Welcome:

Domini Canes

CHAPTER SEVENTEEN..

 

ОПАНАС..
2016, July

Ось так проходиш повз театр і жодних емоцій. Ніякої ностальгії. Nothing. Ніби й не залишив там частину свого часу. Це зараз не лише про будівлі, це взагалі про театр. Той, що я застав, був безумовно цікавий. На той час це був один з совкових «організмів» і саме на верхньому рівні свого розвитку. В ньому ще насміхалися над  псевдо митцями, а ті через це ховалися в сірій пітьмі. Так – і на сцені в тому числі. Сірість боялася вийти на світло. Це я вам, як художник, котрий малював світлом. Мало того – на той час найкращий. Потрібно пруф? Багато знаєш випадків, коли художнику стоячи аплодували? Мені аплодували. І не глядачі – а професіонали на фестивалях. Акцентовано мені.. Ну, тобто, сірість боялася – бачив.
Зараз все змінилося. Нового театру ще немає, а той – ше совковий, розкладається на молекули, як лєнін в колумбарію. Сірість у всьому. Сірість тимчасово перемогла талант і розповзлася по всіх щілинах. Звідки знаю? Запросили недавно. Зайшов в приміщення і – бляяяя, я в есисеру. Ні, я відразу не вийшов – сказав локальним, що зроблю роботу лише в одному випадку – якщо побачу, що це потрібно бодай одній людині.  Ні, я не ризикував – в такому «театрі» нічого не потрібно нікому…
Режисерів і «режисерів» було багато. Були різні – і справжні, і смішні. Тут напишу лише про тих в кого вчився. Одним з них був Опанас. Наприклад, Ада – вона вся була в театрі. Вся – без виключення. Вона не була конформістом, але не було у ній і явного спротиву системі. Одного разу, на якійсь театральній п’янці, сказала мені:
– Коль, если б ты знал, как достали эти комуняки... Але це і все..
Опанас – це було про інше. Він був мужик. Здоровенний, вайлувато-косолапий і з інтелектом, що виходив за межі шкали. Чувак був в професії, але на якогось записався в комуністи і це визначило його подальшу долю. Якщо описати одним словом? Вмів. Ще одним? Праїпав…
А взагалі був прикольний. Раз пізно ввечері ми десь не допили і він каже – «єдєм ко мнє, у мєня на кухнє бутилка водкі спрятана за газовой плітой…» Жив він на Київській і ми сіли трамвай. На вході наступив своїм сорок четвертим розміром на ногу якійсь баришні і та визвірилася на нього. Далі був театр. Він за дві зупинки спокійним розміреним голосом переконав баришню, що вона абсолютно не права.  Я давився сміхом, а вона вибачалася і дивилася на нього, як мальчік Ізя на мошіаха. Третю зупинку він режисерував мені – що і як я маю розказати його дружині… Чому просто не пішли в кабак? В есисеру не було кабаків.
Чувак дуже любив жінок, а ще більше “поболтать” за це. Але не так, як Вовка «олігарх», де зразу відчувалося, що то хворобливі фантазії дрочера. Опанас розказати вмів:
“…сидим мы в номере гостиницы… хороший мужской коллектив… водки набрали. Намечается такой хороший мужской трёп… и вдруг откуда-то барышни образовались…
Все це гучним баритоном, з хитрим виразом очей та неквапливим набиванням люльки.
Маску альфа-самця не знімав ніколи. Микола Яремків – актор, що пробував спробувати себе в амплуа режисера, підходить до нього і каже:  
“Владимир Дмитриевич, на кофе сходить не желаете..?”
Опанас, набиваючи люльку:
“Сходим, Коленька, почему бы не сходить, мы режиссеры, очень любим пить кофе на халяву…”
Такого можу розказати багато, бо він таким був і це безумовно теж театр, але розкажу на прикладі його робіт. Я зробив з ним декілька вистав – тут зупинюсь на двох. “Тіль Уленшпігель” та “Нічний сторож і праля”.

Його тоді саме виключили з кпсс. І то так не просто – виключили за аморалку. Ліз у вікно жіночого гуртожитку вночі. Нашо він в ту партію вступав? Не знаю. Бешеним комуністом він однозначно не був. Скоріше за все – все той же конформізм. Але для недомитців це було свято.  На язик Опанас був гострий, над театральним лакейством стібався при кожній нагоді, а тут їм раптом таке щастя образовалось – Акелла промахнувся. Тепер можна спробувати за все віддати…
Але – “Тіль Уленшпігель”:
Сценографа Опанас вирішив не брати, а оформлення придумав сам. При   консультаціях та у виконанні того дурнуватого столяра, за котрим я бігав з дубовою палкою напередодні смерті брежнєва. Сценографія вийшла геніальна. На порожній сцені стоїть, викладений штабелем, куб з обтесаних колод. Це все. Від початку і до кінця вистави монтувальники, одягнені у тогочасні фландрійські костюми, мовчки вибудовують з цих колод ешафот. Монтують його не зважаючи на акторів, котрі в цей час на сцені. Ешафот буде повністю зібраний на фінал. Тобто – останній цвях і Тіль підіймається на свою плаху…
Не взяв Опанас і композитора. Всю виставу звучить легкий джаз-рок. Тіль, “попіл Клааса”, Нелле, Катліна.. і все це – під саксофон та перестук молотків монтувальників. Геніально. Мовчу вже про те – як на таку музику лягає світло..
Там був смішний момент. Тіля грав Сергій Кустов і, перед прогоном, він вийшов на сцену з двома перуками, порадитись яку одягати – довшу, чи коротшу. Опанас каже: ну не стригся он допустим года два.. О, я знаю кто нам расскажет. Коля, за два года какой длины волосы вырастут…?
Я витягую з під куртки хаєр і кажу: ось такої – рівно два роки не стригся..
Перукар-пастижер дивиться на мене і каже: ну, у нас в цеху я столько волос не наберу, придется докупать…

Ну і про сіре лакейство…
Тоді були, так звані «здачі вистави художній раді». Їх завжди було дві – перша «художній раді» театру, друга – «художній раді райкому партії». Не знаю – може вони ще й зараз є – «заслужених» артистів ніхто ж не відміняв, а «райкоми партії» просто перейменували на «райдержадміністрації». Але менше з тим – без цих двох здач (під обов’язковий прОтокол), виставу не мали права показувати глядачам. До «художньої ради» входив партактив театру і, якщо вони виставу приймали, то робилася здача для «райкому». З «райкому» також приходили якісь дебіли і розказували – що, на їхню думку, необхідно змінити. Ці обговорення проводилися відразу після здачі тут же в глядацькому залі. Регламент був заведений завжди однаковий – спершу говорять всі члени «худради», а наостанок режисер має слово на свій захист. Зазвичай режисери говорили, що вони все зрозуміли і, що вони дуже вдячні товаришам комуністам, котрі великодушно звернули увагу на їхні помилки.. На цей раз вийшло трохи по іншому. По ходу – мабуть все таки краще мовчки виглядати дураком, ніж відкрити рот і розвіяти будь-які сумніви, але першою виступила завліт театру Таня Шевченко: мені вистава не подобається. Декорація невдала. Чого навчить підростаючу молодь ця музика..? А саме головне –  чому це режисер взяв на роль актора, який набагато старший за Тіля? Чи не тому, що актор друг режисера..?
Уявляєш – що плели на таких здачах? Це був ідеальний театр, де кожний вимушено, але грав сам себе – а чьота это вы гражданін режиссьор так по дєбільному тєкст падаёте? Уж не Допкін лі вы…?
Але – про Таню. В повсякденному спілкуванні Таня старанно робила вигляд, що вона шалено успішна і, що в неї всьо заїбіс. Насправді – який-не-який шальоний успіх, зі своїм зовнішнім виглядом, вона могла мати хіба що на трасі, в компанії комсомольців далекобійників. Чому так? Бо в есисеру  кордони були закриті і роль безвідмовних  турецьких пляжних мачо виконували саме водії далекобійники. А Опанас був яскраво виражений альфа-самець. Тобто, крім ненависті комсомолки до антирадянщини, там була ще й –  якби це назвати… ну, ви в курсі, кароч…
Опанас, не чекаючи кінця обговорення, кидає з місця:
– Таня, скільки, згідно книги, було років Тілю?
– Ну… там прямо не сказано…
– Ні, Таня – там сказано як раз дуже прямо. Скільки?
Таня мовчить…
Опанас:
– Для початку раджу все таки прочитати книгу. Потім можемо хоч щось з тобою обговорювати.”
Встає і виходить з залу.

Січень, 2025.
Coffee break. Діалоги:

– Культова акторка кадочнікова…
– Хто це?
– Це героїня з культового фільму параджанова.
– Хто такий параджанов?
– Культовий український кінорежисер.
– Що він зняв?
– Він зняв «Тіні забутих предків» ну і був гомосєксуаліст, панятно.
– Що ще?
– Більше вроді нічого.
– А з якого він український?
– А який?
– Вірменський, совковий, який завгодно. І – чому культовий?
– Але ж…
– Давай по черзі. Це та «артістка», в котрої мама теж «артістка»?
– Не знаю.
– Навіть не просто артістка, а тричі нагороджена сталіном «сталінською премією». За що і кому її давали здогадуєшся?
– Приблизно.
– Тобто це, так звана, «иліта» з есисеру. Що вона, що мама, що параджанов.
– Він зняв кіно про Україну.
– Якщо ти знімеш кіно про Польщу, то ти відразу полячка? Текст того «кіно» написав Коцюбинський. В нього вийшло геніально. Параджанов, як і всі совки, вирішив примазатися до геніального. Так кавеенщики примазуються до чужої музики, так створена вся «совкова «культура», так хабадники примазуються до християнства і переписали Біблію. За таке в «театрі» дають звання «заслужених». Тобто тих, що заслужили. В кого заслужили і як – розумієш? Коцюбинський вивчив мову і так – він українець. Якою мовою спілкувався параджанов?
– Не знаю. Але ж він в тюрмі сидів.
– А всі хто попадає в тюрму, то автоматично стають українцями? Варіант, що не дав якомусь гоміку рангом вище і той його закрив ні разу не розглядаєш? Мєсть за «нєраздєльонную любовь» – нє? Тоді вже і портніков українець – він хоч в телевізор чеше українською.
– А хто він по-твоєму?
– Пропагандист. Агент-провокатор. Вважає себе совковим аристократом…
– Питання було – а хто він по-твоєму?
– Банальний совок. Комуніст – в них немає національності.  Не буває.
– Що гомосєксуаліст чула, а що комуніст вперше.
– Його тато був дірєктором «магазіна тканіні» на Хрещатику. В такі не комуністів не брали.
– Так то ж тато.
– Скільки знаєш випадків, щоб яблуко падало далеко від яблуні?
– Теж гомік?
– То їх хвороби і мене не цікавлять їх проблеми.
– А чому провокатор?
– Дивись, оце його – иліта має сидіти в кабаках, а ніщєброди гинути на фронті… це на що розраховане?
– На що?
– На те, що через відчуття несправедливості армію вкурвить, і вона бунтане. На те, що в армію ніхто не піде, бо не хоче бути плебсом. На те, що таким чином комуністи переможуть, як сто років назад. Тобто на нівеляцію патріотизму.
– Дійсно агент.
– В есисеру, з москви – назад в, так звані, «республіки» ніхто по своїй волі не повертався, бо «найилітніша иліта» жила в москві. Цих відправляли з завданнями в кишені. І не тільки в «республіки». Їх в Штатах більше, ніж в Україні. В рази більше. Тому й чекаю на пароход Палмера. Без цього парахода – світ без шансів.
– Ок, але вова теж був в москві вже…
– Та сама хуйня.
– Ок. Що з кадочніковою не так?
– Стара ватніца – що з нею може бути так? Витягли бабушку на сцену. Це в одному ряду з тими, що зараз співають – «я руzкій». Тільки дурні малолітні ідіоти роблять це, бо наслухались вдома від таких самих ідіотів батьків, що рассєя наступаєт і ми пабєдім со дня на дєнь. А для бабушки, котра реально нікому нах не потрібна, це шанс засвітитися. Вона, якби мала гроші, то ще й сама б заплатила, щоб її покликали на таку акцію.
– Бля, хто всі ці люди?
– Не впевнений, що власне люди. Це ті, котрих звезли на місце знищених Голодомором. Їх предки заходили в хати, вивозили з них трупи, а самі в тих хатах потім жили. А нащадки співають «я руzкій» – що не зрозуміло? Тобто таки не люди, а стихійні ідіоти, які сподіваються «вєрнуть всьо как било».
– І, що з ними робити?
– Відправити назад в расєю – ну, щоб всьо как било. Параходи Палмера – кажу ж.
– А портніков? Він на що сподівається?
– Він для всіх проблемний. Як тільки зрозуміють, що його пропаганді більше не вірять, то зажмурять, як такого, що знає забагато, а «користі» більше приносити не в стані. Він не перший і не останній такий в Історії.  
– Я питала –  на що він сподівається?
– Пропетляти. Але важко йому буде. Шанс в нього єдиний – «явка с павінной» і пєрєсідєть в Гуантанамо, але він нею не скористується. Та й пох на нього. – це його вибір.
– А оці всі «батьки» илітні – вони на що сподіваються?
– Вони вважають себе аристократами і хотіли, щоб їх признали західні аристократи. А ті не признали, як портнікови не старалися. Тоді вони вирішили налякати західних війною. А ті не злякалися. Зараз їм здається, що рашка мощно поперла вперед і їх діти пішли співати на вулиці. Рашку відкинуть – будуть стрілятися і стрибати з балконів. Насправді є чудовий вихід з ситуації.
– Який?
– Так званий колективний путін воює за відновлення ссср? Так звана пєдєрація, назвала себе в оон спадкоємницею ссср? Ну, то які проблеми? Назвіть пєдєрацію – ссср. І нехай тішаться. Тим більше, що ніякої росії ніколи не було. Хочете ссср, ну то будьте ссср. Десь там – за забором.
– Як не було?
– А ось так не було. Була «расєйская імпєрія», «расєйская соціалістічєская імєні ордєна лєніна», «расєйская пєдєрація», а унітарної держави з назвою росія не було ніколи. Тобто назва «ссср» для них саме те. Навіть гімн не тре міняти – він від совка в них залишився.
– І коммі-иліту всю туди назад.
– Ну так. Всі отримають своє бажане. To each his own. Можуть співати «я руzкій», можуть «подмосковниє вєчєра» – шо тільки в дурну голову зайде, те й можуть.
– А вони туди не хочуть?
– Ні, бо наплодили там п’яних орків з автоматами і бояться, що ті їх постріляють. А ті таки постріляють. Кажу ж – стихійні ідіоти.
– Багато пишуть на захист «найкращого журналіста».
– Ось ті хто пише і є коммі-иліта. Їм є за що переживати. От їх всіх і треба відправити в есисер 2.0. І Вову з Нью Йорка теж – нехай побачить за що топить.
– Бо то прикольно топити за есисеру, живучи в Нью Йорку?
– Буду голосно сміятися, якщо його теж відправлять.
– А наші людиска шо?
– Теж цікаво. Знайома з Києва чухнула в Швейцарію. Відразу перейшла на українську і почала мені писати, як вона ненавидить расєян При чому не тільки перейшла на мову, а написала, що вона вираховує руzкіх по дітях. Бо батьки розмовляють українською, а діти до них на язике в достоєвского.
– Такий дєшман?
– Такий, але ще не весь. Там вона влаштувалась на радіо і стала читати українську поезію.
– Етнічно вона хто?
– Комуністи не мають нації.
– І що вона там в Швейцарії?
– Попалася мені на днях – читає « поезію сєрєбряного вєка». Кажу – що Віка, знову перевзулася? А вона мені – я нє могу бєз руzкой поезії…
– Як той освітлювач без «діпломата»?
– Десь так.
– Бо рашка наступає?
– Бо патрушєв сказав, що в цьому році України не стане.
– А ти як думаєш?
– Думаю, що не стане патрушєва.
– Бридота.
– Так.
– Ми починали про акторку і кіно.
– Ти те «кіно» бачила? Там немає – ні акторки, ні кіно. Є геніальний текст Коцюбинського і вона його говорить. Це все.
– Я ще не бачила, але ж всі кажуть…
– Всі повторюють за пропагандистами – тобто роблять вигляд, що мають власну думку. Саме «кіно» вони теж не бачили.
– Про що це каже?
– Про ідіотизм. Порнокіно з портніковим бачили всі, але  він для них і далі моральний авторитет?
– Ну він освідчений.
– Він свідок єгови, чи освідчився миколі вересню?
– Я про освіту.
– Людина з освітою каже – «при демократії в солдати діти депутатів не йдуть, бо то не феодалія…» Де він вчився ти кажеш?
– Хто ж він по твоєму?
– Старіючий гомік на коксі і маніпулянт на мінімалках.
– Але ж актор він класний – нє?
– В театрі є такий вираз – зіграти самого себе. Це значить, що найталановитіший актор не зіграє когось краще за нього самого. Це – якщо ти про його «порнокіно». Якщо про загал – то це актор однієї ролі – тобто ніякий. Хоча за кадочнікову звичайно кращий. А побачити як бреше легко – глянь це його відео без звуку. В людини яка каже правду міміка зовсім інша.
– А що за «кіно»?
– З захопливим для «параджанових» сюжетом – він там пробує склоніть к сесуальним утєхам в неприродній спосіб якогось недорозвинутого малолітнього долбойоба. Чому він не в тюрмі, до речі? Закон таке забороняє.
– Склоняє якогось такого, як той, що топтав прапор на Хрещатику?
– Саме такого. І, ще раз, до речі – діти депутатів і ще ціла купа ватніків-ждунів не йдуть на фронт не через демократію, а через банальну відсутність, діючих для всіх однаково, законів. А це якраз і є феодалія. Ось така мила маніпуляшка від гєй-порно актьора.
– Багато їх?
– Спеціалісти з Пентагону порахували – десь стільки ж, як в діючій армії. Тобто в тилу сидить ще одна армія з сорокарічних пенсіонерів – мінти, прокурорські і так далі. Поки одна армія воює, ця сидить на підвищеній пенсії. Так званих «військових» серед них теж ні разу не бракує.
– Чому це так і чому їх не призвали?
– Бо феодалія і відсутність законодавства. Демократія ж збудована на принципі – закон один для всіх. Згадай скільки разів я казав – не добєшся від влади виконання законів, то скотишся в сомалі. Скотилися. Чому не призвали? Бо це надія тих, що зараз при владі. Остання надія.
– Думаєш він не знає, що таке феодалія, а що демократія?
– Знаю, що знає – кажу ж маніпулянт.
– Ну ось – почали про кадочнікову, а скотилися знову до портнікова.
– Вона ні разу не актриса. Глянь той «фільм» сама побачиш.
– На її захист стала спілка кінематографістів…
– В Україні за всю історію зняли лише одне кіно – “Пропала грамота”. Це не тому, що не було талановитих, це тому, що не дали. Це кіно зняли вже давненько. Чим зайнята спілка кінематографістів? Що таке спілка кінематографістів? Вона для чого створена? Для захисту кадочнікової? Не задорого утримувати з бюджету таку купу народу, на основі лише того, що вони гомосексуалісти?
– Там всі такі?
– Більшість. Але всі роблять вигляд, що нев’єбенні митці.
Навіщо їх тримають?
– Бо феодалія. Тримають підтримувати владу.
– Як портнікова?
– Твоя «влада» займається лише одним – щодня придумує нову брехню, щоб закамуфляжити нею вчорашню брехню. Ось він і придумує. Запитання  – сенс влади в цьому?
– Десь так і є.
– Бля – брехня ж теж колись закінчиться – нє? Судячи про демократію і феодалізм – то фантазії придумувачів вже на ісходє.
– Ну може вона в інших фільмах… або в театрі…
– В Україні немає театру. Те що є, то фікція – така ж, як спілка кінематографістів. Назви одну виставу яка покорила світ. Я чув, що в Франківську є щось схоже на театр, але не бачив, тому не скажу. Тобто класних акторів багато, а театру нема. Абсурд? Абсурд, бо якщо хтось талановитий засвітиться – його тут же зїдять «заслужені» і «народні». Тому, що феодалія. Викривлена реальність, Мем…
– Подивлюсь Тіні  то скажу.
– Подивись – воно того варте. Там в масовці жителі Криворівні – вони справжні.
– А операторська робота?
– В театрі, коли щось не вдається, кажуть – ми тут світлом заморгаєм… Оператор там заморгує Черемош і Карпати. Вони їм, блять, не вдалися… Насправді в них не було виходу – пластика в «акторки» ніяка. Тому мотиляли камерою – танцюючи замість неї. А тепер мені скажи – якого пса фійсбук обговорює стару ватніцу п’ятий день підряд? Чому вона культова? Чому культовий цей «фільм»? Що таке премія параджанова? Хто це? Розмовляв з місцевими – він там пив, як тузік і стругав далі ніж бачив – через це культовий? Через це премія?
– Ну там і інші актори були.
– І навіть актриси. До речі не головна героїня там на порядків десять краща за головну.
– Маєш на увазі – Палагну?
– Акторку, що її грає. Там до речі з її появою починалося щось схоже на кіно. Але недовго – до чувака, що грає характерника.
– Не характерник ні разу?
– Ніхто в періоді.
– Хто такий характерник?
– Той, що зчитує характер людини на третій секунді.
– Прям на третій?
– Іноді на четвертій, але рідко. Звичній людині потрібні роки, щоб прочитати характер іншої. Тобто рівно стільки, щоб це вже не мало значення для обидвох. Характерник бачить відразу. Тому легко прогнозує майбутнє для кожного. Ось так все просто. Ще є таке, про що я не розкажу, але воно тобі й не треба..
– Вікіпедія інше каже.
– Вікіпедія каже, що соломон породіл ісаака.
– Чому все так?
– Тому, що нічого кращого за законодавство людство не придумало. Ну – щоб не було так.
– Щоб не було сомалі?
– Або сомаліленду. Або руанди… Формулу суспільства прорахували не вчора.
– ?
– Один відсоток сидить на баблі. Чотири відсотки той відсоток обслуговує.
– Пише коменти в фійсбук?
– Не тільки.
– Ну, тобто портнікови?
– І іжє с нім.
– Решта дев’яносто п’ять?
– Дев’яноста відсоткам на все пох.  Поки їх не починають на нуль множити.
– Вони не розуміють?
– Більшість розуміє, що відбувається, але не в стані побачити, що буде результатом. І їм пох.
– Поки на нуль…
– Саме так.
– Залишається пять відсотків.
– Ці пробують пояснити тим, котрим пох – що їх чекає.
– Характерники?
– Ні. Просто розумні. В них немає того, про що я тобі не розкажу. Воно їм і не треба – важка ця ноша..
– А якщо не зможуть пояснити?
– Того, що станеться – краще не бачити.
***

Вистава “Нічний сторож і праля” теж була надзвичайно класна.  Але пройшла всього один раз…
Там також було де розгулятися зі світлом – сценографію Опанас збудував на дзеркалах. “Чорний кабінет” і вся сцена в великих дзеркалах.. А я дзеркала дуже люблю (бо – самозакоханий бовдур..)  бо – можна будувати такииий простір..
В загальному – якщо в декількох словах, то я там відґарував, як Хуан Антоніо на кокаїновій плантації. І в мене вийшло (та й хто б власне сумнівався..) Але тут хочу розказати за що закрили виставу…
Коротко – фабула: Хлопець зустрічається з дівчиною. Вона іде від нього. Він на вулиці під дощем зустрічає іншу. Вона розказує йому казку:
“Біля воріт замку зустрілися хлопець і дівчина – прийшли в замок влаштуватися на роботу. Вони сподобались одне одному, а потім навіть жили в одній кімнаті, але більше ні разу не побачились.. Він влаштувався нічним сторожем і вдень спав, а вона вдень працювала пралею..”
Чувак в стані афекту пропонує новій знайомій одружитися, хоча все ще любить свою попередню дівчину. Дівчина погоджується при умові, що він буде називати її коханою. Вони одружуються. Одного разу герой іде наліво, а повернувшись зранку, не застає дома свою нову дружину. Вона, як з’явилась нізвідки, так і зникла. Попередня дівчина (її звали Гундра), розуміє, що все ще закохана і знаходить його. Він розуміє, що вже закоханий у свою випадкову дружину, яка пішла.. Гундра плаче… Далі гарний фінал. Герой сидить біля своєї колишньої дівчини і говорить:
“Не плач, Гундро, хочеш я розповім тобі казку.. про нічного сторожа і пралю. Про те, як вони кохали один одного, але так ніколи і не зустрілись..”
Завіса.
Там був класний прикол в сцені з проституткою. Включається світло – в його промені стоїть ліжко, в ньому лежить актриса, а герой стоїть в плавках на авансцені. Він одягається і паралельно вони ведуть діалог про – що таке справжнє кохання. Актриса – Рома Паньчак весь епізод лежить в ліжку, еротично прикрита пледом. Заряджалась вона на затемненні  і заряджалась топлес. Взагалі Рома мала надзвичайну фігуру, але поводила себе зі всіма в театрі підкреслено цнотливо. На репетиціях тої вистави за мною блудили всі мужики театру (включно з Опанасом) з пропозицією: Коля, включи “випадково” світло, коли Рома лягає – і з мене відро коньяку…
На здачі комуністи з райкому сказали – убрать нємєдлєнно безобразіє. Только в штанах… нікаких трусов!!!
Після здачі, на репетиції Опанас каже: ладно, Вова – будешь в штанах, но с расстёгнутой ширинкой. Застёгивать будешь на авансцене во время монолога…
Випадкову дружину в цій виставі, геніально зіграла одна з моїх улюблених актрис, Люся Петрулєнкова..

Знаєте за що заборонили виставу? ЇЇ заборонили, як – «идеологически чуждую советскому обществу и такую, что пропагандирует, так званую, свободную любовь...»
Комуніст і ідійот – це слова синоніми..
……….

Більше я з Опанасом не працював. Сьогодні в гуглі прочитав, що він помер і на своє бажання похоронений в селі під Ніжином. Світла пам’ять, Володимире Дмитровичу.

……….

Вийшло майже так, як він і хотів. Останнім його голос чув Степан Олексенко, якому він сказав по телефону: Я вичерпав себе. Опанасенко помер того дня, коли загинув В’ячеслав Чорновіл. Актори, йдучи додому після репетицій, вийшли на Майдан Незалежності, а з репродукторів звучав “Реквієм” Моцарта, і від цієї сумної музики перехоплювало подих. Родичі і друзі виконали волю режисера і поховали його на батьківщині, у селі Григороіванівка під Ніжином.

(Газета “День”, стаття – “Останній романтик”).

Преображенська

Преображенська

Domini Canes

Domini Canes

Архіви