***

Я не обирала Петра Порошенка в 2014. І я помилилась. Бо не пам’ятаю, не хочу пам’ятати, за кого голосувала тоді. Пам’ятаю, що «проти Порошенка, бо це він замутив цю війну, аби дорватися до влади». І я помилилась. Той кандидат, хто б він не був, нічого не зробив у цій війні. Бо жоден із тих кандидатів нічого не зробили, аби її зупинити.
А Порошенко її зупинив. У мене хороша пам’ять. Дуже. Я є дуже вдячною і вмію робити висновки; а мої аналітичні здібності не викликають сумнівів у жодної людини, яка хоча б трохи пересікалась зі мною в роботі. Я пам’ятаю той 14-ий. Пам’ятаю, як їхала з Кривого Рогу на початку березня і дякувала Небу, що за кілька років до того обрала не Донецьк. Пам’ятаю, як зустріла сина в Ужгороді. Його очі. Враз дорослі. «Мамо, тато поїхав на війну?». І я безжально та чесно сказала: «Так».
Я пам’ятаю тиждень після Великодня, коли сиділа в сонячному Ужгороді на терасі біля річки з батьком свого сина, який приїхав на два дні за паспортами для виборів. Він купив тоді багато-багато полуниці (о, як гарно і рано вона тоді дозріла!!!!), аби завезти хлопцям разом з паспортами. Для багатьох це була остання полуниця в їхньому житті…
Я пам’ятаю, як спакувала всі документи в хмарину. І як готова була їхати з сином від війни будь-якої миті. Бо війна повинна була прийти аж до Чопа. Бо ресурси у ворога безумовні.
Я пам’ятаю мій страх, коли оголосили результати. І похоронки. І сльози, які швидко розучились текти. Цвинтарі, цвинтарі, цвинтарі.
Госпіталь, розпач, безсонні місяці, замішані цукерками, джином, кавою. Я це все пам’ятаю.
І ще. Я пам’ятаю те, про що всі забули, всі, хто кричить про зміни, які зараз потрібні. Я пам’ятаю, що війна зупинилась. Не силами війська. Хоч військо у нас найкраще у світі. Зараз. А силами впливу на міжнародному рівні. Війна не закінчилась. Вона зупинилась з точки зору географії. Локалізувалась.
Я пам’ятаю, як скептично огризалась щодо безвізу. Та я розумію, що безвіз — це не просто можливість якоїсь тітоньки побачити Пізанську Вежу. Безвіз — це комплекс заходів, які були проведені, які дали світу Україну, готову до безвізу.
Я пам’ятаю, як важко проходила суди в 17-му році… і як критикувала судову систему. Та я визнаю. Це емоції. Бо зачепило мене особисто. Як кризовий менеджер я знаю, що змінити старе неможливо. Його можна лише знищити і замінити новим. І те нове має вирости. Дозріти. І зріє не швидко. Бо і насіння у нас інфіковане жлобством, понтами, заздрістю, ментальним склерозом, брехливістю.
А тепер те, про що всі кричать.
Про зубожіння. І про «жити гірше». Люди, не грішіть. Я хочу щоб зараз кожен чесно, сам собі, взяв ручку і написав на аркуші, як перед Новим Роком (ми ж усі так робимо, або майже усі): усі свої втрати (усі-усі, і фінанси-речі, і люди, і почуття, і здоров’я); усі свої здобутки (усі-усі, і придбані речі, і здобутий досвід, і освіту, і почуття, і поїздки). Тільки чесно, будь ласка. Не порівняння розміру пенсії в доларах — це маніпуляція, придумана популістами. А конкретно отримане і втрачене. Я не працюю безкоштовно, тому за символічну оплату (74 гривні) готова кожному допомогти пройти цю ретроспективу. І висновки зробите самі. Це не коучинг. Це спосіб згадати все. Зазвичай за такий міні-тренінг я беру платню €74. От така сьогодні акція. Записуйтесь, поки добра.
Найболючіше. Він обіцяв закінчити війну за два тижні. Так. Війну можна було закінчити за два тижні. Так, як це пропонують майже усі кандидати. Достатньо всього лише домовитись. Домовитись з ворогом. Та війну розпочав не Порошенко. Навіть не Янукович. Війна триває століттями. І її постійно «закінчують» договорняками. Затягуючи моїй країні поводок довкола горла. І саме до цього закликають звідусюди. До загравання з ворогом. Для чого обіцяв? Бо це був єдиний шанс для моєї країни. Єдиний шанс відірватися від поводка. І моя країна цим скористалась. Іноземці приїздять і відмічають скрізь забезпечених людей у дорогому вбранні з найдорожчими гаджетами. Іноземці відмічають, що в моїй країні вперше з 91-го ожило будівництво житла (розбудовуються навіть маленькі містечка). Іноземці відмічають позитивну динаміку в ремонті доріг та в якості послуг. Іноземці відмічають, що українці гарно живуть, купують продуктів більше, аніж здатні спожити. Купують косметику та парфуми найдорожчих світових брендів. Іноземці помічають.
Та є інша правда. З телевізора лунає ґвалт про зубожіння. І житель моєї України вірить у це, переглядаючи свої світлини з Нідерландів в айфоні. З телевізора кричать про безробіття. І житель моєї України відмовляється від пропонованої роботи — бо ж безробіття. З телевізора верещать про гарні заробітки в Європі. І житель моєї України з вдячністю їде на важку працю за 500€ (з якої ще потрібно платити за їжу). Тікаючи від сім’ї та від роботи тут (коли пропонуєш не менше €700… а натомість чуєш «подумаю»).
Ось телевізор — це і є правда моєї України. Моя старенька бабуся до тепер не вірить, що був голод і що було тяжко, хоч заледве зводила кінці з кінцями при совітах. Не вірить, бо телевізор довірливо шепнув на вушко, що в совітах добре жити, а в європах та америках злидні і жебрацтво.
А вибори. Люди завжди хочуть змін. Тільки змінювати можна лише з поточної миті. Для цього потрібно усвідомити себе і свою роль у поточній миті. Зафіксувати все, що змінилось у своєму житті. Не те, що каже телевізор. Чи кум. Чи подружка. Що ти втратив? Може, молодість? Може, здоров’я? Може, коханця? Так… чи має до цього стосунок Президент?! Усвідом, що саме хочеш змінити і визнач коло людей, які можуть посприяти цьому. Усвідом, що ти хочеш бачити довкола (не загальними фразами «жити краще»). Усвідом… — і звернися за адресою…
Вимкни телевізор. Вийди на сонце. Візьми ручку і аркуш паперу. І запиши. Проаналізуй. Вимкни впертість. Вимкни сусідку чи колегу. Будь чесним. Згадай усе.
Я не обирала Петра Порошенка Президентом у 14-му. Я вдячна кожному, хто обрав його для мене і мого сина.
Я обиратиму його 21 квітня 2019 року. Я приїду якраз 21-го вдень в Україну. Та я встигну. Я завчасно прикріплюсь до дільниці у Львові. Бо мій голос має бути з-поміж тих 60 відсотків, які проголосують за Президента України Порошенка Петра Олексійовича. Ще буде відсотків 7 зіпсованих бюлетнів. І не більше 33 за Голобородька. Бо моїй Україні потрібен президент, а не персонаж. Бо у мене дуже хороша пам’ять.