ВАЛЬГАЛЛА..

CHAPTER FIFTEEN /скорочено/

– Маю трабли, чувак – вираз обличчя в Саймона цього разу не був безтурботним, як звично.
– Що сталося?
– Місія.
– Потрібно поприймати участь?
– Бажано. Дивись..
Саймон витяг з кишені олдскульну паперову карту і розклав на столі.. Говорив більше він. Декілька разів показав рукою на ліс, що синів вдалині. Потім обидва замислено закурили.
– Тобто таки «світовий конгрес»..?
– Тобто саме так.
– Тобто «комінтерн» тепер дитячими органами торгує?
– А ти може повірив, що вони викрали тих дітей в недоросію, щоб їм національність змінити?
– Я може уявив, як якась доктор ліза ними опікується. Вибирає кому зараз зробити ін’єкцію. Чия черга до доктора блюмкіна в целофановому пакеті. А вони це відчувають. Їм страшно і вони труться коло неї, повторюючи про себе – тільки не я…
– Десь саме так воно і є.
– А «матеріал» тому «хірургу»… Йому їх з головами привозять, чи відтинають перед тим як відправити…?
– Розумієш..
– Не розумію. Я в курсі, що занадто чутливий, але ті, що чекають на органи від «донорів» – вони, як потім з цим живуть? Пояснюють собі це якимись високими матеріями?
– Тобі простіше, ти легко січеш лінію між добром і злом..
– Всі легко січуть, для цього розум не потрібний, бо з цим народжуються.
– В принципі так.
– А що схема з наркотою через тюрму перестала приносити?
– А ти бачив когось, кому вистарчає?
– Так. І не раз. І не доганяю – а цим… їм чого бракує?
– Ну з ними просто. В ідеалі вічної молодості. А поки це нереально – то бодай максимально її продовжити.
– І щоб якийсь кандибобер-балалаєчнік «пісню» написав – «доктор лізаааа».
– Так. Їм вдалося самим себе переконати, що вони вибрані.
– Едем їм не світить, а пекло хочуть максимально відтермінувати?
– І їм здається, що їм вдасться.
– Газіровані. Вибрані, щоб демонструвати, як виглядає зло.
– Ким вибрані знаєш?
– Знаю, звичайно. Ти розумієш, що їх тре просто тупо палити вогнем?
– Ось цим сьогодні і займемся..
Саймон склав і засунув до кишені карту, а натомість вийняв невелику сіру коробку:
– Тут дві сигнальні ракети.
– Зелена і червона?
– Так. Червона – в мене реальний трабл.
– Save My Soul?
– Так.
– А зелена? Чекай – тут дві зелених і червона..
– Перша – стартую. Друга – It‘s done. Чекаю з коньяком.
– А воно точно піде по діагоналі від тебе?
– Алгоритм його вчинків вирахувати не проблема і ти сам це знаєш.
– Ок. Я скористаюсь лише зеленими ракетами.
– Сподіваюсь, я теж. Мені пора. До зустрічі.
Саймон зняв кеди, зв’язав іх шнурівками і перекинув через плече. Потім, спершись рукою на спинку, легко перестрибнув через лавку і пішов насипом, не оглядаючись. Йшов з видимим задоволенням, ступаючи в гарячу пилюку. Слідів за ним не залишалось..

За ніч в озері додалося води. Сів верхи на балюстраду, звісивши по боках ноги, як на коні і закурив. Фігурку Саймона вже було ледь видно. З задоволенням затягнувся, вийняв з задньої кишені джинсів мобільний, глянув на годинник. Зіскочив на підлогу, погасив сигарету в попільничці на столі. Попільничка через секунду знову стала порожньою – модна клінінгова компанія працювала, як і раніше, досконало. Підійшов до лавки і поклав в рюкзак мобільний, ніж і ключі. Повернувся до балюстради і сперся на неї ліктями.
– Маю п’ять годин класного сонця. Саме те, що треба.. Вода їй дистильована – от ні фіга не шарить..
Заліз на балюстраду і пірнув в озеро, виставивши перед собою руки. Відштовхнувшись руками від дна, винирнув біля самого берега коло лавки. Зняв мокрі джинси, розклав сушитися, а сам завалився на лавку. Лавка була гладка і пахла жолудями. Десь далеко з боку лісу загуркотів грім. Підвів голову – небо зі всіх сторін було чисте.
– Сподіваюсь, що обійдеться без пригод..

Ненадовго задрімав. Крізь дрімоту почув стукіт, як колись на іподромі. Не придав уваги, думаючи про своє. Звуки відчутно наближалися. Підвів голову і сів на лавку. Насипом на шаленій швидкості пронеслись чотири вершниці. Одна на два корпуси попереду, три інших за нею. І вершниці, і коні були розкішні. Вершниці в матовій шкірі і з великими блискучими рейтарськими крилами. Високі чорні коні йшли максимальним галопом. Вершниці сиділи, відкинувшись назад так, що рами від крил зливались з їх спинами. Пір’я на крилах з протяжним свистом тріпотіло від зустрічного вітру.
– Кілометрів п’ятдесят на годину не менше – прикинув на око.
Коли курява за кавалькадою спала, обійшов по берегу озеро і знову піднявся на “Терасу”. Вийшов на середину дороги – рівненька, ніби просіяна крізь сито, гаряча пилюка діставала до кісточок і приємно припікала. Основа дороги під пилом була прохолодна, рівна і слизька, як шкло. Повернувся, присів на лавку. Сонце приємно гріло – спокій, безтурботність, лінь і вічний кайф..
Через пів години збоку знову почув стукіт копит. На цей раз група була більша. Вони на такій же високій швидкості пронеслись мимо. До свисту крил додався свист декількох вершниць..
– Ну ні разу не нудистський пляж – розсміявся і пішов до джинсів..

Вечоріло. Вийняв з рюкзака скручену косуху. Розправив і накинув на плечі – ніч може бути прохолодна – сказав до Ворони, що примостилася коло рюкзака, пробуючи розібратися, як працює зіпер.
Сів навпроти.
– Що не виходить? Може тобі пісню заспівати? І адєлі на бєню кліфт полосатий с наклєйкой «safari» на впалой грудііі…
Ворона з цікавістю підняла очі.
– Саймон? Колись його звали Симон.. Його застрелив на розі бульвару Сен-Мішель один поцоватий агент комінтерну. Звали як? Та самуїл пойнятно…Та ото Саймон тепер мається, а ми з тобою робим вигляд, що нічого не знаєм.. Шо з тим самуїлом? Кипит в котлі і кричит вай вай вай вже 85 років. Пробуют з нього зварити фалафель на бітумній смолі, але ніяк їм не вдається. Чи він не проти? А хто б в нього питав? З беньою шо далі буде? Емігрує в Дубай. Буде пісок назад в пустелю відгортати..
Ворона знову не мала нічого проти. В Дубай, то й в Дубай. А тому повернулася до зіпера..
– Дашо, нехай рюкзак в тебе полежить, колись заберу.
В повітрі майнула напівпрозора тінь в гранатовім тренчі з капюшоном і рюкзак, разом з зіпером, розчинився в мареві. Ворона невдоволено каркнула.
– Дякую, Мала.

Оглянув себе зверху вниз і зійшов на добре втоптану стежку, що йшла паралельно з насипом. Ворона вже звично вмостилася на плечі.
Десь метрів через п’ятсот, зліва від стежки, з’явився великий квадрат якоїсь нереально зеленої, з синюватим відтінком, високої кукурудзи. Ще через декілька кроків помітив замасковане в густому листі, вже знайоме, опудало у формі офіцера підводника кріґсмаріне. Воно вдивлялося у світ чорними окулярами, але на цей раз замість пілотки з кокардою на голові був парадний кашкет.
– Бач, чувак пішов на підвищення, то тільки ми з тобою волоцюги..
Ворона глянула на опудало максимально зневажливо, воно її погляд проігнорило.
Кукурудзяне поле закінчилося, а за ним подув тихий зустрічний вітер..Йдучи стежкою, він вже добрих хвилин двадцять чув постріли. Як поодинокі, так і короткими чергами. Десь там в лісі стріляли з різних типів автоматичноїзброї. До лісу залишалося ще десь коло двох кілометрів.
Ще більше стемніло, і стежку було видно лише на декілька метрів вперед. Справа на насипі засвітилися зеленим очі. Помітив, вирубані лопатою в глині насипу, вузькі сходинки. Підняв очі – на узбіччі насипу, на фоні нічного неба стояв жіночий силует. Зупинився – фігура на насипі стояла нерухомо.
– Пішли привітаємось – сказав до Ворони і пішов східцями вгору, не відводячи погляду від нічної фігури. Десь від половини схилу фігура почала доволі інтенсивно світліти. Придивився – Наташа??..
Це була дуже майстерно зроблена воскова фігура. Висотою десь коло двох метрів. Очі виконані в техніці – ubiquitous gaze. Тобто – де б ти не стояв, вони дивитимуться на тебе. Скульптура світилася зсередини холодним салатовим відтінком. Цікава блондинка в накинутому темно-синьому махровому халаті. Вітер розвівав їй волосся, а потім задер поли халата – під халатом нічого не було. Підійшов і приклав долоню до живота.
– 36.6.. Цікаво, що за матеріал.. і не віск, і не силікон.. але ну дуже натуралістично.. – сказав до Ворони, що перелетіла з його плеча, сіла на плече скульптурі і тепер дивилася на нього зверху, як тоді під час першої зустрічі.
– А смішне те, що то мій халат. Звідки він тут?
Ворона подивилася на нього недовірливо..

……………….

Оригінальний, без скорочень, авторський текст тут. /Розділ – Gallery/

……………….

Бій в лісі набирав обертів. Вже було чути досить часті вибухи і ревіння двигунів важкої техніки.
– Пішла жара – промовив він і вийняв ще одну сигарету – бо де там ще лавочка буде..
Ворона сиділа на спинці поруч.
– Був ще один сайт – називався “чорна мамба”. Такий – написаний мовою програмістів. Пам’ятаєш – “афтор, пєші ісчо.. убєйся апстєну.. пацталом”… ну і так далі. На тім ресурсі дівчинка розміщувала детальний опис і звички всіх знакових людей на «мамбі». Там я дізнався з ким був Трєнєр, коли ласти склеїв. Прочитав багато про знайомих. Поруч, біля мене, тоді оселився той малий, що сидів зі мною в “Мокко”, коли я зустрів Пуму в Пасажі. Раз я зайшов до нього додому, а в нього по всій квартирі кавоварки стоять. Реально штук тридцять не менше. Кажу – а що це? Він каже, що то в нього страсть. А потім запропонував в нього одну купити. Я кажу – навіщо вона мені? А він – бо я знайшов ще одну і хочу купити, але не маю де поставити. То одну саму галіму треба продати. Я кажу – Марік, я не питав, чому тобі треба продати саму галіму, я питав навіщо вона мені – ти неуважний.. Ну тобто в нього була страсть до кавоварок, а в тата страсть до «мамби». Зайшовши на “чорну мамбу”, в першому ж дописі нарвався на текст про його тата. Дівчинка пише – зустріч завжди призначає в Ґранд-кафе, що в Музейному провулку. На першому побаченні всім дарує авторучку “Chopard” Не жадібний, не маніяк. Був не бідний – подарував дикторці з TV “600й “Mерс”. Водив до себе на Михайлівську, де мав дворівневу квартиру. Зараз видно має проблеми. Казали, що останнім часом водить в однокімнатну квартиру на воровського. Квартира не бідна. Єдине, що незрозуміло – навіщо йому така уйма кавоварок.. Тут я зрозумів – ресурсу можна довіряти..

Пройшли ще п’ятдесят метрів. На узбіччі стояв червоний “Honda “Accord”.

……………….

Оригінальний, без скорочень, авторський текст тут. /Розділ – Gallery/

……………….

Пішли далі. Оглянувся – підсвічені різними відтінками фігури виглядали шикардосно. Вітер колихав елементи одягу і волосся. На фоні вже чорної практично ночі..
При дорозі стояв вкопаний пілон. На ньому по-східному яскрава дівчинка з диким поглядом гарних очей..
– Наташа “Ткач”. Реально дика дівчинка. Вона була в мене два рази. Обидва спеціально приїжджала з Дніпра. Перший раз ми зустрілися на літній терасі “Va Bene” на Хмельницького. Вона замовила собі двісті горілки. Я сказав офіціантові, що дівчинка пожартувала. Вона сказала – що ніяких жартів. Я їй сказав – тоді без мене. Вона мені – як скажеш. Я встав і пішов. Вона знову приїхала через місяць. Ми зустрілися в “Шапіто”. Знаєш, чому вона на пілоні? Так, як вона це робила, не робив ніхто.. В “Шапіто” ми теж про шось сперечалися. Я вийшов в туалет. Повертаюсь – вона сідає в таксі. Помахав їй рукою. Дивлюсь – немає мого телефона. Офіціантка каже – дівчинка забрала. Беру в офіціантки телефон і пишу Наташі смс: Я люблю гумор. Дуже люблю. Але тут той випадок, що якщо через двадцять п’ять хвилин той самий таксист не покладе телефон там, де він лежав, то ти побачиш, як трабл shooter створює трабл. Там на моніторі є годинник – час пішов.. Через двадцять хвилин підходить таксист і кладе на стіл телефон. Каже – чувак, я тебе розумію. Вона йобнута. Вона їхала в машині і ревіла, як ягуар.. Не знаю де саме він чув, як ревуть ягуари, але нехай буде так. Вона подзвонила через годину. Каже – я біля входу в “Шапіто”. Прийди забери мене. Прийшли до мене. Сідаю на ліжко, вона стає біля стіни і каже: ти зобов’язаний зараз мене відтрахати, бо інакше мене розірве.. Встаю, знімаю з неї трусики, входжу. Вона охоплює мене ногами і через якийсь момент впивається зубами в руку. Ота бура пляма на стіні біля вимикача, то моя кров, якшошо..

Підійшли до краю лісу. Останніми стояли дві скульптури. Одна – в чорно-білому полосатому комбінезоні від “Gucci”, друга – в теж полосатій чорно-білій чоловічій сорочці…
– А ось і Мері. Привіт, Мері..

За спиною, нарощуючи звук пролунав свист. Сильний реактивний свист. За ним ще один. Потім ще і ще.. Він зрозумів, що це. Не повертаючись підняв догори голову. З-за його спини в небо, одна за одною, як комети.. Опустив голову і повернувся – дорога була темна і порожня. Повернувся лицем до лісу. Мері щезла без звуку. Ворони теж не було..

Увійшов в ліс. В лісі було абсолютно тихо. Ні звуку. Пройшов метрів сто. Дорогу освітило полум’я – збоку тихо догорала якась залізяка з літерою «Z» на кузові. Полум’я, якось підкреслено ліниво, облизувало вигорілі залишки металу. Горіло воно реально в повній тиші. Раптом хтось схопив його за лівий лікоть і тут же перехопив правою рукою за горло, заскочивши на спину. Втримався на ногах, схопив правою рукою оте щось за лівий рукав і нахилившись вперед скинув з себе. Не відпускаючи рукав, потягнув на себе і вбік. Щось приземлилося правим стегном об потрісканий, порослий мохом камінь. Голосно хруснуло. На землі перед ним сидів білобрисий, років під тридцять, чмошник з порожніми блідо-жовтими очима. Воно сиділо коло того каменю і мовчки дивилося перед собою. Що воно бачило? Скоріше за все якихось дємонів. Добивати його не було бажання – зробив страшні очі і голосно включив дурака:
– Вася, да тьі страшньій, как смерть… – проричав потойбічним голосом – тьі сейчас, наверное, кони кинешь… да ну тебя нафиг, внатуре, я лучше пойду себе…
Вдавано відступив. Притрушений мовчки попробував вставати, але видно отримав тріщину бедра від удару об каменюку.. Він і далі нічого не говорив.
– Чим же вони вас таким годують… – подумав, повернувся і пішов. Через метрів десять повернув голову – притрушений, сильно накульгуючи, пробував йти за ним… Прискорив крок. Ще раз оглянувся – той відстав і видно заблудився в просторі. Покрутив головою і пішов поміж дерев…
– Пра. Йди собі. Шукай демонів далі. Хто шукає, той знайде те, що шукає.
Пройшов ще пару метрів. Побачив прихилену до стовбура берізки гарненьку, лаковану матовим, палицю. Шоколадного кольору, з ручкою у вигляді молотка. Зверху на ручці білів хрестик.
– О – яка мила штучка. Якраз призвіздошеним тихенько коліна ламати – взяв палку і пішов, награно помахуючи нею – я тепер, як модний герцог десь на Пікаділлі..

Попереду ледь помітно посвітліло, як перед великою галявиною. Дорога вела туди. Побачив зліва старий крислатий дуб. Обійшов його. За ним, як і говорив Саймон, починалася непримітна стежка. Далі пішов по ній. Десь ще метрів через сто дійшов до великої кам’яної брили, що вросла в землю. Це був монолітний кам’яний куб висотою метрів з п’ять. Коло нього стежка роздвоїлась. Трохи ширша і більш втоптана йшла вправо. Вліво, менш примітна – дерлася вгору кудись за камінь. Краєм ока помітив на лівій слід підкови. Підняв очі – в місячному світлі побачив круп чорного коня з довгим блискучим хвостом. З-за куща ще було видно гак, що звисав з сідла. На ньому висіла шкіряна, прошита білими нитками касета з загостреними кілками. Над кущем виднівся верх рейтарських крил з чорного пір’я..
Звернув вправо, обійшов брилу і потрапив на неширокий кам’яний виступ.
Він, як балкончик, нависав над величезною прірвою. Глянув вниз – дна видно не було. На глибині метрів з тридцять дно прірви застелив жовто-зелений туман. Туман світився від чогось знизу, але того чогось видно не було. Навпроти, на відстані метрів десь п’ятдесят, з туману прірви виступали потріскані плямисті скелі. Скелі підіймалися вертикально, висотою майже до рівня його балкончика. Зверху на них розташувалася похмура фортифікаційна споруда з обпаленої червоної цегли. Понад самою прірвою йшла висока стіна, увінчана мерлонами у вигляді хвоста ластівки. На передньому плані стіна під кутом завертала вглиб, утворюючи невелику площу. Посередині дальнього краю площі над стіною височіла висока прямокутна вежа з воротами, годинником-курантами і червоною звіздою на шпилі. Звізда була підсвічена невидимими звідси прожекторами. Так само був підсвічений брудний триколірний прапор, що нерухомо звисав з флагштоку на великому зеленому куполі якоїсь будівлі за стіною. Позаду будівлі було видно товсту закіптюжену трубу, з якої валив густий, маслянистий, чорний дим. Дим то огортав зірку на вежі, то рознесений поривами вітру на клапті, оголював її, то знову огортав. Зліва від вежі до стіни був примастирений великий залізний щит з вензелями. Верх щита вінчала металева пентаграма, а в центрі було приварено молоток і іржавий щербатий серп. Під щитом знаходився отвір з неглибоким широким жолобом – з нього стікала брудна вода, несучи в собі всіляке сміття. Вода стікала в провалля, але звуку від падаючої води чути не було. Від отвору до краю площі по стіні була підвішена хистка кладка з двох нешироких дошок.
На площі перед вежею стояв приплюснутий колумбарій, облицьований червоно-чорним мармуром, лабрадором та ніжно-малиновим кварцитом. По боках від квадратного входу стояли два постаменти з яскраво-червоної смальти, а на них темно-червоні порфирові пілястри. Коло постаментів завмерли двоє військових – у чудернацькій уніформі та високих ківерах на голові. В глибині споруди було видно скляний саркофаг, підсвічений всередині жовтим мерехтливим світлом.
Зліва від колумбарію розташувався округлий поміст з кам’яних брил, з такими ж кам’яними перилами по краях. На верх помосту вели сходинки, які впиралися у вхід з залізними гратами і дверима. На дверях висів, трохи поїдений іржею, навісний замок-колодка.
Над помостом, звідкись згори, звисав тонкий трос, який закінчувався великим, біля метра висотою, рибальським трійником. На одному з гаків трійника висіло почеплене за ребро тіло – у сіро-зеленому кітелі з зіркою генерала армії, червоних сатинових трусах і начищених до блиску кирзових чоботах. Тіло було без голови і повільно крутилося в різні боки…
З боку помосту через прірву на берег було перекинуто неширокий підвісний місток з дерев’яними перилами. З цього боку до містка вела дорога – вірогідно та, по котрій він дійшов до дуба.
– Так ось який ти, комінтерн-сарай – пробурмотів під ніс і зняв куртку. Потім розстелив її на землю і приліг зверху. Туман внизу клубився і вирував, але вище не здіймався. Перевернувся на спину і підвів очі. Так вершниць можна було роздивитися. Їх було двоє. В шкіряних штанах і таких же чорних шкіряних топах-гольфах без рукавів. Під правою ключицею білів напис: isle of white.. Обидві сиділи на конях нерухомо. Чорні тактичні окуляри закривали очі і не було видно куди саме вони дивляться.. Почув ззаду свист з шипінням, по шклу окулярів блимнуло зеленим, повернув голову – десь з того боку споруди в небо піднялася зелена ракета..
Відразу за нею тишу ніби вимкнули. Сотні реактивних снарядів з’являлися в повітрі за спорудою і по балістичній дузі влітали в периметр комінтерн-сараю. Всередині за мурами запалало сильно і відразу.
Збоку – на краю лісової дороги, біля мосту з’явився напівпрозорий силует в пікселі. Він стояв, тримаючи в одній руці рацію, а іншою направляв на міст таких самих напівпрозорих чоловіків. Ті були лише в плямистих черевиках з високим берцем і камуфляжних штанах. Заходячи на міст, один за одним відщіпали з поясів кліпсу армійського “Glock 81 Olive”. Виймали ножі, перебігали місток і зникали в воротах вежі. Пропустивши всіх, чувак коротко доповів в рацію – 61й, 63й, 68й батальйони в периметрі. Починаємо зачистку. Позивний “Wolf”. Героям Слава! Потім зняв куртку, відстебнув з пояса “Glock”, відкинув вбік оливковий kydex. Блиснуло світлом, тіло на секунду стало реального кольору – на засмаглій шкірі було видно татуювання обойми з патронами та напис в готичному стилі.. Потім світло згасло і він знову став напівпрозорим. Оглянувся по боках і побіг через міст з ножем в руці..
В периметрі все ще горіло.. Потім прилетіло в звізду на вежі і вона згасла…

Появу того, кого чекав, помітив відразу. Воно вилізло з отвору в стіні. Ногами вперед сповзло, лежачи животом на жолобі. Далі – балансуючи по вузькій кладці, чмоня перебіг на площу, оминув колумбарій і побіг до містка через прірву. На ньому був світло-сірий плащ, той самий капелюх і коричневий медичний саквояж в руці…
Взявши нічну палицю, зіскочив з балкончика і підійшов до початку мосту. Став на перших дошках настилу, картинно спершись на тростину. Здивований чмоня побачив його від середини мосту. Різко зупинився. Стояв і нервово лупив хвостом по перилу.
– Ну ось і хвіст побачив – подумав – ну хвіст, як хвіст, було б на шо дивитися.
– Слухай… саламон марковіч, а шо ти ото так на путіна то похож-то?
Спітнілий чмонька, ні з того ні з сього почав пританцьовувати. Рухи були, як в гопаку – закидав по черзі вгору і вперед то одну, то іншу ногу. Ратиці стукали об дошки настилу. Хвіст продовжував нервово лупити перило. Хвіст по формі і текстурі був схожий на щурячий, але з китичкою на кінці.
– Ого як ти вмієш… ти пойняв який ти тепер манєврєнний? Прям, як бронєпоєзд на запасном путі. А то якісь чоботи собі придумав…
Кивнув палкою – ходи сюди, кучерявий. На цей раз я тебе таки висповідаю..

……………….

Оригінальний, без скорочень, авторський текст тут. /Розділ – Gallery/

……………….

Повернувся. Стіни вогню вже не було. Не було плямистих скель і комінтерн-сарая на них. Не було провалля. Перед очима, на фоні яскраво голубого неба, стояла абсолютно біла гора. Матово-біла, ніби з цукру, в деяких місцях вона виблискувала льодом, що світився зсередини, як недавні скульптури на насипі. По схилу гори піднімалися напівпрозорі люди. В камуфляжних штанах. В черевиках з високим берцем. Хтось курив, хтось витирав ніж об штанину. Хтось з татуюванням, хтось без. Йшли, розмовляли, сміялися.. Останнім, впевнено переставляючи ноги, йшов майор з позивним “Wolf”..
Збоку захрипіла рація. “61й.. 63й.. 68й..” – почув знайомий голос. Підійшов. Рація замовкла..

Сів, взяв в руки нічну тростину. На алюмінієвому обідку внизу помітив напис – TM isle of white.. ©
З узлісся на тому боці галявини злетіла вгору зелена ракета. Накинув на плечі куртку і випустив, одну за одною, обидві зелені у відповідь..

&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“Книгарня Є”

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”