Театр, або той, тойвово

CHAPTER TWENTY-FIVE

МАРК
2016 April. Edited 2022.

Марк.. Він появився тоді в театрі якось несподівано. Як ураган. Як велика нежовтнева антикомуністична революція. Тобто – якщо вже писати про той театр, то не згадати про нього неможливо. Коли тоді? Приблизно перед початком «буремних 90х».
До комуністів чувак відносився, як до ідіотів. Не приховуючи це, а навпаки – демонстративно і на кожному кроці. Ті його за це голосно ненавиділи.
Так, як він, то ще теж треба вміти. Був в мене один знайомий, котрий до всіх так пробував відноситися, то його часто пиздили, а потім він взагалі десь загадково пропав. Марк вмів:
Стою на балконі над двориком театру, курю. У дворі якісь «страїтєлі» розвели цементний розчин і так його й покинули. Видно – підійшов їм час обідньої перерви. Розчин засихає і нікому до цього немає діла. Через двір проходить, так званий – «зав. постановочной частью». Він – комуніст. Вже на пенсії, але влаштувався в театр, щоб і далі нічого не робити. Ну – як і все життя до цього, зрозуміло…
Чувак – за 60, сивий, з залисинами і кендюхом, що звисає через плетений косичкою шкіряний пояс.Одягнений в кремові парусинові штани, темно сині шкарпетки, білі сандалі та голубу сорочку з короткими рукавами. Звали його Грігорій Єфімовіч, прізвище пойнятно – Обєрфельд.
Тобто, такий – по-комуністичному гламурний представник есисерної иліти нижчого рівня.
З дверей центрального входу в театр виходить Марк. Йому на вигляд років сорок – невисокий, сухий, коротко стрижений іудєй в темних костюмних штанах і чорній футболці. Він і «завпост» по роботі, в принципі, не перетинаються. Один режисер, інший «завідує» технічними цехами. Але ж пройти мимо комуніста просто так Марек не міг..:
– Ґріґорій Єфімовіч!!! /дуже голосно – по-військовому/ Какого хрєна бєз дєла шляєтєсь? Занялісь би вон чєм-нібудь!!!…
– Я работаю…
– Я віжу, как вы работаєтє – как мокроє горіт… Соціалістічєскіє дєньгі зря пєрєводітє??!!!
Сказав і пішов.
Сказати, що це була гра на публіку – ні. Подвір’я театру порожнє – літо, лінива спека і нікого не видно. Мене – ні один, ні другий не бачить. Просто один комуніст, а другий комуністів не любить.. Просто – нє могу пройті мімо…
Марк пішов. Грігорій Єфімовіч, злодійкувато озирнувшись по сторонах, різко нахиляється і встромляє обидві руки по лікоть в ночви з розчином. Потім підводиться, ще раз оглядається, чи ніхто не бачив, і так стоїть – випроставши руки перед собою. Ну, так – демонструючи, як тяжко він щойно відпрацював. На якийсь орден – як мінімум…
Він так стояв досить довго – поки декілька чоловік не пройшли повз нього. Просто стояв і мовчав. Що він хотів цим сказати? Ну – комуністичний моск, то сутінки…
Насправді він мабуть і не знав, що з тим розчином взагалі роблять. Може подумав, що власне руками його кудись накладають. А скоріше за все у нього просто була стійка асоціація – працювати/брудні руки…

 – Добрий день, Марк Ісакович..
– Добрый дєнь, Хаєм Соломоновіч..
–  ????)))
– Коля, єслі хочєшь со мной дружіть, а повєрь оно того стоіт, ібо научішься у мєня больше, чєм у кого-лібо, то говорі мнє просто – Марк.
Ось таке було знайомство..

Марка запросила Ада на одну постановку. Як результат – чотири вистави підряд і моє сприйняття театру на сто вісімдесят градусів в іншу сторону. І не тільки моє.
Він міг і вмів. Поставити виставу за двадцять днів – запросто. Не просто «виставу», а таки виставу. З тих двадцяти днів – сім в запої з тими, кому потрібно було вкласти в голову свої думки..
Цікавий метод і мабуть ще ніким не описаний. Не буду його аналізувати і я. Думаю про Марека книгу напишуть і без мене, а це так – фрагментами-перескоками з одного на інше – веселі та не дуже спогади з минулого.. На більше я тут не претендував.
Театр. Кабінет директора. Художня рада.
Ада:
– Товаріщі, я хочу прєдставіть, вам, нашего нового режіссёра. Знакомьтесь – Марк Нєстантінєр /мляві оплески/. Что он будет ставіть я ещё нє рєшіла. Я буду ставіть «Бєлєєт парус одінокій», а Марка попробую на какой-нібудь сказке….
Марк:
– Ада, да на пса нам етот брєд?..
Ада /здивовано/:
– Ну, почєму брєд?.. Это Катаєв…  «Бєлєєт парус одінокій» …
Марк:
– Ада, да пошёл этот катаєв нахуй, вмєстє со своім парусом, который бєлєєт одінокий…. /у всіх шок/. В мірє єсть масса прєкрасних пьєс, давай дєлать театр, а нє пропаганду.. /стан шоку не зменшується/.
Парторг театру – «баба Таня Орлєнко»:
– Марк Ісааковіч, что вы сєбє позволяєтє??.. Ми коммуністи…
Марк перебиваючи:
– Ви, коммуністи – мандавошкі на грєбнє Історіі. Мьортворождьонниє, а впослєдствіє выжившіє..
Повний шок. У всіх…
Таким був початок..
Думаю, що не потрібно розказувати, на чиїй стороні там був я? Мені було весело..
В тому кабінеті, до речі, лише отоді один раз. Всі інші рази – або харили пропагандою у яку самі не вірили і було дуже нудно, або отримував догани – це було веселіше, але аж не настільки..
А тоді сиджу і розумію – ото чувак собі гонить, а де ж його страх?.. Це вже потім Марк пояснив, що такі люди, потрібні коммі-системі. Але в кількості – не більше, ніж один. Ну – щоб було як писати «отчьоти» про свою нещадну боротьбу з дисидентами…
Мені подобалась реакція на його появу «працівників» «адмінкорпусу». Реально – перш, ніж кудись йти, то дивилися, чи там де по дорозі «того жида» не видно. Всі «директори», «зами» і інші «бухгалтєрія». Ну, бо просто пройти мимо, то було не про нього. Після звичного “добрий день”, завжди було продовження. Для кожного своє і таке, що лупило в саму десятку. Він миттєво підмічав якийсь недолік і тут же на ньому акцентував. Це ним подавалося – як “по доброму”, але вони всі, все одно, обходили цю “доброту” десятою дорогою. Одні не хотіли виглядати смішними, інші боялися, щоб їм не приписали з ним дружбу. Зі мною в школі вчився один чувак. Він виганяв щось схоже. Зупиняв на перерві піонєра і казав: ну, що – як поживаєш?.. Як учьоба?.. Шо – дєньгі больше нє воруєш?…
Актори, навпаки – бігали за ним табунами. Він вмів з ними працювати. Кожну роль розбирав до нитки. Ті, що актори не відходили від нього, розуміючи, що це школа. Ті, що «актори» – робили вигляд, що розуміють про що йдеться.
У нього було декілька методів вкладення своїх думок. Один – той, що я вже описав, тобто – зайти в дво-три-чотири денну тотальну п’янку і в нетверезу голову актору, чи актрисі вкласти все те, що треба. Таке собі – “алко-нлп”.
Інший – “лайт-варіант”. Чувак садив всіх зайнятих у виставі на авансцені, сам сідав в перший ряд і цілу репетицію розказував про випадки з життя.. Розказати він вмів, конкретно. В такі “лекції” майстерно впліталися необхідні висновки..
Тобто, забухать – це вже, якщо все було безнадійно і всі інші методи не діяли…

Цей метод – донести свою думку і закріпити її в чиїйсь голові, аж отак екстравагантно, він насправді дієвий.  Свою, на сьогоднішній день, крайню виставу – “Ромео і Джульєтта”, я робив саме так. Часу було обмаль, всі люди мені незнайомі, їх можливості теж. Ну і плюс випендрьож звісно. Я читав цілі лекції в мікрофон, роблячи вигляд, що не знаю, що це трансляція по всіх приміщеннях театру. А – нехай знають, який я мудрий – нє?.. Я ніс пургу, добиваючись потрібних мені асоціацій. В перший же ж день назвав синій контровий з третього софіту “ліфчиком”. Мені було зручніше казати дівчинці на пульт – зараз починаємо з ліфчика.. чуть плавніше.. на музичному акценті – різко сто..
То був 2016й рік. Складного для мене там не було нічого – я просто хизувався майстерністю. Це, враховуючи те, що в театрі не був вже тисячу років. Власне – взагалі не був, навіть просто не заходив. А тут запросили… Культового Майка, бля..
Я зробив і на цей раз. Мені знову вдалося..
Колись, після кожної моєї вистави, театральні меншоварті, поза очі – під шмурдячок, казали: та то йому вдалося... нічо-нічо, побачим, що на наступній виставі буде…
І так понад сто разів..
Художник по світлу, якщо це художник, а не елєктромантёр, повинен вміти створити середовище.. Це треба вміти і це ознака професії. Я про таке завжди говорив – те, що ви бачите, то мої асоціації в кольорі на запропоновані обставини.
Я вмів – це була школа Ади. Від Марка додалося здорового авантюризму.
А як ті, що не вміють? В театрі часто юзають фразу – ну ладно, ми тут свєтом заморгаєм… Це означає, що щось не вдається. Тобто – якщо бачиш в виставі багато нічим не обґрунтованого мерехтіння, будь уважний – скоріше за все, з тебе пробують зробити лоха, за твої ж гроші…
Але, яким би геніальним /таким як я, наприклад/ не був художник по світлу, йому потрібно за щось зачепитися. Я був на ти з “чорним кабінетом”. Навіть ближче, ніж на ти. Але все таки кайфовіше, коли є і костюми, і декорація.
Що таке “чорний кабінет”? Це такий театральний прийом. Чорний одяг сцени – власне, як декорація. Тільки – актори і світло на чорному фоні.
Розумієш, що всі вистави так робити не можна. Принаймні не прийнято. Ну, бо що тоді робити в театрі сценографу, наприклад? Ну – нє?..

Справжніх сценографів в театрі завжди бракувало. Якщо людина добре відчуває простір, то вона радше в живопис піде – щось залишить після себе. Ну, чи може яких грошей заробить. Ну, бо так, то хоч яка лотерея – нє? Може хто купить твою роботу, за бешені дєньгі. А сценографу, що продавати?..
Одна моя знайома професор-економіст, одного разу теж вирішила, що вона тепер, на додачу до економіки ще й художник. Недавно читав її нарікання – пише: «коли я була ректором, то мої картини розліталися по сто доларів – по три чотири на тиждень купували. Я за ними не встигала малювати. А зараз добре, якщо раз на три місяці хтось купить. Повне зубожіння серед народу...»
Був в мене раз випадок – запросили в театр Заньковецької. Декорацію поставили за два дні до здачі. Тобто світло ставив «на вигородках». Приходжу на репетицію – бля, декорація на сцені і вся вифарбувана в одній тональності з костюмами. Кажу – чуваки, тут тре все міняти, бо буде халепа. І розумію, що навколо нікому, нічого не треба. Чесно – таке бачив вперше…
Після здачі кличуть на обговорення. Головний художнік і «метр» стригун зі старту  – бля, тебе так хвалили, а костюми злилися з декорацією…
Кажу – бля, це не я вам казав, що так буде? Це не ви втіхаря підглядали з балкону? Дрочили там на те, як ви гарно виступите на обговоренні? Ви головний художник театру, чи початкуючий театральний критик? Відносно хвалили… Пропоную – приберіть зі сцени декорацію, світлове оформлення прописане в пульті, я в приміщення де пульт  не зайду і ніяких правок не зроблю. Зіграйте все, як є, але без декорації – зрозумієте за що хвалили..

Але, менше з тим – сценографів було мало, проте вони були і про одного з них зараз розкажу.
Звали його Валєра, прізвище мав Бортяков. І не вимовляв літеру «р» за національною приналежністю.
Пам’ятаєш, як я – там десь вище по тексту, вискочив з дубовою колярою за дурнуватим столяром у двір театру з його «столярки»? Ну, то Валєра вискочив потужніше. З тою різницею, що я вискочив, коли в двір заходили перші глядачі. У його випадку в дворі сиділи театральні, що вийшли покурити  в перерві репетиції. Але з тієї ж «столярки».
Валєра Бортяков був, скажімо так, товстуватий. А ще бородатий і з кучерявою шевелюрою. Як потім виявилось по всьому тілу… А ще завжди носив берет, великий шкіряний портфель і не ходив з театральними на каву. Ніколи не бачив, щоб він вживав алкоголь. Але був – таки художник.
А ще – завжди сам приймав участь у виготовленні того, що задумав. Тобто цехи виготовляли, а він наводив останні штрихи…
Марк:
– Валєра, что это за хєрня? Это по твоєму оформлєніе?..
Бортяков:
– А шо?
– Валєра, плоскім імєєт право бить хіба Стефанія Пєтровна з бухгалтєрії.
– Маґк, не ґуґайся, пожалуйста. Ето сєйчас она плоская, а мы єйо подкґасім, поддуєм і всё будєт цимес...
– В мене жевріє надія, що ти зараз не про Стефанію Пєтровну. Валєра, блять, у мєня сдача чєрєз трі дня – ґухайся, пожалуйста…
Процес подкґаскі і поддувкі Валєру захоплював. Захоплював так, що він ходив засмальцьований акриловою фарбою, як Вася Шмаровоз.
Того дня було саме так. Виходить Валєра з майстерні – синьо біло брунатний, лише очі блистять – все решта акрил. Підходить до водія дяді Колі і каже:
– Ніколай Яковлєвіч, дай мне ключі от своєго душа, пожалуйста…
Микола Якович, той шо Дядя Коля, працював в театрі водієм автобуса. На якомусь виїзді, десь знайшов старий котел “Junkers”, притягнув його до театру і влаштував в столярці саморобну душову кабіну для водіїв. Котел займав всю задню стінку душової кабіни – від підлоги до стелі.
Чому акцентую на “Junkers”? На описуваний час, совкова пропаганда всіх навколо себе обзивала «фашистамі». Займались пропагандою в більшості випадків совєтскіє єврєі. Коніком пропагандистів був – німецький літак-винищувач “Юнкєрс”. Котрий хвацько збивали комуністичні льотчики, котрих звали – Іван Кожєдуб. В кожному агіт-«кіно» – завиваючий, високотехнологічний  «пікірующій бомбардіровщік «Юнкєрс» несеться до чорної землі, а по ньому з кулемета радянського біплана «Кукурузнік», натхненно стріляє іванкожєдубь… Отаке, а тут – бля, котел…
Дядя Коля ключі Валєрі давати не хотів, але і не дати не міг – комуністична субординація. Лише – так,ніби про всяк випадок, каже:
– Валєра, но только осторожно, котьол старый – можєт рвануть…
Валєра дивиться на нього, як ніби щойно з біплана зліз,  бере ключі і йде.
Дядя Коля бере якусь залізяку, тихенько заходить за кабінку і зі всієї дурі гамселить нею по котлу.Хуярить і кричить – Хенде Хох!!!
Ми сиділи у дворі на лавках. Раптом зі столярки – голий, в мильній піні, з виряченими очима та криком: “Коля, ґвануло”, вискакує головний художник театру. Такий – мокрий, намилений, кучерявий маленький слоник… Істерика була масова і хвилин на сорок не менше..

Останній раз я зустрів Валєру у місті. Йшов такий нереально класний, густий пухнастий сніг.. За два кроки вже не було видно нічого. Ми зіткнулися, перекинулися декількома словами, можливими в такій ситуації. Більше я його не бачив.
R.I.P. тобі, Валєра Бортяков. Ти – світлий спомин…

Колись в книзі “Хіпстер..” я описав контрольований вибух емоцій. Там це було у виконанні авторитетного рекетира. Що це таке і як це виглядало? Чувак, миттєво звіріє на очах, а той на кого це направлено хоче сховатися під стіл. Але то видима частина. Всередині ніяких емоцій – це просто елемент впливу.  В Марка це виходило не менш ефектно..
Тихий, вже майже літній вечір. На вулиці дощ. Я вільний, але пертися дощем додому не в кайф, тому сів собі в Марека на репетиції. Репетиція вистави “Королівський особняк”. П’єса про мажорних десятикласників, що зустрічають Новий рік на елітній дачі…
До речі, там було цікаво з оформленням. Щоб на паритись з фанерою та «сценографами» Марк вирішив обійтись  без них і придумав своє вирішення декорації. Каже:
– Коля, вот поймі мєня правільно – я нє імєю абсолютно нічєво протів фанєри.  Мало того, я счітаю фанєру очєнь полєзним ізобрєтєнієм чєловєчєства. Но вмєстє с тєм, я даю сєбє отчьот в том, что сдєлать із нєё то, что мнє нужно, етім жопорукам, відімо, нє удастся…
«Відімо» – це було улюблене слово-паразит тодішнього директора. Він вживав його в кожному реченні.
В театрі «замом» тоді працював такий собі старий комуняка – Гєннадій Іосіповіч Варшавскій. Йдемо з Марком через подвір’я, а там якраз розвантажують дошки. І Гєннадій Йосіповіч каже до нас:
– Вот купіл хорошіх дєрєвяних досок…
Марк:
– Відімо, нужно єщьо докупіть хорошіх жєлєзних ґвоздєй к нім…
Як вже писав на початку – в театр я прийшов влаштовуватись з волоссям по пояс – булем, курва, пацифістом. Директор – Віктор Ніколаєвіч Заярний сказав, що – ми тєбя возьмьом, но надо коротко пострічься.  Варшавскій був при цьому присутній. З директором ми домовились, що стригтися я не буду, але не буду приходити в хіпстерських прикидах і волосся ховатиму під піджак. При цьому Варшавскій присутній не був.  Іду собі через двір в сторону гаражів – назустріч Варшавскій:
– Ви, что – можєт подумалі, что можно обдуріть коммуністічєскую партію? Волоси под воротнік спрятал і всє ми тут вокруг дуракі? Відімо – прідьотся с вамі распрощаться…
– А Віктор Ніколаєвіч каже, що йому так дуже подобається.
– Ну, тогда, відімо, нє прідьотся распрощаться. Іді работай – шо рассєлся тут, как лєнтяй…
Ось такий був Гєннадій Йосіповіч, але ми відійшли від керованого вибуху емоцій і не закінчили з оформленням вистави.
Тобто – розуміючи, що, з фанери (єдиного доступного на складі матеріалу), декораторам створити дорогий інтер’єр буде проблематично, Марк дав завдання Ґріґорію Єфімовічу Обєрфєльду – зшити з білої тканини полотнище розміром чуть більше за розмір сцени. Під чуткім руководством Ґріґорія Єфімовіча, а вірніше – при полном його бєзучастії,  цехи ту тканину за два дні зшили. То був цікавий процес, бо роблячи вигляд, що то справа наддержавної ваги, контролювати їх роботу приходили всі кому було не лінь з «адмінкорпусу». Мною були б послані, шоб не стояли на душею, а кравці були люди делікатні. Терпіли і шили.
Поки вони то робили, ми з Мареком і з дуже заклопотаним виглядом, розставляли по сцені старі меблі, які по театру де міг збирав головний монтувальник Ромко Козак. Скажу вам нестерпну мабуть зараз річ – в перервах ми пили «з горла» «шмурдяк» і курили на сцені!!! Ну – бо нам то було треба для натхнення. Потім тканину зшили, потім Ромко Козак накрив меблі тканиною…
Вийшло ніби зачохлений, дорогий інтер’єр. Навіть при черговому освітленні воно виглядало розкішно і патетично, а вже при допомозі мого таланту.. Просто – вихоплюючи частини інтер’єру променем, а все решта сірим силуетом – було екстазно круто..
Творчим людям відомий цей стан – ти вже бачиш, що знайшов і залишились тільки деталі. Але деталі і акценти – це вже кайф від роботи, ти вже знаєш, що будуть овації і просто отримуєш насолоду від процесу.
Марк дивився на кожну, пропоновану мною, картинку і говорив:
– Я понімал, что будєт круто, но что настолько..
Скажіть, яка ще похвала потрібна творчій людині?..

Якось так склалось, що всі мої романтичні театральні “романи” повмирали молодими. Вже не при мені, але звідкись приходили  сумні звістки одна за одною. А про одну нічого не знав – просто десь зникла і все. На днях зустрів актрису з цього театру. Питаю – хто де як? Потім згадую і кажу:
– О, а де зараз Людка Григоренко?
– Та она в Чєхію виєхала. І, чтоби ти понімал – она там самая главная вєдьма і проріцатєльніца… глаза єй, блять, открилісь – ну, ти понімаєшь…
Життя воно бентежне..

Ну, так – я знову відволікся.  Тихий, вже майже літній вечір. На вулиці дощ. Я вільний, але пертися дощем додому не в кайф, тому сів собі в Марека на репетиції.
На авансцені двоє акторів – Леся і Славко. В першому ряду партеру Марк. Присідаю позаду і роблю вигляд, що роздумую з якого ракурсу який буде view, а насправді просто понти колочу – вже знаю що всі views будуть просто супер…
Леся в дуже короткому платті сидить в кріслі і демонструє Мареку ноги, перекидаючи їх одна на одну. Вона сидить вище і робити їй це зручно, а ще розуміє, що в такому ракурсі всі її views  абсолютно бездоганні. Тобто – п’єса їй зараз абсолютно не в голові. По тексту вона – балувана мажорка, в котру закохався бідний хлопець з їхнього класу. Він на вечірку не запрошений /хоча по ходу припхається/. Славко, спершись на руку,  лежить боком на «дорогому» роялі, що стоїть позаду неї. По п’єсі він має її звабити – назло бідному однокласнику…
Все банально – і ситуація, і гра акторів. Іскри між ними нема – Славік шпарить текст гризучи нігті, Леся – демонструє ноги і їй на того Славіка пох в періоді.
Марку може це й приємно, але ж йому виставу здавати. В унісон дощу, що все ще вистукує в металевий дах над сценою, каже тихим спокійним голосом:
– Славік, єслі ти будєшь такой – вєсь нікакой, она ж на тєбя нікогда нє повєдётся..  Так она реально скорєє Пєтє (бідний однокласник) даст. Увлєкі єё.. На что єй рєагіровать?..
Славік, меланхолійно гризучи нігті:
– А как я єё увлєку?..
Марк, в дисонанс з затишним, тихим вечором – вибухає, як шипучка:
– У вас на вывєскє тєатр напісано?? Ты актёр, ілі кто?!!! Хуй єй покажі!!!!!
Я чуть не падаю з балкону в партер і хвилин сорок не можу зупинити сміх..

Про сміх..
Сиділи якось з ним в Кукушці, що на Парковій дорозі. Пили якийсь портвейн і він подарував мені книгу. Називалася – “Психологія емоцій”.. Я її не дочитав, бо з кожним новим розділом розумів, що вивчаю інструмент впливу. Навіть, скоріше – інструмент маніпулювання людьми. Бажання кимось маніпулювати в мене не виникало ніколи і не тому, що я такий сліпучо-білосніжний. Тоді проявилося хіппівське – живи, як хочеться, але не заважаючи при цьому іншим.. А потім взнав як це все працює і, що кожне слово матеріальне. І, що кожне твоє слово – або допомагає, або заважає тому, хто тебе веде. Кароч – кожне слово не Кукушка і, взагалі – все на світі не Кукушка, крім самої Кукушки.. Класна була, до речі, кафешка – там тоді збирався весь інститут імені Карпенка-Карого. Шкода, що жадность совєтскіх єврєєв її знищила. Книжка та, ще раз до речі, то був посібник кгб – цікаво де він її взяв…
Я багато книжок не дочитав. Подібне було з Кастанедою. Одна моя тодішня подружка Оксана Бондарук вчилася в Академії мистецтв і принесла мені три чорних книжки – вот, ето ти должєн прочітать нємєдлєнно і тогда ти всьо поймьош…
Оксана носила в волоссі чорно-синю воронячу пір’їну і казала всім, що вона Відьма.  Про те, що я вже декілька років спілкуюся зі справжніми Відьмами, я їй не сказав, а Кастанеду взяв – він тоді був дуже модний, особливо серед студентів творчих вузів. Ну, тобто – щоб скласти собі уяву про те – що там і як…
Полудень. Лежу собі на дивані, читаю.. Відчуваю – присуває, як бульдозером. Там є момент – герой вчергове по той бік і бачить на чорній ріллі чоловіка в білій сорочці, котрий повільно повертає голову.. Слова перестають нести значення, включається магія і я розумію, що зараз я побачу його лице. А я цього не хочу. Я знаю, що побачивши, я взнаю те, чого не хочу. А раз не хочу – то закриваю книжку і несу віддаю Оксані. Там в неї черга на Дона Хуана, то нехай собі люди тішаться…
Що таке справжня Відьма? Вони є двох типів – світлі і темні. Темних уникай – вони брудні. Як розпізнати? Елементарно – від заздрості вони починають підгнивати зсередини. Ти відразу відчуєш цей запах. Світлі? З ними прикольно..
Де вони живуть? На лінії, що розділяє Добро і зло. Не знаєш де та лінія? Ти ходиш по ній щодень..

Але ми пішли з Кукушки, вертаємось – вона того була варта.
Ми тоді там декілька годин обговорювали сміх.
– Ось ти ржеш на кожному кроці – каже Марк – а ти знаєш, що є люди, котрі взагалі не здатні сміятися. Можеш дати визначення – що таке сміх?..
Тобі здається, що це легко? Спробуй. Це реакція твого організму на щось смішне? Задумався і пішов до енциклопедії? Там прочитав – переривчасті, характерні звуки, які утворюються короткими видихальними рухами? Геніально. Але знову – це реакція на щось смішне? Дай визначення слову “смішне”. Що таке смішне?.. Чому дві собаки не сміються над третьою котра впала?.. Реакція організму – повністю згоден. але реакція на що?..
Або візьмем, наприклад – страх..
В кінці дев’яностих, якось так склалося, що я про себе казав – я живу в машині на трасі.. Носило нами, кароч…
Одного разу на трасі Київ-Чоп, хтось згадав, що там мав бути якийсь футбол по телевізору.  Здається збірна Швейцарії – збірна України. Нас в машині було четверо, ми їхали звідкись кудись, а неподалік було село, в якому похоронені мої дідо і баба. Я давно не був у них на могилі і запропонував пацанам: давайте заїдемо в село там подивимся футбол.
Поїхали. Подивилися. Вийшли надвір покурити. Ніч в селі не така, як в місті. Там нема вуличних ліхтарів і коли селяни лягають спати, а лягають вони дуже рано, то темнота навколо суцільна..
Куримо під хатою. Хтось каже – а прикинь, як зараз в лісі..
А я бовдур кажу – давай на сотку баксів, що зараз перейду через ліс, котрий ми проїжджали..
Половина нещасних випадків трапляється після слів – дивись як я вмію…, а друга половина після слів – ні, дивись як треба... Поїхали ми..
Ліс шириною десь біля двох кілометрів і через нього поперек проходить асфальтована дорога. Відразу за лісом цвинтар – це з одного боку, а з іншого, на узліссі, стояла хатинка лісничого…
Дуже гарний будиночок – ідеальні лінії в архітектурі.. Такий – під castle стилізований, але дуже тонко зроблений. Респект, тобто, майстрам будовляним. В дитинстві, проїжджаючи повз нього, думав – у ньому живуть щасливі люди… класно їм там…
Коли їхали на футбол зауважив, що будинок занедбаний і через вікна зсередини проросли дерева.. Здивувався – як можна було покинути таку красу?..
Але повертаємось до – дивись як я вмію. Їдемо в ліс на attraction. Договір такий – щоб я не був дуже мудрий і не перебіг асфальтом від узлісся до узлісся, мене підвезуть до краю лісу, потім попід ліс пару кілометрів від асфальту. Потім машина повертається до цвинтаря. Пацани включають фари і музику в магнітофоні. Все – туди я й маю вийти.. У мене мобільний телефон, тоді в них ще не було ліхтариків, і смішний револьвер системи Nagant – на сім смішних гумових куль в барабані.. Це все.
Все, але не все..
Я в дитинстві гуляв з дідом цими лісами.. Тобто – вважав, що ліс знаю ідеально. Баба казала – не лазь там, бо там на Корчунку Блуд оселився… Але я лазив.. В лісі були так звані “лєнії” – прорублені дороги, які хоч і порослі травою, але горизонтально рівні. Вони йшли поперек лісу і однією з них я й надумав скористатися..
Все було б класно, але я не врахував, що їх ніхто з тих пір не чистив. “Лєнія” заросла і я збився з напрямку через сто кроків. Розказати – що то таке ліс вночі? Коли через двадцять хвилин сів сотовий, екраном якого я світив собі під ноги…
В палатці, наприклад, є таке відчуття, що ти за стінами. Стіни ці, правда, скоріше уявні, але є  відчуття захищеності. Насправді, під час якоїсь халепи, краще бути ззовні – з’являється простір для маневрів.Так ось – світло під ногами від  екрану мобільного  давало відчуття, що ти в палатці.. А потім воно згасло…
Я виграв ті сто доларів.. Ми повернулись в село і переночували там. Зранку тато каже – о, а ти починаєш сивіти...
Я дивлюсь в дзеркало і думаю – і воно вартувало тої сотки?..
Чи було страшно? Було – не на цій планеті.. Я відчував, як організм рятує себе. Як – включилось все. Всі резерви організму..
Потім питаю в тата:
– Слухай, а чого ту гарну хатку в лісі покинули?..
Розповідь заставила мене ще раз пережити моє нічне орієнтування на місцевості. Тато каже:
– Там негарна історія. Каторжани втекли з «критки» в Сокалі, йшли лісами і видно надибали на хатинку. Там вирізали всю сім’ю, тільки дівчинка вискочила в вікно і втекла. Вона вже доросла і досі там живе, навіть інколи заходить в село. Але вона ні з ким не розмовляє /мені зараз рука не піднімається написати про неї – психічно хвора/, люди час від часу зустрічають її в лісі... Вона весь час блукає там сама...
Розказати свій стан на той момент? Не зможу – запас слів замалий. Але..  Що б було, якби вона гуляла під час мого переходу?.. Думаю резервів би не вистачило.  А – може й була десь поруч – звуків різних я там начувся.. Може й була – просто мене пожаліла.. І скажіть – хто з нас двох хворий?..
Тобто – що таке страх, то всім зрозуміло. Базовий інстинкт і захисна реакція організму на небезпеку. Так – при умові, що людина дурака не включила. Але – що таке сміх?
Ок – ще один випадок:
Театр буває не тільки там де вивіска.. Одного разу, ще зовсім дітьми – я, Олег “Длінний” і Борька Басманов пішли на старий, закинутий цвинтар. “Длінний” був у нових мештах – мама йому щойно купила. Мешти були модні – на платформі, чорні і з такими, ніби протертими вишневими плямами.. Тоді все протерте було в моді. Сам бачив, як люди цеглою джинси терли..
Йдемо і нога “Длінного” провалюється під мокрий сніг з болотом. Коли він її висмикнув – мешта на нозі не було. Спершу, балансуючи на одній нозі, він пробував пхати в ту яму руку – обережно, щоб не вимазати джинси. А потім прийшла нєпанятка і він почав розгрібати багнюку. За нєпаняткою прийшла паніка і він почав розгрібати, як екскаватор…
Ми коментували з підйо, а “Длінний” злився. Потім викинув туфлю з шматком болота і не помітив цього. А Боря взяв і дбайливо прикрив її шматком брезенту. “Длінний” рив і скоро й того брезенту не стало видно. Гора болота росла, траншея теж. Ми вже не могли сміятися. Вірніше сміялися, але коментувати вже не могли.. “Длінний” тільки підливав нам масла фразами типу:
– Що ви лахаєте два дятла? Мама п’ятдесят карбованців заплатила.. то вам не хуй собачий…
Боря через сльози вигикував – п’ятдесят карбованців…. Не хуй…. собачий… і ще більше заходився в істеричному сміху.
Потім “Длінний” сів на краю виритої ним триметрової вирви новими джинсами і заплакав.. Сміх зразу вщух…
Ми зрозуміли, що ми справді два дятла. Віддали туфлю і повели “Длінного” на пиво з горілкою…
Ось і скажи мені – що таке сміх? Емоція?.. Так. Реакція?.. Так. Але – на що?..
Тоді я відповіді не знайшов. Зараз її, мабуть, знаю. Сміх – це форма оскалу. Це, якщо сміх хижий.. А – якщо добрий?..
В тварин чому нема? Вони логічно практичні – їм це не потрібно. Чому немає в деяких людей? Їм не підфартило народитися долбойобами. Уникай їх – вони відбраковані природою..

Той будиночок не давав мені спокою і я поїхав до нього знову. З асфальтованої дороги його не було видно – весь заріс лісом. Але трохи збоку було щось схоже на ґрунтову дорогу..
Двері були відкриті навстіж, а в дворі стояли дві новенькі військові вантажівки.  В будинку не було нікого. Звісно, що не скажу – що там і як.
Де цей будиночок – теж. Та війна ще триває…

В чому був сильний Марк, як режисер?.. Він докопувався до емоційного навантаження кожного слова. До дна психології кожної дії та вчинку. Коли знаходив причини, то наслідки вибудовував вже без проблем…
Саме через це на його репетиціях могло бути все, що завгодно – п’янки, болтологія, лекції, провокації… Він шукав.. А потім знаходив те, що шукав і легко доводив виставу до логічного завершення. Овації..
Від Марка залишилась фраза:
– І не сиди в одному театрі вічно. Рутина вбиває творчість. Ну і самому так в кайф – сам знаєш, що актори грають найкраще на останньому прогоні перед прем’єрою. Далі побут і повтори той кайф заземлять. А так – отримуєш цілу купу «восторґов» в свій бік, збираєшся і переходиш в інший театр. Твій шедевр вже не той, що був при створенні, але і тебе вже там нема. Всі згадують і кажуть – ось він вмів… ось при ньому було… І все – ти легенда..
Я його почув. Не просто не сидів в одному театрі, а взагалі його покинув. Про те – як, то ще десь може нижче згадаю.
Я не бачив Марка декілька років. Чув, що поїхав в Австрію. Звідти ніби в Німеччину…
А потім зустрів на якомусь фестивалі. Навіть не зустрів – мене хтось схопив за рукав і запитав:
– Можєт всё такі мєня узнаєшь?..
Реально – я був в шоці.
Взагалі Марк був такий спортивний київський жулік. Якось ми сиділи з ним та двома актрисами в мене внизу під сценою. Там, де щурі від мене в главі “Ада” night party вимагали.
Тобто ми собі четверо там сиділи – під вино і неоднозначні натяки в обидві сторони.. Раптом в трюмі з’являється парторг. Вже не той, що Слов’янський – «Малінін» на котрого падав портрет горького. Вже не баба Таня – котра “мандавошок на грєбнє Історії”… Парторгом  на той час служив Кустов. Сам по собі чувак не злий, але нічто коммуністічєскоє коммуністу нє чуждо.
З одного боку – пряме порушення режиму, та ще й нагле – не ховаючись. З іншого він актор, а це повна залежність від режисера. З третього і бухнув би з дівчатками – а чого нє? З четвертого – а якщо хтось вкладе? З п’ятого – можна буде плести, що внєдрялся в організацію дісідєнтов. З шостого… кароч – боків в комуніста, як в кремльовского завгоспа бліх. Як не старайся, але все рівно якийсь запореш. Подумавши – вирішив таки підійти:
– Бухаем понемножку?..
Марк:
– Сєрёжа, та какой понємножку? Бухаєм конкрєтно. Єслі понємножку, то мы дєвушєк до завтрашнєй репетіціі укатывать будєм..
Парторг чомусь вирішив, що це запрошення. Принаймні – зробив такий вигляд. Випив стакан – потягнуло на подвиг. Вирішив, що саме час якого випендрьожа перед дєффкамі включити. Каже:
– Марк, а давай кто большє раз от зємлі отожмётся…
Марк встає “на крокодила”, так віджимається три рази і каже:
– Давай, Сєрёжа, но сначала повторі то, что я сдєлал..
Пішов парторг – випендрьожь не вдався. Респект людям, які ще до до того, як включати випендрювання, таки чогось навчилися..

А потім я пішов з театру. Не з конкретного. Взагалі. Все якось втратило зміст, все пішло в пісок… Я ще попрацював трохи з чуваком, якого звали Рома Валько. Але там все йшло в нього зі скрипом. Він себе поводити з комуністами не вмів. Потім взагалі об’явив сухе голодування – сидів на балконі з білою стрічкою на голові. Театральні посполиті ходили внизу в дворі і підсміювалися «з дурака…» Можливо це стало тригером, може щось інше… Не пам’ятаю.. – просто перестало бути цікаво..
З Вальком теж була цікава історія. Ми ставили десь виставу і я сидів в залі, а поруч сиділа локальна баба – хореограф. Вона була ростом десь метр сорок і вся така – своєю тілобудовою схожа на шарикопідшипник. Хореограф щось говорила з залу про такти, квадрати і таке всяке інше, але в тих, що на сцені нічого не виходило. Я подумав  – от ти сама би й показала, як то має бути.. І раптом вона, ніби почула мене – легко вискочила на сцену, показала, що саме вона мала на увазі під словами –“Славку, ти рухаєшся, як слонь ґумовий“, потім показала, що і як вона хотіла, а потім.. Потім легко і граційно пройшла декілька разів “гопаком“ сцену по діагоналі…. Класс-ссссс!!!…. От вам і зовнішність, от вам і стереотипи. Прям вже забираю назад слово баба. Профі – завжди лише респект..

А потім – хтось хапає мене за рукав і питає:
– Можєт всё такі мєня узнаєшь?..
– Марк??.. Що це з тобою?

Історія коротка і, мабуть повчальна. Чувак відпрацював пару постановок в Австрії і приїхав в Київ на “Мерседесі”..
Квартира в нього була в Тбіліському провулку – недалеко від зоопарку. Локальна братва вирішила, що “Мерс” йому не по рангу. А він вирішив з ними не погодитись. Який би не був спортивний чувак, а побитися з бригадою спортсменів – ідея так собі. В таких баталіях найгірше нарватися на тих, що займалися боротьбою. Там все наперед відомо – він кинеться в ноги, завалить, а далі ноги включать всі решта…
І шо Марк? Пів року в лікарні…

Ця зустріч на тому якомусь фестивалі відбулася на третій день після його виписки. Був вечір, щойно закінчилася вистава і в дворі театру мене хапає за руку незнайомий мені чувак. Тільки по голосу й впізнав…
– Та, шо зі мною? Все – як бачиш?
– “Мерседес” того вартий?
– Того варті принципи.
– Чого не подзвонив? Я б порішав.
– А ти тєпєрь ушьол в бандіти?..
– Я тепер вивчив психологію емоцій..

Гарного дня, мy Friends..))