ВАЛЬГАЛЛА..

CHAPTER FIFTEEN /скорочено/

– Маю трабли, чувак – вираз обличчя в Саймона цього разу не був безтурботним, як звично.
– Що сталося?
– Місія.
– Потрібно поприймати участь?
– Бажано. Дивись..
Саймон витяг з кишені олдскульну паперову карту і розклав на столі.. Говоривбільше Саймон. Декілька разів показав рукою на ліс, що синів вдалині. Потім обидва замислено закурили.
– Тобто таки «світовий конгрес»..?
– Саме так.
– Тобто «комінтерн» тепер дитячими органами торгує?
– А ти може повірив, що вони викрали тих дітей в недоросію, щоб їм національність змінити?
– Я може уявив, як якась докторліза ними опікується. Вибирає кому зараз зробити ін’єкцію. Чия черга до доктора блюмкіна в целофановому пакеті. А вони це відчувають. Їм страшно і вони труться коло неї, повторюючи про себе – тільки не я…
– Десь саме так воно і є.
– А «матеріал» тому «хірургу»… Йому їх з головами привозять, чи відтинають перед тим як відправити…?
– Розумієш..
– Не розумію. Я в курсі, що занадто чутливий, але ті, що чекають на органи від «донорів» – вони, як потім з цим живуть? Пояснюють собі це якимись високими матеріями?
– Тобі простіше, ти легко січеш лінію між добром і злом..
– Всі легко січуть, для цього розум не потрібний, бо з цим народжуються.
– В принципі так.
– А що схема з наркотою через тюрму перестала приносити?
– А ти бачив когось, кому вистарчає?
– Так. І не раз. І не доганяю – а цим… їм чого бракує?
– Ну з ними просто. В ідеалі вічної молодості. А поки це нереально – то бодай максимально її продовжити.
– І щоб якийсь кандибобер-балалаєчнік «пісню» написав – «доктор лізаааа».
– Так. Їм вдалося самим себе переконати, що вони вибрані.
– Едем їм не світить, а пекло хочуть максимально відтермінувати?
– І їм здається, що їм вдасться.
– Газіровані. Вибрані, щоб демонструвати, як виглядає зло.
– Ким вибрані знаєш?
– Знаю, звичайно. Ти розумієш, що їх тре просто тупо палити вогнем?
– Ось цим сьогодні і займемся..
Саймон склав і засунув до кишені карту, а натомість вийняв невелику сіру коробку:
– Тут дві сигнальні ракети.
– Зелена і червона?
– Так. Червона – в мене реальний трабл.
–Save My Soul?
– Так.
– А зелена? Чекай – тут дві зелених і червона..
– Перша – стартую. Друга – It‘s done. Чекаю з коньяком.
– А воно точно піде по діагоналі від тебе?
– Алгоритм його вчинків вирахувати не проблема і ти сам це знаєш.
– Ок. Я скористаюсь лише зеленими ракетами.
– Сподіваюсь, я теж. Мені пора. До зустрічі.
Саймон зняв кеди, зв’язав іх шнурівками і перекинув через плече. Потім, спершись рукою на спинку, легко перестрибнув через лавку і пішов насипом, не оглядаючись. Йшов з видимим задоволенням, ступаючи в гарячу пилюку. Слідів за ним не залишалось..

За ніч в озері додалося води. Сів верхи на балюстраду, звісивши по боках ноги, як на коні і закурив. Фігурку Саймона вже було ледь видно. З задоволенням затягнувся, вийняв з задньої кишені джинсів мобільний, глянув на годинник. Зіскочив на підлогу, погасив сигарету в попільничці на столі. Попільничка через секунду знову стала порожньою – модна клінінгова компанія працювала, як і раніше, досконало. Підійшов до лавки і поклав в рюкзак мобільний, ніж і ключі. Повернувся до балюстради і сперся на неї ліктями.
– Маю п’ять годин класного сонця. Саме те, що треба.. Вода їй дистильована – от ні фіга не шарить..
Заліз на балюстраду і пірнув в озеро, виставивши перед собою руки.
Відштовхнувшись руками від дна, винирнув біля самого берега коло лавки. Зняв мокрі джинси, розклав сушитися, а сам завалився на лавку. Лавка була гладка і пахла жолудями. Десь далеко з боку лісу загуркотів грім. Підвів голову – небо зі всіх сторін було чисте.
– Сподіваюсь, що обійдеться без пригод..
Ненадовго задрімав. Крізь дрімоту почув стукіт, як колись на іподромі.Не придав уваги, думаючи про своє. Звуки відчутно наближалися. Підвів голову і сів на лавку. Насипом на шаленій швидкості пронеслись чотири вершниці. Одна на два корпуси попереду, три інших за нею. І вершниці, і коні були розкішні. Вершниці в чорній матовій шкірі і з великими блискучими рейтарськими крилами за спинами. Високі чорні коні йшли максимальним галопом. Вершниці сиділи, відкинувшись назад так, що рами від крил зливались з ними. Пір’я на крилах з протяжним свистом тріпотіло від зустрічного вітру.
– Кілометрів п’ятдесят на годину не менше – прикинув на око.
Коли курява за кавалькадою спала, обійшов по берегу озеро і знову піднявся на “Терасу”. Вийшов на середину дороги – рівненька, ніби просіяна крізь сито, гаряча пилюка діставала до кісточок і приємно припікала. Основа дороги під пилом була прохолодна, рівна і слизька, як шкло. Повернувся, присів на лавку. Сонце приємно гріло – спокій, безтурботність, лінь і вічний кайф..
Через пів години збоку знову почув стукіт копит. На цей раз група була більша. Вони на такій же високій швидкості пронеслись мимо. До свисту крил додався свист декількох вершниць..
– Ну ні разу не нудистський пляж – розсміявся і пішов до джинсів..

Вечоріло. Вийняв з рюкзака скручену косуху. Розправив і накинув на плечі – ніч може бути прохолодна – сказав до Ворони, що примостилася коло рюкзака, пробуючи розібратися, як працює зіпер.
Сів навпроти.
– Що не виходить? Може тобі пісню заспівати? І адєлі на бєню кліфт полосатий с наклєйкой safari на впалой грудііі…
Ворона з цікавістю підняла очі.
– Що з беньою далі буде? Емігрує в Дубай. Буде пісок назад в пустелю відмітати..
Ворона знову не мала нічого проти. В Дубай, то й в Дубай. А тому повернулася до зіпера..
– Дашо, нехай рюкзак в тебе полежить, колись заберу.
Рюкзак, разом з зіпером, розчинився в повітрі. Ворона невдоволено каркнула.
– Дякую, Мала.
Оглянув себе зверху вниз і зійшов на добре втоптану стежку, що йшлапаралельно з насипом. Ворона вже звично вмостилася на плечі. Десь метрів через п’ятсот, зліва від стежки, з’явився великий квадрат якоїсь нереально зеленої, з синюватим відтінком, високої кукурудзи. Ще через декілька кроків помітив замасковане в густому листі, вже знайоме, опудало у формі офіцера підводника кріґсмаріне. Воно вдивлялося у світ чорними окулярами з-під темно-синьої пілотки з кокардою. На цей раз в його руках був опущений дулом вниз кулемет – MG-42.
Кукурудзяне поле закінчилося, а за ним подув тихий зустрічний вітер.. Йдучи стежкою, він вже добрих хвилин двадцять чув постріли. Як поодинокі, так і короткими чергами. Десь там в лісі стріляли з різних типів автоматичної зброї. До лісу залишалося ще десь коло двох кілометрів.

Ще більше стемніло, і стежку було видно лише на декілька метрів вперед. Справа на насипі засвітилися зеленим очі. Помітив, вирубані лопатою в глині насипу, вузькі сходинки. Підняв очі – на узбіччі насипу, на фоні нічного неба стояв жіночий силует. Зупинився – фігура на насипі стояла нерухомо.
– Пішли привітаємось – сказав до Ворони і пішов східцями вгору, не відводячи погляду від нічної фігури. Десь від половини схилу фігура почала доволі інтенсивно світліти. Придивився – Наташа??..
Це була дуже майстерно зроблена воскова фігура. Висотою десь коло двох метрів. Очі виконані в техніці – ubiquitous gaze. Тобто – де б ти не стояв, вони дивитимуться на тебе. Скульптура світилася зсередини холодним салатовим відтінком. Цікава блондинка в накинутому темно-синьому махровому халаті. Вітер розвівав їй волосся, а потім задер поли халата – під халатом нічого не було. Підійшов і приклав долоню до живота.
– 36.6.. Цікаво, що за матеріал.. і не віск, і не силікон.. але ну дуже натуралістично..– сказав до Ворони, що перелетіла з його плеча, сіла на плече скульптурі і тепер дивилася на нього зверху, як тоді під час першої зустрічі.
– А смішне те, що то мій халат. Звідки він тут?
Ворона подивилася на нього недовірливо..
– Вона часто в мене бувала. Феноменальна дівчинка. Чому так? Уяви – дівчинка лежить поруч і в неї ні на секунду не закривається рот. Коментує все, що бачить. Наприклад? Наприклад – це телевізор. Він рідкокристалічний, екран насправді – то матриця… Повертаєш її лицем вбік – це двері, вони дерев’яні, деревина – бук, росте в Карпатах, стовбур колоноподібний, може вирости до сорок метрів у висоту… Вимикача в ній не було, як ти розумієш. Хіба секс. В сексі була класна, але бувають перерви. Тоді вона починає говорити. І не гонить, а дійсно в матеріалі. Але – як можна знати все на світі???.. Одного разу я поставив їй умову. Кажу – ок, приїжджай, але – ти мовчки входиш, на порозі роздягаєшся догола, робиш мені міньєт, потім все, як завжди, але перші слова ти вимовиш за ранковою кавою.. Чим скінчилося? Перші слова були за ранковою кавою.. Я тут же дізнався все про каву, чашки, дев’ятиповерхові будинки, включно з системами опалення, вентиляції та каналізації.. Ще – скільки CD Асії Ахат продається за добу на касах “Сільпо”, що через дорогу.. Де вона зараз? Не знаю. На «мамбі» вона назвала себе «пмс, как способ жизни», на фійсбуку – ім’я й прізвище. На фійсбуку вона мене й знайшла. Я додав її в друзі і бачу, мама міа – а Наташа ватніца на всю голову. Мало того, почала мене тегати, як однодумця. Я попросив перестати. Вона не перестала. Пішла в бан – це все.
Вітер задув вгору рукав халата – на руці коло ліктя сидів щур. Ворона приготувалась до атаки..
– Він теж силіконовий, розслабся. А справжнього звали Пйотр.. Класний був.. добрий..
Вітер відпустив поли халата – підійшов, розправив і зав’язав пояс. Вітер знову попробував задерти халат, але оголив тільки гарні ноги..
– Удачі, тобі – Наташа из Кременчуга…

Далі пішли насипом. Метрів через п’ятдесят з другого боку почала світися рожевим ще одна фігура..
– О, ще одна тьотя – йдем познайомимся.. – сказав до Ворони – тут прям музей воскових фігур..
Жінка також дивилася прямо в очі. Вона теж світилася зсередини, але ніжно-рожевим, приємним світлом. Оглянувся назад – Наташа продовжувала світитися холодно-зеленим.
– Теж ватніца, щоб ти собі знала.. Була принаймні…
Ворона облетіла скульптуру навколо і знову осідлала його плече.
– Гарна тьотя? Її звати Інна – “Інесса”. Вперше ми зустрілися в магазині “Чумацький шлях”, а вже ввечері в мене. І вже на другий день смс: “такого крутого секса у меня еще не бьіло..”
Ворона уважно оглянула скульптуру. Чорне, рівне, як під лінійку, каре волосся. Ідеальна жіноча фігура в яскраво–червоному платті з оголеною спиною.
– Ми зустрічались два тижні кожного дня. Вона жила в Обухові, а родом була з Краснодону, здається. Якось сказала мені, що вона дуже сподівається на те, що росія і китай разом завалять USA. Мені цього було достатньо, щоб миттєво втратити інтерес..
Потім, десь через рік, вона знайшла мене на фійсбуку. Написала:ну да – я дура. А тьі не мог меня просто наказать? Обязательно бьіло бросать?..
Глянув на скульптуру – її очі посміхалися..

Високий червоний спалах освітив ліс і насип, що вів до нього. Це не був вибух, але полум’я вогню зафігачило вгору на добру сотню метрів. Запрацювали відразу декілька “AN/M2 Browning” п’ятдесятого калібру. В світлі спалаху побачив, що фігури по боках насипу тягнуться аж до лісу, а можливо і далі. ….

…………………………

Ліс був вже близько. Десь там всередині почувся низький гул і над деревами виріс високий вогняний гриб. Потім хтось невидимий заволав: ето подполковнік соломон бдьішчєв… да росгвардия… девятая рота… у нас нєту солярьі!!! Мьі отступаєм нахуй…
– Бач, скінчилася в пацанів соляра.. Від солярки полум’я, правда, зовсім інше, але їм там на місці видніше мабуть – он як горить яскраво.. А ось, до речі, знову про бурштин.. Про Бурштин, вірніше..
При дорозі стояв круглий прозорий столик. За ним, розставивши ноги, сиділа мила блондинка. Сиділа і втикала в монітор смартфону. На дівчинці було коротеньке плаття – світло-кремове в білий горошок. Більше нічого..
– Це Ліля “Лія”. Вона з Бурштина. Коли ми познайомились, вона працювала в кабміні. З її слів – чоловік був пєріц в спецслужбі, а вона вільний художник. Не знаю, як на рахунок художника, але Німфа була в періоді. Тоді був травень п’ятнадцятого. Ми сиділи в темній кухні, вона розповідала, як на першому побаченні ні-ні, а я розглядав її гарні ноги в білих колготах. Теж, до речі єдиний раз, коли колготи знялись не повністю, а лише до колін. Цікаво було б збоку на себе подивитися – лежить дівчинка, на ній я, а її ноги, ніби зв’язані білими колготами в мене за спиною. Гарно мабуть виглядало.. Потім вона розпалилася, як мартеновскіє пєчі і забажала гострих відчуттів. Тоді й з’явилося оце плаття в горошок. Була десь одинадцята вечора, ми пішли на терасу в “Оперу”, сіли ось за цей столик. Сіли так, що позаду мене, через кілька столиків, сидів якийсь льотчик. Більше на терасі не було нікого. Тоді вона почала демонструвати йому, що на ній тільки це плаття. Ось так, як зараз, сиділа і втикала в телефон. Я пробував її відволікти на розмову, а вона каже –та почекай, я включила відео, збільшила по максимуму на його лице – ти б бачив його вираз обличчя.. Я кажу – ок, я дам йому шанс проявити себе. Відійду “в туалет”. Як думаєш – спробує взяти в тебе номер телефону? Думаю, так – відповіла вона. А той не наважився. Програвати вона не любила.. Коли ми виходили з Тераси, я подумав, що вона розіб’є йому на голові пляшку вина, що стояла на його столику. Але ми пішли до мене і зламали ліву ніжку від ліжка.. Я так її й не відремонтував..

Пішли далі. Оглянувся – підсвічені різними відтінками фігури виглядали шикардосно. Вітер колихав елементи одягу і волосся. На фоні вже чорної практично ночі..
При дорозі стояв вкопаний пілон. На ньому по-східному яскрава дівчинка з диким поглядом гарних очей..
– Наташа “Ткач”. Реально дика дівчинка. Вона була в мене два рази. Обидва спеціально приїжджала з Дніпра. Перший раз ми зустрілися на літній терасі “Va Bene” на Хмельницького.Вона замовила собі двісті горілки. Я сказав офіціантові, що дівчинка пожартувала. Вона сказала – що ніяких жартів. Я їй сказав – тоді без мене. Вона мені – як скажеш. Я встав і пішов. Вона знову приїхала через місяць. Ми зустрілися в “Шапіто”. Знаєш, чому вона на пілоні? Так, як вона це робила, не робив ніхто.. В “Шапіто”ми теж про шось сперечалися. Я вийшов в туалет. Повертаюсь – вона сідає в таксі. Помахав їй рукою. Дивлюсь – немає мого телефона. Офіціантка каже – дівчинка забрала. Беру в офіціантки телефон і пишу Наташі смс: Я люблю гумор. Дуже люблю. Але тут той випадок, що якщо через двадцять п’ять хвилин той самий таксист не покладе телефон там, де він лежав, то ти побачиш, як трабл shooter створює трабл. Там на моніторі є годинник – час пішов.. Через двадцять хвилин підходить таксист і кладе на стіл телефон. Каже – чувак, я тебе розумію. Вона йобнута. Вона їхала в машині і ревіла, як ягуар.. Не знаю де саме він чув, як ревуть ягуари, але нехай буде так. Вона подзвонила через годину. Каже – я біля входу в “Шапіто”. Прийди забери мене. Прийшли до мене. Сідаю на ліжко, вона стає біля стіни і каже: ти зобов’язаний зараз мене відтрахати, бо інакше мене розірве.. Встаю, знімаю з неї трусики, входжу. Вона охоплює мене ногами і через якийсь момент впивається зубами в руку. Ота бура пляма на стіні біля вимикача, то моя кров, якшошо..

Підійшли до краю лісу. Останніми стояли дві скульптури. Одна – освітлена денним світлом. Засмагла, в білих стрінгах і з чорним прямим волоссям. Інша – вона ж, але коротко стрижена блондинка. В червоній комбінашці з великими маками і освітлена затишним вечірнім домашнім..
– А ось і Мері. Привіт, Мері.. ….

…………………………

Увійшов в ліс. В лісі було абсолютно тихо. Ні звуку. Пройшов метрів сто. Дорогу освітило полум’я – збоку тихо догорала якась залізяка з буквою «Z» на кузові. Полум’я, якось підкреслено ліниво, облизувало вигорілі залишки металу. Горіло воно реально в повній тиші. Раптом хтось схопив його за лівий лікоть і тут же перехопив правою рукою за горло, заскочивши на спину. Втримався на ногах, схопив правою рукою оте щось за лівий рукав і нахилившись вперед скинув з себе. Не відпускаючи рукав, потягнув на себе і вбік. Щось приземлилося правим стегном об потрісканий, порослий мохом камінь. Голосно хруснуло. На землі перед ним сидів білобрисий, років під тридцять, чмошник з порожніми блідо-жовтими очима. Воно сиділо коло того каменю і мовчки дивилося перед собою. Що воно бачило? Скоріше за все якихось дємонів. Добивати його не було бажання – зробив страшні очі і голосно включив дурака:
– Вася, да тьі страшньій, как смерть… – проричав потойбічним голосом – тьі сейчас, наверное, кони кинешь… да ну тебя нафиг, внатуре, я лучше пойду себе…
Вдавано відступив. Притрушений мовчки попробував вставати, але видно отримав тріщину бедра від удару об каменюку.. Він і далі нічого не говорив.
– Чим же вони вас таким годують…– подумав, повернувся і пішов. Через метрів десять повернув голову – притрушений, сильно накульгуючи, пробував йти за ним… Прискорив крок. Ще раз оглянувся – той відстав і видно заблудився в просторі. Покрутив головою і пішов поміж дерев…
– Пра. Йди собі. Шукай демонів далі. Хто шукає, той знайде те, що шукає.
Пройшов ще пару метрів. Побачив прихилену до стовбура берізки гарненьку, лаковану матовим, палицю. Шоколадного кольору, з ручкою у вигляді молотка. Зверху на ручці білів хрестик.
– О – яка мила штучка. Якраз призвіздошеним тихенько коліна ламати – взяв палку і пішов, награно помахуючи нею – я тепер, як модний герцог десь на Пікаділлі..

Попереду ледь помітно посвітліло, як перед великою галявиною. Дорога вела туди. Побачив зліва старий крислатий дуб. Обійшов його. За ним, як і говорив Саймон, починалася непримітна стежка. Далі пішов по ній. Десь ще метрів через сто дійшов до великої кам’яної брили, що вросла в землю. Це був монолітний кам’яний куб висотою метрів з п’ять. Коло нього стежка роздвоїлась. Трохи ширша і більш втоптана йшла вправо. Вліво, менш примітна – дерлася вгору кудись за камінь. Краєм ока помітив на лівій слід підкови. Підняв очі – в місячному світлі побачив круп чорного коня з довгим блискучим хвостом. З-за куща ще було видно гак, що звисав з сідла. На ньому висіла шкіряна, прошита білими нитками касета з загостреними кілками. Над кущем виднівся верх рейтарських крил з чорного пір’я..
Звернув вправо, обійшов брилу і потрапив на неширокий кам’яний виступ. ….

…………………………

Відразу за нею тишу ніби вимкнули. Сотні реактивних снарядів з’являлися в повітрі за спорудою і по балістичній дузі влітали в периметр комінтерн-сараю. Всередині за мурами запалало сильно і відразу.
Збоку – на краю лісової дороги, біля мосту з’явився напівпрозорий силует в пікселі. Він стояв, тримаючи в одній руці рацію, а іншою направляв на міст таких самих напівпрозорих чоловіків. Ті були лише в плямистих черевиках з високим берцем і камуфляжних штанах. Заходячи на міст, один за одним відщіпали з поясів кліпсу армійського “Glock81 Olive”. Виймали ножі, перебігали місток і зникали в воротах вежі. Пропустивши всіх, чувак коротко доповів в рацію – 61й, 63й, 68й батальйони в периметрі. Починаємо зачистку. Позивний “Wolf”. Героям Слава! Потім зняв куртку, відстебнув з пояса “Glock”, відкинув вбік оливковий kydex. Блиснуло світлом, тіло на секунду стало реального кольору – на засмаглій шкірі було видно татуювання обойми з патронами та напис в готичному стилі.. Потім світло згасло і він знову став напівпрозорим. Оглянувся по боках і побіг через міст з ножем в руці.. ….

…………………………

Збоку захрипіла рація. “61й.. 63й.. 68й..”– почув знайомий голос. Підійшов. Рація замовкла..
Ще через хвилю гора, все так же виблискуючи, стала розчинятися в повітрі, а потім зовсім зникла. Ще секунд десять було чути голоси і сміх. А далі все стихло. Перед ним розкинулась велика лісова галявина, поросла травою. В світлі місяця трава здавалась синього кольору..
Сів, взяв в руки нічну тростину. На алюмінієвому обідку внизу помітив напис – TM isle of white.. ©
З узлісся на тому боці галявини злетіла вгору зелена ракета. Накинув на плечі куртку і випустив, одну за одною, обидві зелені у відповідь..

&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&

Майк Новосад. “Хіпстер..” Видавництво “EuropeLiberal..” 2021.

Придбати можна на офіційному сайті видавництва..

В інтернет магазині“Книгарня Є”

Київ:
вул. Толстого,1
вул. Лисенка,3
вул. Спаська,5
(“Книгарня Є”)
Львів:
проспект Шевченка, 8 (Книгарня НТШ)
проспект Свободи, 7
пл. Міцкевича, 1 (готель ”Жорж”)
проспект Шевченка, 8
вул.Стрийська,30 ТРЦ “King Cross Leopolis”
(“Книгарня Є”)
вул. Федорова, 4 (“Книгарня на Федорова”)
вул. Володимира Великого, 34. Центр української книги.
пл. Ринок, 3 “Книгарня #1”