Поки чекає авто..

Дівчина, в сірому платті, знову прийшла в затишний куток маленького тихого парку. Вона сіла на лавочку і розгорнула книгу. Ще з півгодини часу можна було читати, поки сутінки, що вже насувались, давали таку змогу..
Плаття, сірого кольору, загалом було звичним. Звичним рівно настільки, щоб бездоганність його стилю не кидалась в очі. Обличчя дівчини просвічувало спокійною, ненавмисною вродою, крізь негусту вуаль, що спадала на обличчя.
Вона прийшла до парку в той самий час, що й наперододні. І позавчора, і ще перед тим. І був хтось, хто знав про це.

Знав про це молодий чоловік, що нарізав кола поблизу. Спалюючи жертву за жертвою на вівтарі великого ідола Випадку, він мав надію на його прихильність. Сподівання молодого чоловіка було винагороджене. Перегортаючи сторінку, дівчина не втримала книгу і та, вислизнувши з пальців, відлетіла від лавки на цілий метр.

Молодий чоловік миттєво кинувся до неї і передав власниці, притримуючись того стилю, що вкорінився в парках та інших публічних місцях. Стилю, що поєднує одночасно галантність і надію на продовження. Не забуваючи про поліцейського, що стовбичить на розі.
Приємним голосом він наважився на незначне зауваження відносно погоди – звична тема для початку знайомства, котра, до речі, нерідко стає причиною багатьох нещасть, а потім завмер, очікуючи на свою долю.

Дівчина неспішно підвела на нього очі. На його акуратний, але звичайний одяг, на обличчя, що теж не виділялось якимись особливими рисами.
“Ви можете присісти, якщо хочете,” – сказала вона навмисне неквапливим контральто – “справді, мені навіть хочеться щоб ви це зробили. Світло вже надто погане для читання, тому я б вважала за краще поговорити.”

Слуга Удачі з неприхованим задоволенням присів коло неї на лавку.
“Скажіть, а вам відомо” – почав він, вживаючи форму, якою зазвичай локальні оратори відкривають свої мітинги в парках, – “що ви найдивовижніша дівчина з тих, яких я бачив будь-коли? Я й вчора з вас очей не зводив.. Невже ти не помітила, що хтось був приголомшений від твого погляду, мала?..”

“Хто б ви не були,” – промовила дівчина крижаним тоном, – “ви повинні пам’ятати, що я леді. Я вибачу вам ваше зауваження, котре безсумнівно було недорозумінням. Можливо для людей вашого кола це нормально. Але якщо я запропонувала вам присісти і, на вашу думку, це запрошення дає вам право називати мене – “мала” то я забираю його назад.”

“Я щиро прошу вибачення,” вигукнув молодий гульвіса. Вираз вдоволення на його обличчі змінився на вираз розгубленності і каяття. “Це була моя провина. Ти знаєш.. Я мав на увазі.. у парках є дівчата, котрі.. Звичайно ти не знаєш, але..”

“Облишмо цю тему, якщо вам не важко. Звичайно я знаю. Розкажіть краще про цих людей, що проходять тут кожен своєю дорогою. Куди вони йдуть? Чому вони так поспішають? Вони щасливі?..”

Молодий чоловік одразу відкинув кокетливий тон. Не здогадуючись яку роль йому відведено, він вирішив зайняти очікувальну позицію.
“Цікаво спостерігати за ними”, – відповів він, намагаючись вловити її настрій. “Це чудесна драма життя. Дехто їде на вечерю, дехто в.. інші місця. Цікаво як вони живуть..”

“Мені ні,” – відповіла дівчина – “я не настільки допитлива. Я приходжу посидіти тут тому, що тільки тут я можу відчути, як б’ється велике, пульсуюче серце людства. Там, де я живу, ніколи не чути його биття. Ви здогадуєтесь чому я розмовляю з вами пане.. ?”

“Паркенстакер,” вставив молодий чоловік і глянув на неї з очікуванням, що тепер і вона назве себе.

“Ні,” – сказала дівчина, піднявши тонкий палець і ледь усміхнувшись. “Ви б негайно мене розпізнали. Це неможливо перешкодити газетам друкувати деякі прізвища. Чи навіть портрети. Ця вуаль та цей капелюшок моєї покоївки надають мені інкогніто. Бачили б ви, як витріщається на все це мій шофер, коли думає, що я не помічаю. Чесно кажучи, є п’ять чи шість прізвищ, що належать до святеє святих і моє, так сталося, належить до них. Я кажу це все вам, пане Стакенпортер… ”

“Паркенстакер,” – скромно поправив молодий чоловік.

“… пане Паркенстакер, тому, що мені захотілося поговорити зі звичайною людиною. З людиною, що не зіпсована мерзенним блиском багатства і передбачуваним усвідомленням свого високого суспільного становища. Ти не повіриш, як я втомилася від грошей. Весь час тільки гроші, гроші, гроші.. А як від чоловіків, що оточують мене.. Вони танцюють як маленькі маріонетки, всі вирізані за одним взірцем. Я почуваю себе зле від задоволення, коштовностей, подорожей, суспільства та всякого роду розкоші.. ”

“Я завжди думав,” – зауважив молодий чоловік – “що гроші то непогана річ..”

“Достаток звичайно є бажаним. Але коли в тебе стільки мільйонів, що…” Вона завершила фразу жестом відчаю. “Ця рутина..” – продовжила вона – “це перенасичує. Всі ці виїзди, обіди, театри, бали, вечері.. все з позолотою надлишкового багатства.. Іноді стукіт льоду в моєму келиху шампанського зводить мене з розуму..”

Паркенстакер подивився, жваво зацікавившись.
“Мені завжди подобалось,” – сказав він – “читати, чи слухати про життя людей з вищого світу. Я звичайно трохи сноб, але мені подобається мати правдиву інформацію. У мене склалася думка, що шампанське охолоджують в пляшці, а не кладуть лід просто в келихи.. ”

Дівчина розсміялася дзвінким мелодійним сміхом.
“Вам варто знати,” – пояснила вона поблажливо – “що ми, люди вищого світу, розважаємо себе тим, що порушуємо прийняті норми. Зараз модно класти лід в шампанське. Це стало модним після обіду в Уолдорфі, на честь якогось
тартарійського князя. Потім настане місце для інших примх. Як під час вечірки цього тижня на Медісон Авеню, коли біля тарілки кожного гостя була покладена зелена рукавичка, яку всі надівали коли їли оливки.. ”

“Я бачу,” – зізнався молодий чоловік, покірно – “ці особливі розваги у внутрішньому колі не стають відомими для широкої публіки.”

“Іноді,” – продовжувала дівчина, прийнявши його визнання своєї необізнаності легким поклоном голови, – “я думаю, що якщо коли-небудь маю покохати чоловіка, то ним стане хтось з нижчого кола, той, хто є робітником, а не трутнем. Але, без сумніву, претензії касти та багатства виявляться сильнішими, ніж моя схильність. Ось зараз мене беруть в облогу двоє.
Одін великий німецький герцог. Я думаю, що у нього є, або була дружина, котру він довів до божевілля своєю жорстокістю та незграбністю.
Інший – англійський маркіз. Настільки холодний та корисливий, що я навіть надаю перевагу жорстокості герцога..
Але, що спонукає мене розповідати вам про це пане Стакенпекер?..”

“Паркенстакер”, – тихо поправив молодий чоловік – “ви не можете уявити наскільки я ціную вашу конфіденційність.”

Дівчина подивилася на нього спокійним байдужим поглядом, який підкреслював різницю у їхньому суспільному становищі.
“Яка ваша професія, пане Паркенстакер?” – запитала вона.

“Дуже скромна, але я сподіваюся піднятися..
Ти була справжньою, коли казала, що можеш любити чоловіка з низьким становищем?”

“Так звичайно. Але я сказала – могла б. Не забувай про великого герцога і маркіза. І ще. Ні одна професія не може бути занадто скромною. Головне щоб мені подобався чоловік.”

“Я працюю,” – мовив Паркенстакер – “у ресторані.”

Дівчина трохи знітилася.
“Але ж не офіціантом?” – сказала вона мимоволі – “всяка праця шляхетна, але особисте обслуговування.. лакейство.. розумієш..”

“Я не офіціант, я на касі.. ” – на вулиці, що проходила вздовж протилежної сторони парку, виблискувала електричними буквами вивіска – RESTAURANT – “.. в он тому ресторані.”

Дівчина глянула на крихітний годинник з браслетом у дорогому дизайні і поспішно підвелася. Вона почала заштовхувати книжку у витончену маленьку сумочку, що висіла біля пояса, однак, книга була занадто велика.
“Чому ти не на роботі?” – запитала вона.

“Я працюю вночі,” – сказав молодий чоловік, – “Маю ще годину до зміни. Чи можу я сподіватися знову побачити вас? ”

“Не знаю.. можливо, – але примхи можуть не захопити мене знову. Мені треба йти. Сьогодні знову званий обід, ложа в театрі.. все те ж саме нерозривне коло. Можливо, ви помітили автомобіль у верхньому кутку парку, як йшли сюди. Білого кольору..”

“З червоною передачею?” – запитав молодий чоловік, піднявши брови.

“Так, я завжди їжджу на ньому.. П’єр чекає на мене там. Він вважає, що я роблю покупки в магазині на площі з того боку парку.. Розумієте, що це за життя, коли доводиться обманювати власних водіїв.. До побачення.”

“Але вже темно”, – промовив Паркенстакер, – “і в парку повно нахаб. Чи можу я вас провести..”

“Якщо ви рахуєтесь з моїми бажаннями, ” – твердо сказала дівчина: “то залишитесь на цій лавці ще десять хвилин після того, як я піду. Я не маю наміру не довіряти вам, але ж ви напевне знаєте, що на авто зазвичай стоїть монограма власника.. Ще раз – до побачення.”

Шидко, але з гідністю вона пішла в сутінки. Молодий чоловік спостерігав за її витонченою формою, коли вона вийшла на тротуар біля краю парку, і повернула до повороту, де стояв автомобіль. Тоді він по-зрадницьки почав крастися паралельно до її маршруту, ховаючись за дерева і кущі, але й не гублячи її з поля зору.

Дівчина дійшла до рогу, повернула голову, окинула поглядом автомобіль, потім оминула його і перетнула вулицю.

Заховавшись за таксі, що стояло біля парку, молодий чоловік стежив за кожним її рухом.

Пройшовши вулицею, дівчина увійшла до ресторану з сяючою вивіскою. Це було одне з тих відверто крикливих місць, де все виблискує. Де все в білому і в шклі. Де можна дешево і сердито пообідати.
Дівчина пройшла рестораном і зникла в його глибині. Потім з’явилася знову, але вже без капелюшка і вуалі.
Касу ресторану було добре видно. Дівчина з рудим волоссям, що сиділа за нею, підкреслено глянула на годинник і злізла з крісла. Дівчина в сірому платті зайняла її місце.

Молодий чоловік, засунувши руки в кишені, повільно пішов вздовж тротуару назад. На розі він зачепив ногою паперовий томик, що лежав на землі. По яскравій обкладинці він впізнав книгу, яку читала дівчина. Недбало піднявши її, прочитав назву – “Нові арабські ночі” Стівенсона. Він кинув книгу назад в траву і хвилю постояв замислившись. Потім сів в автомобіль, відкинувся на подушки і сказав шоферу два слова:

“Клуб, Henri..”

Для промо агенції DANA.
© Переклад Майк Новосад