CHAPTER SEVENTEEN..

ОПАНАС..

А то – и пепла нет. От трудов,
от каторг да от пуль, и никто
почти от долгих лет…

Ада – вона вся була в театрі. Вся – без виключення. Вона не була конформістом, але не було у ній і явного спротиву системі. Одного разу, на якійсь театральній п’янці, сказала мені:
– Коль, если б ты знал, как достали эти комуняки..
Але це і все..

Опанас це було зовсім інше.. Володя був мужик. Здоровенний, вайлувато-косолапий.. І з інтелектом, що виходив за межі шкали.
Любив жінок і “поболтать”.. Але не так, як Вовка «олігарх», де зразу відчувалося, що то хворобливі фантазії. Коли Опанас щось розказував не було ні тіні сумніву..
Для прикладу: “..сидим мы в номере гостиницы, хороший мужской коллектив.. водки набрали. Намечается такой хороший мужской трёп.. и вдруг откуда-то барышни образовались..”
Все це гучним баритоном, з хитринкою в очах та неквапливим набиванням люльки..
Або інший випадок. Микола Яремків – актор, що пробує спробувати себе в амплуа режисера, підходить до метра і каже:  “Владимир Дмитриевич, на кофе сходить не желаете..?” Опанас, набиваючи люльку: “Сходим, Коленька, почему бы не сходить, мы – режиссеры, очень любим пить кофе на халяву..”

Я зробив з ним декілька вистав, але зупинюсь на двох. “Тіль Уленшпігель” та “Нічний сторож і праля”..
Опанаса тоді саме виключили з партії і всі театральні недомитці вирішили – ну всьо, Акелла промахнувся. Тепер і можна, і навіть треба. Вголос команди «фас»(1) їм не поступало, але нездари й без команди талановитих ненавидять добре…))
На язик Опанас був гострий, над театральним лакейством стібався де бачив, і тут їм раптом таке щастя образовалось – можна за все віддати…)) Нашо він в ту партію вступав? Не знаю. Бешеним комуністом він однозначно не був.. Скоріше за все – все той же конформізм. А тут виключили, та ще й за аморалку – ліз у вікно жіночого гуртожитку..))

Але – “Тіль Уленшпігель”..
Сценографа Опанас вирішив не брати, а оформлення придумав сам, при консультаціях та виконанні того дурнуватого столяра, за котрим я бігав з дубовою палкою напередодні смерті Брежнєва. Сценографія вийшла геніальна. На порожній сцені стоїть, викладений штабелем, куб з обтесаних колод. Це все.. Від початку і до кінця вистави монтувальники, одягнені у тогочасні фландрійські костюми, мовчки вибудовують з цих колод ешафот. Ешафот буде повністю зібраний на фінал. Тобто – останній цвях і Тіль підіймається на свою плаху…
Не взяв Опанас і композитора. Всю виставу звучить музика Олексія Козлова. Тіль, “попіл Клааса”, Нелле, Катліна.. і все це – під саксофон Козлова. Геніально. Мовчу – як на таку музику лягає світло..
Там був смішний момент. Тіля грав Сергій Кустов і, перед прогоном, він вийшов на сцену з двома перуками, порадитись яку одягати – довшу, чи коротшу.. Опанас каже: ну не стригся он допустим года два.. О, я знаю кто нам расскажет. Коля, за два года какой длины волосы вырастут..? Я витягую з під куртки хаєр і кажу: ось такої – рівно два роки не стригся.. Перукар-пастижер дивиться на мене і каже: ну у нас в цеху я столько волос не наберу, придется докупать…

Ну і про лакейство…
Тоді були, так звані «здачі вистави художній раді». Їх завжди було дві – перша театру, друга райкому партії. Не знаю – може вони ще й зараз є – «заслужених» артистів ніхто ж не відміняв, а райкоми партії просто перейменували..))) Але менше з тим – без цих двох здач під обов’язковий прОтокол, виставу не мали права показувати глядачам. До художньої ради входив партактив театру і, якщо вони виставу приймали, то робилася здача для райкому. З райкому також приходили якісь дебіли і розказували – що, на їхню думку, необхідно змінити. Ці обговорення проводилися відразу після здачі тут же в глядацькому залі. Регламент був заведений завжди однаковий – спершу говорять всі члени худради, а наостанок режисер має слово на свій захист. Зазвичай режисери говорили, що вони все зрозуміли і, що вони дуже вдячні товаришам комуністам, котрі великодушно звернули увагу на їхні помилки..
На цей раз вийшло трохи по іншому. По ходу – мабуть все таки краще мовчки виглядати дураком, ніж відкрити рот і розвіяти будь-які сумніви, але першою виступила завліт театру Таня: мені вистава не подобається. Декорація невдала. Чого навчить підростаючу молодь ця музика..? А саме головне –  чому це режисер взяв на роль актора, який набагато старший за Тіля? Чи не тому, що актор друг режисера..?
Уявляю – що плели на здачах Мейєрхольда ..))) А чьота это вы гражданин режиссьор так по дебильному текст подаёте? Уж не Допкін ли вы…?
При мені – то вже хоч не розстрілювали…)) Але Таня. В повсякденному спілкуванні Таня старанно робила вигляд, що вона шалено успішна і, що в неї всьо заїбіс. Насправді – який-не-який шальоний успіх, зі своїм зовнішнім виглядом, вона могла мати хіба що на трасі, в компанії комсомольців далекобійників. А Опанас був яскраво виражений альфа самець. Тобто, крім ненависті комсомолки до антирадянщини, там була ще й –  якби це назвати.. Ну ви в курсі, кароч..))
Опанас, не чекаючи кінця обговорення, кидає з місця:
– Таня, сколько, по книге, было лет Тилю?
– Ну… там прямо не сказано…
– Нет, Таня, там сказано как раз прямо. Сколько?
Таня мовчить…))
Опанас:
– Для начала советую хотя бы прочитать книгу. После этого можем что-то обсуждать.”
Встає і виходить з залу. Красавчєґ..)))

Вистава “Нічний сторож і праля” теж була надзвичайно класна.  Але пройшла всього один раз…
Там також було де розгулятися зі світлом – у сценографії використано дзеркала, а я дзеркала дуже люблю /самозакоханий бовдур..))))/ – можна будувати такииий простір.. В загальному, якщо в декількох словах, то я там відґарував, як Хуан Антоніо на кокаїновій плантації. І в мене вийшло. Та й хто б власне сумнівався..)) Але тут хочу розказати за що закрили виставу…
Коротко – фабула: Хлопець зустрічається з дівчиною. Вона іде від нього. Він на вулиці під дощем зустрічає іншу. Вона розказує йому казку: “Біля воріт замку зустрілися хлопець і дівчина – прийшли в замок влаштуватися на роботу. Вони сподобались одне одному, а потім навіть жили в одній кімнаті, але більше ні разу не побачились.. Він влаштувався нічним сторожем і вдень спав, а вона вдень працювала пралею..”  Чувак в стані афекту пропонує новій знайомій одружитися, хоча все ще любить свою попередню дівчину. Дівчина погоджується, при умові, що він буде називати її коханою. Вони одружуються. Одного разу герой іде наліво, а повернувшись зранку, не застає дома свою нову дружину.. Вона, як з’явилась нізвідки, так і зникла.. Попередня дівчина (Її звали Гундра), розуміє, що все ще закохана і знаходить його. Він розуміє, що вже закоханий у свою випадкову дружину, яка зникла.. Гундра плаче… Далі гарний фінал. Герой сидить біля своєї колишньої дівчини і говорить: “Не плач, Гундро, хочеш я розповім тобі казку.. про нічного сторожа і пралю. Про те, як вони кохали один одного, але так ніколи і не зустрілись..” Завіса.
Там був класний прикол в сцені з проституткою. Включається світло – в його промені стоїть ліжко, в ньому лежить актриса, а герой стоїть в плавках на авансцені. Він одягається і паралельно вони ведуть діалог про – що таке справжнє кохання. Актриса – Рома Паньчак весь епізод лежить в ліжку, еротично прикрита пледом. Заряджалась вона на затемненні  і заряджалась топлес. Взагалі Рома мала надзвичайну фігуру, але поводила себе зі всіма в театрі підкреслено цнотливо. На репетиціях тої вистави за мною блудили всі мужики театру (включно з Опанасом) з пропозицією: Коля, включи “випадково” світло, коли Рома лягає – і з мене відро коньяку…
На здачі комуністи з райкому сказали – убрать нємєдлєнно безобразіє. Только в штанах… нікаких трусов!!! Після здачі, на репетиції Опанас каже: ладно, Вова – будешь в штанах, но с расстёгнутой ширинкой. Застёгивать будешь на авансцене во время монолога…
Випадкову дружину в цій виставі, геніально зіграла одна з моїх улюблених актрис, Люся Петрулєнкова..

Знаєте за що заборонили виставу? ЇЇ заборонили, як – «идеологически чуждую советскому обществу и такую, что пропагандирует, так званую, свободную любовь...»

Комуніст і ідійот – це слова синоніми..

…………………………………………..

Більше я з Опанасом не працював. Сьогодні в гуглі прочитав, що він помер і на своє бажання похоронений в селі під Ніжином. Світла пам’ять, Володимир Дмитрович.

Вийшло майже так, як він і хотів. Останнім його голос чув Степан Олексенко, якому він сказав по телефону: “Я вичерпав себе”. Опанасенко помер того дня, коли загинув В’ячеслав Чорновіл. Актори, йдучи додому після репетицій, вийшли на Майдан Незалежності, а з репродукторів звучав “Реквієм” Моцарта, і від цієї сумної музики перехоплювало подих. Родичі і друзі виконали волю режисера і поховали його на батьківщині, у селі Григороіванівка під Ніжином.
(Газета“День”, стаття – “Останній романтик”).

¹ Команда собаці – спонукання атакувати.

……………………………………………………….