В ті дні скотарі були помазані миром. Вони були вельможами пасовиськ, королями корів, лордами лугів і баронами стад. Вони могли б їздити в золотих фаетонах, якби їхній смак мав до такого схильність. Долари захопили їх зненацька і просто засипали собою. Їм здавалося, що грошей у них навіть більше, ніж може собі дозволити пристойна людина. Бо коли скотар купив собі кишеньковий годинник, з дорогоцінним каменем на кришці, такого розміру, що той натирав йому ребра, придбав каліфорнійське сідло з срібними заклепками та стременами з ангорської шкіри, замовив для кожного, кого зустрів, віскі в барі – то на що ще йому було тратити гроші?
Хіба тільки ті герцоги лассо, які мали жінок, були не настільки обмежені у своїх можливостях щодо зменшення надлишкового багатства. У грудях статі, що створена з ребра Адама, геній зменшення маси гаманця може дрімати роками, очікуючи свого часу, але ніколи він не згасне повністю.

Отже Довгий Білл Лонглі, керований дружиною чоловік, покинув зарослі чапаралю поблизу Бар Серкл Бренч на Фріо, щоб спробувати радощів урбанізованого успіху. Він мав щось схоже на півмільона доларів і це при тому, що прибутки його невпинно зростали.
Білл Лонглі свій диплом випускника отримав на ранчо та стежках прерій. Фарт та заощадливість, холодна голова та око-телескоп, підняли його з ковбоя бродяги до коров’ячого магната. Тоді був бум великої рогатої худоби і Фортуна, обережно ступаючи серед колючих кактусів, прийшла і витрусила все зі свого рогу достатку на порозі його ранчо.
У маленькому прикордонному місті Чапароса, Лонглі збудував дорогу резиденцію. Там він став полоненим, прив’язаним до колісниці соціального співіснування. Став приречений бути стовпом суспільства. Якийсь час він навіть боровся з цим, як мустанг, вперше загнаний до коралю, а потім повісив на цвях свій гарапник і шпори. Час подіти було нікуди. Він організував Перший національний банк Чапароса і був обраний його президентом.

Одного дня, чоловік з ознаками хронічних розладів шлунку, одягнений в подвійні збільшувальні окуляри, просунув службове посвідчення в віконечко каси Першого національного банку. П’ять хвилин потому, весь персонал банку танцював у реверансах і поклонах перед ревізором.
Цей ревізор, містер Дж. Едгар Тодд, виявився ревізором досить ретельним. Наприкінці ревізії, він одягнув свого капелюха і покликав президента, містера Вільяма Р. Лонглі в його офіс.

“Ну, як там справи?” – ліниво запитав Лонглі – “надибали щось, що виглядає не так, як вам подобається?”
“Все в банку в порядку, містере Лонглі,” – сказав Тодд; “всі позики оформлені добре.. все добре, але за одним винятком. Ви маєте один дуже поганий листок паперу. Настільки поганий, що ви мабуть й не усвідомлюєте, в яке серйозне становище він вас ставить. Я маю на увазі заставу в розмірі 10 000 доларів США, з виплатою на першу вимогу, видану Томасу Мервіну. Це не просто перевищує максимальну суму, яку банк може позичити фізичній особі на законних підставах, але й видано без поруки та забезпечення. Таким чином ви двічі порушили закони про національний банкінг і підлягаєте кримінальному переслідуванню Урядом. Коли я дам знати про це Головному Контролерові, а я зобов’язаний так зробити, то це без сумніву призведе до передачі цього питання в Департамент Юстиції щодо винесення покарання. Ви бачите, яка серйозна це справа..”

Білл Лонглі сидів у своєму кріслі. Заклавши руки за голову, він повернувся і подивився в обличчя ревізора. Ревізор був здивований, побачивши посмішку в світло-блакитних очах банкіра. Якщо той і усвідомив всю серйозність справи, то ніяк не проявляв цього усвідомлення.

“Звичайно, ти не знаєш Тома Мервіна“, – сказав Лонглі, майже поблажливо. “Так, я знаю про цю позику, вона не має ніякого забезпечення, крім слова Тома Мервіна. Але я якось зауважив – якщо на слово чоловіка можна покластися, то це і є найкраще забезпечення. Звичайно я знаю, що Уряд так не думає. Я побачусь з Томом на рахунок цього листка паперу..”

Розлад травлення містера Тодда, здавалось раптово погіршився. Він з подивом глянув на чапаралевого банкіра через свої подвійні окуляри.
“Ви бачите,” – продовжив добродушно Лонглі – “Том почув про дві тисячі двохліток біля Рокі Форд, на Ріо Ґранде, які коштують по вісім доларів за голову. Думаю це старий Леандро Гарсія переправив їх контрабандою і мабуть хотів поскоріше здихатись. Цю худобу можна продати по 15 доларів за голову в Канзас Сіті. Том це знав і я це знав. Він мав шість тисяч доларів і я позичив йому ще десять, щоб його діло вигоріло. Його брат Ед взяв їх і поїхав туди ще три тижні назад. Не сьогодні завтра він повернеться. Коли він приїде, Том одразу поверне гроші в банк.”

Ревізор був шокований. Мабуть його обов’язком було бігти на телеграф і доповісти про все Контролерові. Але він цього не зробив. Вклавшись у три хвилини, він підкреслено-дошкульно дав банкірові зрозуміти, що той стоїть на межі катастрофи. А потім запропонував крихітний рятівний варіант.

“Сьогодні ввечері я збираюсь до Хілллдейл,” – сказав він Лонглі, – “ревізуватиму тамтешній банк. На зворотньому шляху заїду в Чапаросу. В дванадцятій я буду тут. Якщо ця позика буде закрита до того часу то я не знадаю про неї у звіті. Якщо ні – я повинен виконати свій обов’язок.”

З цими словами ревізор вклонився і пішов.

Президент Першого національного посидів на стільці ще з півгодини, а потім прикурив легку сигару і пішов до будинку Тома Мервіна.
Мервін, одягнений у коричневу парусину – на вигляд бродяга ранчеро, але з поглядом мислителя, сидів, закинувши ноги на стіл і плів гарапника з сирцю.

“Томе,” – сказав Лонглі, нахилившись над столом, – “про Еда нічого не чути?”
“Ще ні,” – відповів Мервін, продовжуючи своє плетіння, – “я думаю, що він сам повернеться з дня на день.”
“Був банківський ревізор,” – продовжив Лонглі, – “облазив все і встав в позу, коли побачив твою розписку. Ти і я, ми знаємо, що все гаразд, але ця штука не стикується з банківськими законами. Я був впевнений, що ти повернеш гроші до чергової перевірки, але той скурвий син приїхав зненацька. Зараз я просто не маю грошей, а б то просто заплатив за тебе. Я маю час до дванадцятої ранку завтра, а потім я повинен показати кеш замість тої розписки або..”
“Або що, Білл?” – запитав Мервін, дивлячись як Лонглі завагався.
“Ну, я думаю, це означає, що Анкл Сем дасть мені з обидвох ніг.”
“Я спробую повернути тобі гроші вчасно,” – відповів Мервін не відриваючись від свого плетіння.
“Ок, Том,” – завершив Лонглі, повернувшись до дверей, – “Я знав, що ти зробиш якщо зможеш.”

Мервін кинув кнут і відправився в ще один банк, що був у місті. Приватний банк керований Купером і Крейгом.

“Купер”, – звернувся він до партнера, якого так звали, – “Мені треба 10 000 доларів сьогодні. або завтра вранці. Я маю будинок та ще дещо, вартістю близько 6000 доларів. Це все, що я можу заставити. Але у мене вигорає одна справа і це принесе мені набагато більше протягом кількох днів.. ”

Купер закашлявся.

“Але не скажи ні“, – промовив Мервін. “Я позичив цю суму з зобов’язанням повернути на першу вимогу. Ось зараз ця вимога й прийшла. А з чоловіком, який її озвучив, я ночував під одною ковдрою по таборах рейнджерів десять років. Він може попросити все, що я маю. Він може попросити кров з моїх жил і він отримає її. Зараз йому потрібні ці гроші, бо він потрапив в нехорошу ситуацію.. Коротко – йому потрібні ці гроші і я зроблю це для нього. Ти добре знаєш моє слово, Купер.”

“Аж ні разу не маю сумніву в цьому,” – чемно погодився Купер, – “але я маю партнера, як ти знаєш. Я не вправі сам приймати рішення по кредитах. І потім.. Якби ти мав навіть найкраще забезпечення то ми не змогли б надати тобі кредит раніше ніж через тиждкеь. Ми якраз робимо відправку на 15 000 доларів братам Майєрам у Рокдейлл для закупівлі бавовни. Гроші від’їжджають вузькоколійкою сьогодні вночі. Це робить нашу касу на деякий час порожньою. На жаль ми не зможемо зробити цього для тебе..”

Мервін повернувся до свого офісу і продовжив плести свій гарапник. Близько четвертої години дня він відправився в Перший національний банк і нахилився над поручнями столу Лонглі.

“Я постараюся отримати ці гроші для тебе вночі.. я мав на увазі завтра, Білл..”
“Гаразд, Том,” – тихо сказав Лонглі.

В дев’ятій годині того ж вечора, Том Мервін обережно вийшов з дерев’яного будиночка в якому він жив. Це було на самому краю містечка де мало кого можна було зустріти в цей час. Мервін був в крислатому капелюсі і з двома шестизарядними на поясі. Він швидко рухався самотньою вулицею, а потім пішов по піщаній дорозі, що проходила паралельно вузькоколійці, поки не дістався до цистерни з водою за дві милі нижче від міста.
Там Том Мервін зупинився, пов’язав чорну шовкову хустку на нижню частину обличчя і насунув капелюха нижче на очі.

Через десять хвилин, прибувший з Чапароси, нічний поїзд до Рокдейлла, під’їхав до цистерни.
З револьвером в кожній руці Мервін піднявся з-за кущів чапаралю з наміром стартувати. Але ще до того, як він зробив три кроки, дві довгі сильні руки обхопили його ззаду, відірвали від землі і кинули лицем в траву. Важке коліно притисло його спину, а залізні руки охопили його зап’ястя. Таким чином він, як безпомічна дитина, був утриманий до тих пір, поки локомотив не набрав води і поки поїзд, прискорюючи швидкість, зник з поля зору. Тоді його відпустили і, підвівшись на ноги, він побачив лице Білла Лонглі.

“Ця справа не потребує бути вирішеною аж таким чином, Том,” – сказав Лонглі. “Я бачив Купера ввечері і він розповів мені про що ви з ним говорили. Після цього я спустився до твого дому і побачив як ти виходиш з твоїми двома гарматами. Я пішов вслід за тобою..
Пішли назад, чувак.”

Вони пішли поруч.

“То був єдиний варіант, який я бачив,” – сказав Мервін. “Ти попросив погасити кредит і я спробував зробити це. Що ти тепер робитимеш, коли вони тебе хапнуть?”
“А що б ти робив, коли б зараз хапнули тебе?” – відповів Лонглі.
“Ніколи не думав, що лежатиму в кущах, щоб наїхати на поїзд,” – поволі промовив Мервін – “але заборгованість на першу вимогу це справа особлива. Білл, ми ще маємо дванадцять годин, поки той шпійон прийде до тебе.. ми мусимо підняти десь це бабло.. Може ми можемо.. Ого! О Великий Сем Х’юстон!!! Ти чуєш це?.”

Мервін кинувся бігти, Лонглі не відставав. Нічого ніби й не сталося, лише десь з темноти почувся досить приємний свист. Хтось насвистував “Плач ковбоя..”
“Це єдина мелодія, яку він знає,” – крикнув на бігу Мервін. “Роблю ставку..”

Вони вже були біля дверей будинку Мервіна. Той з ноги відкрив двері і спіткнувся об стару валізу, що лежала посеред кімнати. Загорілий, весь в дорожній пилюці молодий чоловік з квадратним підборіддям, лежав на ліжку пихкаючи коричневою сигаретою.

“Ну як, Ед?” – видихнув задиханий Мервін.
“Так собі,” – розтягуючи слова промовив той. “Тільки що приїхав. В 9:30. Продав по п’ятнадцять. Чувак, не розвали мою класну валізу, що тримає 29 000 зелених доларів в своїх габаритах..”

Для промо агенції DANA.
© Переклад Майкл Новосад