Русскоє полє..

Листопад, 2019

Не сравнятся с тобой ни леса, ни моря.
Ты со мной, моё поле, студит ветер висок…
Третий день без воды – пить хотят верблюды,
Здравствуй, русское поле, я твой тонкий янилох…

Не звертаючи ніякої уваги на тепле травневе сонце, на свіжий вітерець, що дув з-за паркану виправної колонії №80 – на душах посполитих було тривожно та невесело. Брудним подвір’ям «центрального рудоремонтного заводу», хто п’яний, а хто все ще з бодуна бродили янілохи. Радянський союз тлів і розлізався по швах. Янілохи бродили сумні та невеселі..

Сумний та невеселий сидів атєц Сєвоха на лавці під липою і писав отчьот голові обкому партії. План знову праїбалі, норми ремонту руди знову праїбалі, нову німецьку високотехнологічну токарну лінію праї… А нє – лінію запоролі…
Але план то таке. Сумно та тривожно було за комунізм, за алую звізду плєнітєльного счастья, що ніяк не хотіла ні восходіть, ні заніматься… Тобто за майбутнє було тривожно..
– Планчику би зараз якого – глянувши на пачку «Біломорканалу», подумав атєц Сєвоха, сумно та невесело..

Сумний та невеселий сидів дєдушко Сєвоха на призьбі і строчив донос в контору. Донос був на співробітника тієї ж контори Янкеля Янєлоха. Три дні назад, дєдушко написав донос товаріщу Янєлоху на сусіда – шахтьор, а слухає «Голос Америки» сука… Так, як сусід голос слухати не перестав, то тепер дєдушко писав донос начальству на вышеозначенного Янкеля.. – Але ж відмажеться падла, все йде коту під хвіст – невесело думав дєдушко, каліграфічно вимальовуючи чергового параграфа..

Сумна та невесела сиділа бабушко Янєлох в кущах біля веранди. ЇЇ крило вже з самого ранку. З самого ранку, бабушко потужно марила комунізмом. Бабушко мріяла, щоб них все було. Як в американців. А в американців щоб не було. Взагалі нічого щоб не було. Най би бродили по Арканзасу брудні і зателепані..
А в них щоб було. В них – це в Янєлохів. В Янєлохів щоб було. А решта янілохів, хто п’яний, а хто ще з бодуна, нехай займаються своїми справами – ібо нєхуй..
А ще бабушко дуже хотіла пепсіколи. Що то таке вона не знала, але про всяк випадок гукнула:
– Сємйон Івановіч, у нас пепсіколи нєту часом? А то піздєц как піть хочєтся... Не почувши відповіді, стиха заспівала на гуцульську манеру, якоїсь невідомої їй досі пісні: …яйці, яйці – ми америка-а-а-нці… Журливо так – з тугою в голосі..

Радянський союз тлів і розлізався по швах. Нам років по сімнадцять. Сидимо на лавці біля пивбару і п’ємо нерозбавлене водою пиво. Тобто тоді, апріорі, не бувало нерозбавленого водою пива, але шляхта мала свої методи..
Тепле травневе сонце смалило в наші задоволені фейси. Пейси (справжні) були лише в одного з нашої компанії, але нас це не дратувало. Гарік сидів собі, надпивав холодне пиво і бринькаючи тихенько на, щойно подарованому Веронікою банджо, наспівував щось про знайому, яка живе на Бессарабці..
Звідкілясь звучить інша пісня. З-за рогу будинку виходять двоє янілохів. Обидва – «в гівно». Чіпляються до перехожих, орут шота из пугачёвой, – прям вікінги на останньому параді.. Скрегіт заржавілих гальмівних колодок, біля вікінгів зупиняється мінтовской пєпєлац – Уаз469. Одного янілоха скрутили і в’яжуть, інший відбіг метрів на сорок. Поки біг згадав, що він поки що вікінг, а тому сміливо зупинився, розвернувся і кричить:
– Петро, бый го в морду..
Мінти упакували і його.
Потім грізно глянули на наші задоволені виставою фейси, Один сказав: «жидьониш, ти мнє ісчо поіграєшь, сука» – сіли в свій агрегат і погуділи в сторону РОВД.

Знову тиша.. нудьга.. совок.. той, що тліє та розповзається по швах..

…………………………

Янілохи, вам цього бракує? У вас за цим ностальгія? Ви хочете назад туди? Стоячи в лічених метрах від Цивілізації..? Ви впевнені?