Постаріла, побабчилася, груди позападали, зашкарубла шкіра потріскалася, аж світишся кістками-дранками.

 Колись завінчана братчиками, майорами і цвітастими мальвами, нині ніби здичіла – навіть не підступиш!

ЗарослА кропивою та травами по пояс, прикриваючи від людського ока свою наготу: нема ні образІв, ні вишиття на стінах, хіба над одвірками ще видніються мальовані хрестики, аби тут витав Господь, але й він уже, певно, не вдихне в тебе життя. 

Стара скоцюрблена грушка на подвір’ї не чекає більше щовесни з теплих країв гостей, бо нема кому кричати: «Бузьку, бузьку, принеси нам Ганнуську!».
Десь «на поверхах» чи в далеких світах ті бахурі, які дякували колись порогам, «де ходили босі ноги». І скриплива корба на керниці мовчить, мов заціплена. 

А як літом сапнеш трохи теплого повітря, то сниш, як босі ноги ходять по твоїй долівці, рідні руки білять вапном стіни, аби була як писанка.  А ти, молода, розпашіла жаром, родиш теплі бритванки хліба…  

Роками сходилися до тебе з далеких доріг, віддаючи сили й літа роботі, приносили свої радощі й болі, наповнювали піснями й дитячим сміхом і міцно засинали покотом на твоєму лоні.  

І допоки час-судія не стер тебе з лиця землі, хочу подякувати тобі, хато-колиско!
***

СТАРА ПАРТИЗАНКА

Вечорами, коли ми поверталися з кавалєрки, а баба ще не спала, то завжди питалася, чи до нас у клубі «котрий приступав», тобто залицявся, чи проводив до хати. (Батькам стидалися про таке розповідати, а баба якось вміла те вивідати).

У неділю в церкві вона «обзирала потенційного жениха» з ніг до голови, чи буде добрий зять: дуже хотіла видати нас заміж, поки жива.

Тримала з десять гусей на «п‘єре», бо мусила кожну (а було нас п’ять внучок) обдарувати на весілля – зробити  добротні (по 3 кіля пуху) подушки.

 У нас ще вітер в голові гуляв, про одруження й не думали, а баба научала:

 – Аби’сте сильно не перебирали. Як схоче вас хто заміж брати, то йдіт! Довго не дівуйте!

 Ми, «молоді кози», відбивалися, як могли:

– Бабо, а чому ви аж в 28 років заміж вийшли? Видно, довго перебирали! ( в молодості була дуже гарна: «чорні брови, карі очі», довгі темні, як сажа, коси). Та й дідо був за вас на рік молодший?!

– То пусте говорити. Життє вже прожито.

Про минуле від неї годі було щось довідатися: навіть якщо дуже розпитували, кидала кілька скупих фраз – і замовкала, тому дочки не раз називали її «стара партизанка».

– Бо не було за кого, дитиньцю. Як пішли наші хлопці до лісу в партизани, то казали до нас: чекайте, прийдемо, всіх вас заберемо. Не вернувсі ні оден….всіх побили.

Баба замовкала, ніби душила десь у серці сльози, а з ними й спогади.

– Та й виходили заміж вже за тих, хто попідростав. Не було дуже ким перебирати. В селі лишилисі такі ладні дівки, до яких ніхто за життє «не приступив». І сивіли невінчєні, і тєжко робили: і косили самі, і дровА рубали.  А чоловічих рук треба було, бо шо та жінка сама годна?…

Відпустивши спогади, пригортала нас до себе і знову бралася за своє:

– Як схоче вас котрий заміж брати – то йдіт, довго не перебирайте!

***

КАВАЛЄРКА

Як тільки стемніє, кури повсідаються на бантах, вся худоба і навіть коти  вже погодовані, село засинає, бо вдосвіта знов до праці.

Але коли тобі 13-14, то цілий день чекаєш саме того вечора.

Поки баба з дідом (а йому вісімдисєтка на носі!) ще обходять ґосподарку, скоренько біжиш до хати, одягаєш модні кольорові «ласіни», начісуєш «чолку», густо підлаковуєш її «Прєлєстю» (від запаху якої всі єндики би поздирали), лєнінградською тушшю, розмоченою слиною, фарбуєш вії (які потім годі змити водою, хіба порозтираєш) і збираєшся на кавалєрку.

За вікнами лунає легке посвистування – знак, що вже чекають: хлопці аж з горішнього кінця приходять до нас «на лавочку» (дідо завжди називає їх «псами, шо вчули суку»).

Легко прошмигуєш повз – і на дорогу!

«На лавочці» збираєш перші «лайки»  (інстаграм би позаздрив!), хіхікаєш від бородатих анекдотів якогось залицяльника під «музику, що нас связала» з чийогось касетника і в думках уже в‘яжеш себе навіки з першим кавАлєром на все село!

– Ото позвозили мені зі Львова на якусь кару тих дівок! А  ти сі, Павле,  цілий день товчи, та ше й вночи спанє нема, бо їм, видиш, бзік в сраці грає!

– Та то діти, а коли сі будут кавалєрки бавити?

– Айя, будеш мені радила, бо ти така мудра! А як  котру попсуют або сі на біду скурвит, то хто буде винен?

Дідо брав батерку, довгу палицю і йшов заганяти нас додому. Довго чекати не доводилося: побачивши згорблену постать, ми залітали до хати – і під перину, аби не слухати його вечірньої відправи.

Змовивши молитву, баба з дідом засинали. А ми ще довго крутилися з боку на бік.

Яке ж то спання після тої кавалєрки!

***

ПАВЛО, НАРОДЖЕНИЙ  НА ІВАНА

Засмальцована на комірі сорочка, поверх неї кАбат, на ногах – затерті до блиску сподні та кирзові чоботи, у руках ґавуля.
Пора.
Добрі господині тільки прокидаються, а він уже виганяє свою КрАсу і Гніду на пасовисько, припнявши кожній на шию   великого дрУка (бо де би був годен догнати, якби сі зґидзила котра).

До десятої, заки сонце почне припікати,  жене худобу додому. ДрУки волочаться по поросі, кирзи тяжко  сунуть за ними. 

Обійшовши господарку, сідає до снІданя: дістає з братрури молочну кашу, що аж запеклася по краях ринки. Вона добре потравна, та й одним зубом вже нічого твердшого не вкусиш. (Вставні, зроблені, лежать у келюшку в креденсі,  одягає хіба на свята).
У хаті здіймив зі стіни маленьке люстерко й почав голитися. По густо намиленому лицю вправно гуляла складна бритва «Спорт». Борода, пейса і карк аж блистіли до сонця.
З шафи витягнув чисті речі: купа лежить новісіньких, поскладаних. (То, певно, триста літ треба жити, аби всі зносити!)
Завтра приїдуть діти, внуки. На іменини.
Привезуть свіжого хліба, солодкого й, певно, ще одну сорочку.
Павлові, народженому на Івана.

31.07.2020 

Ольга Лаба