Літом 1895 року проїжджав я зелізницею з Будапешту до Галичини. Жара стояла страшенна. Крізь вітворені вікна вагону так і сипався вугляний пил від машини і запирав дух. Ми поспускали штори в купе і їхали мовчки, від часу до часу промочуючи пересохле горло кількома краплями огидного фабричного вина, котре ми на двірці в Будапешті купили за правдиве угорське.

 

Не дуже далеко від Будапешту до нашого купе (се було купе другої кляси) ввійшли два нові пасажири. Один був старший пан, високий, статний, з замашистими шпаковатими вусами і коротко обстриженою, зовсім уже сивою чуприною; про те лице єго горіло ще здоровими румянцями а на губах рум’яних та мяснистих знати було невигаслу фізичну силу і енергійну змисловість. Ті самі прикмети чути було і в єго голосі — дзвінкім та сильнім, котрого він очевидно не привик був притишувати. З усеї зверхньої подоби, з одежі ніби простої а все таки добірної та гарно шитої видно було, що се заможний сільський дідич із якогось дальшого комітату. Єго товариш був молодий, може 16-літній хлопець, шатен, дуже красивий з лиця, того типу з широкими простолінійними рисами, що у дітей віщує високий ріст, сильний розріст костей і загалом показну зверхню подобу. І молодий хлопець, хоть у него вус ледве що почав засіватися, був уже ростом мало що менший від старшого пана, в котрім зі схожости рисів зараз можна було пізнати єго батька. Очевидно молодий хлопець був гімназист, що по скінченню курсу пару день пробув десь у знайомих близько Будапешту, а тепер разом з батьком їхав у рідне село, щоби на повній свободі покористуватися вакаційним часом. Се й справді так було, — ми швидко довідалися про се з розмови з обома подорожніми.

 

Старший пан був дуже живої вдачі, любив говорити, оповідати, жартувати. Поки поїзд стояв на стації, він що хвилі вибігав, то говорив полукричачи до когось крізь вікно вагона, то балакав щось до кондуктора тою мовою, в котрій кожда десята фраза пригадувала міні поломане наше:

 

— Едь Федь, та не тедь!

 

А коли поїзд рушив, пан розсівся вигідно в купе, занявши враз зі своїм сином цілу лавку — правда, нас в купе було всього пятьох: я, мій товариш Русин і ще якийсь Німчик комівояжер — і розпочав розмову. З разу пробував по мадярську та переконавшися, що ніхто з нас крім него і єго сина не вміє сеї мови, зачав говорити по німецьки. Говорив не вгаваючи, без поспіху, досить плавно, певним себе і добродушно-протекціональним тоном, поводився з нами дуже чемно, та видно було, що не розкусивши гаразд, хто ми і якої народности, вдавав перед нами джентльмена на всякий випадок. Ми довідалися від него, що він потомок старої шляхти угорської, що має значну маєтність десь коло Ніредьгази, що перед кількома роками повдовів і має тілько сего одного сина, що сей син скінчив власне шесту клясу гімназіальну, відзначаєся феноминальними спосібностями і батько бажав би запевнити йому блискучу будущину і т. д. Коли батько почав дуже хвалити спосібности свойого сина, хлопець почервонів як рожа і промовив по німецьки:

 

— Але ж татку, псуєш мене! Як можна таке говорити, коли я сам ліпше знаю, що я зовсім не така мудра голова.

 

— Мовчи, мовчи! Тебе не питають! — добродушно-строго промовив батько. Очи єго світилися, видно було, що дуже любив сего хлопця, котрий з лиця, як казав, пригадував йому зовсім єго покійну жінку.

 

Почувши, що сей пан — буду називати його пан З. — живе недалеко Ніредьгази, ми якось мимоволі згадали про голосний тамошній процес задля Тісса-еслярського вбійства.

 

— Ах, не згадуйте про сей огидний процес, — скрикнув пан З. тоном патріотичного обурення. — Ритуальне вбійство! Бійтеся Бога! Навіть вірити не хочеться, щоби в цивілізованій Угорщині в XIX. віці було можливе щось таке! Се дійсна пляма на нашій історії. Нині щось подібне не могло би статися. Сміло скажу, нема нині в Угорщині чоловіка, котрий би повірив такій байці, як ритуальне вбійство.

 

— Угорщина поступає наперед, — сентенціонально промовив комівояжер.

 

— О, ми поступаємо наперед! Прошу тілько пригадати, в яких то річах ми в остатніх часах випередили всю Европу! Стрефова тарифа на зелізницях — се ж здобуток цивілізаційний, не правда? І що ж? Ще Німці дебатували, чи се можливе діло, а ми взяли, запровадили і від разу рішили справу. А наші конфесійні закони! Наші цивільні шлюби!… Панове, се справа дуже важна! Принципіально важна!

 

— Для мене ще важніше принципіально, — промовив я — знати, чи сей поступ доторкається тілько вершків нації, чи обхоплює всі єї верстви аж до споду?

 

— Всі, всі! — з загалом і ненадумуючися скрикнув патріот. — І не можливо інакше. Подумайте, по наших пустах паровий плуг свище! Се ж революція соціальна — мирна, розумієся, мирна!

 

— Мирна або й не мирна! — втрутив я. — За паровим плугом потяглися й бунти Альфельдських рільних робітників. І власне вони спонукали мене до сего питання, бо признаюся Пану, в тих бунтах видно було дуже мало культурности а богато примітивної дикости.

 

— Ні, ні, ні, хибно вас інформовано! — кричав патріот, мало що не затуляючи собі вуха. — Мало культурности у угорських робітників! То хіба ті приблуди, Словаки та Руснаки, — се справді дич. Але угорські робітники! Господи! Я не соціаліст і не симпатизую з ніякими соціальними теоріями, але дивлячися на наші робітницькі організації, слухаючи диспут в робітницьких товариствах я радуюся мов дитина. Радуюся не чим, а поступом, розвоєм, почуттєм зростаючої сили мадярської нації. І не я один! Знаєте, між мадярською шляхтою в тім згляді нема консерватистів. Хто мадярський патріот, той мусить бути поступовцем. Не знаю краю, де би хвиля прогресу так сильно і так нагло захопила цілий народ, як в Угорщині.

 

Пан З. був би певно довго ще співав похвальні пісні угорському поступови, та поїзд зупинився. Ми були на стації в Мишколці, де поїзд стоїть 15 мінут. Треба було висісти і покріпитися чимсь, то й розмова перервалася на хвилю. Та висідаючи з вагону разом з паном З. ми побачили на стежці за двірцем купу людей згорблених, з клунками на плечах, в коротких не то плащах, не то чугах з білого, примітивно тканого овечого сукна і в повстяних капелюхах. Вони спочивали на траві і закусували чорним як земля хлібом, лицями обернені до поїзду. Між ними були й жінки й дівчата, та не чути було веселого гомону ані сміху ані пісень. Ціла група робила вражіннє якихось полудиких кочовиків, що попали в цивілізований край, де все для них чуже, все страшне і несамовите, все грозить їм загладою. Я добре знав, що се за люде, та вдав із себе наївного і запитав пана З.:

 

— А се що таке?

 

— Се? — протягнув пан З. поправляючи цвікера на носі і ніби то пильно придивляючися групі. — А, се наші Готентоти. Се ті Руснаки, про котрих я вам згадував.

 

— Невольники? — запитав я найсерйозніше в світі.

 

— Невольники! — аж скрикнув патріот. — Що ж се ви думаєте, що в Угорщині ще існує невольництво?

 

— Ну, але їх вигляд, їх прибиті та застрашені фігури… звинявся я.

 

— То некультурність, одна некультурність і нічого більше!

 

— Значить, вони вольні горожане —

 

— Але ж розуміється!

 

— Вольної угорської держави, — цідив я далі з притиском на кождім слові.

 

Пан З. почув шпильку.

 

— Ну, так. Тілько бачите, тут одна річ, один гак… Ну, та ми ще поговоримо про се.

 

Ми були при буфеті. Почалася горлова справа, і поступ Угорщини міг тим часом спокійно йти собі далі. Покріпившися ми вийшли на перон. До всідання було ще кілька мінут часу, то я хотів ближче придивитися групі своїх земляків, котрих пан З. ласкаво зволив назвати Готентотами. Та на моє диво їх уже не було на їх недавнім кочовищі. Куди вони пішли і чому не всідали на поїзд, на котрий мабуть чекали? Я не довго мусів оглядатися, щоб їх побачити. Здовж лінії поїзду полем тяглася вузенька та добре втоптана стежка, що вела не до міста, не в село, а геть кудись, далеко-далеко і разом з лінією зелізної дороги губилася в просторі. Отсею стежкою повзли мої земляки одно за одним, згорблені та прикурені пилом, повзли звільна мов довга, сіра гусільниця по зеленій, басаманистій хусті, повзли під сонячною спекою, несучи свої вбогі клунки. Натуживши троха зір я побачив геть-геть перед ними ще одну таку компанію, а з противного боку також стежкою по при лінію залізниці надходила ще одна компанія. Знайшовши одного зелізничого слугу, що на мої запитаня в ріжних людських мовах не підповідав стереотиповим мадярським „немтудом“, а відійшовши троха на бік і озираючися з острахом говорив зо мною по словацки, я дізнався від него, що таких компаній руських гірняків день-у-день переходять десятки, що всі вони йдуть пішки по при лінію зелізниці зі своїх гір аж до Банату, йдуть о сухім хлібі по тижневи, спішать на заробок, на жнива. Зелізниці видно не мають чим платити, то йдуть, а щоби трафити до Банату, держаться лінії зелізної дороги.

 

Я хотів було відшукати пана З., щоби поділитися з ним сими відомостями про угорських Готтентотів і про розширеннє цивілізації у всіх верствах угорської людности, коли в тім роздалося друге дзвоненнє, а рівночасно на пероні зчинився якийсь галас, шум, крик, мов у коршмі. Я поспішив туди і побачив, як портіє держав за ковнір старого, сивобородого і пейсатого жида і силкувався втягти його до будинку стаційного, а жид руками й ногами боронився, трепався, вайкав і кричав, мов мала дитина. Портіє булькотів щось грізно по мадярськи, жид відповідав своїм жаргоном, публіка тислася довкола, одні балакали, другі кричали, треті сміялися. Не розуміючи мадярської мови я стояв мов на турецькім казанню і не знав, о що ходить, коли в тім обік портіє і старого жида мов із землі виросла могуча стать пана З. Він щось остро сказав до портіє, і сей зараз пустив жида; потім пан З. обернувся до жида і щось сказав до него по мадярськи, та сей тілько головою захитав і з виразом розпуки провів рукою по горлу, не-мовляв: „Ріжте мене, а не розумію.“

 

— Куди їдете, старий? — запитав пан З. по німецьки.

 

— До Кіш Сольви, пане графе, до Кіш Сольви! — залебедів жид. — Мушу там бути нині, син міні слабий, пише, щоб конче приїхав.

 

— Мусите бути, а не маєте грошей на дорогу? — питав пан З.

 

— Як не маю? — скрикнув жид. — Маю на половину третьої класи.

 

— Сего мало.

 

— Як то мало? Я бідний жид, відки я можу платити більше? Гляньте, пане графе, у мене є свідоцтво вбожества тут у Мішкольці виставлене від жидівської громади. Міні казали, що з таким свідоцтвом мене приймуть на пів ціни.

 

— Колись приймали, а тепер ні, — мовив пан З.

 

— Як то ні? Gott gerechter! Чому ні? Адже я тепер ще бідніший, ніж давніше був. А в Кіш Сольві я конче мушу бути! Ай в ай, ай вай!

 

— Мої панство, складка на сего бідного чоловіка! — крикнув пан З. і зняв капелюх. Пора була коротка, треба було сідати. Кільканадцять пасажирів другої кляси кинуло по 10, по 20 центів, пан З. додав ще дещо від себе і висипав гроші в жменю портіє, наказавши йому щось по мадярськи. А сам узяв жида за руку і попровадив його з собою до вагону.

 

— Ну, що зо мною буде? — запитував жид опираючися, немов не вірячи тому, що сталося на єго очах.

 

— Ходи, ходи зо мною! — мовив пан З. тягнучи його з собою.

 

— Але у мене білета нема! — сперечався жид.

 

— Зараз буде білет! Ходи, не бійся!

 

— Але ж се друга кляса! — кричав з перестрахом жид, — чого я піду до другої кляси?

 

— Ходи зо мною, ходи! — добродушно підганяв його пан З. і силоміць втягнув його за собою до нашого вагону і до того самого купе, де ми сиділи. Жид увійшов троха заклопотаний, несучи під пахою якийсь брудний та смердючий мішок, котрий хотів покласти під софку, та переконавшися, що не можна, пробував покласти в кут на софку, та зараз же зміркував, що й там не можна і з трудом при помочи панича З. вгородив його на поличку над своєю головою. Не знаю, чи від него самого, чи від пакунка купе зараз наповнилося тим властивим „расовим“ запахом, так добре знайомим кождому, хто хоч раз в життю їхав третьою клясою галицької зелізниці в нешабасовий день.

 

Пан З., здавалось, не чув сего всего. Він був дуже рад, уважав старого жида за свойого спеціального гостя, тож заскакував коло него, старався посадити його вигідно, а опісля усів сам коло него, та так, щоб не доторкатися до єго засмальцьованого лапсердака, і почав розпитувати його про сина, про жінку, про других дітей, про єго заняттє, про зарібки — і усе з такою цікавістю, немов би бажав одержати від старого Бог зна які важні відомости. А з відповідів старого показалося, що жид був собі звичайний жид, держав корчму у Верецьких, доховався там цілої копиці дітей, та оженивши наймолодшого сина до Скотарського покинув корчму і в спілці зі своїм остатнім сватом узявся торгувати льном, прядивом та хлопськими полотнами. Отсей торг запровадив його чогось до Мішкольця, де він пробув кілька неділь, та отсе вертає до дому, бо кажуть, син слабий. Пан З. з великим заняттєм розпитував про того сина, просив старого, щоб описав єго вигляд, щоб порівнав єго з єго власним сином, котрого представив жидови по всій формі. Аж коли таким способом вичерпався запас розмови, тим більше, що старий жид, не призвичаєний до того, щоб пани так з ним розмовляли, відповідав якось нерадо, путався і зупинявся та позирав на пана З. з під лоба, немов не знаючи, чи він на правду такий добрий, чи тілько кпить з него, — пан З. обертаючися до нас сказав:

 

— Люблю, страх люблю таких людей!

 

— Що ж в них так дуже любого? — запитав я.

 

— Їх расовість ! Гляньте на сего старого! Адже ж се, так сказати, екземпляр! Скажіть, чи не так мусіли виглядати ті жиди, що перед двома тисячами літ молилися в Соломоновім храмі?

 

— Певно що не так. Я би сказав хіба: так мусіли виглядати жиди в середньовікових четтах.

 

— А хоч би! А хоч би! Хіба ж се також не є частина історії?

 

— Певно, що так. Але отсей екземпляр, як ви кажете, — се ж не з музею екземпляр. Се певно також буде угорський горожанин!

 

— Розумію, розумію, о що вам ходить! — живо підхопив пан З. — Ваша правда, є дещо нашої вини, що при величезнім поступі Угорщини на кождім полі у нас не перевелися ще й такі горожане як отсей і такі як онті! — І він показав рукою на нову купу Русинів, що звільна змученими кроками тяглися стежкою обік зелізниці на полуднє.

 

— Особливо сим — він показав на жида — ми нераз робили кривду, та тепер пора перестати. Тепер ми їх признали нашими братами, рівними собі, і побачите, що швидко ми будемо мати з них. — А!

 

Мимовільний окрик, який вирвався з єго грудей, перервав єго віщу промову. Він обернувся до жида. Сей бачучи, що пан відвернув від него свою увагу, почувся троха свобіднішим і за найліпший вихід із сеї ситуації признав закурити люльку. Він видобув із свойого мішка велику, дерев’яну, арендарську люльку в мосяжній окові, витягнув великий засмальцьований капшук і наклавши до люльки якогось чорного тютюну, закурив. Власне запах сего тютюну, котрого пан З. страшенно не любив, витиснув із єго горла такий окрик і змусив його перервати розмову.

 

— Ах, ви курите? — любісінько всміхаючись обернувся він до жида. — Прошу закурити отсе!

 

І він з бокової кишені виняв срібний портсигар і подав жидови сигари.

 

— Ä fejner Cuba! — промовив жид оглянувши сигаро оком знавця. — Danke, Herr Graf!

 

І преспокійно ховаючи панське сигаро до кишені сказав:

 

— Завезу се мойому синови.

 

— Але закуріть собі й ви! — благав пан З. — ось вам іще одно. Я дуже хочу, щоб ви закурили собі моє сигаро.

 

— Danke, Herr Graf, — повторив жид ховаючи й друге сигаро до кишені. — Куди вже міні старому! Я вже от хіба свою люлечку…

 

І він спокійнісінько почав пакати люльку, пускаючи з неї клуби синявого, гризкого диму просто в лице пана З. Сей стояв якийсь час ні в сих ні в тих, дусячись від диму та гризучи вус, а далі так само спокійно вирвав жидови люльку з зубів, і кинув єі через вікно вагону. Жид аж скрикнув зо страху; єго стереотипове „ай вай“ само собою вирвалося йому з горла. Та бачучи, що се єго добродій позволив собі з ним так зажартувати, він засміявся якось крізь сльози і пролепотів, очевидно не розуміючи добре, що сталося:

 

— Her Graf! Я старий чоловік… Бідний чоловік… Я з паном ґрафом не можу сперечатися… Люлька коштувала мене два ринські… три ринські, на мою душу, три ринські!

 

Пан З. всміхаючися виняв три ринські і дав їх жидови, котрий урадований таким несподіваним щастєм конче силувався поцілувати його в руку, а коли пан З. до сего не допустив, він несподівано вхопив руку панича і поцілував єї.

 

— Herr Graf! Позвольте! — лебедів він. — Sie sind ä feiner Mann, ä edler Mann! Ви не хочете кривди старого жида.

 

— А на другий раз коли тобі дають сигаро і кажуть курити, то кури,— не то добродушно не то люто промовив пан З. — Властиво тебе самого треба було так викинути, як твою люльку, розумієш?

 

Жид аж тепер зрозумів, що поступок пана графа не був простим дитинячим жартом, що пан був лютий і тілько здержував себе при чужих людях. Зрозумівши се жид аж затрусився, поблід мов полотно, хотів мабуть ще щось говорити, та в горлі єго не стало голосу, а тілько посинілі губи рушалися та звільна потрясалася сива, з гори пожовкла від тютюнового диму борода. Він сів у куточку купе, скулився якось у двоє і зовсім замовк. Ще якийсь час він заляканими очима водив по купе, але той вимушений спокій, жара і сперте повітрє, мірний рух вагона і туркіт коліс швидко вколисали його до сну. Він кілька разів кицнув головою на перед, а далі заснув зовсім відкинувши голову на бокову подушку софки. Пан. З. не звертав уже на него уваги, тілько панич побачивши старого в такій незвичайній позі швидко видобув оловець і невеличку рисункову мапку і почав відрисовувати єго голову з наставленою до гори бородою і витягненою мов під заріз шиєю. Пан З. тим часом провадив далі розмову.

 

— Расовий чоловік, нема що казати, — говорив він киваючи головою в сторону жида. — Чудово проявляється вся вдача єго раси в кождім єго поступку, в кождім слові. Та що з того? Ся раса пережила вже своє. То стара, зужита, проржавіла раса.. Є в ній зароди цивілізаційні, та нема того розмаху, тої сили росту, що в нашій, мадярській. А се найважніше. Широкий розмах, енергія! Прошу поглянути на онтих дикарів (по перед вікна вагону знов мигнула компанія Русинів, мов ключ сірих журавлів у лету на південь). Тут один позирк вистарчить, щоби зрозуміти, що се знов інша раса, дика, неспосібна до цивілізації, вимираюча мов американські Індіяне при зближенню Европейців. До тих Руснаків ніякий поступ не доходить, їх ніякий розвій не доторкається, над ними страчена всяка культурна робота. Вони мусять вигинути тай годі.

 

Він сказав се так рішучо, безапеляційно, що я й не думав сперечатися з ним. Він мусів се знати, а я не знав.

 

— Я знаю, — говорив далі пан З. з добродушно-погордливим усміхом, — там за Карпатами говорять і думають, що ми мадярізуємо Руснаків. Се не брехня, се дурниця! Мадярізувати, се значило би асимілювати їх, мішатися з ними. Господи, та се ж був би найтяжший злочин поповнений на мадярській нації, на чистоті єї раси. Мішатися з тим безхарактерним, індолентним, некультурним народом, се ж підкопуваннє нашої власної будущини. Хіба найтяжчий ворог мадярської нації міг би зробити щось такого. Ні, пане, ми не думаємо їх мадярізувати. Ми поклали їх на етаті вимирання. Наша цивілізація обставила їх кордоном, котрий раз у раз стіснюється, поки саме їх істнованнє не станеся історичним спомином. Руснацькі комітати, се наша „Індіен резервешен“* і вона так само з кождим роком зменшується, як і в Америці.

 

— А піонери цивілізації, ті що стіснюють кордон, се отті! — сказав я і собі ж кивком голови показуючи на сплячого жида, що почав проразливо хропіти.

 

— Хто там стіснює, той стіснює, — здвигнувши плечима мовив пан З. — Вони нікому не можуть опертися. Чим швидше вигинуть, тим швидше Угорщина буде могла йти на перед.

 

— Дивна річ, — вмішався до розмови комівояжер. — Здається, і у них чиста раса, а про те…

 

— Де там чиста раса! — аж скрикнув пан З. — То то власне, що не чиста! То мішанина з самих найнужденніших рас, із Словян, Румунів, Циганів і мара знає з чого. Чиста раса, пане, в крови грає, як у расового коня. Ех, побачити б вам мойого Яноша! Отсе расовий Мадяр! Чудо не чоловік. Проживеш день в єго товаристві, глядиш на него з боку, то по просту так тебе щось підносить, душа в тобі росте, кріпшає віра в велику будущину нації, що може видавати такі одиниці.

 

Пан З. довго ще і красномовно величав свойого Яноша обертаючися то до мойого мовчазливого товариша, то до Німця комівояжера, що за кождим єго словом аж скрикував дивуючись та раз по раз висказував бажаннє пізнати близче такого чудового чоловіка. Я тим часом присівся до панича, котрий з встидливим мов у панночки усміхом показав міні свій рисунок, а коли я похвалив його, розпочав зо мною півголосом розмову про свого татка, котрого дуже любив, про помершу маму, про котру доси не міг згадати без сліз, про своє село, про вакаційні приємности. Говорив по просту, щиро; з єго слів як і з лиця виднілася чиста, незопсована ще душа, віяло щось таке добре та симпатичне, що я мимоволі стиснув горячо єго руку, коли він визираючи крізь вікно і побачивши нову громадку вандруючих Русинів, зітхнув і півголосом промовив:

 

— Бідні люде! А як тяжко вони борються за своє життє. Добре то таткови, їдучи другою клясою, засуджувати їх на вимираннє. Але як то дієся їм, коли вони отак у спеку йдуть пішки десятки миль, а поперед їх очима мигає і гуркотить поїзд за поїздом!

 

Я витріщив очи і видивився на молодого хлопця, та він стискаючи мою руку не менше щиро, як я стиснув єго, промовив:

 

— Не дивуйтеся, що я таке говорю. Я дещо думав і читав. У нас у гімназії є кружок троха вільнодумніших хлопців. Ми сходимося, читаємо, дебатуємо. Та, знаєте, ми мусимо з тим критися не так перед професорами, як перед нашими товаришами. Більшість нашої молодіжі, особливо з заможніших верстов, се така гниль, така гниль!…

 

Очи хлопця наливалися блиском при тих словах, лице румяніло. Я готов був цілувати його. Та про те я звернув розмову на іншу тему.

 

— Скажіть міні, хто се такий той Янош, котрого ваш татко так горячо вихваляє?

 

— Ах, се татків лакей, — промовив панич. — Татко дуже його любить, у всім йому вірить, але я якось не можу до него прив’язатися. Признатися вам, навіть боюсь його. Такий у него якийсь вид, мов у тої кусливої собаки, що лащиться, на животі повзає, але так і чуєш, що вона може загарчати і кинутись на тебе.

 

Я не буду повторяти всіх розмов, які йшли в купе, поки ми їхали. Вже геть вечеріло. Скорість поїзду зовсім якось не відповідала тим пересадним словам про надзвичайний прогрес Угорщини, якими раз у раз захлипувався пан З. Хоч се був поїзд особовий, одначе він повз якось так мляво по безмірних рівнісіньких рівнинах, на маленьких стаціях стояв нераз так довго, що не встид би й нашим варварським галицьким льокалькам. З паном З. нам треба було їхати до Саторалія-Уйгелі, а відси він пересідав на Альфельдську залізницю, що йде до Ніредьгази, а не доїздячи до сего міста мав висісти на одній невеличкій стації, і тілько журився, що воно буде, як на стації не буде де підночувати. Місточко від стації далеко, фіакрів нема, а єго власні коні певно не виїдуть, бо виїжджаючи з дому він не сказав, коли верне. Правда сьогодні він вислав телеграму, та з малої стації ледви щоб вислали єї на час до єго села; певнісінько телеграма прийде рівночасно з ним самим або й ще пізніше.

 

Загалом під ніч пан З. робився якийсь неспокійний, мов чогось ждав або чого лякався. На кождій стації він вибігав на плятформу вагона, або коли був час, то біг і до двірця. Де не де попадалися якісь знайомі; він витався з ними, перекидався кількома словами і уривав розмову, немов якась думка бентежила його і гнала наперед. За те в купе підчас їзди він мовчав і навіть пробував дрімати, хоч очевидячки силував себе жмурити очи і сидіти недвижно, а по якійсь хвилі знов схапувався. Син балакав до него, оповідав щось по мадярськи; пан З. слухав його, всміхався, та й тут видно було, що силуєся цікавитися синовими словами, а якийсь непереможний неспокій гризе єго в душі.

 

Вже була десята година. Ми наближалися до Саторалія-Уйгелі, коли в тім на маленькій стації саме перед тим містом пан З. вибігши на перон двірця нараз почав когось голосно витати, обіймати і щось з ним живо говорити. Панич, що лишився був у купе і відти глядів на перон, зараз пізнав, хто се.

 

— Боже, се наш Янош! — скрикнув він. — А він що тут робить?

 

Я був цікавий побачити сего вихваленого Мадяра чистої раси, та на пероні, де стояв пан З. з Яношем, було вже досить темно. Одначе міні не довго прийшлося ждати: за кілька хвиль пан З. пхаючи Яноша наперед себе явився в купе, засапаний, розраджуваний.

 

— Представ собі, Лайош — кричав пан З. по німецьки до свойого сина (тілько тепер я дізнався, що молодому З. на імя Лайош) — виходжу на стацію і кого там застаю? Нашого Яноша! Отсе, панове, той Янош, про котрого ми говорили, — мовив пан З. обертаючися до нас.

 

Поки панич витався з Яношем — не надто сердечно, та все таки чемно,— ми мали нагоду придивитися йому близше. Се був хлопиця величезного росту, плечі як двері, руки як лопати, правдивий колос. Волосе чорне як смола, чорні очи і білі як чеснок зуби, котрі він усміхаючись показував майже всі, надавали єго фізіономії якийсь вираз дикости і жорстокости, котрого не міг злагодити той усміх похожий на усміх Негра. Постать єго справді видавалася типовою, але далеко більше циганською ніж мадярською. Тілько чорні вуси загострені мов два шила і підкручені в гору і мадярський національний стрій чинили його подібним до Мадяра.

 

— Ну, бачите панове, що значить чиста раса! — кричав пан. З. до нас, коли поїзд рушив. — Чи інший слуга, не расовий Мадяр, міг би на щось подібного здобутися? Зустрічаю Яноша на пероні на такій стації, де ніколи його не надіявся. — Янош, — питаю, а ти що тут робиш? — На вас чекаю.

 

— На мене? Та тут? — Виїхав з повозом до стації, лишив там повіз з візником, а сам поїхав напротив вас до Саторалія-Уйгелі, а не заставши вас там прийшов вечером аж сюди пішки.

 

— Чуєте? Пішки прийшов! — Як же ти знав, що я їду? — Як знав? Серце чуло. Так тужно на душі зробилося, мов раз у раз хтось шептав: Янош, їдь, Янош, їдь! сьогодні пан приїде! — Се єго власні слова! І то слуга, лакей! Де є в світі такий слуга? Хто крім родовитого, расового Мадяра може бути таким слугою?

 

Янош підчас того виливу панських слів стояв мов стовп коло дверей купе і не зводив очей з уст пана З. Очевидно було, що слів єго говорених по німецьки він не розумів ані в зуб, а тілько якимсь механічним способом копіював на своїм лиці кождий вираз — чи то сміх, здивованнє чи поважний настрій, який бачив на лиці свого пана. І все те чинилося у него так природно, так само собою, що неможливо було й подумати про якусь комедію.

 

— То пан Янош не вміє по німецьки? — запитав комівояжер звернений на пів до Яноша, а на пів до пана З. Янош навіть не зирнув на него і не зводив ока зі свого пана.

 

— Ані словечка не вміє! — промовив пан З. — Та куди йому ! Виріс на пустах пасучи коні! Ще перед двома роками був, можна сказати, дикун, дитя природи, а нині в жаднім салоні не повстидаєся, пісні складає, на ґітарі грає. Пане, то феноменальний чоловік! А вірний міні — ну, самі бачите, душею прочув мій приїзд. Ні, тілько мадярська нація плодить таких людей, а маючи таких людей вона може надіятися великої будущини!

 

Ми були в Саторалія-Уйгелі. Поїзд зупинився. Пан З. попрощавшися з нами побіг купувати білети для дальшої дороги; Лайош ще раз стиснувши мою руку поспішив за батьком: Янош лишився на хвилю, забираючи своїми величезними руками їх пакунки. Коли єго пани вийшли з вагону, він усміхнувся своїм широким, людоїдським усміхом і звільна цідячи слово по слову, з мадярським виговором сказав:

 

— Guter Herr! Majnt, Janos versteht nix dajtsch, und Janos versteht Olles. Gute Nocht, Herren!

 

Мене щось мов у серце шпигнуло від тих слів, мороз пробіг по за спиною. Сам не знаю, як і по що я схопився, щоб бігти за паном З. і остерегти його. Та вже на плятформі вагону я роздумав. Перед чим буду його остерігати? Що йому скажу? Що єго Янош розуміє по німецьки? Ну, і що з того? Хіба се гріх або встид? Я не йшов на дворець і поїзд наш швидко рушив з місця. На другий день рано я вже був у Львові.

 

Я не належу до пильних читачів „Pester Lloyd“а, одинокої угорської газети, яку частіше можна побачити у Львові, та часом беру єї до рук. Так було і в кілька день по моїм приїзді. В наголовку одної статі я побачив назву зовсім тотожну з назвою мойого знайомого з поїзду, котрого я назвав паном З. Я зирнув ще раз і остовпів і в тім остовпінню, не сідаючи, прочитав усю статтю. Се був детальний опис страшної події. Пана З. і єго сина замордовано. Тіла їх найшли страшно покалічені. Обставина, що завірений панський лакей Янош день перед тим з візником і конюхом виїхали були насупротив пана, котрий з сином-учеником мав приїхати з Будапешту і що ті три слуги разом з бричкою пропали без вісти, від разу напровадила на слід убійців. Перешукано панський двір і показалося, що гроші, цінні папері, срібні і золоті річи, навіть ріжні документи — все забрано, все пропало. І рабунок і вбійство сповнені були незвичайно зручно. Нема сумніву, що лакей Янош був перебраним ватажком розбійницької шайки і пішов на службу до пана З. навмисне в тій ціли, щоби з часом загарбати єго маєток. Візник і конюх, недавно приняті до служби, так само як і Янош — невідомого походження. Помимо старанних пошукувань не вдалося властям натрафити на слід злочинців. Тілько в Ніредьгазі віднайдено бричку і коні пана З.

 

Нема то як чиста мадярська раса!

 

 

__________________

* Indian Reservation — так зовуться в Північній Америці сторони, полишені для диких індіан.

 

Ів. Франко.

 

[Gott gerechter! – Боже всесправедливий!

A fejner Cuba! Danke, Herr Graf! – Файна Куба! Дякую, пане граф!

Sie sind ä feiner Mann, ä edler Mann! – Пане граф! Ви є файна людина,  шляхетна людина!

Guter Herr! Majnt, Janos versteht nix dajtsch, und Janos versteht Olles. Gute Nocht, Herren! – Добрий пане! Мислиш, Янош ніц не розуміє німецьку, та Янош розуміє вшитко! Доброї ночі, панове!]