Як переховувався Чорний Білл..

Сильний худий чоловік, з носом-дзьобом як у Веллінгтона, зухвало поблискуючи маленькими, прикритими льняними віями очима, сидів, бовтаючи звішеними ногами, на краю платформи станції Los Pinos.

Поруч, збоку, сидів його приятель – товстий, меланхолійний та  доволі потріпаний.

Вони виглядали як люди, до яких життя підійшло у вигляді двостороннього пальто – це коли швами на обидва боки.

– Ми не бачили, Вас, приблизно чотири роки, Хем– промовив пошарпаний –  якими шляхами мандрували..?

– В основному Техас– відповів перший – щось мені було занадто холодно на Алясці, то я знайшов своє тепло в Техасі. Розповім тобі один гарячий епізод, крізь який я там пройшов

Одного ранку, зіскочивши з Міжнародного експресу біля якоїсь  водокачки, я дав йому шанс йти далі без мене..

То була країна ранчо. Розкішних будинків там не менше ніж в Нью Йорку. Тільки замість двох дюймів, вони будують їх за двадцять миль один від одного, тому ти ніколи не взнаєш, що у сусідів на вечерю, по запаху через відкрите вікно.

Там не було жодних доріг, то я пішов навпростець поперек поля. Трава навколо була вище чобіт, а мескітові гаї виглядали як персикові сади. Враження таке, ніби йдеш приватним маєтком і очікуєш, що за хвилину цілий розплідник бульдогів вискочить і покусає тебе. Але мені довелось пройти двадцять миль, перш ніж я побачив будинок. То був невеликий такий будиночок, розміром, приблизно.. як цей вокзал.

Перед дверима, під деревом, стояв маленький чувак в білій сорочці, коричневому комбінезоні та рожевій косинці наколо шиї. Стояв і скручував самокрутки.

– Вітання– кажу я – Чи може, в деякому сенсі, незнайомець освіжитися, підкріпитися, а то навіть отримати тут яку роботу..?

– О, проходьте– каже він у вишуканому тоні – сідайте он на той стілець. Я й не чув як ваш кінь під’їхав.

– Він ще не під’їхав– відповідаю – я, поки що, пішки прийшов. Не хочу бути тягарем, але було б чудово, коли б у вас знайшлося три або чотири галони води..

– Ви виглядаєте досить припорошеним– каже він – але наші купальні приладдя..

–  Це пити– кажу я – той пил, що ззовні не має значення..

Він налив мені води  з підвішеного червоного бідона, а тоді продовжив:

– Шукаєш роботу?

– На якийсь час– кажу я – тут здається тихе місце, чи не так..?

– Так– каже він –  мені казали, що тут не побачиш щоб хтось проходив по кілька тижнів. Я тут лише місяць – купив ранчо у старого поселенця, який вирішив рухатися далі на захід..

– Мені це підходить – кажу я – тиша і спокій інколи корисні для чоловіка. Але мені потрібна робота. Я можу бути барменом, махлювати на соляних шахтах, читати лекції, випускати акції, боксувати в середній вазі або грати на роялі..

– А овець пасти ти можеш? – каже цей малорослий ранчеро.

– Чи можу я спасти овець..?

– Пасти. Чи можеш взяти на себе відповідальність за отару?

–Ааа, тепер розумію, ти маєш на увазі ганяти навколо них і гавкати як вівчарка. Я точно ніколи цього не робив, але часто бачив овець з вікна вагона і вони не виглядали надто небезпечно.

– Мені потрібен пастух– каже ранчеро – не хочу залежати від мексиканців. У мене тільки дві отари. Можеш хоч завтра вранці брати моїх баранів, їх всього вісімсот, та гнати на пасовисько. Плачу дванадцять доларів на місяць, їжа моя. Жити будеш в палатці, в прерії. Готуватимеш собі сам. Воду та дрова тобі привозитимуть. Класна робота..

– Ок– кажу – я візьмусь за цю роботу навіть якщо мені доведеться носити вінок на голові, балахон та грати на сопілці, спершись на загнуту вгорі палку. Так, як це роблять пастухи на фотографіях…

Отже наступного ранку маленький ранчеро допомагає мені вигнати отару баранів з коралю, за дві милі від дому, в прерію, де вони починають скубти траву на схилі невеликого пагорбу. Він дає мені безліч інструкцій – як не випускати групки баранів з основного стада та водити стадо до водопою в полудень..

– Я привезу твій намет, провіант та всяке обладнання ввечері– каже він.

– Файно– кажу я – не забудьте про обладнання для кемпінгу, провіант, а особливо про  намет. Тебе звати Золлікофер чи не так..?

– Мене звуть Ґенрі Огден– каже він.

– Чудово, містере Огден, а мене – містер Персівал Сент-Клер..

П’ять днів я пас овець на Ранчо-Чікіто, а потім сам став обростати вовною. Це зливання з природою раптом почало працювати проти мене. Я став самотніший за козу Робінзона Крузо. Взагалі в житті зустрічав багато людей, більш цікавих, як компаньони ніж ці вівці. Кожний вечір заганяєш їх до коралю, готуєш баранину, кукурудзяний хліб та каву, а потім лягаєш в наметі, не більшому за скатертину і слухаєш койотів, що співають навколо табору.

На п’ятий вечір, зачинивши моїх дорогих, але не надто розумних баранів я відправився на ранчо і увійшов в двері.

– Містере Огден– кажу я – є потреба спілкуватись. Вівці то дуже добре для прикраси ландшафту та, як постачальник вовни для восьмидоларових чоловічих костюмів, але для великосвітської бесіди біля каміна, то вони на одному рівні з  ворсильщиками на файф-о-клоці. Якщо у вас є колода карт чи дитяча настільна гра з кубиками та фішками, то виймайте їх і давайте займемось розумовою діяльністю. Мені необхідне зробити щось інтелектуальне, геть аж до того, щоб настріляти комусь по голові чи шо..

Цей Ґенрі Огден був своєрідним ранчеро. Він носив золоті перстені, великий золотий годинник і ретельно зав’язував краватку. Його обличчя було спокійним, а на носі виблискували окуляри. Я раз бачив  як у Мускогі повісили одного за вбивство шести людей, то він був його точна копія. Але я знав  і проповідника в штаті Арканзас, якого ти б сприйняв за його рідного брата. Проте мене це ні разу не парило, мені потрібне було спілкування – хоч зі святим, хоч з грішним, лиш би то була не вівця.

– Добре, Сент-Клер– каже він відкладаючи книгу – я здогадуюсь, що тобі там досить одиноко з непривички. Мені тут також доволі одноманітно.. Ти впевнений, що добре закрив кораль і вівці не розбіжаться?

– Вони закриті так надійно,як журі присяжних під час слухання справи про вбивство мільйонера. І я повернуся до них задовго то того, як їм знадобиться  тренована нянька.

Тут Огден дістає колоду карт і ми ріжемось в казино. Після п’яти днів і ночей в моєму овечому кемпінгу це виглядало як гульбан на Бродвею.

Коли мені йшла карта, я відчував такий азарт, ніби зробив мільйон на Трійцю. А коли Ґенрі Огден трохи розслабився і розповів сторі про леді в вагоні Пульмана, я реготав добрих п’ять хвилин.

Це ілюструє наскільки в житті все відносно. Чоловік може стільки всього надивитись в житті, що йому буде нудно повернути голову, щоб побачити як горить особняк за три мільйони доларів, живого Джо Вебера чи Адріатичне море. Але дай йому попасти овець ненадовго і ти побачиш як розщеплюються його ребра від сміху над “Комендантської години не буде – гульбаним цілу ніч”, або насолоду від гри в карти з дамами.

Тим часом Огден дістає графин Бурбону  і вівці якось тотально відходять на задній план.

– Ви не пам’ятаєте, про що писали газети приблизно місяць тому? – каже

 він – про пограбування швидкого Канзас – Техас.. Експрес агенту прострілили плече і забрали приблизно п’ятнадцять тисяч доларів у валюті. Кажуть, що цю роботу зробив один чоловік..

– Щось пригадую– кажу я – але такі речі відбуваються настільки часто, що не затримуються надовго в голові людей з Техасу. Вони наздогнали мародьора, схопили і віддали в руки правосуддя?

– Він втік-каже Огден, –просто я читав у сьогоднішній газеті, що офіцери відстежують його в цій частині країни. Схоже що вкрадені банкноти були першим випуском валюти Другого Національного банку міста Еспіноза. Поліція відстежувала де тратились ці гроші і стежка привела її сюди.

Огден наливає собі трохи Бурбону і підсовує мені пляшку.

– Думаю– кажу я після ковтка віскі –  то не погана ідея для грабіжника поїздів заховатись в цій частині країни. Овече ранчо найкраще місце для схованки. Хто здогадається шукати такого зухвалого грабіжника серед пташок, баранів та польових квітів..? І шо, і шо– глянувши на Огдена продовжую я, – в газеті є якийсь опис цього терориста- одиночки? Якісь його характерні риси, там зріст, чи кількість запломбованих зубів, або стиль його одягу..?

– Та ні– каже Огден –його ніхто не побачив, бо він мав маску, але вони знають, що це грабіжник, який називається Чорним Біллом. Він завжди працює сам і, крім того, він загубив хустку в вагоні, а на ній було його ім’я.

– Все в порядку– кажу – я схвалюю його ідею заховатися серед овець, думаю вони його не знайдуть.

– Там тисяча доларів винагороди за нього– каже Огден.

– Мені не потрібні такі гроші– кажу я дивлячись містеру Вівцевласнику прямо в очі – дванадцять доларів на місяць: які ви платите мені достатньо. Мені потрібно трохи перепочити, я зможу заощадити, поки не отримаю достатньо, щоб заплатити за квиток до Тексаркани, де живе моя овдовіла мама.. І якщо Чорний Білл– продовжую я, багатозначно подивившисьна Огдена – вимушено забрів сюди, скажімо, місяць назад..  купив невелике овече ранчо і..

– Стоп– каже Огден, зі злим виразом обличчя встаючи зі свого крісла – що  за інсинуації..

– Нічого подібного– відповідаю –ніяких інсинуацій, я беру чисто гіподермальний випадок. Якщо Чорний Білл, забрів сюди, купив собі ранчо і найняв мене грати його вівцям на сопілці, при цьому поводячись порядно та по товариськи, як ось ви, то йому б нічого було мене боятися.

Людина є людиною, незалежно від будь-яких ускладнень, які вона може мати від овець, чи поїздів на залізниці. Тепер ви знаєте мою точку зору.

Огден аж почорнів, як кава на кемпінгу, секунд на дев’ять.. а потім задоволено розсміявся.

– Ну добре, Сент-Клер– каже він – якщо б я був Чорним Біллом, я б не побоявся довіритися вам. Давайте грати в карти, якщо ви не проти гри з грабіжником поїздів.

– Я вже виклав тобі мою позицію в усній формі – кажу я– нічого не змінилося.

Тасуючи карти, я так ніби ненароком, запитую в Огдена звідки він.

– З Долини Міссісіпі– каже Огден.

– Приємна маленька місцина– кажу  – я часто там зупинявся. Правда простирадла там вологі і їжа так собі – не знаходите? А я з Тихоокеанського узбережжя. Бували може?

– Надто сильні протяги  там– каже Огден – але якщо, коли-небудь, будете на Середньому Заході, то просто згадайте моє і’мя і вам принесуть каву в ліжко.

– Ну– кажу – я точно не випитую ваш номер телефону, чи дівоче прізвище вашої тітки, тої що викрала пресвітера в Камберленді – нашо воно мені? Я просто хочу, щоб ви знали, що з боку вашого пастуха небезпеки немає. До речі, червами піки не криють – перестаньте  хвилюватись.

– Все ще не вірите– сміючись каже Огден – а нічого, що якби я був Чорним Біллом і думав, що ви мене підозрюєте, я б загнав у вас кулю з Вінчестера, зупинивши цим свою нервозність, якби така була?

– Та ні– кажу я – чоловік з такою нервовою системою, що може сам зупинити поїзд на гоп-стоп, ніколи не зробить такого фокусу. Я не вчорашній і знаю що значить дружба для таких людей. Не те щоби я претендував набиватися вам в приятелі, містере Огден– кажу  – тим більше працюючи у вас пастухом, але при більш оперативних обставинах ми б могли заприятелювати.

– Забудь тимчасово про овець– каже він – і зріж колоду, мені здавати.

Десь через чотири дні після цього, коли мої барани обідали на березі струмка, а я заглибився в процес приготування кави, переді мною, нечутно під’їхавши травою, виник таємничий вершник, одягнений в стилі персони, яку він намагався з себе корчити. Він був одягнений у  щось середнє між детективом з Канзас-Сіті, Буффало Біллом та гицлем з Батон-Руж. Його підборіддя та очі не були відформатовані лініями бойового досвіду, тому я зрозумів, що він лише нишпорка.

– Овець пасеш?– запитує він.

– Ну– кажу я – людині з такою очевидною гамптональною

проникливістю як ваша, я б не зміг стверджувати, що зайнятий реставруванням старовинної бронзи чи  змазуванням велосипедних коліс.

– Щось ти не схожий на пастуха– каже він – і одягнений не так, і говориш не так.

– Зате ви і говорите, і виглядаєте саме так, що схожі на того, що мені здається.

Тоді  він запитує мене, на кого я працюю, а я показую йому Ранчо-Чикіто, що в двох милях, в тіні невисокого пагорба, а він мені каже, що є заступником шерифа.

– Тут десь повинен був би бути грабіжник поїздів, на ймення Чорний Білл – доповідає той супермен – його простежено вже аж до Сан-Антоніо, а може й далі. Може ви бачили, або чули про будь-яких незнайомців, що ушивались тут в минулому місяці..?

– Нє не чув – кажу– за виключенням того, що маю звіт про одного, що з’явився в мексиканському кварталі ранчо Луміс, що на Фріо.

– Шо знаєш про нього ?- питає заступник.

– Те, що він там вже три дні– кажу я.

– А як виглядає чоловік на якого ти працюєш?– питає той – чи старий Джордж Ремі ще володіє цим місцем? Він тримав тут овець протягом останніх десяти років, але ніколи не мав успіху.

– Старий розпродав все і пішов на Захід,– кажу я йому, – ще з місяць тому ранчо купив інший любитель овець.

– А як виглядає ця людина? – знову питає заступник.

– О– кажу я – це великий, жирний голландець з довгими вусами і в синіх окулярах. Не впевнений, що він відрізнить вівцю від бурундука. Думаю, що старий Джордж добре нагрів його на цій угоді.

Отримавши ще багато подібної інформації та забравши час двох третин мого обіду заступник поїхав.

Ввечері розповідаю про цю справу Огдену.

– Вони обплутують Чорного Білла кільцями восьминога– кажу я.

А потім розповів і про заступника шерифа, і про те, як описав його заступникові, і що заступник говорив.

– Ок– каже Огден, – давайте не будемо вникати в проблеми Чорного Білла. Тим більше, що у нас є декілька наших власних. Візьміть Бурбон з шафи, і будемо пити за його здоров’я.. – якщо, каже він, зі своїм квочкочим сміхом, – ви не ставитесь упереджено до грабіжників колійових.

– Я завжди вип’ю за того, хто підтримує друзів, і я вірю, що Чорний Білл саме такий. Тому я п’ю за нього і нехай йому пощастить.

І ми випили.

Через два тижні настає час стрижки овець. Їх треба було пригнати на ранчо, де купка кудлатих мексиканців мала зняти з них хутро садовими ножицями. Так що після обіду, напередодні приїзду барберів, я погнав моїх нодокінчених баранів через пагорб, через долину повз струмок аж до ранчо, де закрив їх у коралю і побажав солодких снів.

Потім зайшов до будинку. Ґ. Огден, ескайр, лежав на своєму маленькому ліжку. Думаю він був подоланий антибезсонням, протипрокиданням чи ще якоюсь хворобою притаманною овецькому бізнесу. Його рот і жилет були розпахнуті навстіж, і він дихав як велосипедний насос з секонд хенду.

Його вигляд навів мене на роздуми. Величний Цезарю, – подумав я – спати таки варто з закритим ротом, тоді вітер в тебе не задуватиме. Чоловік, що спить ще те видовище – ангели б плакали. Чого варті його мозок, біцепси, фінансування, вплив чи родинні зв’язки? Він безпорадний перед ворогами, а ще більше перед друзями. Він прекрасний, як коняка від кінного екіпажу, що стоїть приперта до стіни Метрополітен Опера Хаус, в півпершої ночі, і марить про рівнини Аравійського півострова.

Ось жінка, яка спить, це дещо інше. Незалежно від того, як вона виглядає, ви знаєте, що краще для всіх щоб вона залишалася в такому стані.

Я випив дві порції Бурбону, свою і Огденову і зібрався з комфортом провести час поки він спить. На його столі лежало кілька книг, що стосувалися різних локальних предметів, таких як Японія, дренаж та фізична культура.. а також трохи табаку, який здався дуже доречним.

Покуривши та наслухавшись кардіологічного дихання Ґ.О., я виглянув у вікно, у напрямку загону для стрижки овець – там було щось на зразок стежки, що відгалужувалася від чогось на зразок дороги, що перетинала щось на зразок струмка.

Бачу п’ять вершників під’їжджають до ранчо. Всі вони тримали карабіни поперек сідла, а серед них був й той, що розмовляв зі мною в моєму овечому таборі.

Їхали вони обережно, відкритим строєм, з рушницями готовими до стрільби.  Виокремлюю оком з них того, хто за головного у цій кавалеріїї закону і порядку.

– Добрий вечір, джентельмени– кажу я – не хочете спішитись і прив’язати ваших коней?

Головний під’їжджає до мене впритул і розмахує своїм револьвером так, що здається хоче взяти на  приціл мене відразу в цілий повний зріст.

– Не роби ніяких рухів– каже він – поки ти і я не насолодимся в достатній кількості необхідною мені бесідою.

– Не роблю– відповідаю – я не глухонімий і не бачу ніяких резонів не підкорятися вашим заборонам.

– Ми шукаємо– каже він – Чорного Білла, того, що в травні пограбував експрес КТ на п’ятнадцять тисяч доларів. Ми обшуковуємо кожне ранчо. Як тебе зовуть і що ти тут робиш?

– Капітане,– кажу я – моя професія – Персівал Сент-Клер,  моє ім’я – пастух овець. Я загнав моїх теля.. тобто  баранів сюди на ніч, а завтра приїдуть барбери щоб оголити їх під машинку.

– Де господар цього ранчо?– питається капітан тої банди.

– Зачекайте хвилину шеф– кажу я – там часом нема якої винагороди за того відчайдушного персонажа, про якого ви згадували у своїй преамбулі?

– Є винагорода на тисячу доларів тому хто його впіймає– каже капітан – але там, здається, нічого не передбачено для інформера.

– Схоже, що певно буде дощ.. за день, або близько того– кажу я, з втомленим виглядом розглядаючи яскраве синє небо.

– Якщо ти знаєш що-небудь про його місцезнаходження чи які інші дані– каже він на їхньому брутальному поліцейському жаргоні – то попадеш на кримінальну відповідальність за приховування цього.

– Я чув від одного пасажира– кажу без ентузіазму в голосі – що один мексікано, в крамничці Піджін’c, що в Нуесесі, сказав ковбою названому Джек, що він ніби-то чув від кузини одного вівчаря, що Чорний Білл був помічений у Матаморі два тижні тому.

– Слухай сюди, містере Прив’язаний Язик, – каже капітан роздивившись мене оцінююче – якщо ти підкажеш як нам схопити Чорного Білла, то я заплачу тобі сто доларів зі своєї власної.. з нашої власної кишені. Це ліберально нє? По закону тобі все одно нічого не світить. Шо скажеш?

– Гроші на бочку вже? – кажу я.

Капітан проводить швидку оперативну нараду зі своїми коммандос, потім вони досліджують вміст своїх кишень для детального аналізу. В загальному результаті витрушують сто два долари і тридцять центів кешем та на тридцять один долар жувального тютюну.

– Підійдіть ближче, мій капітане – кажу я – і слухайте.

Він так і робить.

– Я дуже бідний чоловік, соціальний стан мій дуже низький– кажу я. – Працюю за дванадцять доларів на місяць, намагаюся не дати розбігтися багатьом тваринам, єдиною думкою яких є, власне, як би розбігтися. Мої справи, звичайно, кращі ніж у штату Південна Дакота, але для людини яка, до цього часу, бачила овець лише у вигляді котлет – то страшний занепад. Я скотився так низько через надмірні амбіції, велику кількість рому та якийсь коктейль, який роблять всюди вздовж Пенсільванія Railway Road  від Скрентона до Цинцинатті.. сухий джин, французький вермут, трохи вичавленого лайму і добра порція апельсинової гіркої. Попадеш в ті краї – скуштуй неодмінно. І ще– кажу – я ніколи не підводив друзів, коли вони купалися в золоті і ніколи не покидав їх, коли сам попадав в халепу . Але, – продовжую я – яка тут дружба? Дванадцять доларів на місяць швидше випадкове знайомство. І я не вважаю, що коричневі боби та кукурудзяний хліб  то їжа дружби. Я бідний чоловік, в мене мама вдова в Тексаркані, а ви знайдете Чорного Білла – він лежить в цьому будинку на дитячому ліжку  в кімнаті праворуч. Він той кого ви шукаєте.  Я це знаю з його слів. Він в деякій мірі був мені другом і якщо б я був тим, що колись, всі скарби копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але щотижня половина бобів була червивою, та й дров в таборі завжди бракувало.

– Будьте обережні, джентельмени– кажу я – він часом буває нестриманим, а враховуючи його недавню професію, якби вам не нарватися на грубість з його боку, якщо захопите його зненацька.

Бригада прив’язує своїх коней, знімає всю амуніцію та боєприпаси і навшпиньки заходять в будинок. Я йду за ними, як Даліла, коли вона вела Філіпа Штейна до Самсона.

Начальник трясе Огдена за плече щоб розбудити, той зривається на ноги, але ще два цінителі винагород навалюються на нього. Огден, хоча й худий, виявився сильним і відбивається так, як  я ніколи б не подумав.

– Що це все означає?кричить він, після того, як вони його таки звалили.

– Ми зловили вас, містере Чорний Білл, – каже капітан – оце й усе.

– Це насильство– каже Огден, розлютивщись ще більше.

– Звичайно насильство– відповідає поборник миру і доброї волі. – Канзас експрес вас не чіпав, а є закон проти пустощів з казеними пакунками.

Він сідає Огденові на живіт і починає старанно вивертати тому кишені.

– Я змушу вас спітніти за це– каже Огден,  неслабо спітнівши сам – я можу довести хто я є.

– Це я і сам можу– каже капітан і витягує з кишені Ґ. Огдена кілька новеньких банкнот Другого Національного банку міста Еспінози – маю сумнів, що ваша візитка перекричить ці грошові знаки. А ви можете зараз встати і підготуватися до того, щоб піти з нами та визнати свої гріхи.

Ґ. Огден встає,  поправляє свою краватку. Він більше нічого не говорить після того, як знайшли гроші.

– А нічого така ідея– каже шериф – зарився в таку діру, купив собі овече ранчо.. тут і людська нога мабуть рідко ступає.

Один з чоловіків йде до коралю, хапає там другого пастуха  – мексиканця, якого звати Джон Саллі і той сідлає Огденового коня. Потім  вся шерифова бригада оточивши Огдена везе його до міста..

Перш ніж рушити в дорогу, Огден доручає ранчо Джону Саллі, віддає накази як стригти і де пасти овець, так ніби збирається через кілька днів повернутися.

А через пару годин після цього, Персіваля Сент-Клер , колишнього пастуха овець на  Ранчо-Чикіто, можна було побачити зі сто дев’ятьма доларами в кишені, на коні з того ж ранчо. Він їхав на південь..

Худий замовк і прислухався. Серед низьких пагорбів було чути свисток товарного поїзда. Товстий, обшарпаний чоловік поруч нього зневажливо похитав головою.

– Це що, Сніппі?– запитав худий – знову блюз..?

– Ні– відповів потріпаний – просто мені не подобається твоя розповідь.

Ми з тобою дружимо з п’ятнадцять літ, але я ніколи не чув, щоб ти здав когось поліції. Ні одного. А тут був чоловік, що годував тебе, ти з ним грав в карти, якщо так можна назвати  гру в казино. А ти все ж інформуєш про нього поліції і береш за нього гроші. Ніколи ти таким не був..

– Цей Ґ. Огден– продовжив худий – через адвоката, алібі та інші легальні феньки довів, що ні в чому не винен, як я потім чув. Він зробив мені послугу і я здав його без особливого кайфу..

– А звідки в нього в кишені взялись банкноти?

– Я поклав їх туди поки він спав, коли побачив, що ті їдуть. Чорний Білл то був я. Зберися, Сніппі, наша паровоза підходить до водокачки. Ми заскочимо на бампер поки вона набиратиме воду..

© Переклад Mike Novosad.