тею власною ГЕС нічого не вийде – подумала Юля і витерла лоба. Потім озирнулася безпомічно і присіла на осиковий пеньок, що не зрозуміло коли і як з’явився поруч..
Заморосив, не по-осінньому, теплий дощ. На дворі було 25 жовтня 22го року.
– Але то всьо схарило, вотетовотвсьо –  бовкнула невідомо кому Юля і підвелася на ноги..
***

Він стояв на краю прірви і дивився на далекий ліс, що виднівся на тому боці доволі широкої коловини. Була середина квітня, вечоріло, але вечір був сухий і досить теплий.
Котловина починалася стрімким урвищем просто коло його ніг, а ліс на протилежному її боці виглядав тонкою, гранатового кольору, смужкою.
– Кілометрів п’ять – прикинув на око відстань до лісу.
Вся долина між ним і лісом була, від краю і до краю, заповнена  незвичного відтінку туманом. Туман висів в повітрі без найменшого поруху, а сонце, що саме заходило, додавало його формам правильного пафосу і того цикламенового кольору.
Десь, метрів за двісті від його ніг, з туману виглядали крони дерев. Чорно-сині, ніби обгорілі, гілки – теж були абсолютно нерухомі, як і все решта навколо. Ще декілька великих ясенів, повалені вітром, лежали наїжачені вирваним з землі корінням. Вони лежали на пісочному схилі, а їхні крони ховались десь там внизу, прикриті згори насиченим цикламеном туману.
Пісок на схилі обсипався нерівномірно, а подекуди – просто відвалювався великими брилами, залишаючи після цього, високі і ніби обтесані рівні стіни, котрі вже починали заростати довірливою травою.
Трохи правіше, майже посередині котловини, крізь туман проступали оголені обгорілі стіни якоїсь будівлі. Даху над стінами не було.
– Цікаво, що це – подумав він.
Десь, з боку будівлі, про щось своє тривожне, закричала невидима звідси велика птаха. Через пару секунд ще раз..
За звичкою, прикривши долонею вогник запальнички, він прикурив. Потім глянув на свої, відполіровані до блиску, Moreschi. Туман вже почав поволі наповзати й на них. Він знову перевів погляд на далекий ліс.
– А до Міста ще кілометрів п’ятсот, не менше.. – промовив сам до себе півголосом і почав спускатися вниз..
Спустившись косогором – наткнувся на широку стежку. Вона починалась від самого схилу і йшла далі кудись поміж невисоких молодих дерев. Згори, крізь туман, вони були непомітні, а тут внизу їх було досить багато. Туман не діставав до самої землі – висів десь на висоті в півтора людських зрости. Тут він був такий же нерухомий і густий, але його відтінок змістився до прохолодного ультрамарину.
Можливо через це пісок стежки також виглядав майже синім. А сама стежка, хоч і заростала травою, та все ж мала ознаки того, що нею іноді користуються. На стежці не було нічиїх слідів, але на її узбіччі – то з одного, то з іншого боку валялись пляшки з-під горілки та якоїсь нахіміченої газірованої бридоти.
– То годину спускатися, щоб побухати? А потім назад нагору? – сказав він стиха і пішов стежкою, скануючи кущі та іншу зелень, що росла обабіч.
Десь, через кілометр, по боках, час від часу, стали появлятися примітивні парканчики з вбитих кілків і різнокаліберного дроту. Територія за ними заросла кущами малини, а подекуди глоду і кропиви. Десь ще через кілометр туман поволі розчинився в астралі і вийшов місяць. Тепер було видно дальше і ширше.
Навколо добре проглядалися наслідки великої лісової пожежі. Тільки низькі молоді дерева і кущі обабіч стежки були з листям. Високих дерев було лише декілька. Мертві дерева, час від часу, голосно скрипіли і це були єдині звуки.
А так – тиша навколо була абсолютна.
За поворотом з’явилася стіна доволі високої будівлі –  стежка вивела до входу в обгорілу і добре покоцану синагогу..
Зліва від арки-отвору в стіні, де колись, мабуть, були двері, хтось намалював червону перевернуту пентаграму, а справа чорним – ерегований фалос.
– О, та то цілий тобі плюралістичний ґей-клюб – усміхнувся він. Будівля від стін і все навколо неї заросло колючими чагарниками і ще чимось схожим на блекоту, а попі стінами валялися уламки каміння. Далі дороги не було.
– Можливо є прохід всередині – подумав він і пішов до отвору.
Біля одинокого чорного дерева відчув, що тут не сам і підняв очі. На сухій гілці, виблискуючи антрацитом крил, сиділа чорна блискуча ворона і тримала в дзьобі волоський горіх.
– Обережно не вдавись, мала.. Де ти його тут взяла..?
Ворона нахилила вбік голову, не відводячи від нього погляду. Підморгнувши їй, він повернувся до входу і почув ззаду дзвінкий лускіт. В метрі від нього горіх розколовся, об невеликий гострий камінь, а ворона присіла поруч на стежці, широко розчепіривши крила.
– Будеш захишати своє добро? Я не голодний – смачного.
Відразу за отвором починалися декілька сходинок, а за ними – на метр нижче, великий квадратний зал.
– Це вже друга, де замість стелі видно небо. Цікаво – що це в них означає? І що вони роблять коли дощ?
Як виглядала колись підлога теж не було зрозуміло –  по всьому залу валялись купи битого каміння та різноманітного сміття. Посередині, на витесаному з каменю метровому кубі, стояла стара заржавіла гасова лямпа, а коло неї лежав пакунок – блискучв коробка, обмотана барвистою подарунковою стрічкою..
– Ага-ага, пацани – дурного ви якраз саме зараз і знайшли – сказав він вголос і розреготався. Звуки сміху добру хвилину відбивалися від стін і носилися приміщенням, збільшуючи гучність. Потім так же раптово вщухли.
Іншого виходу з приміщення не було. Можна було вертатися, але на боковій закіптюженій стіні він побачив якийсь напис.
Було шкода туфлі, та він таки зіскочив вниз на невеликий камінь. Потім так само, перестрибуючи з каменю на камінь, наблизився до стіни. На чорній кіптяві, білою крейдою, хтось написав рівними, каліграфічно виведеними буквами:
вороны взлетают черными кострами,
воздухом горелым заполняют души
– Оппа. Це, що – Інеса тут побувала? Цікаво сама, чи з Вітьком, І що, чи хто не дало їй закінчити? Він підняв, чомусь майже гарячий, шматок крейди і дописав нижче рівними друкованими буквами:
Чорним феєрверком ворони присіли,
Оточили фреймом чорно-синіх крил.
Розкажіть понтові, що і де згоріло,
Що нового в світі і навіщо
Потім затримав руку і промовив сам до себе.
– І навіщо я це пишу? І взагалі – що я тут роблю? Тре валити, бо ще хтось побачить і скаже – псих якийсь ненормальний, лазить по ночах де попало..

Ворона сиділа на тому ж місці.
– Шо дивишся на мене? Далі куди? Стежка тут закінчилася.
Ворона не втікала і він присів напроти неї склавши руки на колінах:
– Що ти робиш сама в цьому страшному місці? Тебе розважає вигляд тих, що тут живуть? Чи ти переконана, що ти переконана, що це єдино правильний варіант?
Ворона мовчки розглядала його. Він вийняв з внутрішньої кишені шматок плавленого сиру, зняв обгортку і половину відкусив, а половину простягнув до неї. Вона обережно взяла сир з руки, піднялася в повітря і завернула за дальній ріг будівлі.
Він підвівся, закурив, глянув на отвір входу і пішов, ступаючи по пласких каменях в той самий бік. Відхиливши гілку куща, побачив непримітну вузьку стежку, що йшла вздовж стіни..

 

CHAPTER TWO..

МІЛЕНА..

З цього боку схил урвища був кварцово-білий і більш пологий. Він піднявся на вершину схилу і оглянувся вниз. Туману вже не було, а рівнину заливало веселе ранкове сонце. З середини квадрату нічної будівлі підіймався високо в небо рівний стовпчик диму, а на тім боці диміло синім узгір’я.
Я мабуть нічо так виглядаю, якщо знизу дивитися. Одинока фігура на вершині сліпучо білої гори і далі тільки небо – подумав він – прям The Man on the Silver Mountain..
Було тепло і він зняв косуху. Нести її в руках не хотілося, тому просто накинув на плечі. З руками в кишенях джинсів потягнувся, розправляючи плечі і став роздивлятися куди йти далі. До лісу було ще десь метрів сімсот.
– Поки дійду до отих крайніх дубів, роса кому треба очі виїсть і висохне. Там іпосплю – подумав він.
Зненацька з кущів, на краю прірви, вискочив великий лось. Пролетів поруч стрілою і побіг в бік лісу – смішно, по-конячому, закидаючи вбік задні копита і підіймаючи куряву.  Пилюка за копитами повільно осідала, залишаючи в повітрі напівпрозорий контур. Ліс крізь нього виглядав тепер розфокусовано-розмитим. Потім контур огорнув м’якою еластичною пеленою і почав наполегливо підштовхувати його в бік кущів на краю. Він вперся ногами, як проти сильного зустрічного вітру – воно зірвало з нього косуху і та впала на землю. Вихопив з кишені джинсів і, відкинувши вбік руку, клацнув розкладним ножем-бритвою:
– Відьмо, єстесь зварювана!!? Глянь на прибори – в тебе борзометр зашкалює..
В повітрі почувся шурхіт, як від осіннього листя по асфальту, а вслід за ним оксамитово-цинічним жіночим голосом:
– А то що буде?
Трохи повільніше, але все так же наполегливо – напівпрозора пелена продовжувала підпихати його до краю. 
– Натисни на тормоз і підніми ковш. Той трактор так не їде..
Контур зупинився і трохи відступив.
– Може то ти не то ти витягнув?
– Покажись – і я витягну те, що треба.
– Мені сподобається?
– Обов’язково.
– Тут територія вільна від кохання, чувак..
– А я тут ні разу не герой-любовнік.
– І все ж – ти зайшов на мою територію. І тут я вирішую – що правда, а що ні Невидимий голос розсміявся і напівпрозора стіна ще трохи відступила. Він підняв куртку і накинув на плечі.
– Може все таки покажешся?
– Вночі побачимось, мій кицю солодкий.. І знову шурхіт, як листям по асфальту.
– Плаття задери, волочиш його по землі.
– Ґи ґи Ґи..
Марево, що штовхало його, вивернулось в об’ємну вісімку, потім розлетілось  зеленими буквами: ну, раз так – то welcome, малий.. і через секунду розчинилося в повітрі. Ліс знову став видимим, а десь дуже високо, увімкнувши звук, заходив на свою вертикальну спіраль жайворонок.  Він ще раз оглянувся на долину і пішов в бік двох старих дубів на узліссі..

Нічне небо в лісі і небо в нічному місті – це не одне і те ж. То не варто пояснювати, просто – заїдь вночі на лісову галявину, вимкни фари і подивися.
Він йшов собі, орієнтуючись на Чумацький шлях і майже не дивився під ноги. Це був дубовий праліс і сюрпризи  в ньому трапляються не часто. Все в такому лісі рівно і він просто живе своїм життям. Щоб не вчепився зі своїми “around & around” лісовий блуд, час від часу вибирай орієнтир і йди собі в своє задоволення. Що таке блуд? Живе в лісі такий штрішок. Позивний – тойщовболотісидить..

Нічне багаття і дві колоди коло нього він помітив здалеку. Хоча й зробив вигляд, що побачив його в останню мить. Багаття тліло дубовим вугіллям, покрите зверху плівкою сріблястого попелу. Відьма сиділа на колоді в, глибоко гранатового кольору, плащі-доміно з опущеним на лице капюшоном.
Він зупинився навпроти, широко розставивши ноги. Вона підвела голову – замість лиця порожній капюшон..
– Фарту масті аує – проказала з іронією в голосі і підняла догори праву руку зігнуту в лікті.
– Сіль в очі, камінь на груди – відповів він, не зводячи погляду з того місця, де б мали бути її очі.
– Не кидайся словами, ти знаєш їх силу..
– На тебе вони не діють, та й шо тобі – заміж не йти, білий вельон не вдягати..
– Не треба мені тут ноги широко розставляти – я не Мілена і ми не в тебе в кабінеті На цей раз її голос був глухий. Вона знову опустила голову.
Він присів на її колоду, як дикий циган на коня – відкинувши назад спину. Тепер вона була до нього в профіль. Він відчув її запах – щось дике, але свіже й без домішок. Щось незвичне і разом з тим знайоме..
– Напієсі Пані зе мнов кави? – сказав він і відкинувся спиною на товсту гіляку.
– Звідкіля мандруєш, Хабібі? – все так же, сидячи до нього боком.
– Мені здається ти знаєш звідки.
– Ну звідки я можу знати, де ходять люди, що кидаються з ножем на повітря
– Як би ж то був просто ніж..
– Значить був і там.. А куди, якщо не секрет, ясновельможний Пане?
– В Місто. на Гору.
– Впевнений, що тебе там приймуть?
– Вони всі в мене були. Тепер я їх провідаю.
– Чула, ти був в Нього. А, що він тобі сказав?
– Сказав: навіщо ти до мене прийшов.? Ти бачиш більше і дальше, ніж я. А, якщо не бачиш – то тішся. Бо я б з задоволенням не бачив, не вмів і не знав того, що бачу, знаю та вмію..
– А ти, що?
– А я тішуся..
Він підвівся і пересів на колоду навпроти. Вона підняла голову:
– Не старайся. Ти не побачиш моє лице.
– Ну – ні, то ні, а все інше можна?
– А чому ти йдеш вночі, а спиш вдень?
– Так легше вибрати місце, де вітер дме не з мого боку.
– Ти впевнений, що хочеш мене побачити?
– Якщо тобі не сто двадцять три роки.
– А ти знаєш, що я буду остання, кого ти трахнеш?
– Я читав той запис. Там не було ні слова про те, що це буде лише один раз.
Відьма розвернулася вправо, щось шукаючи з того боку колоди. Її ліва рука з манікюром кольору м’яти оголилася по лікоть. Рука виглядала гарно. Розкішно виглядав вигин ноги, обтягнутої плащем..
– Вмієш – сказав він з усміщкою – а під плащем що?
– Нічого, як ти і любиш – повернулася вона назад, тримаючи в руці сучкувату палку.
– Ну то тримай Респект.
– Розкажи мені про то весілля.
– Маєш на увазі весілля дочки «вінірового кутюр’є»?
– Саме те.
– Якщо зробиш чай.
– Саме це й роблю – Відьма піднялася на ноги і зняла палкою з вугілля чорний казанок – трави збирані у лузі Дземброні. Влаштує?

Він лежав з заплющеними очима. Лежав і насолоджувався моментом. Це було дідове ліжко покрите картатим покривалом. Сонце світило в маленьке вікно прямо на нього. А він лежав собі на тому покривалі не відкриваючи очей – було затишно, тепло і відчуття абсолютного спокою. Йому було десь п’ять і він ще не чув слова проблема. Ліжко було тверде, але дідо не признавав інших. Кайф був від сонця – воно було таке ласкаве й ніжне. Скрипнули двері і він відкрив очі..
Сонце дійсно світило на нього, але не було ні віконечка, ні ліжка. На місці, де вчора сиділа Відьма, розчепіривши крила сиділа блискуча чорна ворона і підкидала дзьобом  невеличкий матовий конверт цикламенового кольору. А він лежав на тій же колоді з руками запханими під вилоги куртки і обрубком товстої гіляки під головою.
– Крила грієш? – звернувся до ворони – правильно. Хоча – зараз Повний Місяць наше сонце..
Він сів на колоді, опустивши в росу босі ноги і взяв конверт:
Мій брутальний мачо, несподівано для мене, заснув? Ай-я-яй.. Не будила. Вода в криниці чиста, кава не отруєна. Ти любиш каву з консервної банки на вугіллі – то вона теж чиста. Вибач – справи. Побачимось ввечері в колибі. Якщо ти не проти. Нагадаю – чай я зробила, про весілля ти не розказав..
Ворона чистила пір’я, і явно нікуди не спішила. Він засунув руку в аптечку на поясі. Пакетика з коксом не було. Була записка. Рівними, каліграфічно виведеними буквами:
Ввечері разом – з твого дозволу..
Тепер я зватиму її Алісою. З твого дозволу – звернувся він до ворони і закурив. Ворона не мала нічого проти. Алісою, то й Алісою…

 

Музики дуже файно грали і ми си забавляли люкс..Музики якраз не грали. Коли згасло світло, він лежав на дивані в себе в кабінеті. Задзвонив телефон. Дзвонила адміністратор Закладу Віка:
– Ви в себе? Обережно там коло вас тепешка горить?
– Що?
– Вигляньте у вікно.
Вікна були високо і прийшлось стати на спинку дивану. Трансформаторна підстанція горіла яскравим високим полум’ям. Праворуч на гостьовому паркінгу, так само яскраво, горіли дві машини. Бензин – гарно горить. Він зіскочив на підлогу і набрав номер:
– Віталік, через скільки можеш підігнати мені ваш генератор? Горить. Яскраво горить. Трєнєр в Super Mario бавиться. Тре, старий – бо в мене тут понтова свадьба.  Десь поза триста чоловік самої «еліти». Дві години? Це з підключенням? Ок. Дякую. Чекаю. Заходь на каву завтра.
Знову подзвонив телефон:
– Офіціанти розставляють свічки. Дзвоню в МЧС – ніхто не бере трубки. Субота вечір..
– Віка, займись клієнтами. Мощна зелена військова машина вже їде..

Він підвівся з колоди і пішов стежкою до куща калини – якщо тут дійсно є криничка, то скоріше за все під ним. Він йшов і шапочки жолудів приємно кололи босі ноги. Йдучи, скинув куртку і кинув просто на землю, за нею те ж саме з сорочкою. Одного разу, прокинувшись в себе на четвертому поверсі він побачив, як вчора заходив додому. Коло вхідних дверей стояли туфлі, за ними на підлозі лежали шкарпетки, далі джинси, вже коло ліжка в кімнаті сорочка і труси.  Тоді він довго сміявся, а потім це увійшло в звичку.
Тіло вигравало енергією. Вчорашній чай був дійсно не простий..
Криничка була саме там, де він подумав. Неглибока, в півтора метри глибиною, обкладена по колу гладкими каменюками. І кущ калини над нею. Поруч стояло дерев’яне відерце з дуже делікатно вирізьбленими буквами: M&M.. В голові пронеслись спогади.. нічний Обухів, наполовину захований високим парканом – великий темний будинок, що стояв особняком від інших, Повний Місяць на ледь захмареному небі, далі – підвал, свічки, медична кушетка, двадцятип’ятирічний Chivas Regal..
– Але ця чашка розбилася – промовив він – нехай і нещодавно, але таки розбилася..

Якщо є в світі щось, про що можна сказати найсмачніше, то це єдине – вода. При умові, якщо ця вода справжня. Вода в криничці була справжньою..
Він насолоджувався смаком повільно й довго. Потім поставив відерце і сів на мініатюрну лавочку, що стояла поруч. Сигарети лежали разом з курткою десь там, тому просто сидів і дихав лісом.
Напроти на чотирьох стовпах стояла чорна пластмасова бочка з краником та  широкою лійкою. Поруч на поличці велика пластикова пляшка.
Невже шампунь – подумав він і почав знімати джинси. Вода в цьому душі посеред лісу ще не нагрілася, але не дуже було й треба. Вона теж була справжня і він відчував це тілом, не поспішаючи до рушника. Рушника, до речі, не було..
Через годину він сидів на постеленій на землю куртці. Пив каву з сигаретою і дивився, як вітер сушить його джинси, труси, сорочку й шкарпетки. Так – кава з сигаретою – це дуже смачно. Але найсмачнішою все рівно буває тільки справжня вода.. 

Весняний ліс витьохкував на всі боки. Стежка була добре втоптана і рівна. Попереду виднілися просвіти великої лісової галявини. Пройшовши ще трохи він раптом побачив чоловіка, що лежав на землі. Зробивши, на автоматі, крок вліво зі стежки, пригнувся над кущем ожини.
Чоловік лежав на спині справа від стежки. Чорні, приспущені гармошкою, вузькі чоботи, вгорі підвернуті назовні жовтою шкірою підбою. Чорні штани для верхової їзди. Далі, заправлена під широкий полотняний пояс, сліпучо-біла сорочка з широкими рукавами і чорна розстебнута жилетка. Лице закривав чорний циганський капелюх. Руки розслаблено лежали на траві..
– Навіть так – усміхнувся він і знову вийшов на стежку. М’яко ступаючи, підійшов. Голова чоловіка лежала на чомусь, що було в темно-зеленого кольору сумці-шоппері.
– Саймон? Це як..? На мене чекаєш?
– Просто приліг.
– Тобто для Людства ще не все втрачено?
– Тобто ні.
– А саме тут, що?
Чоловік сів і підвів очі. Вони були такі ж, як і колись – без зіниць, просто два чорних кола на білому, як сніг фоні:
– Привіз пакунок для Аліси.
– Влаштувався кур’єром в Ґлове? Аде ровер?
– Я чув, що ти набрався досвіду і знань..
– Вже нема де складати.
– Тебе це тішить?
– Підкажеш, як зробити так, щоб все це розгубити?
– Підкажу – ніяк.
– А її дійсно звати Аліса?
– Віднедавна так.
– Я просто ляпнув, через оті записочки – що, де і як..
– А їй видно зайшло. Скажи – навіщо ти крутиш їй голову?
– Саймон, ти – як чувак, котрий знає все, не можеш не знати, що я – нікому, нічого й ніколи не обіцяю. А себе нікому й ніколи не нав’язую.
– Це ваші проблеми, я якось їх обійду боком. Можна?
Він підняв з трави чорні окуляри, одягнув їх, потім капелюх. Дістав з кишені жилетки сигарети:
– Покурим?
– Ну ось – в окулярах ти знову на людину схожий.
– Здалеку йдеш?
– Є таке містечко Белз. А коло нього..
– Я знаю про що ти..
На стежку присіла ворона, глянула на чоловіків, відійшла пару метрів і нахилила голову.
– Ось, моя справжня подружка, якшошо. Надовго до нас?
– Маю ще одну справу. Десь тут неподалік має бути покинута синагога.
– Така з кубічним каменем в центрі і без стелі?
– Саме така.
– А на камені ізраїльська протипіхотна «Claymore No.6» в подарунковому пакеті зі стрічками?
– Ти в курсі, що вона керується дистанційно?
– Я в курсі її радіусу дії. Він вдвічі покривав відстань до пульту, що її активує..
– Покажеш дорогу?
– Звісно.
– А далі куди?
– Зараз в центр он тієї галявини. Думаю там пару годин поспати.
– Ця галявина називається Пшерва. Там є класне місце біля джерела. Орієнтир – дерево. Як називається не знаю, але воно там одне. Ще побачимось.
– Вітання Алісі. Скажи, що я їй вдячний.
– Я вже з нею зустрівся. Зараз мене цікавить та синагога..
– Тоді – фарту, масті..
– Тихого зустрічного вітру..

 

Місяць заливав ліс білим матовим світлом. Полум’я багаття він побачив ще за добрих сто метрів. Воно було високим і добре освітлювало колибу, що гарно обростала мохом по кутках. Було видно прочинені навстіж всередину двері і невелике вікно збоку від них.
Він піднявся на веранду. Велика вівчарка лежала коло входу, поклавши голову на лапи.
– Привіт, Грей. Мені можна пройти?
Не змінюючи виразу очей, пес пару разів грайливо вдарив хвостом по підлозі.
– Дякую, старий. Але ганяти довкола хати ми зараз не будемо – сказав він і увійшов в розкриті двері.
Відьма, в чорних Ray-BanAviator, сиділа біля столу лицем до входу..

 

Задзвонив телефон. Він глянув на монітор – Мілена.
– Алло.
– Підійди, будь-ласка, до мене.
– Зараз.
Він знав де вона. Як завжди – за кутовим столиком на другому поверсі фойє.
Вона підмолоджувала його ше з першої зустрічі і він це звичайно бачив. Робив вигляд, що не помічає і на ти не переходив. Але зустрічі за цим столиком і “обговорення планів” проходили там регулярно щовечора. Зараз вона сиділа сама. Ледь видима від світла свічок з першого поверху. Свічки горіли по всій довжині барної стійки, а вона, в вечірній сукні  з оголеною спиною, сиділа в півоберту до фойє і нервово курила, манірно тримаючи сигарету в довгих пальцях. До центрального входу під’їхав евакуатор і оранжеве світло проблискового маячка крізь вікно замигтіло по її зачісці.
– Салон певне сьогодні відмінив всі замовлення – подумав він. Зачіска була розкішна – ювелірна в роботі і  витончена в стилю..
– Чиї машини згоріли?
– Не знаю. Офіційно паркінг не за нами. То буде проблема міста.
– Це мої гості.
Я вам казав, що це весілля – то дурна затія.
– Я не думала, що він наважиться піти отак проти всіх. Це зараз не по мені удар. Він підняв руку…
– Після того, як була спроба підпалу при повному аншлазі, після того, як я вже вісім разів поміняв лінолеум, залитий ртуттю. Не наважиться? А чому б не наважитися? Його ж це пре.
– Ртуть приносить хтось зі своїх.
– Це інше питання. Зараз..
– Зараз я опозорена..
– Ми це легко повернемо у вигідному для себе ракурсі. Я знаю, що і як робити.
– Тобі зовсім людей не шкода?
– А що їх жаліти? Для гостей, це шоу – про таке вони й не мріяли. Навіть не знаю, чи сам би щось подібне втнув при бажанні. Для нареченої, це пригода, про яку можна буде все життя розповідати.
– Ти її бачив?
– Так. Сидить в рожевій віпці з подружками. Ржуть і їм весело. Тата її шкода. Як батька я його розумію, але чувак дорослий і мав би знати, що понти завжди платні. І, взагалі – я думав, що ви вдома давно. А де Пітровіч?
– Сказав мені, що то всьо мої проблеми і втік додому гандон.

Розрив Мілени з Тренером відбувся при ньому. Вони сиділи за столиком біля вікна в ресторані, пили коньяк і ліниво гралися словами. Підійшов Трєнєр. Він був досить збуджений. Почалося все з веселої перепалки. Потім Трєнєр сказав щось на кшалт – правда гарна в мене теща? Потім до неї – а слабо одіти костюм стриптизерки? За вікном на сцені танцювала Альона Пума. Мілена примружила очі – скажіть, нехай мені принесуть костюм. Принесли. Вона вийшла з ним в двері казино. Повернулась за п’ять хвилин. МСішка, котрій він подзвонив принести костюм, була з почуттям гумору – принесла такий, що його майже не було. Вихід в костюмі був вражаючий. Офіціантка випустила з рук піднос і застигла. Такою побачити власницю Закладу їй ще не снилося. Мілена знала, як виглядає. Підійшла і Королевою сіла за столик.
З тебе десять зєлєні – повернула царське лице до Трєнєра.
– А не забагато?..
Ось так слово, за слово і діалог закінчився не дуже гарно:
– Ти в мене з сумою підеш жебрати!!!
– Малий, не бери на себе більше, ніж можеш взяти…

Цікавим був суд. Він був на ньому в якості свідка.
Суддею виступав досить відомий в недалекому майбутньому «колядувальник». Зал засідань був розбитий вузьким проходом від вхідних дверей на два сектори. В кінці проходу, навпроти судді стояла трибуна з мікрофоном. В лівому секторі сиділа група підтримки Мілени, в іншому – цікаві до сенсацій «модні» містяни. Суддя викликав Трєнєра. Він увійшов у всьому білому і підійшов до мікрофону:
– Ми всі тут межи собою знайомі і тому пропоную всім говорити лише правду, якою вона є. Ви всі знаєте, як я кохаю дочку пані Мілени. Іноді, мабуть, навіть більше за вареники, котрі пані Мілена щонеділі для мене ліпить. Але недавно сталася трагедія. Я був у ванній, а вона увійшла і побачила мене голим. З того часу сексуальні домагання нею мене не припиняються ні на мить. Навіть зараз я тут з охороною, бо вона може напасти на мене в коридорі, щоб зґвалтувати..
«Колядувальник» оцінив спіч і, не подавши вигляду, продовжив засідання. Адвокат Трєнєра викликав його:
– На вашу думку – хто власник Закладу?
– Пані Мілена.
– Ви бачили документи на право власності? Вам їх показували?
– Ні.
– Тобто ви не можете цього стверджувати?
– Можу.
– На підставі чого?
– Скажіть – ось це суддя?
– Без сумніву.
– Він мені теж посвідчення не показував, але ж ми всі тут розуміємо, що він суддя..

Обговорювати з нею ступінь гандонистості її чоловіка його не перло, тому він перевів тему:
– Може й ви додому? Викликати машину?
– Голова гуде, але я ще побуду. Вареники я йому ліпила – ну кончене ж – нє? Слухай – щоб я не сиділа сама, як сирота – підеш зі мною. Заміниш мені сьогодні чоловіка. Він мені тепер в трусах піде в люди…

Пітровіч був цікавий штріх. Його не цікавило абсолютно нічого. Крім одягу і бухнуть. Найкращу характеристику Пітровічу видав їхній водій. Якось він подзвонив йому:
– Що там на фазенді? Коли будете?
– Не знаю. Пітровіча шукають.
– А де він?
– Взяв з холодильника пляшку горілки, палку «московскої», копнув Рекса в сраку і пішов до лісу по філософію.
Водія він зустрів ще раз, років через десять після оцього всього. І знову характеристика – чітка і ясна, як холєра:
– Привіт, радий бачити. Як ти? Шо ти? Як ви всі там?
– Я пішов від неї.
– А то чому? Такі ж близькі були, як родичі, майже..
– Близькі? Ти знаєш, що та сучара мені сказала? Каже нам треба збудувати флігельок он там в кутку біля воріт. Знайди хто б це зробив.
– А ти їй що?
– Кажу – а нашо він там?
– А вона?
– Каже – ну, як навіщо. Будете там з жінкою жити. І – до роботи близько, і у всіх правильних домах прислуга живе на території…
– А ти шо?
– А я їй розказав і про флігєльок , і особливо – про прислугу..

Коли включилось світло, «вініровий кутюр’є»

на декілька секунд застиг в центрі танцмайданчика з піднятими перед собою рукамиДо того, він дві години, як вмів, пробував розважати і веселити залишки гостей. Коли навколо засвітилося, то все, що він зміг – це ватними ногами дійти до барної стійки. Підійшов, незграбно сів на високий стілець, поклав на стійку руку, на неї голову і розридався. Голосно, істерично – спина тряслася і все це в повній тиші. Апофеоз. Овації.

Місця за її столом не було. Він стояв біля столу, як ідіот. Всі звичайно дивилися на нього. Його це починало дратувати. Бути шоу-програмою в його сьогоднішні плани ніяк не входило.
Заграла музика. Якась з гостей пішла танцювати і він присів на її місце. Міленою мілко трусило. Лице зблідло і видно було, що вона прийняла якесь рішення. – Скажи нехай виключать музику – мені треба дещо всім сказати.
– Не тут і не зараз.
– Тут і зараз.
– Ти не бачиш, що вони всі цього чекають?
– Пофігу.
Йдем вийдем – він взяв її під лікоть і повів в бік свого кабінету, усміхаючись по дорозі знайомим. Біля дверей кабінету трапився п’яний в ніщо генерал податкової, якому було вкрай необхідно їм щось розказати. Він, за рукав піджака, відвів руку генерала вбік, відкрив двері і впустив Мілену всередину. Сказав генералу – через годину на цьому ж місці і тоді все розкажеш; увійшов в кабінет і захлопнув двері. Було темно і він повернув вимикач. Вона сиділа, на дивані в кінці кабінету. Диван був низький і їй було незручно..
– Що ти собі дозволяєш?
– Твої промови тобі зараз тільки нашкодять.
– Тоді нехай візьме автомат і розстріляє мене – істерика була поруч. Це було б надовго, а сидіти тут ще пару годин йому не світило. Він підійшов до неї. Вона так і сиділа, опустивши руки на коліна. Він став над нею і широко розставив ноги:
– Ти нікуди зараз не підеш.
– Ти хто такий?!!!
Коротким невидимим рухом він вдарив її по щоці.
За долі секунди – Шок. Вибух обурення. Потім довгий погляд і опущені очі
Він мовчки опустив вниз зіпер на джинсах..

Через годину вона підійшла до високого, на всю стіну, дзеркала, поправила плаття. Зачіска ремонту вже не підлягала:
– Виклич мені таксі. Я поїду сама. Не треба мене проводжати – це небезпечно..

 

Відьма, в короткій джинсовій спідниці, цикламеновій блузці, такого ж кольору босоніжках та чорних Ray-BanAviator, сиділа біля столу лицем до входу.
На столі стояла пляшка “Деламейну” ХО, його пакетик з білим порошком, пачка “Карат-4” і два грановані низькі стакани..
Вона сиділа, закинувши ногу на ногу. Ноги були по-спортивному міцні і мускулисті. Такі завжди його збуджували – будь-коли і будь-де.. Він взяв низький ослінчик і сів навпроти.
Відьма курила, повільно випускаючи дим. Потім глянула на нього:
– Ви більше не бачились?
– Через пару днів, тепер вже у її кабінеті.
– Що вона сказала?
– Ти повернешся, коли я вирішу цю проблему?
– А ти?
– Сказав їй – я прочитаю про це в газеті? Потім додав – я повернусь, навіть якщо ти її не вирішиш.
– І не повернувся?
– Вже не було до кого. І це було нікому не потрібно. Навіщо тобі ця історія?
– Я бачила все. І ляпас теж.
– Камери в кабінеті завжди заклеєні.
– Я Відьма. Я бачила все через вікно.
– Може то ти і ті машини підпалила?
– Хотіла тобі сказати. Ти дуже схожий на ідіота. Тобі щастить, бо той, що тебе охороняє дуже сильний.
– Знаєш чому я сильніший? Тому – що, на відміну від тебе, знаю хто він.
Звідкись знайомим йому жестом, вона розстебнула два верхніх ґудзики. Він встав зі стільчика взяти сірники і помітив на столі смартфон. Прикурив, сів назад. Відьма поставила обидві ноги на землю, впершись в підлогу високими шпильками. Йому здалося, що відстань між її колінами збільшується. Він витягнув свій телефон, перелистав контакти, знайшов потрібний і відправив смс:
– Ширше..
Телефон на столі засвітився зеленим екраном – таки вона. Відьма ковзнула по монітору поглядом. По тому, як затремтіла нижня губа, він зрозумів, що прочитала і демонстративно перевів погляд на коліна. Вони трохи розійшлися.
– Ще ширше – відправив він нове смс.
Вона задихала і коліна розійшлись більше
– Ще – сказав він вголос..

Розбудила його криклива сойка, що верещала на весь ліс, знайшовши жолудя під дубом. Відьма лежала лицем до стіни і він замилувався на її засмаглу спину. Потім тихенько зліз з ліжка і вийшов на веранду. Було свіжо і затишно. Хоч бери й живи тут подумав, глянувши на ранковий ліс. Потім закурив і присів, зігнувши ноги в колінах та балансуючи на пальцях ніг.
– Доброго ранку..
Гранатовий плащ був затягнутий поясом так, що не діставав землі. Відьма була боса і знову без лиця.
– І тобі доброго..
– А які в тебе були відносини з Тренером? – спитала вона і поставила на поручень два паперових стаканчики.
– Кава? Ти справжня Відьма з величезної букви В. Які? Ніякі. Він пробував розкусити чим я живу. Я не давав. Оце і все. Знайомий якось сказав – не май з ним справи, він смерті шукає. А хто шукає, той знайде? – спитав я. Вона його вже знайшла, ходить за ним слід в слід… ти, шо її не бачиш? – додав тоді Знайомий.
– А чому Тренер?
– Не знаю. Пацани так прозвали – він пробував всім розказати, що і як правильно.
– Де він зараз?
– На Совському цвинтарі.
– Твій Знайомий зараз в лісі на траверсі Острог – Ізяслав.
– Сам, чи з пацанами?
– Сам. Вони його покинули там, а самі пішли в бік Умані.
– На могилу цадіка подивитися?
– Вони ще не знають куди вийдуть. Поки що – просто йдуть, вибираючи місцевість, де на їх думку ніхто нічого не мінував.
– Може й дійдуть.
– Будь обережний. Хто його знає, що ті арамеї знали, коли робили той запис в книзі..
– Тобі сподобалось? Пох на всі записи.
– Ти дійсно ненормальний.
Cool dawn. Є в мене один знайомий арамей – при нагоді розпитаю, що вони знали. А ти класна..
– Ти повернешся?
– Так. Я повернуся, навіть якщо тобі це вже буде непотрібно.
– Кави випити?
– Я люблю каву.
– Чекатиму..
– Звідки в тебе її сім-карта?
– От повернешся тоді й розкажу.
– Бувай, мала – мене чекає Дорога..
– Я спробую бути на Горі, коли ти туди доберешся..

&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

В інтернет магазиніКнигарня Є

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”

Майк Новосад. “M&M, або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..”Видавництво “EuropeLiberal..” 2020.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазиніКнигарняЄ

Не подобається електронна комерція? Можна в звичних книгарнях:

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1

Майк Новосад
“Театр, або той тойвово..”

Apple Books

і Rakuten Kobo

і: Smashwords

Майк Новосад
“2022.., або пазорная звізда”

Apple Books

і: Smashwords

WINSTON

STEVE

RONALD