ТЕРАСА..

CHAPTER FOURTEEN /скорочено/

Ліс раптово закінчився. Ще декілька поодиноких дубів на узліссі, пару кущів ліщини і лісова просіка змінила свій статус з лісової дороги на польову. А перед ним, кудись далеко-далеко, тягнулося широченне поле. Приблизно за кілометр попереду було видно залізничний земляний насип. Він подекуди густо заріс травою і плямистою анакондою перетинав рівнину поперек. Дорога, огинаючи декілька невисоких кущів бузини, що росли собі окремо від лісу, вела до нього.
Йшов по дорозі, неквапливо ступаючи босими ногами і маленькі гострі грудки глини приємно масажили стопи ніг. Погода була чудова. Метрів за сорок від узлісся, на краю дороги лежала ще одна зміюка. Півтораметрова зелена гримуча змія розтягнулася на гарячій глині біля невеликої калюжі. Почувши його, звернулася кільцями і затріщала, посмикуючи кінчиком хвоста..
– Та шо за Африка, внатурі – сказав вголос, а потім з насмішкою в інтонації звернувся до змії:
– What are you doing here..?
Змія дивилася на нього.
– Як тебе сюди занесло? Чи може ви з місцевих? Просто – нализалися гримучої ртуті і купили собі модний хвіст? А так, то ви – звичайно степова гадюка, пані?
Змія підняла голову вище.
– Мала, ти мене затримуєш. Тобто руїниш мій таймінг. Будем якось домовлятися?
Вона ще швидше затріпотіла кінчиком хвоста.
– Шланга, шухер!!! – гаркнув дурним голосом. Змія хитнула піднятою головою і миттєво зникла в траві.
– Бує-бує, пані – помахав їй рукою вслід.
Оминувши кущі, побачив, що дорога веде до тунелю в насипі. Десь він таке вже бачив..
Підійшовши ближче до насипу, впізнав тунель з фото. Навіть акації росли на схилі. Крізь тунель, перетяг приніс запах вогнища. Від лісу і аж сюди диму видно не було.
– Професійно – подумав – цікаво хто..
Взув шльопки і беззвучно увійшов в тунель. Викладена з кам’яних брил арка. З таких же брил стіни.. Все – вологе і поросле волохатим мохом. Тунель – метрів з двадцять довжиною. Ще на виході з нього побачив семітську арбу на двох високих колесах. Вона стояла край дороги завантажена розпиляними березовими полінами. На одне поліно, що стояло сторч, було сперто голоблі. Ішака, чи якого мула в полі зору видно не було.
Поруч з арбою, біля невеликого багаття, сидів «арбакеш-«дроворуб». В м’ятому коричневому піджаку з закороткими рукавами, жовто-сірих в’язаних широких штанах і добре заюзаних кирзових чоботах. Довершував його лук – «мисливський», в фасоні “fedora” капелюх. Зовсім новий, в рожево-синю клітинку та з встромленою за червону стрічку зеленою пір’їною. Лице «дроворуба» було сіро-бліде і блискуче – ніби виліплене з воску і покрите зверху прозорим лаком. Сидів просто на землі – по східному заклавши ногу на ногу і зосереджено смажив на вугіллі коротку жирну потріскану гадюку. Поруч з ним сиділи два перегодовані ротвейлери-переростки – з купованими хвостами і в ошийниках з гострими заклепками. Пси дивилися на гадюку і облизувалися.
– Срав пес, добрі люди – привітався до них гречно – там під лісом бузина, а в Києві дядько..
Пси газонули одночасно і без команди. З хижим гарчанням і вищиривши жовті ікла. «Дровосєк» теж спритно підхопився на ноги, хоча вигляд захопленого зненацька, ще долі секунди тримався в його погляді.
З насипу над головою майнула велика сіра тінь. Першому ротвейлеру Ама ударом передньої лапи зламала хребет, ще навіть не приземлившись. Миттєвій реакції другого можна було б позаздрити. Якби не вся його паралельна псяча доля, звичайно. А в той момент він миттєво розвернувся і підірвав по дорозі, прищуливши по-котячому вуха. Метрів десять біг, як звично по-собачому, потім на повороті його занесло задніми ногами по твердій гладкій глині. Проїхавши два метри колінами по землі, він відразу підхопився, вигнув спину дугою і поскакав кар’єрним галопом, як породистий кінь на фінішній прямій…
Ситуація вимагала миттєвих оцінок і дій. Засунув руку за пояс на спині – Ама була в долі секунди від того, щоб атакувати «дровосєка». А той вже на це чекав. Тримав в руці, заховавши від неї за ногою довгий, почорнілий югославський вузький багнет від штурмової гвинтівки “Маузера”.
Три, один за одним, постріли. Бедро – плече – скроня…
Мабуть ошелешений від нестандартності того, що відбулося, «дровосєк», як підкошений впав на спину, неприродньо заломивши ноги. Нижня щелепа відвалилася, оголивши жовті, зуби, котрі заливало булькаючою рожевою піною…
Засунув “Glock” за пояс. Вовчиця стояла на прямих лапах і дивилась якимсь таким, ледь не насмішливим поглядом. Підійшов, присів коло неї. Доторкнувся носом до її носа, потім лобом до лоба, руками куйовдячи їй шерсть на загривку:
– Ама, тобі ж казали – ліс не покидати. Тобі тут небезпечно. Тут ходять такі всякі створіння з карабінами… Давай – дуй назад..
Вона легко кусьнула його за руку, граційно вискочила на насип і щезла.
Повернувся до «дроворуба» – той так і лежав поруч з вже задубілим ротвейлером.
– А треба було всього лиш відповісти – «на кпсс»… і притримати псів. Зараз могли б собі далі готувати ту свою бридоту. Всі були б цілі й здорові. Звичайно – при умові, що були здорові, поки були цілі. Ось так, газіровані…
Підійшов до воза, потягнув одне поліно. Щось тріснуло і шайтан-арба розвалилася, а поліна покотилися на нього. Відскочив вбік, потім вибрав пару підходящих і зняв з них кору. Оголені поліна поскладав в рядок у вогнище. Потім доніс ще. Виклав продовгастий прямокутник в три шари. Поліна займатися не спішили. Накрив їх зверху березовою корою – вийшло стильненько. Підійшов до «дроворуба», зняв з нього чоботи – як і очікував, під ними були такі ж самі ратиці. Ротвейлер виявився важким, але за ошийник затягнув його туди, де було стильненько. За ним туди ж за комір затягнув і «чмоньку 2.0». Поклав головою на собаку, а біля ніг поставив чоботи. Стало – ну вже зовсім стильно.
– Цікаво, а який в нього хвіст – проказав сам до себе – ще ніколи не бачив, але ж не
знімати з нього штани внатурє…
Колись дідо розказував:
Сиділи ми в кабаку на Коперніка. Сиділи в карти грали. Спершу зайшов циган з циганкою. Каже – подайте не минайте. А капрал сидів злий, бо ми над ним звечора поглузували. Він впився в нуль, а ми зголили йому брови. Тому, коли той циган увійшов, капрал був схожий на китайського мандарина, але злий, як його пес, що два дні не їв кураги. Каже до цигана – виграєш тут на столі свою циганку, то подам. А циган каже – за відро горілки виграю. Капрал каже – згода, але п’єм всі. Приносять відро горілки, капрал платить. Циган залазить на циганку, потім витягує член і в те відро. Каже – ну, що? Давай стакани? Потім забирає відро і вони йдуть. Мені стало цікаво і я вийшов за ними. Через два квартали вони зупинились на розі, десь взяли металеву кружку і стали продавати за пів ціни на розлив. Повертаюся, а моє місце зайняв якийсь рудий панок. І так йому карта йде, що нема на то ради. Наші дують конкретно. Я сів собі збоку і замовив каву. Потім гля під стіл і курва мать – в того лаковані чорно-білі штиблети, а зі штанини поруч з волосатою ногою хвіст стирчить. Він мій погляд переловив і вйо на вихід. Так і не наздогнали..
Взяв гілку, підійшов і задер штанину – хвоста не було. За нею другу – теж нема.
– Ну та й пес з ним – знову промовив вголос – а таки дійсно – і пес з ним…
Споруда не розгорілася. Надрізав і зняв кору ще з одного поліна. Порвав її на частини, клацнув запальничкою, а потім одну від одної підпалював і підкладав під кору по кутках. Зайнялося швидко і весело.
– Тут би вартувало може якого інтернаціонала вам заспівати – але я слів не знаю…
Почав зносити і кидати в вогонь решту полін – вогонь розгорівся яскраво і голосно. Покидав в високе полум’я рештки воза. Останніми припер до вогню обидва колеса. Вони зайнялися відразу..
Заліз на насип, глянув на місце події, потім повернувся і глянув вздовж насипу – Mamma Mia.. – він таки вже це колись бачив.
Колії не було. Верхом насипу проходила звичайно-незвичайна польова дорога. Звичайна, бо була, як і всі інші їй подібні. Незвичайна.. На ній не було жодних слідів. Якби нею не користувалися, то вона б мала зарости травою, а трави не було. Просто – як просіяна крізь сито, гаряча від сонця пилюка без жодного сліду.
Трохи далі, до насипу примикала незвична в такому локалю споруда.
– О, ресторан “Тераса” все ще на місці. Хто б міг подумати, що знову сюди колись потраплю.. – проказав вголос і пішов в напрямку споруди.

Це була відкрита видовжена тераса, з трьох боків огороджена невисокою рожевою балюстрадою. Ніжно рожевий мармур від “Rosso Alicante”, з якого була виготовлена балюстрада, коштував не тих грошей, які можна було би просто так потратити на, не зовсім доцільний в цьому місці, шедевр невідомого архітектора. Найдорожчий мармур в чистім полі, за десятки кілометрів від найближчого поселення.
Четвертою, відкритою стороною, тераса впиралася в дорогу, що проходила верхом насипу. Гаряча пилюка дороги, то набігала на підлогу тераси, то відносилася вітром – утворюючи розмиту лінію мініатюрних дюн. Міні-дюни кочували терасою, пересуваючись по помаранчево-золотистій плитці від “Avenue Arcana”, якою було викладено підлогу. Виблискуюча золотом плитка, здалеку кидалася в очі, на фоні приглушених відтінків, випалених сонцем схилів насипу.
Підтримували терасу чотири розкішні колони. Виконані з зелено-синього мармуру від “Verde Nicolaus”, вони увінчувались лимонного кольору капітелями коринфського ордеру. Основи колон ховалися в будяках та кущах гібіскуса, що розрослися великими малиновими квітами по берегах невеличкого прозорого озерця. Воно починалося під самою терасою і було логічним продовженням старовинного вельоту, що виходив на світ з-під землі у підніжжі насипу. Вельот був викладений старовинною австрійською кладкою, з не менш старовинної австрійської темно-червоної цегли. Він входив в схил насипу темною прохолодною цегляною трубою, з якої витікав струмок прозорої води.
Біля середніх колон, під балюстрадою, висіли два старовинні ліхтарі. Чорний кований метал гарно відтіняв шкло ліхтарів. Шкло зі сплаву гірського кришталю, жильного кварцу та кварцового піску, на фоні кованого металу, виблискувало аристократичною і впевненою у собі стриманістю. Ще два таких ліхтарі, але з платиновими, замість чорного каркасами, тримали у витягнутих руках дві, прогнуті в балетних позах, жіночі скульптури. Вирізьблені, одна з чорного нефриту, а інша з молочного опалу, вони, з недбалою байдужістю, стояли на балюстраді в кутках над крайніми колонами..
Над вельотом, поміж будяків, звили собі гніздо якісь польові птахи, використавши терасу, як накриття від дощу. І це мабуть було єдине доцільне використання цієї споруди з точки зору звичної людини.
Розпечений високим білим сонцем, майданчик “Тераси”, був цілковито порожній. Це, якщо не зважати на три невеликі архаїчні лавочки, що стояли, при трьох її сторонах, торкаючись спинками до балюстради.
З однієї з них можна було милуватися видом безкінечного поля, яке лівим боком межувало з лісом. З іншої було видно дорогу, верболози над річкою вдалині, а потім, ще далі, зелено-синій ліс. З третьої тільки дорогу. Дорогу – котрій не було видно кінця..
Лавочки стояли по-космічному індиферентні. Різьблений ліванський кедр відсвічував і переливався на сонці, усіма своїми відтінками та переливами кольору нагадуючи класичне: “То твоя мама брехала, коли на такій лавці лежала..”
На спинці однієї з лавок, збільшуваним шклом було висмалено «звізду давіда» і напис: “Уренгой – Помары – Ужгород”.
Через відсутність будь-якого накриття – чи то від дощу, чи то від сонця, функціонал споруди був незрозумілим, однак сидячи на лавці і опустивши босі ноги в гарячу пилюку на мармуровій плитці, дуже легко можна було зрозуміти значення слів – безтурботність, лінь і вічний кайф..

Зійшовши з насипу, обійшов озерце і підійшов до вкопаної в землю дубової лавки під високою вербою. Озеро було неглибоке, можливо по пояс, може чуть глибше – було видно пісок і круглі камінці на його дні.
– Ось тут ми і почнемо обганяти її по засмазі – сказав вголос і почав роздягатися..
Сонце сідало і він повернувся на Терасу. Кельнерки Даші чомусь не було, проте хтось тут таки побував. Одна з бокових лавок тепер стояла в трьох метрах навпроти тої, що зі звіздою.
– Сьогодні спатиму тут. А якщо дощ, то залізу під терасу – подумав і спер рюкзак до “Уренгой – Помары – Ужгород”..
Ззаду каркнула ворона. Повернув голову – вона сиділа на столику, котрого тут щойно не було. Не було і великого монітора-плазми в кутку, поруч з кущем калини.. і тарілочки з сушеним м’ясом на столику, і бокала з коньяком, і допіо в паперовому стаканчику. Попільнички теж не було. Тепер було..
А ще було тихо. Сидів собі з ногами на лавці і пив коньяк, запиваючи його не менш смачною арабікою. Сперся ліктями на верх балюстради і ліниво струшував в воду попіл..
– Попіл воду не бруднить, а якраз навпаки – повернув голову до ворони, що теж на перилі балюстради діловито розривала пластинку м’яса, притримуючи її кігтем ноги – і взагалі, я милуюся на захід сонця.. мене це пре.. і он того лотоса, он коло берега – так його також не було.. я там щойно плавав..

Спав на лавці і йому снилась Оля. Вона називала себе “Хельгою”..
Тоді вона подзвонила і попросила зустріти її таксі. Він спустився вниз. Водій вийшов з машини, відкрив багажник і вийняв дві великі шкіряні сумки світло-коричневого кольору. Сама Оля була одягнена у щось оверсайзне, що ніяк не показувало її фігуру.
– Ну ось і до мене дівчинка переїхала – сказав жартома
– Ні до кого я не переїхала – там необхідні мені речі.
Піднялись до нього..
– Ти завжди виходиш гуляти з двома сумками необхідних тобі речей?
– Я взагалі-то вийшла погуляти в Хельсінкі, якщо ти не забув.
– Сусіди певно вирішили – ну ось і його захомутали.
– Можу, якшошо..
– Не можеш – я Вітер..
– Ой. Я знала, до кого їду..
А потім сумки відкрилися. І Оля кардинально змінилася. Коли вона вийшла з душу в коротенькому білому напівпрозорому пеньюарі – він би мабуть навіть свиснув від здивування. Ну – якби був дурний. Але він не був дурний, тому не свистів, а розумів – попереду чекає щось шалене..
Вона підійшла до ліжка, кинула збоку пачку презервативів “Sultan” і сіла до нього..
– Лягай на живіт, я зроблю тобі масаж.
Йому ніколи не подобались тактильні прелюдії, більше перли емоційні – словами без дій.. Але тоді перевернувся на живіт. Вона стояла коло ліжка і опустила долоні йому на спину. Його права рука знайшла її ногу і легенько обхопила пальцями коліно. Просто тримав її коліно і більше нічого. Нічого, це якщо не враховувати мілке тремтіння її ноги. Чув її дихання – воно і поглиблювалось і прискорювалось одночасно. Вона пробувала це приховати
– їй не вдавалось і воно знову і знову виривалось назовні. Таке круте дихання схвильованої Німфи..
Перевернувся на спину і надів презерватив.. Вона лягла на бік поруч, перевернув її на спину і увійшов. Вона була якоюсь надзвичайно жіночною і дикою одночасно. Тактильно відчував животом її живіт, і іноді здавалось, що животом відчуває свій член в ній. Хельга однозначно була скроєна під Секс. Бракувало чуть-чуть – вона все ще пробувала контролювати себе і простір навколо. Вийшов з неї, підняв голову і увійшов відразу глибоко в рот. Вона обняла його за талію, а він притримував за шию. Вона пішла конвульсіями від перекритого доступу повітря. Витримавши секундну паузу, вийняв – вона дивилася на нього шаленими очима, було помітно, як вона швидко оцінює ситуацію, потім очі знову заволокло і вона знову і знову брала в рот. Глибоко – на всю довжину, відштовхуючи його легенько рукою, коли була близько до запаморочення. Знову перевернув її і увійшов – і знову її живіт.. Таке з ним було вперше. Потім Оля пішла конвульсіями по всьому тілу починаючи від колін.. Вона кінчала довго і яскраво. Він просто лежав зверху і насолоджувався цим. Це було круто.
Ніколи не відчував суму, коли хтось йшов. Коли поїхала Хельга, такий сум з’явився. І знову вперше..
Схожі відчуття живота партнерки повторилися зовсім скоро. Першою була Іра “Ilona” з Ізюму. Вона працювала фінансовим на корупцію і реально встидалася того, що вона Німфа. Вони зустрілися з нею в “Бельмондо” на Гоголівській. Вона пробувала включати цнотливість, але він бачив – Німфа. І не проста. Вона пробувала щось говорити про те, що на першому побаченні ніколи, а він не приховуючи говорив – так, ми йдем до мене. І вона йшла, як зачарована. І навіть в наступні рази, коли вона заходила, то пробувала відтягнути початок. Приносила вино, говорила давай просто посидимо за келихом. Говорив їй – звичайно давай і йшов в кімнату на ліжко. Вона влітала через секунду і зривала з себе одяг. Але продовжувала пробувати грати незалежну від сексу. Тоді сказав – тепер будеш приходити в платті на голе тіло. Побачу, що не так – будеш наказана. Як? – спитала вона. Будем пити вино, а потім я проводжатиму тебе додому. Наступного разу вона увійшла в коридор, віддала йому пляшку вина, зняла туфлі і буквально накинулася на нього. Під платтям не було нічого. І знову цей танець живота в ліжку.
Другою була Маріна “Львіца”. Родом з Трускавця, але жила в Боярці. Йому тоді було потрібно встигнути на ранковий поїзд. Була перша година ночі. Вони домовились, що вона їде до нього. Домовились і він відразу пошкодував про це. Фото якісь не чіткі. В першій ночі з Боярки – це при тому, що в реалі не бачились. Зараз приїде “щось” і, що мені тоді робити?
Зібрався і вийшов під “Сільпо”. Сів на розмальований якір перед входом і придумав – якщо не альо, відправлю на тому ж таксі назад..
Подзвонила вона:
– Проїхала Нивки. Слухай, а ми ж реально в житті не бачились. Давай – ти вийдеш, зустрінемось на вулиці. Хоча б подивимся одне на одного..
– Так. Саме хотів тобі це запропонувати..
Приїхало таксі – зелений з білим мерседес. Відкрилися задні двері. З них з’явилася нога.
– Схоже я завтра нікуди не поїду – подумав.
Потім з’явилася вся вона.
– Я не схоже, я точно вже нікуди не поїду.
І не поїхав. Знову був цей танець живота, а на додачу ще й груди. Він не любив великий розмір, скоріше навіть любив нульовий. В неї були великі і нереально тугі.
Вони лежали на спині, відпочивали. На столі засвітився монітор ноута – хтось щось написав. Ноут був відкритий на «мамбі». В стрічці катався його знайомий – Федя.
– Я знаю його – сказала вона – він на “Акурі” їздить..
– Звідки знаєш?
– Приїжджав до мене в Боярку.
– Був в тебе вдома.
– Ні. Тільки в дворі. Мене не цікавлять чоловіки, котрих цікавить рибалка..
Через раз вона привезла вареники. Які сама робила. Він не любив такого, але вони реально були смачні. Привезла в тарілці замотаній фольгою..
– Бачив Федю.
– І що?
– Сказав йому, що зустрічаюсь з тобою.
– Навіщо?
– Нехай заздрить.
– Не треба було цього робити..
Секс був класний, як завжди, але більше вона не приїхала. Тарілку на пам’ять він теж собі не зберігав..

Прокинувся. Лежав з закритими очима. Прислухався. На лавці навпроти було чути чиєсь дихання. Послухав ще – більше нікого. Відкрив очі – на лавці сиділа стара відьма в плащі доміно. З капюшону світилися фіолетом зіниці очей.
– Доброї ночі, пані. Вас щось турбує?
– Ти вже добився всього, що запланував і це дозволяє тобі розмовляти зі мною в такім тоні?
– Та ладно. Дуже мирний тон. Я спитав про проблеми тому, що трабл shooter. Не більше й не менше.
– Ну хіба би.
– Маєш передчуття, що скоро прийдеться стріху розбирати? Прийшла мені знання
передати?
– Далі хамиш?
– Ні. Просто констатую факт – передати їх можна лише в тому випадку, коли в тебе їх більше, ніж в того, кому хочеш передати. В тебе їх більше?
Відьма відкинула капюшон..
– Віка??? Не вірю. Покажи ноги.
Відьма піднялася, довгими пальцями з чорним манікюром розстебнула ґудзики і опустила плащ на підлогу. Довге, чорно-фіолетове волосся, зачесане назад, хвилями спадало їй на спину. Чорні, як ніч очі, запульсували двома яскраво-синіми вогниками. Як мініатюрні пульсари, на тлі чорного неба – то посилювалися, то пригасали. Стояла, розставивши гарні ноги і дивилася йому в очі.
– А як ти ото столітню відобразила? Ти ж здається молодша за мене?
– Як бачиш я дещо вмію такого, що ти не вмієш.
– Бачу, вмієш.
– А ще, я вмію розглядати сни.
– Це всі вміють, головне правильно сісти коло сплячого. Що розгледіла?
– Знайому.
– Це ж кого?
– Іру “Ілону”. Я працювала з нею.
– Порядна дівчинка.
– З нею ти чомусь спав частіше, ніж зі мною.
– Вона частіше приїжджала і не втікала серед ночі, поки я спав.
– Я втекла тоді, бо відчула, як ти можеш отримати наді мною владу. Владу без обмежень.
– Була відразу наступна ніч.
– Так. Я хотіла перевірити, чи зможу це побороти і таки підчинити тебе.
– Тому втекла знову?
– Тому, що знову не змогла..
– Ти була класна в ліжку.
– А ти був страшний. З тобою мені було страшно. Мене накривало від кожного твого дотику. Мене могло розірвати..
– Ну то ти врятувалася. Відпусти це деревце.
– Не можу – манить.
Відьма сіла, перекинула ногу на ногу і відкинулась спиною на спинку лавки. Її груди округлилися, змінивши форму.
– Як ти це робиш?
– Цього я якраз не вмію. Це відбувається само собою..
– Коли починає накривати?
– А як ти розійшовся з Ілоною?
– Тобі це цікаво?
– Так.
– Вона поїхала на тиждень до мами в Ізюм, а я познайомився з дівчинкою з Дніпра. Її звали Настя. Я повівся на нікнейм – “Вінні Пох”..
– Ти повівся на її довгі ноги.
– Ноги були дійсно дуже довгі. І ще вона видавала таке тваринне сичання і пробувала дивитися назад під час сексу раком. Будеш питати, як я з нею розійшовся?
– Я в курсі. Вона прийшла простуджена і ти її відправив, бо тобі треба було піти привітати двоюрідного брата «с дньом побєди». Як ти розійшовся з Ілоною?
– Вона була занадто ревнива. Ну і – з’явилася Настя, на Ілону стало вінніпох..
– Отак просто?
– Вона сама це вибрала. Я її попереджав ще тоді в “Бельмондо” – ти не будеш єдина. Не влаштовує – давай залишимось друзями.
– З тобою жодна не може бути єдиною?
– Крім тих, з ким спільні інтереси. В такому випадку на інших в мене нема часу. А може щось включається і я інших не бачу. Не знаю. Ти мені скажи – ти ж прийшла передати мені знання.
– Я не збираюся вмирати. Ще маю час, щоб передати. А не передам, тоді нехай стріху й розбирають..
Встала й перейшла до балюстради:
– Я робила спектральний аналіз води в озері. Вона дистильована. Як ти цього досягнув?
– Це, щоб русалки не плодилися. Я їх не люблю.
– Я не питала навіщо? Я питала – як? Вода – це моя професія і це неможливо..
– Можливо, як бачиш.
– Ну добре. Але в такій воді не може нічого жити.
– А там нічого й немає. Я цього не люблю.
– А он квітка лотоса..
– Це тільки зовні схоже на лотос. Його офіційна назва на планеті невідома.
Засвітився монітор плазми. На екрані, без звуку, йшов вестерн Серджіо Леоне – “The Good, the Bad and the Ugly”. Йшла саме сцена з char à bancs в пустелі..
– Чому тут завжди крутять це кіно?
– Мене троллять. Я, коли зовсім розлінився, просто приходив з черговою дівчинкою додому, лягав на дивані, клав на коліна ноут, включав кіно і чемно собі лежав. Саме на цій сцені, партнерші не витримували і буквально кидались на мене.
Класний фільм – рекомендую..
– Всі без винятку?
– Крім Крістіни. Вона була, до речі, останньою з «мамби». Ми з нею зустрілися на літньому майданчику коло універмагу “Україна”..
– Там немає літнього майданчика.
– На фасаді нема. А за рогом з боку “Либеді” був. Ми сиділи і гнали поперед себе кожен свої понти. Крістіна була горська єврейка з Дербенту. Понти мені спочатку заходили – вона виявилась невісткою конструктора одного цікавого пістолета, а потім надоїли і я запропонував піти до мене подивитися кіно..
– До шарабану в пустелі не дійшло?
– Вона скрутила сигарету з драпом, викурила і, не звертаючи уваги на кіно, потягнула мене на себе..
– Я знаю її..
Піднявся і підійшов до неї ззаду.
Освітлення на “Терасі” не було. Лише два ковані червоні ліхтарі поскрипували в повній тиші, гойдаючись над водою. А ще високий стовп матового холодного світла, прорізаючи хмари, світив просто в центр “Тераси”. Відбите від плитки підлоги, розсіяне світло робило предмети навколо себе ефемерними та ірреальними. Все було як у матово-молочному мареві. Оксамитовим кремом відливала ще гаряча пилюка дороги. Трохи яскравіше світився зеленим кущ калини. Рожевий “Rosso Alicante” ліниво плавав, віддзеркалюючи у воді мармуровою балюстрадою, що легко гойдалась на поверхні. Поруч погойдувались зеленуваті стовпи з лимонними капітелями, а коло них плавали водою червоні ліхтарі..
Вона повернулась до нього:
– Цього не буде.
Підійшов впритул. Вона вперлася руками і, заскочивши, сіла на перило балюстради:
– Цього не буде..
Розстебнув джинси і опустив їх на підлогу. Вона розвела коліна, потім, дивлячись на нього, охопила його бедра ногами. Підняв її на себе і увійшов. Вона обхопила його шию руками і почала стискати зі всіх сил. Розставив ноги ширше і вона опустилася нижче. Тепер увійшов на всю глибину. Її хватка ослабла і вона притулилася до нього безпомічно, обнявши руками за плечі:
– Якщо ти знову кінчиш на мене, я розірву тебе.. – простогнала і зарухалась..
За годину вона сиділа на лавці в біло-синій полосатій сорочці, проводила пальцем по обличчі і облизувала його, а він з балюстради стрибнув в нічне озеро. Через десять хвилин вийшов на “Терасу”:
– Я думав тебе вже нема. Спеціально ж дав можливість непомітно зникнути.
– А я не зникла..
Закурив. Вона дивилася на нього. Потім, зібравши всю рішучість:
– Я напевне таки додому..
– Ну так. Я не маю нічого проти. А де зараз твій дім?
– Ти знаєш.
– Я знаю, що ти покинула Місто і втекла до Швейцарії.
– Коля!!! Тут війна, якщо ти не знав.
– Віка, тут залишились всі притомні, якщо ти не знала..
Відьма зняла сорочку, обв’язала її рукавами навколо талії, перекинула ногу через мітлу і промовила безпорадно – ну шо додому.. на Лівобережку..

Монітор згас, а на столику стояли два паперові стаканчики під еспрессо. Підійшов. На столі лежала записка: Нічний заклад “Тераса” завжди радий Вам. Саме – Вам. Завжди ваша – Даша..))
Випив коньяк, запив чаєм, закурив і пішов до лавки “Уренгой – Помары – Ужгород”..

Прокинувся коли сонце вже було високо. За столиком сидів Саймон і дражнився з Вороною – розводив її з вгадуванням під якою рукою лежить шматок сиру.

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“Книгарня Є”

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”