— … повечеряли, вино з Роксано п’ємо… так, звісно… – завершує приятелька розмову по телефону з молодим чоловіком, потім каже:
— ну от що це за мода така випитувати – пила я, не пила, з ким, їла, не їла.
— ну, ти сама так дозволяєш.
— а що – я мала брехати?
— ні, я не конкретно про цю розмову, просто ти побудувала ваші стосунки такм чином, що це здається прийнятним.
— він же сам зараз тусується з друзями, я ж його не випитую – пив він, не пив. ох, цей контроль.
— ти тільки тепер це помітила? а то так є – мужикам можна пити, а жінкам не те, щоб дуже. жінка, яка позволила собі щось зайве (те, що цілком припустимо для чоловіків) – це вже недостойна істота. а, якщо в жінки похмілля – то це взагалі падшая тварь. а для мужиків це ок. а взагалі, тебе не задовбує стільки по телфону говорити?
— ні, а що?
— а я терпіти не можу стільки часу на то виділяти, мене то бісить – кажу я. приятелька дивиться на мене як на ідіотку. я додаю:
— а ще ненавиджу запитання: ”про що тидумаєш?”
— чому?
— бо це моя приватна справа. я можу думати про декілька речей одночасно, і мені просто важко дати конкретну відповідь на це запитання, коли питають. або! або й взагалі думати про щось таке, про що мому респонденту геть би не сподобалось чи й не треба знати, чому я маю напружуватись і щось вигадувати. коли можна просто домовитись про таке не запитувати. мої думки, моя справа, що в них коїться.
— ”ти мене любиш?”
— це туди ж. ненавиджу. ще ненавиджу, коли мені це кажуть в очікуванні, що я конче те саме зобов’язана сказати. я скажу, коли захочу і вважатиму за потрібне, а не захочу – то й не скажу. я ж з нікого ці зізнання не витягую. до того ж – це просто слова. насправді це відчувається і видно по ставленні і по вчинках.
— в тебе якась чоловіча логіка, – сміється приятелька.
— ага, длеко не всі чоловіки настільки логічні, як я.
— ну, не знаю, навіть, добре це чи ні.
— для кого?
— для тебе.
— а я інакше не можу. я така.

​

Оригінал ТУТ: