– Поїхали? – татові достатньо було одного слова, аби Сергійко зрозумів, куди його кличуть. І вистачало 5 хвилин, щоб малий спакував усі свої рибальські причандали у скриньку, яку любовно колись вирізав з фанери. І розмалював кольоровими рибками. Тато кликав його в Дубки, на рибалку! 
І чому малий так любив те місце, що готовий був слухняно крутити педалі всі 10 кілометрів, червоніючи від натуги, як дорога спиналася вгору?.. Батько тим не заморочувався, головне – завжди мав компанію!
Цього разу їм не вдалося спокійно порибалити. Як тільки повмощувалися з вудицями, десь вище, на горі, почулося надсадне ревіння бензопили. І хоча місце, де рубали ліс, було не так і близько, пронизливі звуки вгризалися у вуха, як кусливі мухи на Спаса. 
– І тут уже рубають, бодай їх… – коротко лайнувся батько. – Поїхали додому! – і почав змотувати вудиці.
– Тату, – Сергійко аж вдома наважився задати питання, що хвилювало його всю дорогу, – вони ж лиш трохи порубають, правда? Лиш там десь, далеко?..
Але батько нічого не відповів. 
– Вони ж не будуть рубати цей старий дубняк, що біля озера?! Правда?! – малий мало не плакав. А батько, замість заспокоїти, сердито сплюнув убік.
Сергійкові чомусь стало дуже незатишно. Він прожогом вибіг із квартири і забрався в саму гущавину аличі, що буйними кущами повигинала навколо зарослої комишами «Кірпічки». Так називали усі невелике озерце, що утворилося на місці глиняного кар’єру побіля колишнього цегельного заводу. Навколо озерця позводилися багатоповерхівки, зазираючи через голову одна одній. Мама завжди дивувалася, чому вони ніколи не рибалять тут, біля домівки? Чому їдуть за десять кілометрів у ті свої Дубки? 
Що було пояснювати?.. Що тут, у центрі міста, озерце задихалося від сміття та людської недбалості?.. А їхнє озеро, що посеред старих дубів, аж світилося свіжістю. Їм там було добре, навіть коли риба й не клювала. 
Сергійко сидів у кущах і спостерігав, як хтось, під’їхавши до самої води старою «Нивою», щось мив просто в озері. Трохи далі стирчала з комишів велика шина. І, диво-дивнеє, неначе із зовсім іншого світу – плавала пара лебедів з маленькими лебедятами! 
Ледве дочекавшись ранку, Сергійко тягнув тата в Дубки. Йому не рибалка кортіла – хотів упевнитися, що з дубами все в порядку. А тато, похмурий, усе віднікувався. Нарешті здався. 
Квиління бензопили почули здалеку. Батько зупинився. А малий почав ще дужче накручувати педалі, дарма що вгору. Тато гукнув його, та Сергійко не спинявся. Як дорога вже зовсім увігнулася д’горі, жбурнув велосипедом у траву і побіг. Батько похапцем скапчав спиці на обох велосипедах і поспішив за сином. Вибігли на горба один за одним. Перед очима розкинулося «порубище». Чотири могутні дуби, під якими в Сергійка був прилаштований шалаш, лежали горілиць, розкинувши гілки. Навколо безладно громадилися обрубки дрібнішого гілляччя. Здалеку дерева скидалися на розпластаних людей.
– Тату!! – закричав Сергійко і помчав туди. Батько ледь за ним поспівав. 
Малий кинувся просто до чоловіка, у руках якого пила з загрозливим ричанням саме впивалася в нове дерево. Той аж сахнувся. Крикнув на малого. Але Сергійко був несамовитий. Він схопив робітника за рукав, незважаючи на пилу, що загрозливо гарчала у того в руках. Робітник вимкнув інструмент і розвернувся до малого:
– Ти що, здурів?! Ану забирайся звідси, сопляк!
Він не розумів, що сталося, але від одного усвідомлення, що могли обоє покалічіти, чоловіка вкинуло в холодний піт.
До Сергійка підбіг батько. Він обхопив сина обома руками ззаду і намагався відтягти, але то йому не вдавалося. Сергійко бився в татових рукав і кричав:
– Тату! Не дай їм рубати! Прожени їх звідси!
Голос у Сергійка зірвався на фальцет. Батько ледве втримував його. Робітник, геть очманілий, уже трохи оговтався і вирішив закурити. Він спостерігав, як малий пручається. Зауважив, що сили того слабли. І сам помали приходив до тями. 
Сергійко вже не борюкався. Він лиш дивився благально на тата і сипів:
– Не дай їм рубати…
Батько відкашлявся і спитав робітника з пилою:
– Нащо тут рубаєте? Не бачите, що тут озеро?
– Бачу, – спокійно відповів той. – Та маю такий наряд.
– Хто вам його дав?
– То вже не ваша справа. За своїм дітваком дивіться! Дуже буйний! Моглисьме’ся обоє обстати каліками. 
Сергійко благально дивився на батька. Він вірив у нього тепер, як у Бога! Тож той, ще раз прокашлявся і спробував:
– Не треба вам тут рубати. Шкода такі дерева пускати під корінь!..
– І мені шкода. Айбо саме ці дуби підходять газдові. Знаєте, хто то?.. Нич не буду казати… Так що йдіть собі помали, не мішайте робити…
Малий заскімлів, стиснувши татову руку. Той стояв у повній безпорадності. Він розумів, що втрачає. Але й не знав, що чинити. Не битися ж насправді?.. Чоловік теж підневільний – виконує роботу… Стис малого за руку:
– Пішли, Сергійку, щось тобі розкажу… Ми післязавтра прийдемо… Ти чув? Вони не все зрубають… Їм треба лиш декілька дерев…
Він говорив, говорив, сам вірячи в те, що вигадав щойно. А Сергійко мовчки плівся за ним. І батькові здавалося, що не синову руку тримає, а якусь мотузку…

*****
Висипаючи вранці сміття до одного з трьох контейнерів, що бовваніли великими брудними ящиками на фоні ясного озерцяти, мати помітила збоку у бур’яні знайому розфарбовану коробочку, любовно вирізану з фанери. З намальованими кольоровими рибками…

З любов’ю Олеся Маркович