ОСТАННІ СЛОВА НА СЦЕНІ

CHAPTER NINETEEN

ОСТАННІ СЛОВА НА СЦЕНІ
2015. May. Edited 2021.

Про останні слова актора на сцені обіцяв. Ну, то пішли. В справжній совковий театр…
Все та ж сама вистава «Ім’ям революції».  Після літньої перерви, нею відкривають новий театральний  сезон. Відкривають виставою про лєніна і в залі все керівництво обласних комуністів. Якщо їм сподобається, то виконавцеві головної ролі дадуть звання народного артиста… Якщо, ні – то все керівництво театру викличуть «на ковйор».
Походження цього виразу? Тоді комуністи, ті – що бідніші, прикрашали килимами стіни своїх помешкань. Багатші комуністи, ті – що мали власні кабінети, прикрашали килимами підлоги. Тобто – килим, як показник статусу. Вираз «піти на килим» означав попасти в кабінет важливого комуніста, щоб отримати там по голові. Чим вищий за статусом комуніст, тим більший і дорожчий був в нього килим. Якось так…
Але йдемо на сцену.
На сцені «кабінет розкішної білогвардійської квартири». В центрі висить «дорога люстра». Відповідно – меблі та антураж такий же. Тобто – илітний пшонка стайл в стилю купєчєство гуляїт. Куліси та задник, у цій виставі, були буро-сірого кольору і на них напринтовані силуети «ощєтінівшіхся штикамі» красногвардєйців.  Коли було потрібно акцентувати  на «народні маси», куліси знизу підсвічувалися червоним і навколо сцени з’являлися величезні червоні монстри, як імітація нового суспільства.
Ще пам’ятаєте про кулебяка-істерн з відсирілими патронами..? Отже – на сцені троє – аристократична дворянка, яка люто ненавидить радянську владу, та два «ковбої» з вокзалу, які таки добралися до москви. Білогвардієць-«пролетар» тепер вже у офіцерському кітелі /актор Ігор Листвак/, а «доктор Малінін» все ще в тому ж котелку і сюртуку /парторг театру Микола Славянський/.
На сцені повинно відбутися наступне:
«Малінін» сидить у кріслі і перебирає струни гітари. Фоном, з динаміків, лунає музика. Це революційний марш, але коммі колись вкрали музику до нього з романсу про білу акацію. Потім додали до музики свої слова і вийшла майже марсельєза коммі-розливу. Ті лєнінці таке вміли. Ні, не так – так, як свого придумати не вміли, то крали.
А ти ніяк не міг зрозуміти звідки в зєлєнского тяга класти свої слова на чужу музику? Пре тебе «квн»? Може до якого екзорциста сходи – нє?
Але, менше з тим – тихим фоном музика за кулісами. Аристократка /артистка та, шо – “и вы говорите..”/ ходить по сцені, заламуючи руки від нетерплячки. По ідеї автора – ці троє чекають сигналу «з центру»,  щоб почати спротив бідолашним комунякам. По тексту цей спротив полягав у – «товаришів будемо морити голодом». Сигнал там так і не надійшов, але от – коли б раптом надійшов… Як би вони то робили? Йшли б на вулицю і пиріжки в посполитих відбирали? Морили б направо і наліво…? Дер, як дурний газету..?
Але сигналу з центру все немає і актриса ходить з кутка в кут заламуючи граційно руки..
«Білогвардієць» підходить до вікна і прочиняє його. На музичну тему “Білої акації” накладається звук від стукоту безлічі кроків пролетарської колони на марші. Куліси засвічуються червоним, паралельно вмикається «смело мы в бой пойдем» /свій текст на чужу музику../
Аристократка істерично кидає:
– Я не можу більше їх чути. Закрийте вікно!!!
Офіцер закриває вікно і звук стишується..
В цей час «Малінін» починає грати на гітарі і співати “Білу акацію”. Пісня перекликається з музикою, що звучить фоном. Тепер фонова музика голосніша  і йде в унісон з гітарою.. Офіцер  зривається і нервово кричить:
– Малінін, зупиніться!!! Невже ви не чуєте, що вони співають те ж саме тільки слова інші…
Потім переходить по сцені і присідає на пуфик біля кришки суфлерської, де я в цей момент дегустую портвейн..
«Малінін» кладе гітару і говорить:
– От сволота, все забрали… Дім забрали, вітчизну забрали, навіть пісню і ту забрали…
Завіса. Кінець першої дії, бо друга дія починається з кабінету лєніна, а там багато декорації, для монтажу якої потрібен антракт…

Одного разу, на гастролях, я лоханувся на цій картині так, шо караул. Складових було три – чужий пульт, портвейн і монтувальники, котрі забули підняти люстру.
По ідеї – лєнін заходить до себе в кабінет і вмикає свою «знамениту» настільну лампу з зеленим абажуром. Тобто актор підносить руку до лампи, а вмикаю її з пульта я.  Далі таке м’яке, по-домашньому миле вечірнє  світло, під котре лєнін буде писав «апрєльскіє тєзіси». В той раз я переплутав планшети – лєнін входить з-за куліс, підходить до столу, підносить руку до лампи і в нього над головою засвічується люстра з  “білогвардійської квартири”… Приблизно така, як зараз в верховній раді висить. Добре що в глядацькому залі не виявилося принципових комуністів, бо мав би повну зраду….
Але я відволікся. Картина не складна і для Ігоря («білогвардійця») остання в цій виставі. Шо було далі з «білогвардійцем» автор посполитим не розказав. А Ігор… Ігор був неймовірно талановитий актор, з такою ж неймовірною органікою. Його фрази з вистав цитувалися по театру на кожному кроці.
Наприклад – оригінальний текст:
«…і сонечко, бачимо, чудово світить, а окопна піхота, поміж якої страждало три червоних кіннотника, фуліганить над нами, а з нею немилосердні сестри, котрі всипавши нам напередодні сонного порошку, трясуть тепер молодими грудьми і несуть нам на тацях какаву, а молока у тій какаві хоч залийся..»
Текст від Ігоря:
“…сонного порошку, трясуть тепер молодими грудьми і несуть нам на тацях какаву, а какави у тих грудях – хоч залийся…”
Ні – це не спеціально. Просто видно про щось своє замислився.. Все по Фройду, кароч.
А ще в Ігоря була одна цікава властивість. Якщо він випивав “сто грам”, то  грав, як Король Всіх Акторів – купався в ролі. Якщо не випивав, то грав талановито, але скучно для тих, хто знав, як грати він може. Якщо ж він випивав більше, то в залежності від кількості випитого, він видавав такі перли, що підняли би мертвого з домовини. Дурні комуністи – треба було його в мавзолей везти, то він би їм вождя воскресив. – нє?
Отже перед виставою він підійшов до мене і каже – давай пузирь візьмемо… Мотивація в чувака залізна – там натешеться тої сволоти з обкому, то хочу перед ними гонорово зіграти…
На виставу дійсно повинні прийти весь обком, замком і решта тої сволоти… Беремо портвейн і йдемо під сцену. Випиваємо по стакану, пляшку ставимо під стіл і я іду на двір покурити, а Ігор гримуватися.
На другому дзвінку вертаюсь вниз і бачу, що пляшка порожня… Не по-пацанськи, але пес би з ним – хвилюється людина…
Сцену “на вокзалі” Ігор відіграв геніально – і пістолети стріляли і він був Король Всіх Акторів.. Але до останньої сцени перед завісою його повело і не по дитячому так повело..
Коли я побачив у якому він стані мені стало страшно.. Він відговорив текст на останньому видиху автопілота і мабуть вирішив, що пронесло і на цей раз. Залишилось присісти на пуфик і дочекатися завіси.
Я бачу, що пуфиків у нього явно декілька  і він перед складним вибором – де реальний?  Бачу, що сяде мимо і нічого не можу вдіяти – він ніяк не реагує на мої маяки. Чувак уже в стані важкого groggy. Такий – вері велл дубовий тейбл…
Він таки промахнувся. Впав на сцені, потім сів, склав руки на колінах і в абсолютній тишині сказав – йоб твою мать... Це і були його останні слова на сцені.
Звільнили його, без профкому, ще до кінця другої дії. Який профком – зрада на всьо ліцо…
Але, це ще не все..
В антракті /мої доля Ігор же ж випив/ я послав гонца і ми ще пів пляшки прибрали, а напівпорожню я поставив під стіл. Стою за пультом і боковим зором відчуваю тінь. Повертаю голову і бачу «Малініна» /парторг театру Микола Славянський – на нього колись падав портрет горького/. Чувак в котелку, сюртуку і з половиною пляшки портвейну у руці…. Стоїть і дурнувато усміхається…
В мене шок. Захворів..? Зійшов з розуму..? Ладно Ігор, але ж парторг… ШОК!!!!!!
Але, все було простіше, ніж мені здалося – він просто вирішив провести розслідування – де напився Ігор. Його можна зрозуміти – завтра йому «йти на килим». Треба буде щось плести та пояснювати – як у довіреній йому партійній організації могло таке статися. І чувак, в стані сильного збудження, почав шукати хоч когось крайнього. Хоча розумів напевно, що йому тепер навряд чи щось допоможе.
З тим же дурнуватим виразом на обличчі:
– Що це?
– Портвейн.
– Чий?
– Не знаю.
– Не твій?
– Ні.
– Тоді я його забираю?
– На здоров’я..
Хріновий з нього вийшов «слєдователь»…
Але і це ще не все.
В театрі була котельня і її кожного літа ставили на ремонт. Котельщик Саша Васільєв був, чи не єдиний, хто міг довести цей мотлох до якогось порядку. І тому реально цінувався дирекцією. В антракті, це власне він приніс ту пляшку, з якою до мене підходив парторг. За другу дію він, як виявилось, сходив ще раз. Виходжу після вистави на подвір’я, біля котельні стоїть Саша і, а ля Коперфілд, дістає з пожежного ящика з піском нову пляшку. Тобто картинка – в одній руці два гранених стакани, у другій пляшка портвейну, в зубах цигарка і з цим всім він натанцьовує пацанський степ, приспівуючи: “..а мы министры вино-водочного царства...”
Раптом вираз на його обличчі змінюється, я повертаю голову – позаду мене стоїть директор…
Сашу звільнили до кінця дня. 
Тяжко-важко було директору у цей день. Йому ж теж завтра «на килим…»
Одного разу з директором був кумедний випадок. Його талановито розвів Вася Сидір. Сиділи ми за гаражем, за столиком, під турніком. По стаканах розлито азербайджанський шмурдяк «Агдам». Тільки викинули на дах гаражу пляшку, як з-за автобуса виходить директор – він любив проводити такі планові наскоки.
Директор:
– Винцо попиваем? Товарищи...
Вася, дмухаючи у стакан, як на кип’яток:
– Та ні, чай. Зробити вам? Тільки що чайник закипів..
– Да нет, спасибо, я уже пил… Приятного аппетита, товарищи…
Дай таке зіграти актору – дмухай на шмурдяк, щоб я повірив, що це чай – не кожен зможе. Далеко не кожен..

Я не бачив, але розказували як Вася помер. Стояв біля автобуса зі стаканом вина і розповідав анекдот. Раптом осів і все.
Вічна пам’ять, Василю. Ти, був класний радист Вася Сидір.
R.I.P.

M&M або Хроніки Семи Перпендикулярних Ліній..