BLEST BE THE BRIDE або ПЕРСИК..

Медовий місяць був в самім його топі. Була квартира з найчервонішими новими килимами, портьєри з китицями та шсть глиняних пивних кухлів з олов’яними кришками, розташованими на виступі дерев’яної обшивки стіни їдальні. Зачудування, від всього навколо, все ще літало над молодими. Жодне з них ніколи не бачили жовтого первоцвіту на березі струмка, але якби, в цей час, їх очі зустріли щось подібне.. то сприйняли б це саме так, як якийсь поет очікував би від нормальної, з його точки зору, людини.

Наречена сиділа в кріслі-гойдалці, спершись ногами на земну кулю. Вона була огорнута рожевими мріями і кімоно того ж самого відтінку. Їй було цікаво, що саме говорять люди в Тасманії, Ґренландії та Белучистані про її одруження з Малим МакГаррі. Хоча особливого значення це не мало. Від Лондона до Південного Хреста не було жодного в напівсередній вазі, хто б зміг протриматися чотири години.. та ні – чотири раунди.. проти її нареченого. І він був її вже три тижні; і дотик її мізинця, може похитнути його більше ніж кулак будь-якого 142-фунтового в світі.

Коли любимо ми, то це синонім до самопожертви й зречення. Коли люблять сусіди, що живуть з того боку вентиляційної шахти, це означає зарозумілість і чванство.

Наречена схрестила свої туфлі і замріяно глянула на розмальовану купідонамі стелю.

– Любий– сказала вона, як Клеоптра питає Антонія, чи не зміг би він, запакований в папір Рим, прислати до її резиденції – я думаю, що хотіла б персик..

Малий МакГаррі підвівся і надів пальто та капелюх. Він був серйозний, поголений, сентиментальний та кмітливий.

– Нема проблем– сказав він спокійно, так, ніби щойно погодився підписати контракт на зустріч з чемпіоном Англії – зараз принесу.
– Не будь довго– сказала наречена – мені буде самотньо без мого
неслухняного хлопчика. Але вибери класний і стиглий.

Після серії прощань, як ніби він збирався до неминучої подорожі в далекі краї, Малий спустився на вулицю.

Тут він небезпідставно замислився – була рання весна і шансів вирвати десь жаданий плід золотистого літа, серед холоду вулиць та вогкості крамничок, було мало.
На італійському фруктовому стенді, що на розі вулиці, він зупинився і
презирливо окинув оком загорнуті в папір апельсини, відполіровані яблука
та сумуючі за сонцем банани.

– Персики маєш?– спитав малий мовою Данте.
– Та де, нє– зітхнув вендер – хіба може через місяць. Ще надто рано. Ось гарний апельсин. Апельсин – нє?

Нічого не сказавши Малий продовжив свій квест. Він увійшов до працюючого цілодобово закладу, що поєднував кафе та боулінг-клуб і який належав його другу та шанувальнику Юстусу О’Каллахану. О’Каллахан був на місці.

– Кажу прямо– звернувся Малий до нього – моя стара повинна переконатись чи хоче вона персик. Якщо маєш то витягуй швидко, а якщо вони в тебе є у множині, то заберу й інші.
– Цей будинок твій, – каже О’Каллахан– але в ньому немає персиків, ще надто рано. Думаю, що зараз ти не знайдеш їх навіть на Бродвеї. Не повезло тобі. Якщо у жінки апетит на щось, то подавай їй саме те і не інше. Зараз вже пізно і ти не знайдеш відкритим ні одної фруктової крамниці першого класу. Але якщо ти думаєш, що міссіс погодиться на чудовий апельсин, то я щойно отримав коробку таких..
– Вельми вдячний, Кел, але за умовою поєдинку потрібні персики і заміна неможлива. Піду шукати далі.

Було близько півночі коли Малий вийшов на одну з авеню Вест-Сайду. Відкритих магазинів було небагато, але і в них його ідею з персиками, швидше, освистали ніж підтримали.

Але десь там, в своїй вежі, наречена впевнено чекала на плід з Персії. І що, чемпіон у напівсередній не знайде для неї персика..? Не переступить тріумфальним кроком через сезони, Зодіак та календарі, щоб принести Амсденський червень чи всю Джорджію для своєї єдиної?

Око Малого вловило попереду освітлену, розкішну вітрину, що виблискувала всіми кольорами земного достатку. Але раптом світло згасло. Малий підскочив і схопив продавця, що замикав двері магазину.

– Персики?– запитав він.
– Та ні, сер, не буде ще три, а то й чотири тижні. Я навіть ідеї не маю де б ви могли їх зараз взяти. На все місто може бути хіба декілька парникових, але і їх знайти буде дуже важко. Можливо в дорогих готелях.. там де тратять великі гроші. Я маю дуже класні апельсини з корабля, що прийшов сьогодні..

Постоявши хвильку на розі, Малий рішуче звернув до пари зелених вогників, що світилися обабіч сходинок будівлі внизу темної вулиці.

– Капітан десь тут?– запитав він чергового сержанта відділку поліції.

В цей момент капітан вийшов з-за спини чергового. Він був в цивільному і мав вигляд заклопоної справами людини.

– Привіт, Малий– сказав він до боксера – думав ти у весільній подорожі.
– Повернувся вчора. Я тепер статечний громадянин. Думаю навіть зацікавлюсь муніципальними справами. Як би тобі підійшов варіант накрити заклад Денвера Діка, Кеп?
– Відіграний перфоменс –відповівв капітан, покручуючи вуса– Денвера накрили ще два місяці тому.
– Майже так – погодився Малий– Рафферті вимів його з сорок третьої вулиці, то тепер він осів на твоїй дільниці і гра там йде більша, ніж будь-коли. В мене з ним свої рахунки. Можу поставити на твою гру проти його.
– На моїй дільниці? – гаркнув капітан – Малий, ти впевнений? Я скористаюсь цим. А ти шо – вхідний туди? Як ми це зробимо?
– Двері винесеш – їх ще не встигли оббити залізом. Бери чоловік десять.. Ні мені туди не можна.. Денвер пробував мене зробити.. Він подумав, що то я здав його під час минулого рейду. Хоча це було не так.. Поспіши, Кеп, бо мені додому треба. Будинок знаходиться за три квартали звідси.

Не минуло десяти хвилин, як капітан з десятком чоловік прокралися за своїм провідником в темний коридор благопристойної на вид будівлі, де вдень вершились цілком легальні справи.

– Третій поверх з тилу –тихо сказав Малий – я покажу дорогу.

Двоє з сокирами встали біля дверей на які він показав.

– Здається, там тихо– з сумнівом промовив капітан – ти впевнений, що твоя здача правильна?
– Зрізай– відповів Малий – мені видніше.

Сокири врізалися у все ще незахищені двері. Яскраве світло зсередини пролилось через розбиті панелі. Двері впали і рейдери увірвалися в кімнату з револьверами в руках. Велика кімната була обставлена з барвистою пишністю, відповідно до західних ідей Денвера Діка. Патронована ним гра була саме в процесі. Близько п’ятдесяти чоловіків, що перебували в приміщенні, кинулися крізь поліцію до пролому – на волю. Незважаючи на поліціянтів – половині це вдалось.

Денвер Дік, в цю ніч, прикрасив гру своєю присутністю. Він і очолив цей масований прорив, розраховуючи на чисельну перевагу, але побачивши Малого, його дії прийняли персональний характер. Будучи у надважкій вазі, він з радістю накинувся на свого легшого ворога і вони, зчепившись, покотились вниз сходами. Лише приземлившись вони розчепилися і Малий зміг застосувати деякі зі своїх професійних тактик, які були даремні в збуджених обіймах 200-фунтового спортивного джентльмена, що саме втрачав майна на двадцять тисяч доларів.

Вклавши на землю свого супротивника, Малий заквапився сходами наверх і минувши кімнату для гри, через арку, потрапив до меншої кімнати. Там стояв довгий стіл, сервірований сріблом і порцеляною та щедро заставлений вражаючого вигляду їжею, котра, як вважається, має подобатися прихильникам спорту. Це теж мало бути сприйняте, як ліберальний і екзотичний смак джентльмена, що був тезкою міста на Заході.
З-під скатертини було видно лакований штиблет сорок третьго розміру. Малий вхопився за нього і витягнув з з під столу чорного офіціанта у білому галстуці і фраку.

– Вставай– скомандував Малий – ти за головного на цих безкоштовних ланчах
– Так. Так, я був.. Вони зловили нас знову, сер?
– Виглядає на те, що так. Слухай сюди.У цій дислокації є персики? Якщо ні – то я в нокауті.
– В мене було три дюжини, сер, ще до початку гри. Але думаю, що джентльмени вже з’їли їх. Але, якщо ви хочете класний апельсин, то я знайду для вас.
– Займись цим – суворо наказав Малий– переверни тут все, бо якщо не знайдеш персик, будуть трабли. І, якщо ще хтось заговорить сьогодні зі мною про апельсини – я його втлумлю.

Рейд на дорогоцінний і марнославний обід Денвера Діка виявив одинокий, останній персик, що якось врятувався від щелеп епікурейців. Він миттєво опинився в кишені Малого і цей невгамовний фуражир з місця рванув зі своїм призом. Не кинувши навіть погляд в бік сцени на тротуарі нижче, де офіцери пакували своїх затриманих у патрульний фургон, він довгими, швидкими кроками рушив додому. У нього на серці було легко. Так лицарі поверталися до Камелоту після небезпек і величних справ, зроблених на честь своїх дам. Його леді наказала йому і він підкорився. Правда, це був лише персик, який вона хотіла; але це не було простою справою – дістати персик опівночі, в зимовому місті, вкритому, як залізом, лютневим снігом. Вона хотіла персик; вона була його наречена; в його кишені персик гріється від руки, якою він тримає його, боячись, що той може випасти і бути втраченим.

По дорозі Малий завернув в нічну аптеку і сказав клерку в окулярах:

– Привіт, старий, можеш оглянути мої ребра чи цілі? Я мав невеликий кіпіш і мені довелося зіткнутися з прольотом, чи двома сходів.

Аптекар, оглянувши, промовив: перелому немає, але у вас синяк, який виглядає так, ніби ви двічі впали з хмарочосу Флетайрон.

– Все нормально – сказав Малий – Дайте, будь-ласка щітку для одягу.

Наречена чекала в рожевому світлі, рожевого відтінку лампи. Дива ще не зникли. Видихнувши бажання якоїсь незначної речі – квітки, граната.. чи.. о так – персика, вона може відправити свого чоловіка в ніч, у світ, який не може йому протистояти і її бажання здійснюється. І зараз він стоїть за кріслом і кладе персик в її руку.

– Нечемний хлопчик!– ніжно сказала вона – хіба я казала персик? Думаю, що швидше за все, я б хотіла апельсин.

Blest be щойно одружена.