Цими днями отримав заманливу пропозицію з Росії. Робота за фахом (менеджер проекту з фонетичного аналізу та розпізнавання мовлення) у відомій компанії (Яндекс), зарплата висока, кар’єрні перспективи, помешкання в Москві і всяке таке. Причому пропозицію було подано вишуканою англійською мовою. З усього було видно, що дуже хотіли мене залучити.

А я відмовився. Тому що війна і тому що держава-агресор. І так би вчинив (мабуть) кожен українець на моєму місці. Бо патріот.

Тим часом в Україні.

Роботи за фахом нема. Ще влітку зняли субсидію і тепер присилають платіжки з космічними сумами (як для українського науковця, звісно) за комунальні послуги. Через три місяці після реєстрації в Центрі зайнятості почали виплачувати допомогу – 500 гривень на місяць, і ні в чому собі не відмовляйте. Словом, держава старанно дбає про мій науковий потенціал, поки шукаю гідну для своєї кваліфікації роботу.

Як можна було вляпатися в таку халепу? А дуже просто.

Працював раніше в Державній науковій установі “Енциклопедичне видавництво”. Там зараз виконують завдання державної ваги – пишуть нову “Велику українську енциклопедію”. За місяць роботи мені вдалося ліквідувати майже безнадійний завал зі статтями на технічні теми – зумів знайти достатню кількість кваліфікованих фахівців, які погодилися писати не за гроші, а за так. Бо патріоти ми, от що.

А ще директор Алла Миколаївна Киридон не могла нарадітися, що маю таку високу кваліфікацію в галузі термінології – адже працювати відтепер буде легше.

Але от халепа – отримав грант DAAD із термінології, мушу їхати в Німеччину і працювати там аж три місяці. От Алла Миколаївна й просить написати заяву за власним бажанням, давши чесне директорське слово, що як тільки повернуся, то зразу оголосять конкурс “під мене”.

І ось я повернувся. А тут нежданчик: коштів, кажуть, раптово немає. Тим часом “Українська енциклопедія” таки оголошує конкурси – але на інші напрями.

Очевидно, кошти є. І з термінологією там усе гаразд (мабуть). Авторів вистачає, та й усі тепер знають, що перекладати “датчик” як “давач” – це неграмотно, тому й непатріотично.

А може, вище керівництво “попросило” – щоб легше було впроваджувати своє власне бачення розвитку української мови і термінології, яке далеко не завжди має наукові підстави.

Патріотизм, однако…

А тепер моя рідна держава так ненав’язливо переконує піти на вибори. Громадянський обов’язок, ага. І рейтинги кандидатів (згідно з думкою пересічного обивателя та відповідного олігарха) вже є:

1) олігархиня – газова богиня (та, яка разом із прихильниками шапкокрада підвищила прохідний бар’єр – щоб при владі були тільки олігархи; – і саме та, яка в 2010 році підмахнула псевдотранслітераційну Постанову №55, за якою назва “Україна” записується на російський лад);

2) шоколадний олігарх (той, за президентства якого Україна назавжди втратила перспективних науковців, які масово повтікали за кордон, і все більше скочується до рівня Бидлостану);

3) комічний ставленик олігарха.

Цілком зрозуміло, що поки при владі олігархи – в державі процвітатимуть зарплатно-інтелектуальні оксюморони (https://site.ua/maxvakul/16934-zarplatno-intelektu…). І при цьому я відмовляюся від заманливих російських пропозицій. Патріот, однако?

Мабуть, сподіваюся, що наступний президент урочисто вручить мені медаль за патріотизм.

… Або премію Дарвіна.

https://www.facebook.com/max.vakulenko.18