ЧОРНИЙ БІЛЛ..

Welcome:

Domini Canes

William Sydney Porter.
THE HIDING OF BLACK BILL..
Переклад Майк Новосад.
2023. June, 22.

Худорлявий, але міцний чувак, з засмаглим обвітреним лицем, носом-дзьобом, як у Веллінгтона та вигорілими на сонці віями, сидів собі на краю платформи станції Los Pinos. Сидів і розгойдував звішеними над колією ногами, ліниво розглядаючи маленькими зухвалими очима навколишній світ.
Біля нього збоку сидів ще один чоловік і виглядало на те, що він, був другом першого. Цей був товстий, меланхолійний і добре пошарпаний.
Вони обидва були схожі на людей, котрим життя здавалося двостороннім пальто – таким, коли швами відразу на обидва боки..
– Не бачив тебе десь років з чотири, Хем – звернувся до худорлявого пошарпаний – якими дорогами тебе носило?
– Техаськими – відповів той – був трохи на Алясці, але там мені було занадто холодно, то я знайшов своє тепло в Техасі. А одного разу, то навіть цілу спеку.
– ??
– Одного ранку зіскакую я з «Інтернешнл» біля якоїсь водокачки, на краю якоїсь станції і даю дозвіл тому експресу їхати далі без мене. Дивлюсь, а навколо – країна ранчо. Набудували собі мерзенних будинків більше, ніж в Нью Йорку. З тою різницею, що відстань між ними не п’ять сантиметрів, а кілометрів з тридцять. Мабуть – щоб не відчувати по запаху через відкрите вікно, що сусіди приготували сьогодні на вечерю.
Доріг там якраз не було ніяких, то я пішов навпростець поперек поля. Трава навколо була вище чобіт, а мескітові гаї виглядали, як персикові сади. На вигляд то було дуже схоже на приватну нерухомість якогось джентльмена. Тобто йдеш і кожної хвилини чекаєш на цілий розплідник бульдогів, котрі зараз вискочать і покусають тебе. Але я пройшов двадцять кілометрів перш, ніж побачив якийсь будинок. Будиночок був порівняно невеликий – розміром десь приблизно, як цей вокзал.
Під деревом перед входом сидів маленький чувачок у білій сорочці, коричневому комбінезоні та з рожевою хусткою на шиї. Сидів і скручував самокрутку.
– Вітання – кажу я – чи може тут у вас, порівняно незнайома людина освіжитися, почути – ласкаво просимо, отримати який гонорар, чи може навіть яку роботу?
– О, заходьте – каже він рафіновано-привітним тоном – сідайте, будь ласка, он на той табурет. Я й не чув, як ваш кінь під’їхав.
– Він ще не під’їхав – відповідаю йому – я поки що сам пішки прийшов. Не хочу бути тягарем, але було б чудово, коли б у вас під рукою знайшлося одинадцять, або п’ятнадцять літрів води..
– Так, ви виглядаєте досить припорошеним – каже він – але наші умови для купання…
– Це, щоб пити – кажу я – той пил, що ззовні, то він не має значення.
Чувак набирає мені ковшик води з підвішеної червоної посудини, а тоді продовжує:
– Шукаєш роботу?
– На якийсь час – кажу я – тут же досить спокійна частина країни, чи не так..?
– Так і є – каже він – мені казали, що іноді тут тижнями не побачиш жодної людини. Я сам тут лише місяць – купив це ранчо у старого поселенця, який вирішив рухатися далі на Захід..
– Мене влаштовує – кажу я – тиша й спокій іноді корисні для людини. Але мені потрібна робота. Я можу бути барменом, керувати соляними шахтами, читати лекції, займатися обіговими акціями, боксувати в середній вазі, або грати на роялі..
– А пасти овець ти можеш? – каже цей малорослий ранчеро.
– Чи можу я спасти овець..?
– Пасти. Чи можеш взяти на себе відповідальність за отару?
– О, тепер я зрозумів – кажу – ви маєте на увазі – ганятися за ними і гавкати, як собаки коллі? Ну – я точно ніколи не пас овець, але часто бачив їх з вікна вагона. Вони жують ромашки і не виглядають надто небезпечними.
– Мені бракує пастуха – каже ранчеро – на мексиканців ніколи не покладешся. У мене тільки дві отари. Можеш хоч завтра вранці брати моїх баранів, їх всього вісімсот, та гнати на пасовисько. Плачу дванадцять доларів на місяць, їжею забезпечую. Жити будеш в палатці в прерії. Готуватимеш собі сам, але воду та дрова тобі привозитимуть. Класна робота..
– Ок – кажу – я візьмусь за цю роботу, навіть, якщо мені доведеться носити рожеву туніку, вінок з трави на голові та грати на сопілці, спершись на загнуту вгорі палку, як це роблять пастухи на картинках..
Наступного ранку маленький ранчеро допомагає мені вигнати отару баранів з коралю – приблизно десь за три кілометри від дому на схил невеличкого пагорба в прерії. По дорозі дає мені багато вказівок, як не випускати групки баранів з основного стада та водити отару до водопою в полудень..
– Я привезу тобі твій намет, провіант та всяке обладнання ще до ночі – каже він.
– То є дуже файно – кажу я – головне не забудьте про всяке обладнання, провіант, а особливо про намет. Вас звати Золлікофер, чи не так..?
– Мене звуть Ґенрі Огден – каже він.
– Чудово, містере Огден – кажу я – а мене містер Персіваль Сент-Клер..
П’ять днів я пас овець на Ранчо-Чікіто, а потім моя душа стала обростати вовною. Це зближення з природою раптом почало працювати проти мене. Я був самотніший за козу Робінзона Крузо. Я бачив в житті немало людей, котрі були більш цікавими співрозмовниками, ніж оті вівці. Кожний вечір заганяєш їх до коралю, готуєш баранину, кукурудзяний хліб та каву, а потім лягаєш в наметі розміром із скатертину і слухаєш койотів та різних віппурвілів, що виють навколо табору. На п’ятий вечір, закривши в коралі моїх цінних, але ні разу не конгеніальних баранів, я відправився на ранчо і увійшов в двері.
– Містере Огден – кажу я – ми з вами повинні соціалізуватися. Вівці то є дуже добра прикраса ландшафту, а ще постачальник вовни для восьмидоларових чоловічих костюмів, але для розмови за столом, чи біля каміна, вони на одному рівні з тізерами на five-o’clock. Якщо у вас є колода карт чи настільна гра з кубиками та фішками, то діставайте їх і давайте займемось розумовою діяльністю. Мені необхідне зробити щось інтелектуальне, хоча б тільки для того, щоб не настріляти комусь по голові..
Цей Ґенрі Огден був дуже своєрідним ранчеро. Він носив золоті перстені, великий золотий годинник і ретельно зав’язував краватку. Обличчя його було спокійне і окуляри на носі аж сяяли. Я раз бачив в Маскоґі, як повісили одного за вбивство шести людей – то він був його точна копія. Але я знав і чесного проповідника в штаті Арканзас, якого ти б сприйняв за його рідного брата. Проте – мене це ні разу не парило, мені потрібне було спілкування хоч зі святим, хоч з грішним, лиш би то була не вівця.
– Добре, Сент-Клер – каже він відкладаючи книгу – я здогадуюсь, що тобі там досить самотньо з непривички. Мені тут також доволі одноманітно.. Ти впевнений, що добре закрив кораль і вівці не розбіжаться?
– Вони закриті так надійно, як журі присяжних під час слухання справи про вбивство мільйонера. І я повернуся до них задовго то того, як їм знадобиться спеціально навчена нянька.
Тут Огден викопує колоду карт, і ми граємо в “казино”. Після п’яти днів і ночей мого овечого кемпінгу –це було, як гульбан на Бродвеї. Коли мені йшла карта, я відчував таке захоплення, ніби зробив мільйон на Трійцю. А коли Ґ. О. трохи розслабився і розповів сторіс про леді в вагоні Пульмана, я реготав добрих п’ять хвилин. Це ілюструє наскільки все відносно. Чоловік може стільки всього надивитись в житті, що йому буде нудно повернути голову, щоб побачити живого Джо Вебера, Адріатичне море, чи як горить особняк за три мільйони доларів. Але дай йому попасти ненадовго до овець і ти побачиш, як розщеплюються його ребра від сміху над – “комендантської години не буде – гульбаним цілу ніч”..
Тим часом Огден дістає графин бурбону і вівці якось тотально відходять на задній план.
– Ви не пам’ятаєте, про що писали газети приблизно місяць тому? – каже він – я про пограбування швидкого Канзас – Техас. Експрес-агенту прострілили плече і забрали приблизно п’ятнадцять тисяч доларів кешу. Кажуть, що цю роботу зробив один чоловік..
– Щось пригадую – кажу я – але такі речі відбуваються настільки часто, що не затримуються надовго в голові людей з Техасу. Вони наздогнали того марадьора, схопили і віддали в капітальний ремонт?
– Він втік – каже Огден – і я якраз сьогодні читав у газеті, що офіцери відстежують його в цій частині країни. Схоже, що вкрадені банкноти були першою емісією валюти Другого Національного банку міста Еспіноза. Поліція відстежувала де тратились ці гроші і сліди привели її сюди.
Огден наливає собі ще трохи бурбону і підсовує до мене пляшку.
– Думаю – кажу я, зробивши ковток того королівського напитку – що для залізничного грабіжника заховатись в цій частині країни, то непогана ідея. Овече ранчо ідеальне місце для схованки. Хто б сподівався знайти такого відчайдушного персонажа серед цих співочих птахів, непослушних баранів і польових квітів? І шо, і шо – кажу, дивлячись на Ґ. Огдена – там в газеті є якийсь опис цього терориста-одиночки? Якісь його характерні риси.. там – зріст.., чи кількість запломбованих зубів.., або стиль його одягу..?
– Та ні – каже Огден – пишуть, що його ніхто добре не розгледів, бо він був у масці. Але вони знають, що це був грабіжник потягів на ім’я Чорний Білл, тому, що він завжди працює один і тому, що він загубив у експрес-вагоні носовичок, на якому було написано його ім’я.
– Все в порядку – кажу – я реально схвалюю відхід Чорного Білла на пасовиська для овець. Думаю вони його не знайдуть.
– Там тисяча доларів винагороди за нього – каже Огден.
– Мені не потрібні такі гроші – кажу я, дивлячись містеру Шипману прямо в очі – тих дванадцяти доларів на місяць, які ви мені платите, достатньо. Мені потрібно трохи перепочити, і я можу заощадити, поки не наберу достатньо, щоб оплатити проїзд до Texarkana, де живе моя овдовіла мати.
Якби Чорний Білл – продовжую я, багатозначно дивлячись на Оґдена – мав би приїхати сюди.. скажімо, місяць тому.. і купити невелике ранчо для овець і..
– Стоп – каже Огден, зі зденервованим виразом обличчя встаючи зі свого крісла – що за інсинуації?..
– Нічого подібного – відповідаю – ніяких інсинуацій, я беру чисто гіподермальний випадок. Якщо Чорний Білл, забрів сюди, купив собі ранчо і найняв мене грати його вівцям на сопілку, але при цьому поводячись порядно та по–товариськи, як ось ви, то йому б нічого було мене боятися. Людина повинна бути людиною, незалежно від будь-яких ускладнень, які вона може мати від овець, чи поїздів на залізниці. Тепер ви знаєте мою точку зору.
Секунд на дев’ять Огден аж почорнів, як кава на кемпінгу, а потім втішено розсміявся.
– Ну добре, Сент-Клер – каже він – якщо б я був Чорним Біллом, то б не побоявся довіритися тобі. Давай грати в карти, якщо ти не проти гри з грабіжником поїздів.
– Я вже виклав вам мою позицію в усній формі – кажу я – з того часу нічого не змінилося.
Тасуючи карти після першої роздачі, я так ніби між іншим, запитую в Огдена звідки він родом.
– З долини Міссісіпі – каже він.
– Гарні місця – кажу – я часто там бував. Щоправда простирадла там завжди вологі і їжа так собі – не знаходите? А я з Тихоокеанського узбережжя. Бували може?
– Надто сильні протяги там – каже Огден – але якщо, коли-небудь, будете на Середньому Заході, то просто згадайте моє ім’я і вам принесуть каву в ліжко.
– Ну, я точно не випитую ваш номер телефону – кажу я – чи дівоче прізвище вашої тітки – тої, що викрала пресвітера в Камберленді – нашо воно мені? Я просто хочу, щоб ви знали, що з боку вашого пастуха небезпеки немає. До речі, не розігруйте черви на піках і перестаньте хвилюватись.
– Все ще не віриш – сміючись каже Огден – а нічого, що якби я був Чорним Біллом і думав, що ти мене підозрюєш, я б загнав в тебе кулю з Вінчестера, зупинивши цим своє хвилювання, якби таке було?
– Та ні – кажу я – чоловік з нервовою системою, що дозволяє йому самому зупинити поїзд на гоп-стоп, ніколи не зробить такого фокусу. Я не вчорашній і знаю що значить дружба для таких людей. Не те щоби я претендував набиватися вам в приятелі, містере Огден, тим більше працюючи у вас пастухом, але при більш оперативних обставинах ми б могли заприятелювати.
– Забудь тимчасово про овець – каже він – і зріж колоду, мені здавати.
Десь через чотири дні після цього, коли мої барани саме снідали на березі струмка, а я заглибився в процес приготування кави, переді мною, нечутно під’їхавши травою, виник таємничий вершник, одягнений в стилі персони, яку він намагався з себе корчити. Чувак був одягнений у щось середнє між детективом з Канзас-Сіті, Баффало Біллом та ґицлем з Батон-Руж. Його підборіддя та очі не були оформлені бойовими лініями, тому я зрозумів, що він лише розвідник.
– Овець пасеш? – запитує він.
– Ну – кажу я – людині з такою очевидною здогадливістю, як ваша, я б не наважився стверджувати, що зайнятий поліруванням старої бронзи, чи змазуванням шестірні на велосипеді.
– Щось ти не виглядаєш мені на пастуха – каже він – і одягнений не так, і говориш не так.
– Зате ви і говорите, і виглядаєте саме так, що схожі саме на того, ким мені здаєтесь.
Тоді чувак запитує мене, на кого я працюю, а я показую йому на Ранчо-Чікіто, що за три кілометри від нас і він мені каже, що є заступником шерифа.
– Тут десь повинен був би бути грабіжник поїздів, на ймення Чорний Білл – доповідає той супермен – його простежено вже аж до Сан-Антоніо, а може й далі. Може ви бачили, або чули про будь-яких незнайомців, що появились тут за минулий місяць?
– Нє, не чув – кажу я – хіба за виключенням того, що отримав звіт про одного, що появився в мексиканському кварталі ранчо Луміс, що на Фріо.
– Шо знаєш про нього ? – питає заступник шерифа.
– Те, що йому сьогодні три дні – кажу я.
– А як виглядає чоловік на якого ти працюєш? – питає він – чи старий Джордж Ремі ще володіє цим місцем? Він тримав тут овець протягом останніх десяти років, але ніколи не мав успіху.
– Старий розпродав все і пішов на Захід – кажу я йому – десь місяць тому ранчо купив інший аматор овечого бізнесу.
– А як виглядає цей чоловік? – знову питає він.
– Великий жирний голландець з довгими вусами і в синіх окулярах – кажу я – не впевнений, що він відрізнить вівцю від кандибобера. Думаю, що старий Джордж добре намочив його на цій угоді.
Потішивши себе подібною інформацією та двома третинами мого обіду заступник поскакав собі геть.
Ввечері розповідаю про це Огдену:
– Вони обплутують Чорного Білла кільцями восьминога – кажу йому, а потім розповідаю про заступника шерифа і про те, як описав Огдена заступникові і що заступник говорив з цього приводу.
– Ок, давайте не будемо вникати в проблеми Чорного Білла – каже Огден – тим більше, що у нас є декілька наших власних. Дістань бурбон з шафи, і будемо пити за його здоров’я.. якщо тільки, ти не маєш упередження до грабіжників колійових.
– Я завжди вип’ю за того, хто підтримує друзів, і я вірю, що Чорний Білл саме такий. Тому я п’ю за нього і нехай йому пощастить.
І ми випили.
Приблизно через два тижні настає час стрижки овець. Їх треба було пригнати на ранчо, де купка кудлатих мексиканців мала зняти з них хутро садовими ножицями зі зворотним ходом. Так що після обіду, напередодні приїзду тих барберів, я перевів оту недосмажену баранину через пагорб, потім через долину, вниз біля звивистого струмка і так, аж до ранчо, де закрив їх у коралю і побажав солодких снів.
Потім зайшов до будинку. Ґ. Огден, есквайр, лежав на своєму маленькому ліжечку. Припускаю, що він був подоланий анти-безсонням, проти-прокиданням, чи може ще якими хворобами притаманними овечому бізнесу. Його рот і жилетка були відкриті навстіж, а сам він дихав як велосипедний насос з секонд хенду.
Його вигляд навів мене на роздуми: Величний Цезарю – подумав я – спати таки варто з закритим ротом, тоді вітер в тебе не задуватиме.. Чоловік, що спить, це ще те видовище – ангели б плакали. Чого варті його мозок, біцепси, фінансування, вплив чи родинні зв’язки? Він безпорадний перед ворогами, а ще більше перед друзями. Він прекрасний, приблизно десь так, як коняка від кінного екіпажу, що стоїть приперта до стіни Метрополітен Опера Хаус, в пів першої ночі, і марить про рівнини Аравійського півострова.
Ось жінка, яка спить, це дещо інше. Незалежно від того, як вона виглядає, ви знаєте, що краще для всіх, щоб вона залишалася в такому стані.
Я випив дві порції бурбону – свою та Огденову і зібрався з комфортом провести час поки він спить. На його столі лежало кілька книг, що стосувалися різних локальних предметів, таких як Японія, дренаж та фізична культура, а також трохи табаку, який здався мені більш доречним.
Покуривши та наслухавшись кардіологічного дихання Ґ.О., я виглянув у вікно в напрямку загону для стрижки овець – там було щось на зразок стежки, що відгалужувалася від чогось на зразок дороги, що перетинала щось на зразок струмка. Бачу п’ять вершників під’їжджають до ранчо – всі з карабінами поперек сідла. Був серед них і той помічник, що розмовляв зі мною в моєму овечому таборі. Їхали вони обережно, відкритим строєм, з карабінами напоготові. Виокремлюю оком з них того, що виглядає за головного у цій кавалерії закону і порядку:
– Добрий вечір, джентльмени – кажу їм – не хочете прив’язати ваших коней і перекурити?
Головний під’їжджає до мене впритул і розмахує своїм карабіном вгору вниз так, що здається ніби він хоче взяти мене на приціл відразу цілого в повний зріст.
– Не рухай руками, поки ми з тобою не насолодимося в достатній кількості необхідною мені розмовою – каже він.
– Не буду рухати руками – відповідаю йому – я не глухонімий і не бачу ніяких резонів рухати ними, чи не підкорятися вашим наказам.
– Ми шукаємо – каже він – Чорного Білла, того, що в травні влупив “КТ експрес ” на п’ятнадцять тисяч доларів. Ми обшукуємо тут кожне ранчо. Як тебе зовуть і що ти тут робиш?
– Капітане – кажу я – моя професія Персіваль Сент-Клер, а моє ім’я пастух овець. Я загнав моїх теля.. тобто баранів сюди на ніч, а завтра приїдуть пацани з барбер шопу, щоб оголити їх під машинку.
– Де господар цього ранчо? – питається він.
– Зачекайте хвилину, шеф – кажу я – а там часом нема якої винагороди за того відчайдушного персонажа, про якого ви згадували у своїй преамбулі?
– Є винагорода на тисячу доларів тому хто його впіймає – каже капітан – але виглядає на те, що інформатор там не передбачений.
– Виглядає на те, що через день може піти дощ – кажу я, дивлячись на втомлене блакитне небо.
– Якщо ти знаєш що-небудь про його місцезнаходження, чи які інші дані – каже він на їхньому поліцейському діалекті – то можеш запросто попасти на кримінальну відповідальність за приховування цього.
– Я чув від одного пасажира в поїзді – кажу без ентузіазму в голосі – що один мексікано, в магазині Піджіна, що в Нуесесі, сказав ковбою названому Джейк, що він нібито чув від кузини одного пастуха, що Чорний Білл був помічений у Матаморі два тижні тому.
– Скажу тобі, що я зараз зроблю, містере Прив’язаний Язик – каже капітан, роздивившись мене оцінююче – якщо ти підкажеш, як нам хапнути Чорного Білла, то я заплачу тобі сто доларів зі своєї власної.. з нашої власної кишені. Це ліберально – нє? По закону ти все одно ні на що не можеш претендувати. Шо тепер скажеш?
– Кешем зараз? – питаю я.
Капітан проводить щось на зразок дискусії зі своїми командос, і вони витягують все з своїх кишень на аналітику. В загальному результаті виходить сто два долари і тридцять центів кешем та на тридцять один долар жувального тютюну.
– Підійдіть ближче, мій капітане – кажу я – і слухайте.
Він так і робить.
– Я дуже бідний чоловік і мій соціальний стан дуже низький – кажу йому – я працюю за дванадцять доларів на місяць, намагаючись утримати разом багато тварин, єдиною метою яких є, власне, як би розбігтися. Мої справи, звичайно, кращі ніж у штату Південна Дакота, але для людини, яка до цього часу бачила овець лише у вигляді котлет – то страшний занепад. Я скотився так низько через надмірні амбіції, велику кількість рому та якийсь коктейль, який роблять всюди вздовж “Pennsylvania Railway Road” від Скрентона до Цинциннаті.. сухий джин, французький вермут, трохи вичавленого лайму і добра порція апельсинової гіркої. Попадеш в ті краї – скуштуй неодмінно. І ще – кажу – я ніколи не підводив друзів, коли вони купалися в золоті і ніколи не покидав їх, коли сам попадав в халепу . Але – продовжую я – яка тут дружба? Дванадцять доларів на місяць, то швидше випадкове знайомство. І я не вважаю, що бурі боби та кукурудзяний хліб то їжа дружби. Я бідний чоловік, в мене мама вдова в Texarkana, а Чорного Білла ви знайдете – він лежить в цьому будинку на ліжку в кімнаті праворуч. Він той, кого ви шукаєте. Я це знаю з його слів. Він в деякій мірі був мені другом і якщо б я був тим, що колись, то всі скарби копалень Гондоли не спокусили б мене зрадити його. Але щотижня половина бобів була червивою, та й дров в таборі завжди бракувало.
І, ще – краще будьте обережні, джентльмени – він часом буває нестриманим, а враховуючи його недавню професію, то якби вам не нарватися на грубість з його боку, коли захопите його зненацька.
Бригада прив’язує своїх коней, знімає всю амуніцію та боєприпаси і навшпиньки заходять в будинок. Я йду за ними, як Даліла, коли вона наставила “Philip Stein”, щоб підняти сплячого Самсона.
Начальник трясе Огдена за плече щоб розбудити, той зривається на ноги, але ще два цінителі винагород навалюються на нього. Огден, хоча й худий, виявився сильним і відбивається так, як я ніколи б не подумав.
– Що це все означає? – кричить він, після того, як вони його таки звалили.
– Нічого. Просто ми зловили вас, містере Чорний Білл – каже капітан – а так, то нічого.
– Це насильство – кричить розлючений Огден.
– Звичайно, що насильство – відповідає поборник миру і доброї волі – “Канзас експрес” вас теж не чіпав. І ще є закон проти жартів з казеними пакунками.
Він сідає Огденові на живіт і починає старанно вивертати тому кишені.
– Я змушу вас спітніти за це – кричить Огден, неслабо спітнівши сам – я можу довести хто я є.
– Ну, це я і сам можу – каже капітан і витягує з кишені Огдена жменю нових купюр Другого національного банку Еспіноза-Сіті – маю сумнів, що ваша візитка перекричить ці грошові знаки. А ви можете зараз встати і підготуватися до того, щоб піти з нами та визнати свої гріхи.
Ґ. Огден встає, поправляє свою краватку. Після того, як знайшли гроші він більше нічого не говорить.
– А нічого така ідея – каже шериф – зарився в таку діру, купив собі овече ранчо.. тут і людська нога мабуть рідко ступає.. Це була найвитонченіша схованка, з тих, що я коли-небудь бачив.
Один з чоловіків йде до коралю, хапає там другого пастуха – мексиканця, якого звати Джон Салліс і той сідлає Огденового коня. Потім вся шерифова бригада оточивши Огдена везе його до міста..
Перш, ніж рушити в дорогу, Огден доручає ранчо Джону Саллісу. Віддає накази як стригти і де пасти овець – так ніби збирається через кілька днів повернутися.
А ще через пару годин після цього, Персіваля Сент-Клера, колишнього пастуха овець на Ранчо-Чікіто, можна було побачити зі сто дев’ятьма доларами в кишені, на коні з того ж ранчо. Він їхав на південь..

Худий замовк і прислухався. Серед низьких пагорбів було чути свисток товарного поїзда. Товстий, обшарпаний чоловік поруч нього зневажливо похитав головою.
– Що таке, Сніпі? – запитав худий – знову депресія?..
– Ні, просто мені не подобається твоя розповідь – відповів потріпаний – ми з тобою дружимо з п’ятнадцять літ, але я ніколи не чув, щоб ти здав когось поліції. Ні одного. А тут був чоловік, що годував тебе, ти з ним грав в карти, якщо так можна назвати гру в “казино”. А ти все ж інформуєш про нього поліції і береш за нього гроші. Ніколи ти таким не був..
– Цей Ґ. Огден – відповів худий – через адвоката, алібі та інші легальні феньки довів, що ні в чому не винен, як я потім чув. Він зробив мені послугу і я здав його без особливого кайфу..
– А звідки в нього в кишені взялись банкноти?
– Я поклав їх туди поки він спав, коли побачив, що ті їдуть. Чорний Білл то був я. Зберися, Сніпі – он наша паравоза підходить до водокачки. Ми заскочимо на бампер, поки вони набиратимуть воду..

Go back

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“Книгарня Є”

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”